Три долі - Марко Вовчок

Марко  Вовчок

ТРИ  ДОЛІ

I

У сло­бо­дi я ро­ди­лась - П'яти­гiр. Там, не­да­леч­ке од нас, - мо­же, ко­ли Сло­бо­дянськi сто­ро­ни до­во­ди­лось пе­реїздить, то чу­ва­ли, - ста­ра жо­на ви­ко­па­ла пе­че­ри у крей­дя­нiй го­рi? Трид­цять чи со­рок лiт ко­па­ла, - та­кi ве­ли­кi ви­ко­па­ла, гос­по­ди! Бу­ло, ми хо­ди­мо ма­ли­ми по пе­че­рах тих, - за­па­ли­мо вi­ти сос­но­вi та й хо­ди­мо; а хiд узенький та низький i ду­же труд­ний. Мiж людьми йде, що бу­ла то жо­на вельми древ­ня й не­моч­на, а ду­ху ве­ли­ко­го. То, бу­ло, як вже їй си­ли пе­рей­меться - упа­де по тру­дах тяж­ких та тiльки зап­ла­че до бо­га, то - як зiл­ля пiд ро­сою - знов од­жи­вiе та й знов ко­па i ко­па. Бу­ла во­на гос­по­дом улюб­ле­на. Та­ка ос­та­лась пам'ять її свя­та.

Як вий­ти з тих пе­чер та ста­ти до сон­ця, - пе­ред то­бою усе тiльки го­ри крей­дя­нi бi­лi­ють ви­со­кi, а мiж го­ра­ми ти­ми узенька рiч­ка, про­зо­ра i гли­бо­ка, дзюр­чить. Пруд­ко бi­жить та рiч­ка го­ней iз двад­цять, до са­мої лу­ки зе­ле­ної, - по лу­цi вже ти­хо i ши­ро­ко роз­ли­вається i ти­хо да­лi ле­лiє по­пiд га­ями, а там у ви­со­ких оче­ре­тах десь про­па­дає.

Слобода на­ша над са­мою лу­кою рiч­ко­вою, на п'яти го­рах стоїть крей­дя­них, осад­же­на ви­со­ко у дав­нi вi­ки од во­ро­га та­та­ри­на, щоб наг­ло не збiг; зда­ле­ка зог­ля­да­ли з гiр, хова­лися й ря­ту­ва­лись. Го­ри вже тi тра­вою зе­ле­нi­ють, урос­ли сад­ка­ми гус­ти­ми. Ме­жи бi­лих ха­ток цвi­те й виш­ня ряс­на, й тон­ко­вер­ха то­по­ля па­ху­чим лис­том ше­лес­тить; де над во­рiтьми тем­на дрiб­но­лис­та гру­ша, як на­мет, ук­ри­ває або гiл­ляс­тий ясо­кiр буяє; в бе­ре­зi ка­ли­на роз­рос­ла­ся, повиро­стали вер­би. З гiр на во­ду го­ро­ди буч­нi роз­ве­лись. Там-то зiл­ля, ово­щу! Там-то цвi­ту! Там-то сте­же­чок i до во­ди й до су­сi­ди, i до дру­гої. Все то поз­бi­га­ли, по­ви­ход­жу­ва­ли леге­сенькi нi­жеч­ки дi­во­чi.

Наша ха­та на го­рi, на са­мо­му шпи­леч­ку сто­яла. Да­ле­ко й ши­ро­ко навк­ру­ги очи­ма ски­ну­ти.

Як-то час­то при­хо­дять ме­нi на ум мо­ло­дi лi­та: де що бу­ло, як… Вже ста­ру­ха си­ва, а пам'ять мо­ло­да не за­бу­лась…

Отсе на­ша ха­та сто­яла на шпи­леч­ку… Бу­ло, вий­ду, ся­ду на призьбi, прис­лу­ха­юся, при­див­ля­юся. Ве­чiр ти­хий; со­нечко за го­ру па­да, бли­щить во­да чер­во­но i ти­хо ле­лiє - не рон­че; ко­ло кож­ної ха­ти го­мiн чу­ти; там че­ре­ду вже з па­шi же­нуть, а там пi­сень спi­ва­ють, а за рiч­кою ко­валь кує… А ось вже й смер­кає, не­бо мерх­не i вти­хає зем­ля, вти­хає - уже ти­хо. Нiч об­ня­ла. Ви­си­па­лись зо­рi зо­ло­тi; зiй­шов яс­ний мi­сяць - i все те у про­зо­рiй во­дi заб­ли­ща­ло; за­ще­бе­тав соло­вейко, за­ще­бе­тав дру­гий…

Я сво­го от­ця-неньки не знаю; я ще в спо­ви­точ­ку зостала­ся­ си­ро­тою, i прий­няв ме­не мiй ро­дич до се­бе, - Пав­ло Бу­лах зва­ли. Йо­го жiн­ка ме­не ви­ко­ха­ла спо­лом з своєю доч­кою; в їх ха­тi я й зрос­ла, у їх i слу­жи­ти зос­та­ла­ся.

Родич мiй був ха­зяїн за­мож­ний, хлi­бо­роб; шiсть пар во­лiв у йо­го ве­ло­ся, два плу­ги ора­ли на хлiб; брав i сi­но­жа­тей у лю­дей з сто­рiн. Хо­див вiн ча­сом i на Дiн, не що­ро­ку, а так, як йо­му по ви­го­дi, при­во­зив бу­ло ри­бу й спро­ду­вав лю­дям - хто поп­ро­сить, а то й со­бi па спо­жи­вок iш­ла. З то­го був йо­му не ве­ли­кий при­бу­ток, ко­ли б не вби­ток, а що вiн ду­же лю­бив до­ро­гу. Ще йо­го батько чу­ма­ку­вав i брав йо­го з со­бою ма­ло­го, то ще то­дi вiн за­ко­хав­ся у до­ро­гах. Як хо­див вiн пе­рей­мом, то хо­див, ко­ли йо­му по­жа­дається, не пос­пi­ша­ючись. Та вже, бу­ло, од до­му до До­ну, так як по своєму сад­ко­вi гу­ляє. Бу­ло, як прий­де отеє до­до­му, та ве­се­лий:

- Жiнко! А та кри­ни­ця в сте­пу, бi­ля Роб­ле­них Мо­гил, зов­сiм за­си­па­ла­ся…

Жiнка хоч i не знає, що там за кри­ни­ця та­ка, а за­раз по­жалкує зви­чай­ненько:

- Отсе, - ка­же, - шко­да ж кри­нич­ки; i та­кеч­ки зов­сiм-­та­ки за­си­па­ла­ся?

- А як ми з батьком по­кiй­ним, бу­ло, хо­ди­мо - що там за во­да бу­ла у тiй кри­ни­цi - чис­та, як сльоза!

I поч­не роз­ка­зу­ва­ти, як-то бу­ло за батька i як те­пер на­стало…

Жiнка в йо­го та­ка бу­ла лю­ди­на доб­ра, та­ка ти­ха, привiт­на, ввiч­ли­ва. Я не чу­ла зро­ду-вi­ку мо­го од неї сло­ва гiрког­о, не чу­ла до­ко­ру. Та й об­лич­чя в її бу­ло та­ке, на­че от во­на се тiльки з церк­ви бо­жої по­вер­ну­ла­ся. Си­венька вже бу­ла, а хо­ро­ша та че­пур­на, як тая ле­бе­дя.

Хазяїн був чо­ло­вiк кре­мез­ний i но­ров­ли­вий. Лю­бив вiн ду­же i жiн­ку й доч­ку, та хо­тiв, щоб слу­ха­ли во­ни йо­го, не пи­та­ючи, не ози­ва­ючись. Чи у гос­по­дарст­вi, чи так, вiн сам за усе по­га­дає, й по­мiр­кує, i пре­дi­лить, а жiн­цi тiльки ска­же, ко­ли тре­ба. Во­на ж зав­сi­ди, бу­ло, по­го­диться, як вiн схо­че; во­на усе прий­ма.

Була в їх доч­ка Кат­ря… Ся не в ма­тiр за­ро­ди­ла­ся - пал­ка, пруд­ка дiв­чи­на - труд­но їй бу­ло ба­теньку ко­ри­тись. Бу­ло, як здвиг­не ста­рий бро­ви, стис­не ус­та тон­кi та блис­ко­не оком своїм чор­ним - ми вже з па­нi­мат­кою лед­ве ди­ше­мо, - одна Кат­ря не боїться нi­чо­го: пи­тає йо­го, та роз­пи­тує, та су­пе­ре­чить, по­ки аж батько не пок­рик­не: "го­дi!" - та­ким го­ло­сом, що й най­смi­лi­ше у свi­тi стих­не… Пiс­ля то­го ще дов­го у Кат­рi лич­ко го­рить i слiз­ки ви­ко­чу­ються з очиць…

Хороша бу­ла та Кат­ря. Бу­ло, отеє, як убе­реться - єдинач­ка, то вже нi­чо­го не жа­лу­ва­ли для неї, - плах­та на їй шовко­ва, хуст­ка з зо­ло­ти­ми квi­та­ми, з зо­ло­тою га­бо­юзав'яже, а з пра­во­го бо­ку квi­точ­ка. Кор­сет зе­ле­ний з бай­ки або з сук­на. Ко­са в неї бу­ла та­ка, що бу­ло й ру­кою не ссяг­не, - i кiс­ни­кiв не но­си­ла, тiльки стрiч­ка впле­те­на чер­во­на або го­лу­ба. На­мисто доб­ре; на на­мис­тi ду­кач з ка­мiн­ням до­ро­гим; чере­вички на ко­роч­ках ви­со­кеньких; со­роч­ка то­не­сенька, ви­шивана до са­мих чо­хол… Увiй­де бу­ло во­на де гос­тей люд­но, - всi по­мовк­нуть i на неї див­ляться-за­див­ля­ються, а во­на i всмiх­неться, i за­со­ро­миться.

Що то за ве­се­ла! Що то за шам­ка бу­ла! Ро­ди­чiв у нас бага­то: той оже­ниться, той за­мiж iде, - то мiж своїм ро­дом на­гуляєшся.

На ве­сiл­ля чи на ве­чор­ни­цi - як-то бу­ло Кат­ря ве­се­ло пос­пi­шається! I хто її пе­ре­тан­цює, хто пе­рес­пi­ває?..

А вес­ною?!. Ско­ро отеє скрес­ла кри­га, по­та­нув снiг, iз стрiх зак­ра­па­ло, а з гiр стру­моч­ки по­ко­ти­ли­ся; со­неч­ко грiє з-за вес­ня­них хма­рок; вiт­рець дрiм­ли­вий та теп­лий який­сь па­ше, - вже Кат­ря вес­нян­ки зас­пi­ва­ла. Iде сло­бо­дою й спi­ває, i дiв­чат на ву­ли­цю вик­ли­кає.

Всiма, бу­ло, во­на дiв­ча­та­ми вер­хо­во­дить. I дiв­ча­та її слу­хали, i ду­же її лю­би­ли; во­на ж, бу­ло, з ни­ми скiльки раз па день i по­пос­мiється, i пос­ва­риться кiлька раз, i обiй­меться…

Життя мо­ло­деє! Пiш­ло вже ти за во­дою!

Весна йде та йде. Ось вже i не­бо го­лу­бе i чис­те, i во­да го­луба, прос­вiт­час­та. Со­неч­ко бли­щить i го­рить; гаї розвива­ються; сад­ки зац­вi­та­ють; уве­че­рi десь тьохнув со­ло­вей­ко на лис­та­то­му кле­нi; кує зо­зу­ля на ви­со­кiй бе­ре­зi; гу­де бджо­ла; миг­тять бi­лi ме­те­ли­ки по­над мо­ло­денькою тра­вичкою; хру­щi лi­та­ють гуч­ли­вi… який­сь го­мiн, гук який­сь чи з-пiд зем­лi, чи з во­ди, чи з не­ба!..

Дожидаємо ве­чо­ра, а вве­че­рi - на мо­ги­лу. Лед­ве нам ся­ють мi­ся­це­вi ро­ги, ти­хо усе, - тiльки ми спi­ваємо, та десь млин ме­ле, та во­да в бе­ре­ги плес­кає…

У праз­ник, бу­ло, ми за­ра­нi про­ки­не­мось до церк­ви, а з церк­ви по дiв­чат на сло­бо­ду: iукає, зби­рає Кат­ря дiв­чат:

- Дiвчатонька! Хо­дi­мо ми на мо­ги­лу!

- Нi, хо­дiм у гай по су­ни­цi! - Нi, луч­че вже на по­ло­ги, в степ! - Нi, в са­док! - Там кра­ще! - А там луч­че! - А там ве­селiше!

I там, i там! I всю­ди гар­но, i всю­ди ве­се­ло, i всю­ди крас­но! I ве­се­ла юр­ма дiв­чат же­не, i пiс­ня i ре­гiт не­сеться…

Що то мо­ло­дi лi­та зо­ло­тi лю­дям! Що за­ду­мав, все йо­му мож­на, все йо­му вiд­ра­дiс­не, все втiш­но; а ста­ро­му - як за­казано!

II

Була у нас су­сiд­ка - удо­ва Пи­ли­пи­ха: гос­по­ди­ня на всю сло­бо­ду. Яка ха­та, якi го­ро­ди, са­док, скiльки по­ля, сте­пу, i баш­тан, i па­сi­ка, i млин - чо­го вже не бу­ло там! З се­бе бу­ла ог­ряд­на, ви­со­ка, чор­ня­ва, - все, бу­ло, у чер­во­но­му очiп­ку кра­сується i в зе­ле­нiй юп­цi до усiв; чо­бо­ти ри­па­ють, бi­лi ру­ка­ва ма­ють ши­ро­кi, - по­ход­жає со­бi де, то мов ба­га­та те­ща у вбо­го­го зя­тя.

Пилипиха бу­ла ще дав­ня то­ва­риш­ка i при­ятелька на­шiй ма­те­рi, i жи­ли во­ни з со­бою доб­ре, лю­би­ли­ся. Не­до­люб­ляв тiльки батько удо­ви, що та­ка во­на своєумка не­по­кiр­ли­ва; не­до­люб­ля­ла i во­на йо­го - обо­пiльне. Що бу­ло ста­рий у гос­по­дарст­вi по­по­ряд­кує, що там на­мис­лить чи зро­бить, - ма­ти удо­вi пох­ва­ляться, - удо­ва усе осу­дить. Хоч у вi­чi не ска­же сло­ва­ми iно­дi, так зiтх­не або го­ло­вою по­хи­тає. Нiяков­о на­че їй бу­ло, що ма­ти го­дить та­кеч­ки ста­ро­му, шо так йо­го слу­хає. Аби до нас прий­шла, що ста­ро­го до­ма не­має, та й поч­не сло­ва за­ки­да­ти, во­ду, як то ка­жуть, ка­ла­му­ти­ти: "Що чо­ло­вiк - гос­по­дар у по­лi, а жiн­ка - гос­по­ди­ня в гос­по­дi; та що ли­хе жит­тя iз ти­ми са­мо­вольця­ми, що вже наза­умiру своїм упо­ром хо­дять. Се як той хрiн ко­рiн­час­тий: де вже роз­ко­ре­ниться, то й по­сi­яти за ним доб­ро­го нi­чо­го не мож­на. Ли­хе жит­тя iз та­ки­ми!"

- А як же не ли­хе! - од­ка­зує ма­ти на­ша удо­вi. - Крив бiг нас, не­хай i дi­ток на­ших бо­ро­нить!

- Ще твiй не но­ров­ли­вий, го­луб­ко? Ще то­бi по йо­му голо­ва не зв'яза­та? Ще то­бi не тiс­но? Ще то­бi не важ­ко?

- Отсе! Чо­го ж ме­нi важ­ко? Чо­го ме­не ли­хом тим на­дi­ляєте, що йо­го зро­ду не бу­ло? Та ме­не чо­ло­вiк мiй нi­ко­ли сло­вом не­доб­рим не по­кар­тав…

- Пiп то, вiн мов­чить! Ка­жуть, що й кат не го­вiр­кий, а го­лову вiн од­ти­нає! Мов­чить!.. Та вiн мовч­ки усiх вас гнi­тить, пiд но­ги со­бi топ­че… нi ра­ди в вас, нi по­ра­ди не спи­та - не шу­кає; по­во­диться, як той пан з пiд­дан­ка­ми!

- Що 'тсе ти, люб­ко, що 'тсе! Мо­же, вiн тро­хи i мисливень­кий со­бi вдав­ся, та вiн же на те ро­зум­ний в нас; нам доб­ре за ним; дя­куємо йо­му…

- Авжеж! Ав­жеж! Ти б i во­ро­гу своєму по­дя­ку­ва­ла, ти та­ка в бо­га, ма­буть, са­ма од­на! Ме­не б вiн та­кеньки не обiй­шов: я б йо­му до­ве­ла сво­го, - по­ба­чив би вiн!

- Ну ж бо, сер­це!.. Бу­де вже! - одп­ро­шується ма­ти. - Нiяко­во ме­нi те­бе й слу­ха­ти!

- -А то ж я з, чо­го 'тсе го­во­рю, як не з при­яз­нi моєї? Ме­не що до­лi­гає? Що за­чi­пає?.. Те­бе жа­лу­ючи, го­во­рю, те­бе люб­лячи! Ти як ди­ти­на, сво­го ли­ха не тя­миш, не­до­ба­чаєш, здо­рова!

То се во­на, люб­ля­чи та жа­лу­ючи, бу­ло, їй i по­ка­зує…

I справ­дi - доб­ра мис­лив­ши й люб­ля­чи щи­ро: удо­вi зда­валося, що як од­би­ва­тись од яко­го ли­ха ру­ка­ми, то хоч i не одiб'єшся вже, так боїщем на­тi­шиш­ся слав­но.

Чудно бу­де, як iс­ка­жу, що удо­ва, не лю­бив­ши ста­ро­го та­ки й га­разд, як, бу­ло, до нас прий­де та йо­го до­ма не­ма, то їй на­че ду­же ста­не до­сад­но: то­дi в неї i в го­ро­дi не вро­ди­ло гар­но, i в по­лi не­до­рiд, i зи­ми во­на спо­дi­вається хо­лод­ної; а як наш батько тут - во­на ди­виться жва­во i на­че ми усi їй то­дi лю­бi­шi i ми­лi­шi…

От, бу­ло, тiльки що зiй­дуться во­ни, за­раз i поч­нуть якусь там ущип­ли­ву роз­мо­ву мiж со­бою.

- Е, - ка­же, бу­ло, наш ста­рий: - е, па­нi-су­сiд­ко! Я б вас де пол­ков­ни­ком нас­та­но­вив! То iн­шим мо­ло­ди­цям мак сi­ять та морк­ву са­ди­ти, а вам, їй же бо­гу моєму, вам отаманува­ти!­

А сам, го­во­ря­чи так, збо­ку якось на неї ди­виться муд­ро, що гор­да удо­ва тiльки зчер­во­нiє та очi гнiв­ли­вi у зем­лю спус­тить, по­ки аж зва­житься йо­му од­мо­ви­ти.

- Се ве­се­лi жар­ти, па­не-су­сi­доньку, - та все жар­ти; а ви ме­нi яке ро­зум­не сло­во про­киньте.

- Вибачайте на ро­зум­нiм - прий­мiть прав­ди­ве, сусiдонь­ко ­по­важ­на!

I ще Пи­ли­пи­ха по­чер­во­нiє…

Чи во­на сво­го чо­ло­вi­ка не­бiж­чи­ка зга­дає (а во­на час­то лю­би­ла йо­го зга­ду­ва­ти): "от чо­ло­вiк був!", - зiтх­не важ­ко, очi свої бист­рi у зем­лю спус­тить: "ох-ох! те­пер йо­го ду­шенька в раю…"

- Дякуючи вам, су­сi­донько! - оз­веться батько. Во­на так i спах­не, i ту­гу за­бу­де свою за не­бiж­чи­ком.

- Менi дя­ку­ючи? - вхо­питься за те сло­во: - за що ме­нi?

А батько їй спо­кiй­ненько та хит­ро­во:

- А що, ка­жу, ви йо­му ви­мо­ли­ли в бо­га мiс­це в раю…

I зав­сi­ди, як тiльки во­ни вку­пi, - все отак за­ве­дуться лас­кавими сло­ва­ми од­но 'дно­го шпи­га­ти. Ти­четься iн­ша шпи­лька i та­ка, що Пи­ли­пи­ха не стер­пить, - уг­нi­вав­ши­ся, пi­де, ви­со­ко го­ло­ву свою гор­ду не­су­чи. Та се не на ве­ли­кi ча­си: хут­ко знов нас од­вi­дає i знов так са­мо су­пе­реч­ка­ми та ураз­ка­ми, а сва­рок справж­нiх нi­ко­ли не бу­ва­ло.

Була в удо­ви доч­ка Ма­ру­ся, на­ша под­руж­ни­ця, - теж од­нолiтка з на­ми, - i доб­ра, i лю­ба, не ска­за­ти яка. Бу­ла круг­ловиденька, яс­но­ока, ус­та рум'янi, як виш­ня; i ви­со­ка, i став­на; бро­ви на шну­роч­ку; а го­лос… бу­ло, тiльки загово­рить, то здається, вже те­бе по­жа­лу­ва­ла. Ти­ха бу­ла дiв­чи­на, та­ка вже ти­ха, що на­че во­на чо­гось смут­ненька. Нi­ко­ли во­на так швид­ко рум'янцем не спах­не, як от Кат­ря на­ша, не скрик­не так нi­ко­ли, не ки­неться, не зап­ла­че, до впа­ду не за­тан­цюється, не роз­сер­диться до свар­ки; не втом­ле­на гу­ль­бо­ща­ми, го­рем не пе­ре­му­че­на, яс­на бу­ла со­бi, як ти­хеє лi­то.

Ми з Кат­рею ду­же ту Ма­ру­сю лю­би­ли, i бу­ло так: аби нам го­дин­ка вiльна - бi­жи­мо-ле­ти­мо до неї, хоч удо­ви ми й боя­лися тро­хи: Кат­ря i та мi­ша­ла­ся пе­ред удо­ви­ним пог­ля­дом. Бу­ло, як за­бi­жиш до Ма­ру­сi у ро­бо­чу ча­си­ну, - от, ску­чиш, - так слiв­це яке наш­вид­ку перемо­ви­ти, а те­бе пе­ре­ст­рi­не са­ма Пи­ли­пи­ха i ста­не пе­ред то­бою, не­мов стi­на мi­дя­на.

- А що, го­луб­ко? Десь уже в вас по ро­бо­тi?

- Та нi, я се до Ма­ру­сi при­бiг­ла на хви­ли­ноч­ку, забажа­лось од­вi­да­ти.

- Спасибi, го­луб­ко, спа­си­бi! Нас ще гос­подь до яко­го ча­су ми­лує!

I та­кеньки во­на те­бе, на­че й лас­кою, з ха­ти ви­же­не, тiль­ки пе­ред то­бою сто­ячи та то­бi в вi­чi гля­дя­чи.

Пилипиха бу­ла ма­ти своїй доч­цi не по­дат­ли­ва, не схиль­чива. Во­на як га­ни­ла чо­ло­вi­кiв-мис­лив­цiв, так ще гiр­ше їй бу­ло ха­зяй­ку, мов­ля­ла, не­пу­тя­щу ба­чи­ти у сiм'ї.

- Хазяйка - по­рад­ни­ця в ха­тi, - бу­ло, до­во­дить, - а ко­ли во­на пло­ха, то яка бу­де по­ра­да? З пло­хих лю­дей не­ма по­ра­ди. Сiм'ю сво­го тре­ба ха­зяй­цi так три­ма­ти, як мак у жме­нi: а то роз­сип­леться усе, по­ро­хом пi­де за вiт­ром.

Так во­на й ро­би­ла, як го­во­ри­ла. Доч­ку свою чи пош­ле ку­ди, чи гу­ля­ти пус­тить, доч­ка в неї не спiз­ниться, не заба­риться. Отеє бу­ло, як на­ша Кат­ря де за­гос­тює, та ма­ти ди­вують - "що се до­нi не­ма?" - як то­дi удо­ва го­ло­вою хи­та­ла! Хи­тає та й очi аж зап­лю­щить.

Нам з Кат­рею бу­ло жит­тя вiльне, бо батьку нi­ко­ли бу­ло нас сте­рег­ти - чи ро­би­мо ми, гу­ляємо; а ма­ти - у ма­те­рi, бу­ло, одп­ро­си­мось, ко­ли схо­че­мо; за­ба­ри­мо­ся, то во­на за нас дi­ло на­ше по­ро­бить, а нас тiльки спи­та: "А що, чи доб­ре гу­ляли?"

Було, пiд го­дин­ку доб­ру, ра­зом би нам iз Ма­ру­сею погулят­и, а Ма­ру­сi - не мож­на…

Колотила Пи­ли­пи­ха у нас в ха­тi, а на­ша Кат­ря так са­мо в неї.

- Життя ж твоє, Ма­ру­сю! - по­рi­ку­ва­ла Кат­ря, розсердив­шись (от не пус­тить удо­ва доч­ку з на­ми чи що там), А Ма­руся їй:

- А що моє жит­тя?

- Та як ти жи­веш - го­рюєш! Анi пi­ти то­бi, анi по­гу­ля­ти, анi чо­го за­ба­жа­ти! Гiрш ти ко­риш­ся, нiж най­мич­ка!