Три долі - Марко Вовчок 2 стр.

- Та се то­бi так, Кат­ре, а ме­нi, доч­цi…

- Говори! Хi­ба я то­бi вi­ри пiй­му, що ти з своєї охо­ти усе на вго­ду їй ро­биш? Во­на ж та­ка над­то вже но­ров­ли­ва!

- Коли, прав­да, що й по­су­мую; а все луч­че, як я її втi­шу…

- З та­кою втi­хою я б у до­мо­ви­ну ра­да. Ще дасть те­бе за­мiж за яко­гось гай­да­ма­ку ста­ро­го, - ось по­ба­чиш, ко­ли не вiд­дасть!.. Ох, Ма­ру­сеч­ко ми­ла! Ма­ру­сеч­ко лю­ба! Бiд­на ж твоя го­ло­вонька!

- Отсе, - смiється Ма­ру­ся, - ся Кат­ря то заз­да­ле­гiдь ме­не оп­ла­кує!

Катря вже i са­ма смiється.

- А так, так, - ка­же, - знай же ме­не, щи­ру при­ятельку!

- Катре, - по­пи­та­ла я в неї, - а як те­бе батько вiд­дасть за то­го, мов­ля­ла, гай­да­ма­ку?

- Хiба ж я пi­ду? Я зро­ду не пi­ду!

- А як батько при­си­лує?

- Мене? Ме­не при­си­лує? - пок­рик­ну­ла, по­чер­во­нi­ла по са­ме во­лос­ся. - Я са­ма батько­ва доч­ка!

- Ну вже, ну! Го­дi то­бi! Са­ма на се­бе ли­ха не зак­ли­кай.

- Ви усi ме­не тим ли­хом стра­хаєте, як вов­ком! Мо­же, й є во­но десь у лi­сi, а мо­же, й не­ма! Те­пер в ме­не те стоїть за ли­хо пе­ку­че, що ме­нi сло­ва про­мо­ви­ти не вiльно при бать­ку: тiльки на­ме­нусь, усi мор­га­ють i ки­ва­ють, що тре­ба ме­нi за язик вку­си­ти­ся! Та ко­лись-та­ки я з ба­теньком по­го­мо­ню!

Ми то­го ду­же бо­яли­ся, роз­мо­ви тiї. Вже як бу­ло ма­ти спою Кат­рю вмов­ляє, як про­хає:

- Доню моя, до­ню! Ша­нуй­ся, го­луб­ко, ша­нуй батька. Не вра­зи ти йо­го яким сло­вом або пог­ля­дом пус­тим, - слу­хай по­кiр­ли­во!

Катря ма­те­рi обi­цяє вже, а ско­ро батько у чо­му їй на пе­реш­ко­дi ста­не - чи там у яр­мар­ку не зве­лить ку­пу­ва­ти якої оде­жи­ни, чи во­за не дасть поїха­ти ку­ди - вже Кат­ря про­сить на­зад своєї обi­цян­ки. "Я ска­жу та­то­вi, ма­мо! Я та­та ще пос­пи­таю, ма­мо!.." - i вже го­нить по ха­тi, вже розчервонiла­ся, ­роз­го­рi­ла­ся, вже в очах сльози… Ма­ти, бу­ло, її за ру­ку з ха­ти ви­ве­дуть. Кат­ря ду­же ма­тiр лю­би­ла, - для ма­те­рi вже тер­пi­ла, її слу­ха­ючи.

III

Вiддавала од­на Бу­ла­хо­ва ро­дич­ка доч­ку за­мiж. Мо­ло­да з ба­га­тої сiм'ї бу­ла, i буч­не ве­сiл­ля справ­ля­ли.

Ми со­бi на те ве­сiл­ля при­би­раємо­ся, трой­ко нас вкуп­цi з Ма­ру­сею.

Ще ко­ли по­ча­ли до нас убi­гать дiв­ча­та, то од­на, то дру­га - за те ве­сiл­ля го­мо­нi­ти: i ко­го до­жи­да­ють там, i яко­го лю­дей та­меч­ки зап­ро­ше­но.

Молода у дру­ге се­ло вiд­да­ва­лась, у Люб­чи­ки, - од на­шої сло­бо­ди те се­ло не­да­леч­ка - на го­ди­ну мiс­ця хо­ди, - то звiд­ти, сла­ви­ли, усi бу­дуть, а що вже дiв­ча­та та па­руб­ки люб­чiвськi, то не­од­мiн­но, - хi­ба б не до­жив кот­рий, то з до­мовини не прий­де. Отеє ж бу­ло на­шi дiв­ча­та тiльки оха­ють роз­ка­зу­ючи та аж за го­ло­ву бе­руться, що яке-то вже те ве­сiл­ля бу­де пиш­не, та люд­не, та ба­га­те.

I прой­шла ще чут­ка та­ка мiж на­ми, що бу­де який­сь ро­дич мо­ло­до­го, який­сь ко­зак Чай­чен­ко, та та­кий вже хоро­ший, та та­кий вже гар­ний - i не ска­за­ти, i не спи­са­ти!

- А хто з вас йо­го ба­чив? - пи­та дiв­чат Кат­ря.

- Олена Чу­гаївна ба­чи­ла, як iз церк­ви йшла, - аж зiт­хає, як зга­дає. Да Ма­ру­ся, здається, тож ба­чи­ла? - го­во­рять.

- Марусе! - крик­не Кат­ря, - ти ба­чи­ла?.. А мов­чить!.. Ко­ли ж се ти йо­го ба­чи­ла?

- Як бу­ла з ма­мою у Люб­чи­ках на ве­сiл­лi, - то­дi ба­чи­ла, - од­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Ну, хо­ро­ший же вiн справ­дi? Якi очi? Якi бро­ви?

- Вiн чор­ня­вий.

- Чи iз то­бою роз­мов­ляв? Що го­во­рив вiн то­бi? Чи ввiчли­вий, чи вiн гор­дий?.. А до ко­го бiльш гор­нув­ся вiн?

- Годi-бо вам, дiв­ча­та, го­дi! - го­во­рить Ма­ру­ся.

- Розкажи, роз­ка­жи, та роз­ка­жи усе! Ос­ту­пи­ли її, схо­пи­ли - не пус­ка­ють.

- Що ж маю вам роз­ка­зу­ва­ти?

- Який вiн, - чи ввiч­ли­вий, го­вiр­кий?

- Вiн ввiч­ли­вий i не ду­же го­вiр­кий.

- I тро­хи не гор­дий?

- Не знаю.

Да пи­тан­ня Ма­ру­сi за пи­тан­ням, та пи­та­ють кож­не по де­сяти раз, по­ки аж Ма­ру­ся до­до­му пiш­ла.

Не бу­ло дiв­ча­там вга­ву: Чай­чен­ко - як на мис­лi, як на язи­цi; да­лi вже так ста­ло, що тiльки й мо­ви, що про йо­го: та як на ве­сiл­ля прий­де, та як йо­го по­ба­чать. Од­на довiда­лась, що в йо­го є ма­ти ста­ра; дру­га пле­ще, що вiн хо­че у Люб­чи­ках осе­ли­тись - ха­ту со­бi там цi­нує; тре­тя знов ви­лi­та на ву­ли­цю, як го­ро­бець iз стрi­хи: "Чай­чен­ка Яко­вом зо­вуть!"; чет­вер­та знов, про­чу­ла, що в йо­го на ру­цi та­кий перс­тень, та­кий!.. Та жод­на без по­вiс­тi не прий­де.

- Дiвчаточка мої, го­лу­боч­ки! Гля­дiть ли­шень не пере­хвалiть йо­го, - смiється Кат­ря дiв­ча­там: - слав­нi буб­ни за го­рами, а зблизька - шку­ра­тя­нi!

- Ну, ось вже ве­сiл­ля не­да­леч­ке, - по­ба­чи­мо, - гу­дуть дiв­чата: - вже до­вi­даємось дiй­сне, вже по­ба­чи­мо йо­го - який.

- Та дай же вам бо­же! А то вже вiн тро­хи й она­вiс­нiв ме­нi: тiльки й мо­ви, що вiн, тiльки й ду­мок!.. на­до­ку­чи­ло!

Дождались дiв­ча­та: вi­та­ють на дi­вич-ве­чiр; вi­та­ють на ве­сiл­ля.

Ми уб­ра­лись, вквiт­ча­лись, бi­жи­мо смi­ючи­ся, го­во­ря­чи з Кат­рею. Ма­ру­ся чо­гось за­ду­ма­на. А ми, ка­жу, смiємось з Ка­трею, жар­туємо. I про то­го ж та­ки Чай­чен­ка пра­ви­ли, що, мо­же, та­кий вiн, що й пог­ля­дом дiв­чат по­би­ває.

- Та чо­му от­се Ма­ру­ся нам не ска­же нi­чо­го? Ска­жи ж бо, Ма­ру­се! - го­во­рить Кат­ря, - а то на­че для се­бе хо­ваєш…

- I справ­дi, чом та­ки не ска­жеш ла­дом, Ма­ру­се? - оз­ва­лась i я до неї.

- Та що я маю ка­за­ти?

- Який вiн?

- Молодий, чор­ня­вий…

- Отеє i всього! - смiється Кат­ря. - Чи ма­ло ж по свi­ту тих мо­ло­дих i чор­ня­вих! Як же йо­го мiж ни­ми впiз­на­ти?.. Як на те ж люб­чівськi па­руб­ки усе чор­ня­вi… Як йо­го пiз­на­ти? А мо­же, в йо­го на чо­лi - мi­сяць, а на по­ти­ли­цi зо­рi ся­ють?

Ото ж лю­дей на ули­цi i ко­ло ха­ти - нi­де й гол­ки встроми­ти. Якось ми про­би­ли­ся, увiй­шли. Тут - на­шi дiв­ча­та, чу­жi дiв­ча­та, вi­таємось, пи­таємось, - з мо­ло­дою слов­це перемо­вили…

Заграли му­зи­ки, по­си­па­ли дiв­ча­та у двiр. А у дво­рi па­рубкiв - стi­ною сто­ять! Да то са­мих нез­на­ко­мих, чу­жих. I де не обер­неш­ся - все на те­бе нез­на­ко­мi очi блис­ко­тять…

"Де ж отой Чай­чен­ко, - ду­маю со­бi, - отой вслав­ле­ний?" Та й див­люсь ниш­ком, чи не пiз­наю йо­го де, - ко­ли чую: "Ой ме­нi ли­шеч­ко!" - жах­ну­ла­ся Кат­ря обiк ме­не. Ог­ля­нусь я: "Що то­бi?" Во­на стоїть от як би во­на, без гад­ки й дум­ки, ра­зом пе­ред яким ди­вом опи­ни­ла­ся - так то во­на сто­яла, ди­ви­лась ку­дись… Я со­бi ту­ди зир­ну­ла: мiж па­руб­ка­ми ви­сокий, став­ний, чор­ня­вий ко­зак у чор­нiй сви­тi, у чор­но­му шов­ко­во­му по­ясi… За­ди­ви­лась i я на йо­го… Тро­хи схаме­нувшись, пи­таю:

- Чи ти не знаєш, Кат­ре, хто се та­кий?

- Не знаю… не знаю…

- Чи не Чай­чен­ко!

- Нi… мо­же… не знаю…

Я до Ма­ру­сi, най­шла її; во­на за­ду­ма­лась - не пог­ля­не…

- Марусе! - кли­чу: - хто се стоїть он та­меч­ки? Чай­чен­ко?

- Вiн, - ка­же.

"Що ж то за кра­са! Що то за па­ру­бок!" - ше­по­тять дiв­ча­та мiж со­бою.

Маруся тiльки пог­ля­ну­ла у той бiк, де вiн сто­яв.

- Чи ж то­бi не до спо­до­би? - пи­таю.

- Хороший, - про­мо­ви­ла сти­ха.

- А що вже Кат­ря, - го­во­рю Ма­ру­сi, - то, на­дiй­сь, доб­ром та­ки у йо­му за­ко­ха­лась!

А Ма­ру­ся ме­нi так-то вже по­важ­но ви­мов­ляє: "Ти, се­стрице, ко­хан­ням не жар­туй!" - от, мов, во­на во­рож­ка ста­ра, або­що.

- Ну, доб­ре, - ка­жу, - iди ближ­че, са­ма по­ди­ви­ся, де тут в ли­ха жар­ти? - Взя­ла її за ру­ку, при­тяг­ла до Кат­рi.

- Катре! - поч­ну, а Кат­ря як стис­не ме­нi ру­ку.

- Iде, iде, прос­то до нас iде! - шеп­че, а са­ма так i трi­по­че.

Чайченко став ко­ло Кат­рi i взяв її у та­нець. Во­на, ота смi­ли­ва мет­кая Кат­ря, не­мов пе­ре­ля­ка­ла­ся чо­го, збi­лi­ла…

- Марусе, iз­мi­чаєш?

Маруся їм ус­лiд ди­ви­лась своїм пог­ля­дом ти­хим. Ско­ро Чай­чен­ко пус­тив Кат­рю, усi дiв­ча­та так i тис­нуться до неї:

- А що? Чи знаєш, iз ким тан­цю­ва­ла?.. Се Чай­чен­ко! Чай­чен­ко Якiв! А чо­го ж мов­чиш? Чом не го­во­риш? Не вподо­бався? Впо­до­бавсь?

- Та я ще йо­го доб­ре й не розг­ле­дi­ла, - од­мов­ляється Ка­тря пе­ред дiв­ча­та­ми, са­ма ози­ра­ючись ок­ру­ги, на­чеб во­на у ди­кiй пу­щi опи­ни­ла­ся.

Декотрi й вi­ри їй пой­ня­ли: "Та вба­чай же бо, вба­чай до­бре: дру­го­го та­ко­го не­ма!" - а ко­то­рi - так з-пiд бро­ви на неї по­ди­ви­лись.

А ве­сiл­ля, а тан­цi не сти­ха­ють; в дво­рi усю тра­ву зе­ле­ну пiд­кiв­ка­ми ви­нес­ли. Чай­чен­ко тан­цю­вав зо всi­ма; брав i ме­не, i Ма­ру­сю: яка на очi по­па­де дiв­чи­на, ту вiн i бе­ре.

- Вiн на­ми гор­дує, - оби­жалн­ся iн­шi дiв­ча­та, - що бе­ре нас, у вi­чi не по­ди­вив­ши­ся!

- Заждiть-бо, якi ж ско­рi! Не­хай вiн тро­хи обс­вiд­читься в нас, - вмов­ля­ли знов дру­гi.

Мiж тан­ця­ми зай­шла роз­мо­ва у дiв­чат з па­руб­ка­ми: чи доб­ре iз ба­га­тою од­ру­жи­тись?

- Добре, як взя­ти лю­бу та ми­лу! - оз­вавсь Чай­чен­ко.

- Чому б то­бi i не взя­ти, - од­ка­же йо­му Грицько Ле­пех, що сам, сла­ви­ли, ко­хав ниш­ком мо­ло­ду, - то­бi на­га­ни не да­дуть, ти сам ба­га­тий.

- Багатий на дрiб­нi сльози, - про­мо­вив Чай­чен­ко всмiха­ючись.

Музики заг­ра­ли, усi пiш­ли у та­нець - i Чай­чен­ко. Чи се вiн прав­ду ска­зав, чи се вiн по­жар­ту­вав - хто йо­го роз­бе­ре! Ми усi з со­бою iзг­ля­ну­ли­ся; ба­га­то дiв­чат по­мовк­ло - заду­малися.

Свiт вже бi­ленький розс­вi­тавсь, як ми з то­го ве­сiл­ля по­вертали до­до­му. Ма­ру­ся i Кат­ря нi сло­веч­ка не про­ки­ну­ли. Я за­го­во­рю, "нi!.. еге ж!.. ав­жеж!" - од­ка­же Ма­ру­ся: якiсь її свої мис­лоньки за­но­сять, а Кат­ря - то й зов­сiм ме­нi од­вi­ту не од­дає; то во­на шви­денько йде, нас по­пе­ред­жа­ючи, то во­на одс­та­не…

Тут нас па­руб­ки наз­дог­на­ли, i Чай­чен­ко був мiж ни­ми. Вкло­ни­ли­ся нам i на доб­ра­нiч да­ли. I Чай­чен­ко… Який в йо­го го­лос був от­руй­ний! I по­чуєш, i пiз­наєш всю­ди - хоч мiж дзво­на­ми! А Кат­ря на­ша? Де ж тiї жар­ти? Де тi ви­гад­ки ко­лиш­нi? Во­на лед­ве па­руб­кам на доб­ра­нiч од­да­ла.

IV

У тиж­день по то­му ве­сiл­лi бу­ли у нас мо­ло­дi i зап­ро­ша­ли до се­бе. Ми поїха­ли у Люб­чи­ки всiєю сiм'єю. Поїха­ла й Пи­липиха з доч­кою. Кат­ря ще зве­чо­ра усе на­го­то­ви­ла убран­ня; про­ки­ну­лась удос­вi­та, та чи й спа­ла во­на - не знаю; а ме­нi - то все та­кi сни сни­ли­ся див­нi тiєї но­чi. Сни­лось ме­нi, що ви­хо­ди­мо ми з Кат­рею i з Ма­ру­сею на який­сь шлях ве­ликий мiж сте­па­ми, i всi сте­пи тiї, i весь шлях усе Чай­чен­ки зак­ра­си­ли, усе Чай­чен­ки, та один у один хо­ро­шi…

Катря ме­не бу­дить - я їй роз­ка­зую: "а чи ж не див­ний сон?"

Як же во­на вжах­ну­ла­ся, по­чув­ши!

- А що те вi­щує? Що вi­щує? - притьмом iс­ка­жи їй.

- Не по­ло­хай­ся, Кат­ре, - вмов­ляю, - се сон не­дiльний: як до обiд не справ­диться, то й не жда­ти нi­чо­го.

- Боже, бо­же! Що то бу­де! - бiд­кається во­на…

Зоря розс­вi­та­ла, день по­чи­нав бi­лi­ти; ми си­дi­ли ко­ло вi­конця, - роз­чi­су­ва­ла й пле­ла во­на свої ко­си дов­гi; рум'я­нець гус­тий спа­ху­вав на лич­ку, а лич­ко бу­ло блi­де.

Розвиднилося; ус­та­ла ма­ти, батько; по­ча­ли ла­го­ди­тись, за­ра­нi виїха­ли.

- Катре! - го­во­рю їй сти­ха: - чи по­ба­чи­мо ми там Чайчен­ка?

- Не знаю, - са­ма од­вер­ну­ла­ся.

- А в жа­дiб­ку йо­го по­ба­чи­ти? Не чує.

- Катре? А хо­чеш, - ка­жу, - по­ба­чи­ти? Хо­тi­ла во­на осмiхнут­ися, та не всмiх­ну­лась, а роз­сер­ди­лась.

- Отже, ос­ти­ли, ко­ли хоч, жар­ти!

Далi що поч­ну, то нi­чо­го не ви­хо­дить: то Кат­ря усе хва­лить, то Кат­ря усе га­нить; то усе в неї вже й злишнього слав­не, то усе в неї нi до чо­го не згар­не й не­док­лад­не.

Приїхали у Люб­чи­ки; ще тiльки бу­ли там са­мi ро­ди­чi у мо­ло­дих та ближ­нi при­яте­лi, от як Пи­ли­пи­ха; у ха­тi бу­ло прос­то­ро; ми пер­шо­го очи­ма зуст­рi­ли Чай­чен­ка: си­дiв вiн про­ти две­рей…

Старi со­бi роз­мов­ля­ли; ми поп­лiч з Ма­ру­сею та з Кат­рею, так одс­то­ронь, си­дi­ли. Ти­хе­сенько я Ма­ру­сi свiй сон переказ­ала.

- Чи не ди­во ж? - пи­таю.

- Усе ди­ва в бо­га! - од­ка­за­ла за­ду­мав­ши­ся.

Мiж ро­ди­ча­ми мо­ло­до­го си­дi­ла ста­ра ба­бу­сеч­ка у тем­нiй хуст­цi, у тем­нiй юп­чи­нi, бi­ленька на ви­ду, не­ве­лич­ка зро­стом, з смут­неньким пог­ля­дом. Са­ма во­на го­во­ри­ла небагат­о, а лю­дям од­мов­ля­ла лю­бенько, ввiч­ли­во, якось учаслив­о, мiс­то б во­на по­жа­лу­ва­ти хо­тi­ла. Во­на час­тенько погляд­ала на Чай­чен­ка i на нас. Се бу­ла Чай­чен­ко­ва ма­ти.

Обiдня го­ди­на; нi­що не прав­дить мо­го сну… А по обi­дi по­на­хо­ди­ло та­ко­го лю­дей; роз­лiг­ся го­мiн; му­зи­ки заг­ра­ли; тан­цi вист­роїлись.

Танцювали вже iз доб­ру го­ди­ну, а Чай­чен­ко усе си­дiв со­бi та тiльки ди­вивсь, як дру­гi пiд­кiв­ка­ми кре­шуть. Ко­ли йо­го ма­ти до йо­го на­хи­ли­лась i щось го­во­ри­ла йо­му; пiс­ля то­го вiн за­раз пi­шов у та­нець i взяв пер­во Кат­рю, там Ма­русю, там ме­не, там i дру­гих дiв­чат, знов як то­дi, не поди­вившись i в вi­чi жод­нiй. Ме­нi до­ве­лось си­дi­ти ко­ло Чайчен­ка, мо­же, за­го­во­рить, ка­жу; по­див­лю­ся на йо­го - де вже сей за­го­во­рить!

- Якого тут лю­дей! - знi­маю рiч са­ма. Вiн озир­нув­ся на ме­не i по ха­тi пог­ля­нув:

- Багато гос­тей!

- Славне се­ло Люб­чи­ки, ве­се­ле. Ви ще тут не­дав­но?..

- Недавно.

Так вже ме­нi хо­четься по­пи­та­ти, чи зос­та­нуться во­ни тут, - так вже!..

- Тутечки усi лю­ди жи­вуть дос­туп­нi та­кi, при­вiт­нi… жал­ко вам бу­де їх ки­да­ти…

- Та ми сю­ди на се­ли­ще прий­шли, у зем­ля­ни пи­ше­мось люб­чiвськi.

В ме­не аж в очах яс­но ста­ло, як вiн пох­ва­ливсь.

- Добре вам жи­ти бу­де!

- Де жи­ти, то жи­ти, - по­чу­ла я од йо­го…

Повернулися ми до­до­му. Кат­ря смут­на бу­ла. Ма­ти питал­а, чи зду­жає? - "Зду­жаю", ка­же.

Ведеться мi­ся­цiв зо два, що ми Чай­чен­ка ба­чи­мо врядичас­и: то люб­чiвської церк­ви не прос­пи­мо, а з церк­ви зайдем­о до ро­ду, - про­сять на обiд; по обi­дi гу­ляємо по­там увесь день; то зап­ро­ша­ли якось на­шi їх до се­бе, то знов во­ни нас.

Чайченкова ма­ти ку­пи­ла ха­ту у Люб­чи­ках, свя­ти­ла ту ха­ту; нас зва­но i Пи­ли­пи­ху з доч­кою: то ми усi на вхiд­чи­нах тих бу­ли.

На гос­по­дi у се­бе Чай­чен­ко та­кий са­мий не­ба­лак­ли­вий, як i в лю­дях, ма­ти ж йо­го ду­же лас­ка­ва i при­вiт­но до всiх ста­ви­лась. Як вже ми до­до­му ви­хо­ди­ли од їх, то во­на нас про­во­ди­ла за свою ле­ва­ду та й ка­же Кат­рi: "Ко­ли б ме­нi до сiї ха­ти та­ку пта­шеч­ку, як ти!"

Нiхто то­го сло­ва не чув ти­хо­го, ок­рiм ме­не. Я Ма­ру­сi се го­во­рю, що чу­ла я. Во­на тiльки пос­пи­та­ла: чи доб­ре я чу­ла?

З яко­го ча­су-го­ди­ни ос­мут­нi­ла на­ша Кат­ря ве­се­ла. Не раз я на свої очi ба­чи­ла, що во­на отеє ду­має-ду­має, та й обiл­лється сльоза­ми дрiб­ни­ми. Або не знать з чо­го, з доб­ро­го ди­ва об­ра­дiє: то­дi спi­ває, всмi­хається, чер­во­нiє. Яким вже я ти­хим ви­дом не пiд­хо­ди­ла роз­мо­ви­тись з нею, розпитаться­ за все, так во­на ж од ме­не пос­то­ронь. Нi ме­нi нi­чо­го не ка­же, нi Ма­ру­сi. I вже до нас так не гор­неться, як дав­но: вже во­на з своїми мис­лонька­ми i вже лю­бiш їй на са­мо­тi iз со­бою. Те­пер вже са­ма не про­мов­ляє сло­ва - не за­лю­би­ла i дру­гих чу­ти - як го­во­рять. Ста­ла во­на до дiб­ро­ви уча­ща­ти.