Три долі - Марко Вовчок 10 стр.

Люди вже їх роз­ве­ли i за Чай­чен­ком две­рi за­чи­ни­ли. Шин­кар­ка, ка­жуть, ду­же блi­да бу­ла, ду­же, хоч i не вте­ря­ла на той час нi хис­ту сво­го, анi всмi­ху. Шин­кар же ве­се­лий та­кий, роз­ве­се­лив­ся i жар­ти пiд­няв… По­вiст­ки розпороши­в, та­ке!.. А Чай­чен­ка з то­го гро­му нi­де не ба­чив нiх­то.

Я при­ход­жу до Ма­ру­сi: чи все га­разд, Ма­ру­се?

- Чоловiк нез­ду­жа, - смут­но во­на ме­нi од­ка­за­ла.

- Коли се вiн за­не­ду­жав?

- Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй свар­цi три днi вий­шло.

- Та де ж вiн?

- Лежить у кiм­на­тi.

А вiн то­дi кли­че: "Ма­ру­се!" Во­на схо­пи­ла­ся - ки­ну­лась до йо­го.

- Хто се до нас прий­шов? - пи­тає.

- Се Хи­ма прий­шла ме­не од­вi­да­ти.

Нiчого бiльше не ка­зав i не пи­тав. Ма­ру­ся до ме­не вий­шла.

Я то­дi їй го­во­рю:

- Марусе, чи знаєш ти, що по­зав­чо­ра бу­ло?

- Не знаю. Що бу­ло? Якiв по­вер­нув­ся не­ду­жий. Вчо­ра вран­цi при­бiг­ла шин­кар­ка, за­ди­ха­на уся, до ме­не: не­хай Якiв не при­хо­дить, бо­ро­ню йо­му, в нас бi­да! "Чуєш - не при­ходь, бо­ро­ню то­бi, - крик­ну­ла на Яко­ва, - в нас бi­да. Мiй бу­де ка­за­ти, що у яр­ма­рок їде, що до при­яте­ля їде - не йми вi­ри, не при­ходь". I по­бiг­ла вiд нас. Я бiльш нi­чо­го не знаю. Ме­нi сум­но, i бо­юся, що йо­му бу­де не­доб­ре!

Змовкли ми та й си­ди­мо со­бi мов­чу­шi. Ба­га­то де­чо­го ме­нi й чу­ло­ся, i зга­ду­ва­лось!

- Жаль, - ка­жу, - жаль, та не вер­неться!

- Чого жаль? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Життя мо­ло­до­го, вi­ку за­губ­ле­но­го дар­ма - чи я ж вже то­бi не ка­за­ла, чо­го жал­ко?

- Менi не жаль нi­чо­го, - го­во­рить.

Знов змовк­ли - си­ди­мо… Вже ве­чiр пiз­нiй. Дiт­ки пос­ну­ли, сплять спо­кiй­но си­ни ма­ленькiї, а на го­ро­дi вi­тер шу­мить вер­ба­ми, над­во­рi чор­но; блис­ка­ви­ця поб­лис­кує.

- Куди те­пер пi­деш у не­го­ду та­ку, - ка­же Ма­ру­ся, - зано­чуй у ме­не.

А вже дощ гур­чить, гур­чить i грiм, i блис­ка­ви­ця й вi­тер.

- Добре, зос­та­ну­ся, - за­но­чую в те­бе. - I зос­та­ла­ся. Чайченко­ ле­жав нес­по­кiй­но, в три­во­зi, на лiж­ку, - зiт­хав усе; Ма­ру­ся прис­лу­ха­ла­ся, а до йо­го не ввi­хо­ди­ла, не на­смiла бiд­не­сенька. Раз чи два зве­чо­ра вiн пок­ли­кав її, спи­тав, хто в ха­тi в неї, на­че за­бу­вав, що я прий­шла, а що да­лi вно­чi, то все час­тiш, час­тiш її кли­кав i все ка­же: "Хтось прий­шов до нас!" - "Не­ма нi­ко­го". - "Хтось прий­шов; я чув, у две­рi сту­ка­ло, хтось пiд две­ри­ма, - вiд­чи­ни!" Во­на одчин­ить - не­ма. Тро­ш­ки зго­дом знов її шле: "Пiд во­рiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiк­ном хтось до­бу­вається". Во­на усе виход­ила ди­ви­тись, вкли­ка­ла, до­жи­да­ла - нi­ко­го не бу­ло цi­лу нiч тую чо­р­ну, вiт­ря­ну.

Менi по­чу­ло­ся, що Чай­чен­ко пла­кав. Ма­ру­ся не спа­ла, хоч до ме­не не ози­ва­ла­ся сло­вом…

Ha свi­тан­нi, чуємо, сту­ка­ють ти­хенько, там мiц­нiш, - Ма­руся ви­бiг­ла, я за нею. "Хут­че, ско­рiш!" - гу­кав нам ус­лiд Чай­чен­ко…

Одчиняємо во­ро­та, а пiд во­рiтьми шин­кар.

- Здоровi бу­ли! - до Ма­ру­сi. - А де ваш чо­ло­вiк?

- Дома.

- Коли б ви до ме­не йо­го вик­лик­ну­ли, ко­ли до­ма вiн.

- Вiн нез­ду­жає, ле­жить.

- Не мож­на й по­ди­ви­тись на йо­го?

- Нездужає. На­що це вам так кон­че йо­го тре­ба?

- Я йо­му iз яр­мар­ку доб­ро­го гос­тин­ця при­вiз. Нез­ду­жає, ка­же­те? А я, мо­же, йо­го де стрi­ну по до­ро­зi! Щас­ли­во!

Швидко пi­шов, швид­ко.

Маруся роз­ка­зує чо­ло­вi­ку, - не дає своїм пи­тан­ням про­мовляти їй. Ве­лiв їй ще та ще роз­ка­зу­ва­ти. Во­на розказува­ла.­

XIX

Ще хма­ри чор­нi, важ­кi во­лок­лись по не­бу, а тiльки з краєчку ро­же­во зо­ря­ло­ся од схiд сон­ця. Ми вже й не лягал­и спа­ти, ран­ку дiж­да­ли. Я бе­ру­ся до­до­му йти. Попрощала­ся,­ пiш­ла. Се бу­ло в не­дi­лю. Ба­чу, йду­чи, що ко­ло шин­ку лю­дей скуп­чи­ло­ся ба­га­то, го­мо­нять та­кенькиБ­лиж­че схо­джу - жi­нок ба­чу тут i ба­чу - ще їх бi­жить до­ро­га­ми; ба­чу, две­рi зби­тiї ви­но­сять з шин­ку… "Що то та­ке?" - пи­таю лю­дей. "Шин­кар з жiн­кою за­бив­ся". По­ча­ли ме­нi усе розказу­вати мо­ло­ди­цi; тис­ка­ють ме­не по­ди­ви­тись на обох. Обоє на до­лiв­цi ле­жа­ли, спо­ло­ще­нi кров'ю. В неї нiж у пер­сях ве­ликий стри­мiв; ру­ка­ми во­на йо­го як стис­ну­ла за шию, так i за­мер­ли ру­ки - впи­лись. Со­роч­ки на їх пор­ва­нi, под­ра­нi, на­мисто її роз­си­па­не у кро­вi: ду­же, ма­буть, во­на од­би­ва­лась. Во­на йо­го за­ду­ши­ла, вид­но, - бо не бу­ло на йо­му нi­якої по­рази, й ле­жав вiн зчор­нiв­ши, - во­на ле­жа­ла бi­ла-бi­ла, з чор­ними бро­ва­ми. Як прий­шли чо­ло­вi­ки до шин­ку - за­чи­не­но; по­ча­ли сту­ка­ти - не вiд­чи­ня­ють. На­дiй­шли ще лю­ди, ба­чать - щось не­пев­но - ви­би­ли две­рi, а во­ни обоє ле­жать… Я мет­чiй до Ма­ру­сi…

- Боже мiй пра­вий! - про­мо­ви­ла тiльки Ма­ру­ся. А Чайчен­ко вже кри­чить:

- Хто прий­шов до нас?

- Лихо ста­ло­ся, - ка­жу го­лос­но.

- Яке ли­хо?

- Забився шин­кар з жiн­кою.

Тихо… Аж ось увiй­шов вiн до нас у ха­ту бi­лий:

- Що, що? - пи­тається, - сам шап­ку ха­пає, сви­ту на се­бе вдя­га. Ма­ру­ся бi­ля йо­го.

- Правда сьому? - за­пи­тав вiн Ма­ру­сi.

- Правда, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Я на свої очi обох ба­чи­ла, - го­во­рю йо­му.

- Я са­ма пi­ду по­див­лю­ся, Яко­ве, ще роз­пи­та­юся! - загово­рила Ма­ру­ся.

- Йди, йди, Ма­ру­се, та хут­ко вер­тай­сь. Ска­жи усю прав­ду! Вер­тай­сь хут­ко!

Просить її, як ди­ти­на ма­ленька.

Маруся по­бiг­ла. Вiн до­жи­дав, не мов­ля­чи сло­ва, ду­ху не зво­дя­чи, блi­дий, зам­лi­лий.

Повернулася во­на. "Прав­да", - ка­же.

Став Чай­чен­ко пла­ка­ти ду­же.

Бiда тая зов­сiм йо­го скру­ти­ла; у го­ло­вi йо­му за­вер­ну­ло на­че, поч­не го­во­ри­ти, то пу­та­ни­ну та­ку, що й не роз­бе­реш. За­не­ду­жав тяж­че, гiр­ше - тiльки жи­вий та теп­лий. Гро­ма­да тим ча­сом да­ла вже вi­ду справ­ни­ку. На­бiг­ли судськi утри­конь з бу­бен­ця­ми, iз дзво­ни­ка­ми; по троє, по двоє їх пози­рають з во­за. За­раз усiх лю­дей зiб­ра­ли, за­раз де­яких пов'я­зали. Прис­ла­ли по Чай­чен­ка - хо­див вiн до шин­ку час­то. Чай­чен­ка то­дi га­ряч­ка па­ли­ла; без пам'ятi сли­ве був вiн. Не вва­жа­ють - бе­руть, ве­зуть йо­го су­ди­ти су­дом. Пи­та­ють: од­кази йо­го не­ро­зум­нi, чуд­нi… Вки­ну­ли йо­го у тем­ну ко­мору, зв'яза­ли йо­му ру­ки. Ма­ру­сю же­нуть геть вiд йо­го…

Вона до нас дi­ток своїх за­ве­ла - по­ки­ну­ла, а са­ма зновта­ки пiш­ла ту­ди до йо­го.

- Не пус­тять, Ма­ру­се! - ка­же­мо їй.

- Я ближ­че бу­ду до йо­го. - Пiш­ла.

Деяких лю­дей хут­ко по­ви­пус­ка­ли й оп­рав­да­ли, хоч нiко­го i не бу­ло ви­ну­ва­то­го, а iн­шi, i ба­га­то, ще бу­ли за сторо­жею, по­ки аж доб­рої ра­ди не пос­лу­ха­ли… то­дi й їм вiльний шлях да­ли. А ра­да бу­ла та­ка: справ­ни­ка по­дя­ку­ва­ти. Хто вже був у бу­вальцях, то за­раз i зро­бив так, не впо­ва­ючи на без­не­вин­нiсть свою, а хто уги­навсь, той си­дiв дов­го. Ра­ду та­ку по­да­вав усiм справ­ни­кiв чи слу­га, чи при­ятель, чи ро­дич, хто йо­го, нiк­чем­но­го, зна. У чор­но­му ко­жуш­ку з черво­ним ко­мiр­цем хо­див, шап­ка круг­ленька, зе­ле­на, з се­бе ху­дий, жов­тий, очi ям­ку­ва­тi, зу­ба­тий та­кий… Вiн ра­див усiм дя­ку­ва­ти, а хто не слу­хав, то вiн гро­зив, на­по­ля­гав. Справ­ник сам не ка­зав нi­чо­го, - до­жи­дав: цi­лий день стоїть на по­ро­зi, ру­ки в ки­ше­нях, на шиї чер­во­на пле­те­на хуст­ка, сам пи­ка­тий, уса­тий, вит­рiш­ку­ва­тий, - стоїть та свис­тить - якусь жов­нiрську хо­ду вис­ви­щує.

Хiба чай iс­пи­ває, то пе­рес­та­не, а ви­пив са­мо­вар чаю - знов на по­ро­зi, знов сви­ще…

Подякувала Ма­ру­ся - її пус­ти­ли до чо­ло­вi­ка по­ба­чи­тись. Во­на на дру­гий день знов про­ситься, знов дя­кує, - ста­ли її пус­ка­ти щод­ня. Си­дiв Чай­чен­ко тиж­день ще, - во­на усе хо­дила до йо­го. Гро­шей вже не бу­ло, ста­ла спро­ду­ва­ти то­вар… "Отсе доб­рая жо­на", - хва­лив справ­ник з по­ро­га, як во­на про­хо­ди­ла ми­мо йо­го… Вже суд ви­би­рав­ся з на­шо­го се­ла виїзди­ти на завт­ра, вже Чай­чен­ка ви­пус­ти­ли, - ко­ли ви­шу­кавсь який­сь ро­дич шин­ка­рю не­бiж­чи­ку, що скаржи­ти прий­шов, нi­би шин­кар ко­лись йо­му узи­вав Чай­чен­ка "своїм во­ро­гом" i ка­зав, "що тiс­но їм обом у свi­тi жи­ти". Знов суд су­ди­ти по­чав; знов пи­тан­ня - Чай­чен­ка знов узя­ли за сто­ро­жу, а там у два тиж­нi по­вез­ли йо­го у мiс­то, по­садили в ост­ро­зi.

Маруся за ним пiш­ла.

- Прощавай, - ка­же ме­нi, - спро­дай усе, пе­ре­си­лай гро­шi.

- Марусе, - го­во­рить їй ма­ти, - усе ти спро­дуєш, а в те­бе дiт­ки…

- Я знаю… я не за­бу­ваю.

Попрощалася з на­ми, дi­ток при­гор­ну­ла, - пiш­ла, її до ост­ро­гу не впус­ка­ють.

- Мiй чо­ло­вiк там, - до­во­дить во­на усiм.

- Твiй чо­ло­вiк по­ви­ну­ва­че­ний - йо­му там i си­дi­ти, - то­бi не мож­на.

- I я вин­на.

- У чо­му вин­на ти?

- Винна й я, ко­ли вiн вин­ний.

- Годi! Iди геть со­бi! - ка­жуть їй, жа­лi­ючи. Во­на не йде.

- Що ж ти приз­наєшся, що вин­на ти? - пи­та­ють в неї знов.

- Винна.

Казали їй ру­ки iзв'яза­ти. По­са­ди­ли мiж зло­дi­ями, мiж убiй­ни­ка­ми, мо­ло­ду та доб­ру. Два мi­ся­цi iз тиж­нем ви­бу­ла во­на з чо­ло­вi­ком там, по­ки їх ви­пус­ти­ли.

Дiтки в нас бу­ли. Усе пи­та­ють: "де ма­ма?", усе кли­чуть: "ма­мо!"

Маруся не од­мi­ни­ла­ся - тiльки пiш­ла мо­ло­денька, а по­вернулася си­ва, як го­луб­ка.

А я ще, стрi­ча­ючи її, ди­ву­юся, що во­на кра­си своєї не стра­ти­ла: тi ж очi, чо­ло теж, - ко­ли во­на ста­ла дру­гу хуст­ку зав'язу­ва­ти, аж шов­ко­ва си­ви­на за­бi­лi­ла.

Оселилися во­ни знов у своїй ха­тi, у глу­хiм дво­рi, бо вже не бу­ло там нi­чо­го жи­во­го, щоб го­лос по­да­ло, щоб кри­лом стре­пе­ну­ло - усе вже спро­да­не бу­ло… Дiт­ки го­мо­нять са­мi од­нi, i вже та­ка їм утiш­ка з то­го, як го­роб­цi при­ле­тять - за­цвiрiнькають або го­луб по­по­гу­де; не по­ло­ха­ють, са­мi при­туляться пiд ти­ном, ра­дi­ючи.

Чайченко усе хво­рiв, усе бо­лiв; вiд лю­дей на­че хо­вав­ся; з ха­ти не ви­хо­див хi­ба пiз­но, крадько­ма, за го­рiл­кою у чу­же се­ло. Пи­ти вiн став ду­же.

Я йо­го ба­чи­ла двi­чi. Од­но­го ра­зу вiн си­дiв без жод­но­го дi­ла, склав­ши ру­ки, очi прип­лю­щу­вав, - десь сильно в йо­го го­ло­ва бо­лi­ла… Дру­го­го ра­зу ба­чи­ла - вiн спав… Ма­ру­ся ди­ви­ла­ся на йо­го та­ким пог­ля­дом, як i пер­ше, при­хильна бу­ла, як пер­ше. Ко­го во­на лю­би­ла ще? Яко­го ко­ха­ла? Як за­знати чо­ло­вi­ка у кра­сi йо­го, у квi­ту, в си­лi, як заз­на­ти йо­го доб­ро­го, а час пi­де та усе iз­мо­же, то iн­ше по­ка­жеться, нiж га­да­ло­ся. "Мис­лi ж мої, мис­лi! До ко­го ж ви прий­шли?" - ска­за­ти, та й го­дi! "Ба­га­то жа­лю мо­го бу­де, - не бу­де вже моєї лю­бо­вi".

XX

Мене сва­та­ло два же­ни­хи… Еге ж! Зга­дується ме­нi час­то чо­ло­вiк Па­лiй, що як в йо­го ди­ти­на вто­пи­лась, ха­та зго­рi­ла, - вiн iшов ули­цею та ве­сiл­ля за­ба­чив i ка­же: "А тi лю­ди ще же­няться!"

Згадувався ме­нi чо­ло­вiк Па­лiй… Сва­та­ло ж двоє. Пер­ший же­них вбо­гий був па­ру­бок, доб­рий, смут­ний - я не пiш­ла за йо­го! Не бу­ло в ме­не ко­хан­ня сму­ток йо­го роз­ва­жа­ти; не бу­ло гро­шей ха­ту не­ого­род­же­ну впри­до­би­ти - не схо­тi­ла ро­бач­ком ста­ти… Вiн по­жу­рив­ся за мною та з iн­шою оже­нився. Дру­гий же­них був ба­га­тий, но­ров­ли­вий: кон­че хо­тiв ме­не взя­ти за се­бе. Йо­му ма­ти йо­го за­бо­ро­ня­ла, про­си­ла: не жа­да­ло­ся їй для сво­го си­на, че­пур­но­го, си­ро­ту бра­ти, - вiн та­ки ма­тiр при­си­лу­вав, що во­на ще са­ма ме­не вмовля­ла. Я не пiш­ла. Сей був ме­нi зов­сiм не до спо­до­би: ревнив­ий, нез­ви­чай­ний - вiн i лю­бив якось, на­че бив­ся.

Як вже од­цу­ра­ла­ся я йо­го сва­тан­ня, то тре­ба бу­ло жи­ти, як на че­ку: бо­яла­ся йо­го са­ма од­на стрi­ну­ти. Як вiн очи­ма на ме­не свi­тив! Ма­ти жал­ку­ва­ла, що я не пiш­ла за­мiж; батько тiльки дос­лу­хав: йо­му бай­ду­же бу­ло усе з то­го ча­су, як Кат­ря по­ки­ну­ла. Вiн об неї не го­во­рив, та вже й нi об чо­му не го­во­рив. Су­му­вав, хо­див по до­ро­гах; ба­га­тiв не дба­ючи. Йо­го Кат­ря од­цу­ра­ла­ся, - вiн усiх за те вiд­цу­рав­ся лю­дей: i своїх рiд­них, i чу­жих. I вже до смер­тi та­кий ос­тав­ся са­мот­нiй i не­лас­ка­вий. Як за­не­ду­жав вiн на смерть, то ма­ти про­си­ли свя­ще­ни­ка, щоб на­пи­сав Кат­рi, чи не приїде во­на з батьком поп­ро­ща­тись. На­пи­сав свя­ще­ник, i гро­шi їй пос­ла­ли.

Тяжко бу­ло од­но­го дня батько­вi ду­же, - ма­ти си­дi­ла бi­ля йо­го та й ка­же:

- Друже мiй! Ди­ти­на на­ша приїде до нас.

Вiн ра­зом пiд­вiв­ся сам, ди­виться на неї. Ма­ти знов ка­же:

- Катря до нас приїде.

Дожидали Кат­рi - Кат­рi не бу­ло. Смерть вже за пле­чи­ма. Ста­рий до­жи­дав - як до­жи­дав! I мерт­вiв, i ожи­вав. Анi сло­ва нi­ко­ли не про­мо­вив - чо­му не їде, чи бу­де - анi од­но­го! Тiльки зве­чо­ра ка­зав: "я пом­ру завт­ра". На завт­ра i вмер вiн.

Як по­хо­ва­ли йо­го, то в кiлька днiв лист од Кат­рi прий­шов, що, пи­ше, "мо­ли­ти­му­ся за батька мо­го ду­шу, а гро­шi, що ме­нi прис­ла­нi, на церк­ву бо­жу вiд­да­ла, - бу­дуть поми­нать, бу­дуть грi­хи iз­би­рать…"

Знов жи­ло­ся…

Була в нас у сло­бо­дi буб­леч­ни­ця, а в неї най­мич­ка - вели­ка, чор­ня­ва дiв­чи­на, ро­бо­тя­ща, а вже не­по­то­ро­ча та­ка, як рiд­ко, - то, бу­ло, стрi­неш­ся iз нею, пи­таєш: "Що ро­би­ли ви?" - "Во­ду но­си­ли, буб­ли­ки пек­ли", - од­ка­же во­на спокiй­но. "А завт­ра що ро­би­ти­ме­те?" - "Во­ди при­не­се­мо, буб­ли­ки спе­че­мо". - "А по­завт­ро­му?" - "Бу­де­мо во­ду но­си­ти, бу­де­мо буб­ли­ки пек­ти".

Вмер в їх ха­зяїн - дiв­чи­на тро­хи зак­ло­по­та­ла­ся, по­ки йо­го по­хо­ва­ли.

- А що в вас?

- В нас ха­зяїн вмер, i по­хо­ва­ли.

- А те­пер як?

- Воду но­си­мо, буб­ли­ки пе­че­мо.

Дiвчина бу­ло го­во­рить спо­кiй­но, стоїть свi­жа - а тут б слу­ха­ти нi­яко­во: ди­вуєшся, як це во­на жи­ве до­вольна та­кеньки, що буб­ли­ки пе­че… Бу­ва­ють та­кi в бо­га!

Нам день ми­нав, день розс­вi­тав­ся, вес­на йшла грi­ючи; наб­ли­жу­ва­ла­ся зи­ма з мо­ро­за­ми - усе зда­ва­ло­ся якось нуд­но, якось до­куч­ли­во… Бу­ли в нас дав­нi ра­до­щi; бу­ли в нас ста­рi су­му­ван­ня - до їх те­пер ду­ша не ози­ва­ла­ся, не стрепе­халося сер­це. Ко­ли б!.. То б не так, зов­сiм не так бу­ло! То­дi, як сер­це та ду­ша жи­вi, то вий­деш, за­ба­чиш де­ре­во, що вже ро­ки стоїть зна­ко­ме, а тут вi­таєшся: яке де­ре­во! Зе­ле­ни­ся, де­ре­во, роз­ви­вай­ся! Отеє як ше­лес­тить! Гля­неш на по­ля, на лу­ги - якi по­ля, якi лу­ги! Аж смiється щось в то­бi…

А вже як жит­тя лi­чиш своє по­не­дiл­ком та не­дi­лею, то все то­бi бай­ду­же: що но­ве, то зак­ло­по­че тiльки спер­шу, а що ста­ре, то вже та­ке ста­ре бу­де, та­ке знай­оме та безвтiшне!

Такеньки ми жи­ли. Ко­ло нас од­нi лю­ди вми­ра­ли, наро­ждались дру­гi… Ча­сом зва­ли нас на ве­сiл­ля - ми хо­ди­ли на ве­сiл­ля… Най­час­тiш я хо­ди­ла до Ма­ру­сi.

Марусi не так жи­ло­ся, як нам. Пи­ла во­на хоч од гiр­кої, та од жи­вої во­ди… їй со­неч­ко не так свi­ти­ло, як нам; їй i пташ­ки iна­чiй ще­бе­та­ли…

XXI

Чи ве­ли­кий, чи ма­лий час збiг - ма­ти за­не­ду­жа­ла. Ска­зав би, ра­да во­на своїй не­ду­зi бу­ла:

- Отсе й ме­нi вми­ра­ти, - ка­же, - от­се i моя го­ди­на! Бi­жи, Хи­мо, до свя­ще­ни­ка, про­си - не­хай пи­ше за­раз до Кат­рi, щоб приїха­ла по­хо­ва­ти ма­тiр. Бi­жи, люб­ко, не ба­ри­ся!