Три долі - Марко Вовчок 9 стр.

Заздрiсна та ра­дiс­на, що знов са­ма з доч­кою, во­на ба­га­то де­чо­го не­до­ба­ча­ла дов­го. Во­на не вва­жа­ла, що Чай­чен­ко, сли­ве, до­ма й не жи­ве, тiльки на­вi­дується; що який вiн смут­ний, та не­терп­ля­чий, та нес­по­кiй­ний ту рiд­ку хвилин­у, як по­си­дить до­ма… Ку­ди вiн усе пос­пi­шається? Чо­го вiн, як на жа­ри­нi? Чи все те ба­чи­ла Ма­ру­ся… Чо­го вже не до­гледишся, як ко­хаєш! Ма­ру­ся нi­ко­му не ка­за­ла - я хо­тi­ла як-не­будь роз­мо­ву на се на­вер­ну­ти; во­на мов­ча­ла, слуха­ючи мої тi пiд­хо­ди цi­ка­вi, а ти­ха, доб­ра та яс­на у своїй ха­тi.

Що да­лi за­бу­ва­ла­ся не­бiж­ка Чай­чи­ха, то знов Пи­ли­пи­ха ро­би­ла­ся пох­мур­нi­ша - важ­ким ду­хом ста­ла ди­ха­ти во­на на зя­тя. Спер­шу ра­дi­ла, що вiн з до­му час­то од­год­жається, а там зав­ва­жи­ла, як йо­го до­жи­дає Ма­ру­ся, як уст­рiч йо­му ви­хо­дить… По ни­точ­цi до клу­боч­ка, як-то ка­жуть, i Пилипих­а вже вмi­ча­ти по­ча­ла, що до­ма вiн не го­во­рить i сму­тує, а йде - ви­би­рається з гос­по­ди - то й очi бли­щать…

XVIІ

Як iти од на­шої сло­бо­ди до Люб­чи­кiв, то при до­ро­зi ши­нок сто­яв i шин­ку­вав там жид Герш­ко. Дав­но вже все вiн дер­жав той ши­нок, сам ста­рий ду­же. Звiс­но, як тi жи­ди жи­вуть дов­го­вiч­нi: по­си­вiє, по­бi­лiє, по­жовк­не та й то­дi ще жи­ве, - аж ли­хо! Так i той Герш­ко жив-жив… а тут ра­зом i вмер. От i одер­жав ши­нок дру­гий шин­кар з на­ших лю­дей, - ба­га­тир, сла­ви­ли лю­ди, сам жар­тов­ли­вий i злий, а жiн­ка в йо­го пре­хо­ро­ша, пре­пиш­на, пре­ве­се­ла та­ка, що й час не змиг­неться з нею.

Се бу­ло са­ме то­дi, як вмер­ла ста­ра Чай­чи­ха. Ба­чи­мо, що вже Пи­ли­пи­ха тиж­нiв iзо два не ви­хо­дить з своєї ха­ти i кро­ку нi­ку­ди, - не бу­ває i Ма­ру­ся в неї…

- А що се ви усе до­ма? - пи­таємо. - Як же гос­подь ми­лує?

- Спасибi, доб­ре.

- Ви вже дав­ненько у дi­ток не бу­ли у своїх, - чи во­ни здо­ровенькi? Чо­му Ма­ру­ся не бу­ває?

- В неї ди­ти­на нез­ду­жає.

- Та як же во­на, мо­ло­денька, без вас там за­по­ма­гається?

- Нехай са­ма со­бi жи­ве, - про­мо­ви­ла Пи­ли­пи­ха.

- Що се ви, бог iз ва­ми, го­лу­боч­ко! Чи у нас з ва­ми дiто­чок по­ле за­сi­яно? Вже ме­нi гос­подь пос­лав ли­хо та го­ре - йо­го бо­жа во­ля, а вас гос­подь ми­лує, то й ша­нуй­те­ся!

- Яв своєї ди­ти­ни нi за що… Во­на ме­не не ша­нує, не пова­жає! Во­на ме­не за­мi­ня­ла на свек­ру­ху, во­на ме­не за­мi­ня­ла на сво­го чо­ло­вi­ка… Чи зро­ду во­ни ко­ха­ли її, як я, ма­ти рiд­на, пи­ти­ма ма­ти! Вiн її не ко­хав - хо­тi­ла за йо­го, а те­пер вiн до iн­шої хо­дить.

- Та, мо­же, се неп­рав­да…

- Неправда? Я вже дав­но ба­чу, як вiн з до­му рветься, як во­на йо­го до­жи­дає, стрi­чає, а вiн ми­мо йде - чи гля­не; я ста­ла на­зи­ра­ти. От i доз­на­лась, що хо­дить вiн у ши­нок. Я пер­ше ду­ма­ла: п'є ниш­ком. Ка­жу Ма­ру­сi: "Чи ти знаєш, що твiй чо­ло­вiк усе до шин­ку хо­дить?" Во­на зблiд­ла як крей­да, мов­чить. "Не пус­кай йо­го з до­му, го­во­рю їй, ска­жи йо­му". - "Як я йо­го маю не пус­ка­ти, - од­мов­ляє то­дi: - мо­же, йо­му дi­ло яке…" "Ска­жи йо­му", - на­по­ля­гаю. Во­на та­ки анi сло­веч­ка йо­му не про­мо­ви­ла, як вiн пi­шов. Я її до­ко­ря­ла - во­на сто­яла пе­ре­до мною та мов­ча­ла. "А ти вi­ри, ка­жу, ма­териному ро­зу­му не ймеш?" Пiш­ла я за ним у тро­пi i назир­цем аж до шин­ку до­ход­жу по­ба­чи­ти на свої очi й при лю­дях, - мо­же, доч­ка вi­ри пой­ме то­дi. До­ход­жу до шин­ку, де там куп­ка яб­лунь стоїть: чую, роз­мов­ляє з кимсь мiй зять - йо­го го­лос. А мi­сяць свi­тить. Ближ­че я див­лю­ся - си­дить пiд яб­лу­нею мо­ло­ди­ця: ру­ка­ва в неї за бi­лi лiк­тi закасо­ванi, у перс­нях во­на срiб­них, ру­ка­ми у стан хиб­кий узялас­я, очi по­но­чi бли­щать блис­ку­чi; слу­хає, що мiй зять говор­ить, i смiється. А зять мiй до неї та­кi ре­чi про­мов­ляє: "Як те­бе не по­ба­чу, ка­же, хоч го­ди­ну, то я з нудьги про­па­даю та з ту­ги: я без те­бе жи­ти не мо­жу! Без те­бе жи­ти не хо­чу! Дар­мо вже, що ти ме­не за­на­пас­ти­ла на­вi­ки - не­хай я тiльки ота­кеньки до те­бе прий­ду, та гля­ну, та сло­во твоє, не­хай i не­лас­ка­ве, по­чую… А вчо­ра, - ка­же, - вчо­ра i по­зав­чо­ра я усю нiч пiд цiєю яб­лу­нею сто­яв. Чи вже ти то­го не зна­ла?" А во­на йо­му: "Твоя жiн­ка мо­ло­да, що ка­же, як не днюєш, не но­чуєш до­ма?" - й смiється. "Нi­чо­го", - од­мо­вив їй (прав­ду од­мо­вив!). "Як нi­чо­го? Чи во­на ж те­бе не лю­бить?" - "Не знаю". - "А чо­му ж ти в неї не пос­пи­таєш за се? га?" Го­лос­но зас­мi­яла­ся. "Ой, чо­ло­вiк мiй по­чує!" - схо­пи­ла­ся з мiс­ця, по­цi­лу­ва­ла, як вра­зи­ла, i зник­ла.

Вiн кли­кав - ру­кою мах­ну­ла, пi­шов за нею у ши­нок, а я до доч­ки: "А що, чия прав­да? Яке дi­ло в йо­го?" Ди­виться на ме­не. "Не доб­рий вiн то­бi су­див­ся, те­бе їм бог ска­рав". - "Ма­мо, не гнi­вiть бо­га, се ви вже бо­га гнi­ви­те!" - ме­нi до­рi­кає доч­ка моя!

Тодi я усе їй роз­ка­за­ла, що чу­ла, що ба­чи­ла. "Ой, ма­мо, на­що бу­ло вам дог­лед­жу­ва­ти­ся, на­що до­пи­ту­ва­тись?" - "А то­бi луч­че, як ду­рять, лю­би­ти?" - "Вiн ме­не не об­ма­нює". - "То ще вi­ри не ймеш ме­нi?" - "Я йо­го нi­ко­ли не пи­та­ла об сьому, чи ме­не лю­бить". - "Не пи­та­ла, чи те­бе вiн лю­бить? Так ти йо­го не ко­хаєш, чи що?" - "Ко­хаю…" Спо­риться та зма­гається iзо мною… Та­кеньки, аж по­ки вiн по­вер­нув­ся пi­з­но… По­вер­нув­ся вiн, а моя доч­ка iде навп­ро­ти йо­го, две­рi роз­чи­няє, як батько­вi ша­нов­но­му, як чо­ло­вi­ко­вi любом­у… "Як вже ти ува­ги на се­бе не маєш, - ка­жу, - то я сво­го зя­тя спи­таю: де був вiн до пiв­но­чi? За якою при­чи­ною? У ко­го?".

Вiн змi­шав­ся i в мис­лях i в сло­вах, ди­виться убiк, а доч­ка моя: "Го­дi, ма­мо! Се ми вже мiж со­бою роз­пи­таємось, а вам вже час спо­чи­ти, ко­ли лас­ка". Я вже бiльш нi­чо­го не казал­а, бiльш не слу­ха­ла, се­ред но­чi до­до­му пiш­ла. Не бу­ла з то­го ча­су у їх i не бу­ду.

- А уну­чеч­ка ва­ша ду­же сла­ба?

- Не ве­ли­ка там сла­бiсть, та ве­ли­ке по­би­ван­ня.

- Журяться во­ни ду­же?

- Хто во­ни? Та зять мiй чи й знає, що ди­ти­на нез­ду­жає - вiн не пи­тає i не ди­виться.

- Не вiд­рi­кай­тесь дi­ток, люб­ко, - про­сить вже ма­ти Пили­пиху, - не вiд­рi­кай­те­ся втi­хи своєї!

- Я са­ма со­бi ра­ду рад­жу, - од­ка­же на те Пи­ли­пи­ха.

- Подаруйте вже доч­цi своїй: во­на ж йо­го ду­же так лю­бить, Яко­ва! - го­во­рить ма­ти.

- I я її ду­же люб­лю, - од­ка­за­ла Пилп­пи­ха.

- Хоч я вже од­вi­даю Ма­ру­сю, - ка­жу ма­те­рi та й пiш­ла до неї.

Маруся са­ма бу­ла в ха­тi, си­дi­ла на ла­вi, хи­та­ючи в обiй­мах не­ду­жу свою ди­тин­ку.

- Боже по­мо­жи, Ма­ру­сю! - вi­таю її.

- Спасибi. Сi­дай, Хи­мо.

- А що ди­тин­цi?

Вона гля­ну­ла на ди­тин­ку й од­мо­ви­ла!

- Терпить ма­ле­сеньке.

- Була у нас твоя ма­ти, Ма­ру­сю, - ка­жу.

- Яка во­на бу­ла? Що го­во­ри­ла?

- Не хо­че до те­бе хо­ди­ти; ка­за­ла: не бу­ду.

- Смутно ме­нi те! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

Я вже бiльше нi­чо­го не го­во­ри­ла за се й пи­та­ти нi об чiм не пи­та­ла.

Почали ми ти­ху роз­мо­ву - зга­ду­ван­ня. Зга­да­ли нашї за­бавки дав­нi ди­тя­чi, - при­га­да­ли й дi­во­чi без­сум­нiї ча­си… Не зво­дя­чи очей з ди­тин­ки своєї, Ма­ру­ся роз­мов­ля­ла iзо мною, хи­та­ючи не­ду­женьке.

Чайченко усе не при­хо­див, а вже ве­чо­рi­ло. Вже пiз­но - вiн не при­хо­див. Во­на йо­го до­жи­да­ла лю­бо: що там шурх­ле, ше­лес­не - прис­лу­хається пильно; стих­не усе знов i не­ма нi­ко­го, - во­на не зiтх­не на­вiть, знов до­жи­дає… Я й пiш­ла так - не ба­чи­ла йо­го, - не по­вер­нув­ся при ме­нi. "Ска­жи ма­ту­сi моїй, що прий­ду до неї, як моя ди­тин­ка iро­хи оду­жає", - про­си­ла ме­не Ма­ру­ся про­ща­ючись.

А тут у кiлька днiв за­не­ду­жа­ла Пи­ли­пи­ха. Пок­ли­ка­ли ми до неї усiх знат­ниць i лi­ка­рок, - здається, нi­ко­му не впiзна­лася її не­ду­га - яка бу­ла. В неї нi­чо­го не бо­лi­ло, ка­за­ла во­на, тiльки хо­ди­ла все кво­лiй та кво­лiй, по­ки не збу­ла­ся си­ли своєї - i то­дi ляг­ла вже, зне­мог­ла­ся i ле­жа­ла по­ну­ра.

Маруся приїха­ла з ди­тин­кою - ди­тин­ка ще не зов­сiм оду­жала, - усе ще кви­лi­ло кри­ше­нят­ко. Я пам'ятаю доб­ре те врем'я, як бу­ло уно­чi не спи­мо всi, а ву­ли­ця, се­ло у снi, i всю­ди ти­хо. Зак­ви­лить ди­тят­ко, схи­литься до йо­го Ма­ру­ся гой­да­ти, а Пи­ли­пи­ха блис­ку­чи­ми очи­ма в обох вдивляєть­ся. Во­на не всип­ля­ла но­чей i хви­ли­ноч­ки. Як Ма­ру­ся вже не па­да­ла ко­ло неї, як Ма­ру­ся не го­ди­ла їй, - не пригорну­лася вже ма­ти до неї нi­ко­ли; нi­ко­ли не всмiх­ну­ла­ся ласкав­о до са­мої смер­тi своєї. Що бу­ло Ма­ру­ся про­сить:

- Мамо, чо­го жу­ри­тесь? Чо­го, ма­мо, не дбаєте о здо­ров'я своє? - Во­на не прий­ма нi­чо­го то­го. I ос­таннє сло­во її бу­ло: "Луч­че, мов­ля­ла, об­ра­же­но­му вмер­ти, нiж так на свi­тi жи­ти". - I вмер­ла.

XVIII

Округи нас дi­ялось, чу­лось, ве­ло­ся. Що ра­до­щiв, а що жур­би зва­жа­ли ми збо­ку; скiльки по­же­ни­лось на се­лi, за­мiж по­ви­хо­ди­ло, на­ро­ди­ло­ся, вмер­ло; як ра­до­щi промина­ли­ i жур­ба вти­ха­ла, як од­но по дру­го­му нас­та­ва­ло усе но­ве у лю­дей, - ми ж усе жи­ли своєю ста­рою ту­гою.

Батько усе хо­див по до­ро­гах i вер­тав­ся си­вi­ший та по­хмурнiшнй; ма­тiї усе смут­нi­ла i сла­бi­ша­ла. Од Кат­рi вiс­тi бу­ли рiд­ко, та й то не­ши­ро­кi. От­се бу­ло нап­ро­сить ма­ти свя­ще­ни­ка, щоб ту­ди на­пи­сав та спи­тав про здо­ров'я й жит­тя, то й од­пи­ше Кат­ря на три лис­ти од­ним лис­точ­ком своїм: "Здо­ро­ва, - на­пи­ше, - жи­ву, бо­гу мо­лю­ся за свої грi­хи i за ва­шi".

Скiльки-то слiз ви­ли­ва­ло­ся ма­ту­си­них, слу­ха­ючи, а опi­сля зга­ду­ючи, скiльки бла­га­ло­ся бла­гос­ло­вен­ня! У Мару­синiй ха­тi ще гiр­ше по­ве­ло­ся: що да­лi, Чай­чен­ко зов­сiм до­му од­бив­ся сво­го. Шин­кар­ка ним так за­ору­ду­ва­ла, що вiн у неї пiд ти­ном шин­ко­вим днює й но­чує, а щоб шин­кар не мав на йо­го приз­ри (бо рев­ни­вий шин­кар був), то пот­ро­ху по­чав Чай­чен­ко й пи­ти. Ба­чи­ли вже йо­го й п'яно­го лю­ди, а не­дур­но те ж ка­жуть: що в тве­ре­зо­го на умi, те в п'яно­го ка язи­цi, - вiн не всте­рiг­ся, мирк­нув там якесь сло­во чи дру­ге до шин­кар­ки, хтось цi­ка­вий пiд­хо­пив та розс­ла­вив по се­лу, - от i по­го­вiр став не­доб­рий. То­дi всi до Ма­ру­сi мо­ло­ди­цi з пи­тан­ням та з жа­ло­ща­ми, усi ста­рi ба­би з ра­да­ми та з нау­кою; тiльки Ма­ру­ся на усi пи­тан­ня i жа­лiн­ня, i на ра­ди усi: "Вiн ме­нi доб­рий i лю­бий; я йо­го над усе в свi­тi ша­ную". I жа­лiб­ни­цi, i по­рад­ни­цi об­ра­зи­ли­ся, - по­ки­ну­ли Ма­ру­сю: не­хай же тер­пить, ко­ли та­ка! Нiх­то й од­вi­да­ти не од­вi­дає.

Тiльки й хо­ди­ли до неї, що ма­ти да я; ми - час­тенько.

Одного ра­зу пiд­ход­жу го­ро­ду стеж­кою до ха­ти, - се бу­ло у свя­то, - аж дзвiн­кий ре­гiт та­кий чу­ти, що так i розко­чується. Гос­тi в неї якiсь?

Доходжу, ус­ту­паю. За сто­лом си­дять Ма­ру­ся i Чай­чен­ко, i гос­тi - мо­ло­ди­ця i чо­ло­вiк. Що то вже за мо­ло­ди­ця бу­ла кра­со­ви­ця! Я її за­раз пiз­на­ла, хоч нi­ко­ли не ба­чи­ла. Бу­ла чор­ня­ва, в рум'янцях, бi­ло­ли­ця, ус­та чер­во­нi смi­ються, очi ра­дiс­нi, уб­ра­на свiт­ло: зма­лю­ва­ти б та­ку та ди­ви­тись, не впус­ка­ючи з очей, та са­мо­му всмi­ха­тись на ту кра­су смiли­ву та ве­се­лу. Тiльки отi бро­ви її ви­со­кi i зро­ще­нi в'юнкою чор­ною га­дюч­кою на чо­лi бi­ло­му чор­нi­ли, - щось не­доб­ре вi­щу­ва­ли. По­руч з мо­ло­ди­цею, од вiк­на у за­тiн­ку, си­дiв чо­ловiк пле­чис­тий, при­зем­ку­ва­тий, з чор­ним ще­ти­няс­тим усом; чор­не во­лос­ся по­си­вi­ло в йо­го кос­ма­ми; од лi­во­го вис­ка вiн чор­ня­вий як грак; а з ви­ду ди­вив­ся вiн спiд­ло­ба, або збо­ку, на­че ко­го пiдг­лед­жу­вав зли­ми очи­ма своїми, i Ма­ру­ся, по­час­ту­вав­ши усiх, одiй­шла; я в неї i пи­таю:

- Хто се в вас, Ма­ру­се?

- Шинкар iз жiн­кою.

- Чи дав­но се хо­дять во­ни до вас?

- Се упер­ше прий­шли сьогод­нi.

- Як се зду­ма­ли во­ни?

- Та шин­кар схо­тiв не­од­мiн­не до нас.

- Чого то?

- Каже, ме­не за­ба­чи­ти.

- А ти ж до їх пi­деш?

- Та ще не знаю, Якiв ще не ка­зав нi­чо­го; як Якiв ме­нi ска­же.

Спокiйна со­бi, лю­ба - от на­че во­на без жод­ної дум­ки важ­кої по квiт­час­то­му по­лю про­ход­жає ве­чо­ром ти­хим та теп­лим.

Чайченко си­дiв iз гiстьми ду­же смут­ний, зiт­хав час­то; шин­кар пог­ля­дав на йо­го - не­лас­ка­вий був пог­ляд той: не­наче яка iск­ра спа­ху­ва­ла з чор­но­го йо­го ока… Шин­кар­ка усе всмi­ха­ла­ся.

- Нащо п'єш ба­га­то, не пий! - озва­лась во­на до шин­ка­ря (а вiн чар­ку за чар­кою ви­пи­вав).

- Чому не пи­ти ме­нi? Уп'юся - ме­не лю­ба жiн­ка до­ве­де до гос­по­ди.

- А як не схо­чу? - задз­ве­нi­ла во­на жар­ту­ючи.

- Не схо­чеш? - ка­же, а сам її мi­ряє пог­ля­дом - яка. - Або ж хто те­бе за­пи­тає, чи хо­чеш?

Чайченко, слу­ха­ючи се, важ­ко зiтх­нув й на шин­кар­ку смут­ненько ди­вив­ся, а шин­кар на йо­го пильно. Ма­ру­ся вже за­го­во­рює, пи­тає, час­тує - не звiв очей шин­кар з Чай­чен­ка, - аж той сам сха­ме­нув­ся, сам йо­го пог­ляд на со­бi по­чув, - то­дi шин­кар очi в зем­лю врив.

- Хутко у вас праз­ник, - го­во­рить Ма­ру­ся до шин­ка­ря, - го­с­тей же до вас, гос­тей!

- Дякувати, ме­не доб­рi лю­ди не за­бу­ва­ють! - од­ка­же шин­кар. - Не так за мою щи­рiсть, як за те, що жiн­ка хорош­а, слав­лють, - то при­хильно­му при­яте­ле­вi ми­ло подивити­ся ­на мою кра­лю!

Та й зас­мi­яв­ся, а та­кеньки зас­мi­яв­ся, що й шин­кар­ка тро­хи стре­пе­ну­лась.

- А ваш брат у дру­гих, чи здо­ро­вий вiн з мо­ло­дою жiн­кою? - пи­та знов Ма­ру­ся.

- Пом'янiть йо­го ду­шу, ша­нов­на ха­зяєчко! Хi­ба ви ще не чу­ли? То б я вам дав­но вже по­вiс­тив! Жi­ноч­ку йо­го молр­ду взя­то й за­ве­зе­но ку­дись… а вiн вто­пив­ся.

- Як? Бо­же мiй! Бо­же мiй! Бiд­на ж во­на лю­ди­на!

- Чого - бiд­на! Во­на у роз­ко­шах те­пер, їй ще пок­ра­ща­ло у свi­тi… Ну, як на ме­не, то б не так бу­ло: я б не вто­пив­ся анi по­вi­сив­ся б сам один, а хi­ба вже вкуп­цi з ко­хан­кою!

Схиливсь до своєї жiн­ки, оком iск­рить.

- Удвох, ка­жуть, i вми­ра­ти охiт­нiш! - до­дав.

Сумно ста­ло. Мо­ва не мо­ви­ла­ся.

Стали гос­тi про­ща­ти­ся i поб­ра­лись до­до­му. Йду­чи, шин­карка озир­ну­ла­ся на Яко­ва i мах­ну­ла якось йо­му ру­кою, тоб­то нез­на­рош­не. Шин­кар вхо­пив її за ру­ку:

- Годi ма­хать, по­ра пе­рес­та­ти! Хо­дiм iзо мною! - От­се, не да­си доб­ре i з ха­зяй­кою поп­ро­ща­ти­ся, - зас­мi­ялась йо­му шин­кар­ка: - чи ти ме­не за­гу­би­ти боїшся, як тую го­лоч­ку?

- Коли за­губ­лю, то ви­шу­каю, бу­вай на то­му пев­на, голуб­ко моя си­ва! - вiд­ка­зав їй.

I пiш­ли до­до­му. Во­на, йду­чи з ним, щось ще­бе­та­ла й смiял­ася, бра­ла йо­го за ру­ку, обер­ну­ла­ся ще до нас, крик­нула:

- Бувайте здо­ро­вi! - Шин­кар iшов не ог­ля­да­ючись. У кiль­ка день ми пе­ре­чу­ли че­рез лю­дей, що зчи­ни­лась свар­ка мiж шин­ка­рем i Чай­чен­ком i що виг­нав шин­кар Чай­чен­ка з шин­ку. А зчи­ни­ла­ся та свар­ка за те мiж ни­ми, - ка­за­ли, - що став шин­кар свою жiн­ку зне­ва­жа­ти - во­на все оджартову­валась, смi­яла­ся, а Чай­чен­ко не пе­ре­мiг сво­го сер­ця, уступив­ся - ма­буть, вже у йо­го бри­нi­ло. Як же зче­пи­лись во­ни - та­ка бу­ча зби­ла­ся, що лед­ве роз­ня­ли їх. I ка­зав шин­кар Чай­чен­ко­вi: "Не при­ходь, - ка­же, - у ши­нок бiльше!" А Чай­чен­ко кри­чить: "Чо­му?" - "Не при­ходь у ши­нок!" - знов так са­мо йо­му шин­кар го­во­рить. "Чо­му?" - "А то прий­ди", - про­мовив шин­кар.