– Знаєте, він вас побачив і знітився, мов хлопчисько, – всміхнено казала вона, а в самої сльози на очах і в голосі така гіркота безпросвітна. – Я йому про вас нічого не розповідала. Захотілось, аби ревнував мене.
Вмовкла. Кудись у себе дивиться. Щось давно забуте знайти не може.
– І що оце на мене найшло? – сама собі дивується.
Сльози вже висохли, від лікаря старого відступила.
– Ви хоч вечеряли? Я вам, як з хати виходила, все в окремі мисочки порозкладала. Тільки розігріти треба було. На кухню зайшла. Аж заточилася.
– То ви що – геть нічого не їли?
Рвучко обернулась і зеленню його затопила. І було в тій зелені все: і турбота, і ніжність, і вдячність, і співчуття, проте й рішучість. Розуміла все. І… не приховувала цього. Але розмов на цю тему вони ніколи не заводили. Не змовляючись, обоє вирішили, що так краще для них буде. Та й не хотіли словом одне одного обмежувати. З власної волі все робили. Тому зараз нарікати ні на кого не могли.
– Знаю, що покинеш мене. Знаю, що це неминуче, – прориваючись крізь смарагд, лунали його слова. – Та хочу, щоб ти знала, хай де ти будеш, хай що з тобою станеться, ти завжди можеш сюди повернутися.
Тепер вона, припавши йому до грудей, ридала на весь голос гірко й щасливо водночас. Їй так бракувало цих слів. І їй так бракувало відваги самій їх сказати. Боялась образити цього чудового чоловіка, що так багато для неї зробив і готовий робити далі.
– Я все розумію, – тихо сказала вона і зелень її потеплішала. – Я піду вже завтра. Сьогодні до ранку зберу речі. Ми будемо бачитися на роботі. Все залишиться, як завжди? Правда?
– Я допоможу тобі.
Звідки взялась у неї ця зухвала думка, що слідчий її захоче, надто після того, як він побачив, що вона мешкає під одним дахом зі старим лікарем? Але щось підказувало, що, незважаючи на рішення слідчого, вона більше не може користатися добротою старого лікаря. Допоки вони були на одному щаблі – однаково самотні і закохані у свою роботу, то все було наче на своїх місцях. Та вона закохалась і… несподівано для себе самої ожила. Вона побачила, що світ навколо неї нуртує почуттями. Що навколо вирує весна. Їй запраглося сонця. Їй захотілося вдихнути на повні груди, захотілось жити. І вона не хотіла цього приховувати.
Навіть якщо слідчий відмовить, то вона просто винайме невеличке помешкання і спробує почати нове життя.
Скільки ж років минуло відтоді, як вона востаннє їздила відпочивати?
9
– Чому стільки…
– Еротики?
– Угу, – тільки й спромоглась я промимрити, тримаючи в руках пожовклі від часу репродукції зі штампом центральної міської бібліотеки.
Відколи в мене зародилося це почуття, я вже не довіряла тобі так сліпо, як раніше. Тому не знала, що й думати про всі ці книжки і малюнки. Штамп бібліотеки трохи мене заспокоїв.
– Еротичне мистецтво має безпосередній стосунок до тіла. Особливо до жіночого тіла. Тому я вирішив…
Не чула, що ти там вирішив. Я тримала в руках копію рисунка Жана-Огюста Енгра «Купідон, який пестить жінку» і відчувала, що зі мною коїться щось дивне. Я прислухалась до своїх відчуттів. На малюнку було зображено жінку майже на повен зріст і на цілий аркуш. Звісно ж, була оголена. Ліктем однієї руки спиралася на якийсь виступ чи стіну. Обличчя – напівобернуте. В неї було дивне, трохи схоже на чоловіче, м’язисте тіло. Малі, ледь помітні груди правильної круглої форми. Перед жінкою, ледве сягаючи їй до лона, стояв купідон – наче звичайне собі дитя, яке вказівний палець встромило їй у піхву. Обличчя жінки, здається, не виражало жодних емоцій. Чого не можна було сказати про моє.
Хоч як це дивно, пригадала раптом один день зі свого дитинства. Це була неділя. Мені було років сім-вісім. До нас прийшли в гості друзі батьків із сином років п’яти-шести. Для мене він був зовсім дитям, але наші батьки вирішили, що нам необхідно бавитися разом і що це має бути для нас цікаво. Я відверто нудьгувала, бо малий, знайшовши якусь іграшку в шухляді стола, захоплено нею бавився. Я ж, аби не знудитись остаточно, прагнула будь-що потрапити за стіл, де частувалися гості. Але мене весь час проганяли, мотивуючи, що ми діти, а дітям не місце за столом разом із дорослими, і що неввічливо залишати гостя самого. Я ж бо вважала себе вже геть дорослою та вихованою. До того ж мені було дуже цікаво, про що розповідав хлопчиків батько, який працював за кордоном, що за тих часів було великою дивиною.
Коли мене вкотре виставили за двері, незважаючи на всю мою семирічну дорослість, я, нудьгуючи, повільно поплелася у свою кімнату, роззираючись і вигадуючи, чим би його розважитися. Проходячи повз трюмо в коридорі, зауважила на ньому якийсь журнал, титульні сторінки якого були акуратно загорнуті в газету. Такого я ще не бачила. В школі ми обгортали книжки, але в прозорий або в білий папір, а згори самі писали назву. Але з якого дива обгортати журнали? Ще й в газету.
Цікавість перемогла, і я його розгорнула. І… застигла. На цілу сторінку там красувалася дівчина з голими цицьками. На другій сторінці була та само дівчина з такими само голими цицьками, тільки трохи в іншому ракурсі.
Я зачаїлася і прислухалася. За зачиненими дверима батьки й гості балакали й безтурботно реготали. За дверима моєї кімнати тихо бавився хлопчик. Я могла непомітно взяти журнал, а що візьму його – сумніву не мала, знайти якесь потаємне місце і досхочу насолодитися цією чудасією.
Як ґречна господиня, я згадала про свого гостя. Щось мені підказало, що він теж ніколи такого не бачив. Захотілось зробити малому приємність. Я взяла журнал і обережно, щоб не рипіла підлога, пішла до своєї кімнати.
Хлопчик щось майстрував за моїм столом. Я, розгорнувши навмання сторінку, поклала журнал перед ним.
З несподіванки малий притих іще дужче і, здавалося, поменшав. Я сіла біля нього. Ми були такі дрібні, що легко вміщалися на одному стільці. Перегортала сторінки сама, оскільки журнал був моїм трофеєм. Але гість і не заперечував. Я не могла бачити виразу його обличчя, бо хлоп’я нерухомо втупилося в журнал і, здавалося, навіть очима кліпати перестав. Наступну сторінку я перегортала тоді, коли вважала за потрібне. Іноді поверталася на попередню, щось порівнюючи. Хлопчик не скиглив і не вередував. Пам’ятаю, найдовше я затрималась на, здавалось би, щонайневиннішій фотографії. На сходах, розставивши ноги, сиділа чорнява дівчина з волоссям, зібраним у два хвостики. На ній була коротка джинсова спідниця і смугасті гетри до колін. З одягу їй бракувало тільки трусиків. Я не думала, що ота маленька щілинка в спідниці, крізь яку заледве можна було розгледіти кучеряве чорне волоссячко дівчачого лобка, може так гіпнотизувати і притягувати більше, ніж абсолютно голі цицьки.
Я раптом відчула, що зі мною щось коїться. Не була до цього готова, і з несподіванки принишкла. Чула пульсацію крові у венах і стукіт власного серця. Правда, мені здалося, що маю два серця – одне в грудях, а інше – внизу, між ногами. А ще – відчула дивну, незнану досі тишу. Це була тиша, яку порушував лише шум крові, що рухається жилами, наче шум переповненого після дощу потічка, який шумить голосніше і трохи аж загрозливо. Це була тиша, яка обіцяла і вабила. Я злякалась. Саме цієї миті двері моєї кімнати відчинились, і з’явилися чотири усміхнені обличчя. Бачила їхні усмішки, розуміла, що вони щось кажуть, але не чула їх. Моя внутрішня тиша їх поглинала. Моя тиша тримала мене за ноги і за руки. Я, мов закам’яніла, не могла зрушити з місця, не могла закрити журнал, не могла винувато всміхнутися чи заплакати.
Я була налякана відкриттям, що в мені живе тиша.
Коли батьки нарешті зрозуміли, чому ми так тихенько сидимо, на їхніх лицях, мов рухомі тіні, промчались усі емоції, які лише здатні відтворити м’язи обличчя. Від розгублення, подиву, обурення, приреченості – до сміху.
– І що, вам подобається? – без тіні єхидства запитав хтось із них.
Діти відчувають фальш і не вміють брехати.
– Так, – просто і нелукаво відповів хлопчик.
Всі дружно засміялись. Але не було в тому сміхові нічого образливого чи принизливого. Тому вони запитували далі, а хлопчик охоче відповідав.
– І що ти відчував? – у рота йому зазирають, а самі аж трусяться від нетерплячої цікавості.
– У мене пісюн настовбурчився і почав сіпатися, – без тіні сорому продовжував хлопчик.
– Та йди!
– Та не може бути!
– Та він іще занадто малий! – перекрикували одне одного дорослі.
Тоді я усвідомила, що ми з ним мали схожі відчуття. Тільки настовбурчуватись у мене нема чому. А він не розумів, що пісюн сіпається, бо там, на самому кінчику, живе в нього друге серце. Цікаво, подумала я, а тишу він теж чує? І аж ревнувати почала. Так кортить спитати, але мовчу і вдаю, що не розумію, про що він.
– А ти? Ти що відчувала? – сміхотливо запитує мама.
Так я вам усе й розказала, хіба ж я маленька? Можна подумати, ви б оце при дітях стали розповідати, хто що відчуває. А я така ж, як і ви. Від напруження я зашарілась. Вони це зауважили.
– Ходімо чай пити, бо нам уже додому пора. А вони хай іще побавляться, – виручила мене хлопчикова мама. Славна така жіночка.
Пішли. Журнал, звісно, забрали. Сидимо ми з ним мовчки, наче сироти. І говорити не хочеться.
– Ти теж тишу відчув?
– Ні.
– Добре.
І мені відлягло від серця. Я вирішила нікому про свою тишу не розповідати. Хоча вона більше ніколи не приходила, але я все одно знала, що вона в мене є. Сьогодні ж, розглядаючи репродукцію в бібліотечному альбомі, я знову несподівано відчула тишу. Мою тишу.
Дивно, стільки років минуло, а вона таки повернулася, не згубилася, не покинула.
– Перепрошую, ти щось казав?
Ти знітився.
– Так, казав. Ти доросла. І ти продовжуєш дорослішати. В тобі розпочався певний неминучий процес, який приніс і ще принесе безліч сумнівів, розчарувань, несподіванок, поразок, непорозумінь, страхів, відчуття безвиході і зацькованості. Я не знаю, чи зможу знайти правильні слова, але знаю, що все одно мушу це сказати. І вирішив, що саме мистецтво – а це високопробне мистецтво, – допоможе мені в цьому. Стане між нами духовним посередником.
Бачила, як важко тобі дається кожне слово. Як крапельки поту виступили на верхній губі дрібною росою. Але водночас я бачила і рішучість, з якою ти вирішив довести справу до кінця. Це було так зворушливо і переконливо, що вирішила тобі допомогти.
– Все одно рано чи пізно нам би довелося розпочати цю розмову. Але краще раніше, ти згодна? – а в очах надія.
– Угу, – тільки й спромоглася я.
Раптом стало до болю цікаво, що ж криється за цим усім, що криється за тишею? Бо давно зрозуміла – кожне явище щось у собі приховує. І я відчула, що саме ти здатен відкрити цей новий, невідомий і, головне, не кожному доступний світ. Я ще напевно не знала, який саме він буде, але розуміла – захопливий, такий, що вабить, притягує і… не відпускає.
Готова було ввібрати кожне твоє слово.
– Я хочу, щоби ти не сприймала все однозначно. Якщо голизна – то це добре, це еротика. А якщо не вважаєш, що це добре, отже, це – порно. Не хочу, щоб ти вважала, що оголене тіло – це предмет зневажання чи захоплення. Видатних митців ніколи не цікавило винятково тіло. Їх цікавила насамперед людина. Жінка. Через тіло, його складки, жести, поставу Тулуз-Лотрек предавав трагічне становище повій із «Мулен Руж». Завдяки виразній, нервовій техніці малюнка пером Генрі Фюсслі «проліплює» фігури тендітних актрис, надаючи їм потужності та скульптурної пластики. Їхні рухи сповнені енергії та пробуджують у глядачів еротичні відчуття.
Тіло не обов’язково мусить бути оголене, а відверті рухи не конче мають передавати статевий акт, аби викликати бажання, збуджувати. Часом для немислимої бурі емоцій, готових зірвати голову, достатньо невинного поруху голови, погляду з-під опущених вій, випадково піднятого подолу довгої сукні. Поглянь на роботу Огюста Родена «Пара, що обнімається» – позу, в якій зафіксовані фігури чоловіка та жінки не можна назвати надто сміливою, проте ця сценка дихає чуттєвістю та відкритою сексуальністю, згодна?
Ти тримав розгорнутий аркуш паперу, на якому було зображено чоловіка і жінку в пориві пристрасті.
Від несподіванки я голосно ковтнула слину. Долоні змокріли, і я боялася, що ти запропонуєш мені взяти альбом. На аркуші тоді залишились би мокрі відбитки долонь.
– Еротика – це значно більше, ніж голизна чи відвертість. Це сила, сукупність різних обмежень, покликаних захищати людство від потенційної небезпеки, яку таїть у собі сексуальність. Споглядання таких картин, скульптур допомагає вивільнити придушені бажання, які все одно рано чи пізно вирвуться назовні, але не завдадуть ні тобі, ні довкіллю шкоди, наражаючись на руйнівний вплив відвертої сексуальності.
Слухала тебе, роззявивши рота, і бачила, що ти вже давно не нервуєшся. Як впевнено ти почувався серед отого бібліотечного хаосу. Мені теж захотілося дивитись і порівнювати. Захотілося бачити і відчувати.
Видно, ти добре підготувався й хотів розповісти мені все, що знав і чим переймався.
– Жюль Паскін. Основну частину свого життя цей надзвичайно талановитий художник провів у борделях Європи, Африки, Азії. Саме там він знайшов той образ жінки, який притягував його і вабив – чуттєвістю і пасивністю водночас.
Ти гортав альбоми, намагаючись проілюструвати свої слова: «Дівчина, що лежить», «Ласка», «Еротична сцена», «Присвята Маріо Тоцину». На останній картині зображено голого чоловіка з пенсне на правому оці, а в нього на колінах – молоденьку дівчинку-підлітка, що притулилась до нього спиною. Лівою рукою цей чоловік із гіперболізовано могутнім тілом стискає сосок малесеньких дівочих грудей, середній палець правиці – у піхві. Дівчина правою рукою обняла чоловіка за шию, а лівою тримає голівку настовбурченого, непропорційно великого, порівняно з її долонею, пеніса. Обоє неквапно пестять одне одного, і видно, що це для них не вперше, бо дівоче тіло розслаблене і довірливо розм’якле. Ця пара викликали в мене дивне відчуття. Я раптом зрозуміла, що моє тіло було б саме таким довірливим, якби мене пестив ти.
Забракло кисню, і я зраділа, що ти цього не зауважив, бо, схоже, відчув те саме й поспішив перегорнути сторінку.
– За художній матеріал митець використовував усе, що потрапляло йому під руку: міг розводити чорнило мінеральною водою, малював кінцем обгорілого сірника, навіть кавовою гущею, що залишилася на дні горнятка. Своєю творчістю він створює суміш низького і прекрасного, суміш відрази і ніжності. Своїм живописом, графікою він іде далі своєї однозначності і визначеності, створює напівтони в почуттях і душевних переживаннях. Та сорокап’ятирічний художник врешті-решт не витримує свого насиченого та емоційного життя і накладає на себе руки. Він перерізав собі вени у власному ж ательє.
– Отож, – ти звів на мене стемнілі від переживань очі, – не варто кидатись у щось із головою. Необхідно завжди зберігати здоровий глузд.
– Знаю, знаю, – швидко, щоб я не встигла перебити, продовжив ти. – Це непросто. Всі ці художники використовували еротику як втечу. Мало хто з них розглядав її як однозначне задоволення. Це теж потрібно розуміти, – чомусь сумно добавив ти тоді.
– Дякую тобі за це. Пробач, що кажу це аж тепер, тримаючи за руку і не маючи певності, що ти мене чуєш. Бо тоді я не вміла тобі цього сказати. Але найгірше сталося далі. Твою науку я всмоктувала, мов губка. Не пропустила жодної лекції, на які ти купив мені абонемент, жодного культурного заходу нашого міста. Стежила за афішами, відвідувала всі виставки, ходила на прем’єри і творчі вечори. Я стала одержима. Мене розривало від суперечностей і сум’яття. Я вагалась. Усе це раптом перестало в мене вміщатись. Я потребувала розвантаження, розрядки. Саме тоді надійшла звістка про загибель моїх батьків.