– Повечеряймо разом, – несподівано для себе запропонував він, дивлячись молодій жінці просто у вічі.
– Добре, – так само несподівано відповіла вона, досі випромінюючи спокійне задоволення.
– Ви просили допомогти…
– Так, знайдіть його дружину чи інших родичів, бо, схоже, доведеться робити складну операцію, результат якої передбачити неможливо, тому потрібна згода сім’ї. І покваптеся. В нас обмаль часу.
8
Ночував у своєму улюбленому заміському будинку, успадкованому від батьків, і давно вже переобладнаному під майстерню. Тепер пропадав там цілими тижнями, працюючи над замовленнями. Він ніяк не міг призвичаїтися до колективної праці. Щойно влаштовувався на роботу у велику солідну проектну компанію, неприємності навалювалися на нього швидше, ніж кліщі на собаку. Хоча він завжди вчасно, на відміну від решти колег, які вважали себе занадто творчими й оригінальними, приходив на роботу. Завжди встигав сформулювати кілька ідей нового завдання до приходу шефа – людини справді неординарної та інтелігентної. Він поливав квіти, а іноді ще й мив горнята з-під кави, які безладно стояли серед розмаїтих аркушів та згортків. Устигав повисипати у смітник гори недопалків, які сповнювали їхнє величезне, розділене скляними перегородками, приміщення запахом безсонних ночей і гіркоти в роті. Встигав напустити свіжого повітря в офіс, сповнюючи його оптимізмом та розмаїттям звуків, які зазвичай супроводжують пробудження міста. І так багато надії та сподівань у тому вранішньому гомоні, що хотілося бути причетним до того щасливого пробудження.
Та коли доходило до обговорення його ідей та ескізів на загальних зборах, він розгублювався.
– Чудова думка, але я думаю, що доцільно внести корективи у фасад споруди, – начепивши на себе подобу щирої усмішки і похитуючись у такт лише йому чутної музики, проспівав якось керівник проекту на черговому зібранні. – Думаю, варто змінити розмір вікон і це позитивно вплине на загальний вигляд будівлі. А також прибрати дерев’яні елементи над вікнами, замінивши їх на… – Він замислено втупив очі в стелю: – Замінивши їх на ліпнину, скажімо… На щось… традиційніше і зрозуміліше, – задоволено завершив начальник.
– Я категорично проти, – просто з місця, не встаючи й карбуючи кожне слово, заперечив молодий фахівець. – Це мій проект. А ви мали бути моїм керівником і допомагати цей проект утілити, а не змінювати його. Тим більше, змінювати геть необґрунтовано і не порадившись із замовником.
Ця споруда сама по собі нічого не значила. Вона органічно доповнювала вже сформовану й узгоджену концепцію згідно з засадами садового мистецтва Японії.
Була невеличка ділянка, на якій слід було якнайточніше втілити головну ідею за допомогою терас, вікон, оглядових майданчиків. Тому кожен елемент архітектури – кущик, травичка, струмок, камінець – мав би працювати на головне завдання. Всі елементи садових споруд мусили бути виготовлені з природних матеріалів – дерева, бамбука, каменю, рідше – з металу, як, скажімо, чавунні чи бронзові лави без лаку і фарби, щоб передати багату і неповторну текстуру власне матеріалу, його характерний колір, а головне – зберегти «поволоку часу» – лишайники на камені, бляклі тони дерева, патину на металі.
Терпляче пояснював це керівникові, а насамкінець додав, що коли той не погодиться залишити все як є або не зробить обґрунтованих, конструктивних зауважень, які не базуватимуться на його особистих вподобаннях, то він готовий вийти з цього проекту.
Запала німа мовчанка. Керівник приголомшено дивився на свого підлеглого, вражений нечуваною зухвалістю.
«Йому начхати, що в мене кілька призових місць на престижних міжнародних конкурсах. Але біс із ними, з конкурсами. Потрібно мати повагу і дотримуватись елементарної субординації в стосунках із керівником проекту. Цей молодик ігнорує очевидні речі!» – мовчки обурювався начальник, очі його наливалися кров’ю, а під пахвами мокріло.
– Я готовий завершити проект самостійно, провівши перемовини з замовником. І будьте певні, я з ним про все домовлюся, – майже саркастично закінчив молодий зух. – Чекатиму на ваше рішення. – Він обвів поглядом увесь колектив, до якого входили поважні архітектори, заслужені конструктори, та й, зрештою, просто хороші люди, з якими він уже встиг заприятелювати.
Та, на відміну від нього, для них важив насамперед керівник. А ще – послужний список, кар’єрний поступ, преміальні, соціальні пільги та ще багато чого, на чому й базується робота в колективі і, зрештою, робота самої компанії. Тому хоч як би він їх захоплював, хоч як щиро вони вітали його з цікавим неординарним рішенням і цілісністю концепції доволі складного, обмеженого присутньою вже забудовою та розмаїттям інженерних комунікацій об’єкта, зараз вони сиділи, опустивши очі, і понуро розглядали все, що було під руками – свої ґудзики, шнурки на мештах, обручки, звичайні кулькові ручки, крутили в руках склянки з водою, наче в них не звичайна вода, а жива чи мертва.
Він не гнівався на них. Він не міг гніватися на тих, кого поважав і в кого збирався ще так багато всього навчитися. Щоб не ставити всіх у незручне становище, після тривалої паузи він звівся і неквапно вийшов, не зронивши більше жодного слова й забравши із собою болісне напруження й непросте рішення. Колеги полегшено і вдячно зітхнули, адже цей чоловік звільнив їх від потреби робити неприємний вибір: справедливість або місце роботи. А практично для всіх їх по-справжньому залежало лише на останньому.
Тоді він уперше замислився: нащо людям робота, яка знищує їхню гідність і за своєю суттю є вишуканою каторгою? Подумав, що ще з початкової школи з нього самого, з його товаришів, а перед тим – із їхніх батьків, методично, урок за уроком, день за днем, рік за роком готували рабів. І все це відбувається так природно, що нікому й на думку не спадало замислитися, чи це все правильно і нормально.
Тебе наполегливо привчають до думки, що колективізм – це саме для тебе. Що в садочку манна каша з ґонзолями смакує краще в колективі таких, як ти, сопливих і замурзаних з голови до ніг створінь. Що навіть до вбиральні краще ходити удвох із другом, узявшись за ручки. Що в школі колективна зневага до того, хто наважився бути інакшим і бодай чимось вирізнився з натовпу – безмежна. Хоч ти погано вчишся, хоч навпаки, дуже добре, результат однаковий – бойкот. Бо ти не такий, як усі. Бо в тебе почала формуватися своя, квола і трохи кострубата, проте незалежна думка. Після повторення такої колективної терапії людина розтоптує ніжні, тендітні паростки індивідуальності і рве на шмаття, ковтаючи самотні сльози відчаю, свої думки, аби позбутись їх іще в зародку, й припасовує нездалу маску, ховаючись під нею від батьків, друзів, а часом і від себе самої так відчайдушно, що врешті-решт та машкара вростає в шкіру.
Тоді вперше він замислився, який же то мусить бути потужний механізм, щоб так непомітно і легко всіх розчавити, перемолоти на борошно людину з трішечки відмінними поглядами, аби іншим не кортіло. І свобода – незалежно про яку свободу йдеться – має свої чітко окреслені рамки. Але нас навчили не помічати її мізерності. Кожен, хто силкувався йти вперед, хто намагався шукати, не ступивши ще й повного кроку, враз наштовхувався на кордон. Розчарування, зневіра, депресія, суїцид – ось наслідок пошуку. Про це знали всі, про це говорили, писали, вивчали. Від цього застерігали.
Давно зрозумів: аби протистояти, мусить бути найкращим. Таким і був. Навчання, участь у міжнародних конкурсах, гран-прі, нагороди, перші місця надавали право вибору, можливість бути почутим. Тому чергові непорозуміння на фірмах не сприймав занадто болісно. Хоч, звісно, вони його засмучували. Та хай там що, йому ніколи не захочеться ні пісяти, ні працювати в парі навіть із найкращим другом.
Лише запитання його батьків про те, чи має він постійне місце праці, чи зможе на старості років отримати пенсію, доводили його до відчаю. Йому ніяк не вдавалося пояснити, що він чудовий фахівець, що має приватні замовлення і може працювати з різноманітними фірмами за угодами і що його одноразовий гонорар становить суму в декілька раз більшу за їхню кількарічну пенсію. Вони кивали головами, начебто погоджувалися з сином, але, зрештою, ставили одне і те ж запитання:
– То коли ж ти влаштуєшся на нормальну роботу?
Зараз він самостійно закінчував розпочатий у великій фірмі проект. Ця свобода коштувала йому невеличкого фінансового відшкодування і кількох вибачень. На його життєвому шляху доволі часто зустрічалися порядні люди, але його завжди дивувало, що, обіймаючи високі посади, їм вдавалося зберегти себе, свою людяність. Це вже значно пізніше він довідався – будь-що, навіть людяність, має свою ціну. І ціна ця значно вища за ту, яку ти готовий платити. Недаремно мудреці казали: «Бійтеся своїх бажань».
Різкий, мов пісок в очах, телефонний дзвінок привів його до тями. Він уперше задрімав після двох діб безперервної праці. Муза і натхнення не покидали його. Так він любив казати друзям, які докоряли йому трудоголізмом та нехтуванням звичайних людських потреб – спати, їсти, відпочивати.
Потягнувся за слухавкою. Електронний годинник показував п’яту ранку. Ого, то він устиг поспати аж чотири години. Стільки ж спав Наполеон, тому настрій умить покращився.
– Алло, слухаю уважно, – прогундосив він, намагаючись активніше рухати зціпленими вустами і здерев’янілим язиком. Давалося взнаки й те, що він уже декілька днів ні з ким не розмовляв, тому перші слова давались важко. А надто – спросоння.
– У тебе все добре? – схвильовано пролунав чоловічий голос на іншому кінці дроту.
– Так, так, добре, – його розсмішив переляк, що виразно вчувався у запитанні. – З чого така турбота та ще й удосвіта?
– Оце я перелякався! Таке враження, що тобі або мову відняло, або язиком ворушити важко.
– А знаєш, таки важко. От якби ти хоч раз на день дзвонив і запитував, як у мене справи, або приїхав би хоч інколи друга перевідати, то було б легше, – задоволено дорікнув він своєму найкращому приятелеві. – Дзвониш лише, коли щось потрібно і то – негайно.
– Та, добре, добре. Пробач, старий, сам знаєш, як воно. Робота, дружина, сім’я… Все хочеться встигнути, все спробувати, осягнути. Це тільки ти можеш сидіти на одному місці і творити. А я інший, мені потрібна вона. Дорога! Ти ж сам це добре знаєш. А тут саме така нагода випала – дружині стипендію призначили в Мюнхенському університеті. Вона там працю з медицини писатиме. Пропонує їхати з нею. Каже, що менше за домом тужитиме та й у мене буде шанс попрацювати там архітектором.
– То їдьте собі на здоров’я, вітаю. Ти ж знаєш, що, крім вас, у мене нікого немає, і я завжди за вас радий. Але нащо мене будити о такій порі? Я дві доби не спав.
– Та в тому-то й річ, що негайно потрібно вирішити, чи вдасться нам скористатися з цієї нагоди, чи ні, – він витримав паузу. – Все залежить від тебе.
– Як це – від мене? – він остаточно прокинувся. – До чого тут я? Поясни все до пуття, бо я вже ніколи не зможу заснути.
– Ми не можемо взяти з собою нашу малу, – і, не даючи йому оговтатися, товариш продовжив: – По-перше, в неї випускний клас, по-друге, нам виділили невеличку кімнатку в університетському гуртожитку, де й одному тісно, а, по-третє, ти ж дорослий, усе розумієш – не часто випадає нагода після стількох років спільного життя мати можливість побути знову вільними, молодими, закоханими і шаленими.
Стільки правди, надії, тепла було в цих словах, стільки любові, що перед ним ураз виник образ приятелевої дружини – мовчазної і дивовижно тендітної істоти, яка героїчно зносила всі життєві перипетії. Вона, як ніхто, заслуговувала на цей шанс.
– І на скільки ви там плануєте зависнути?
– На рік.
– Згода, – промовив він голосом без сліду сну і з жалем подивився на незакінчений проект. Хотів було повторити, що він страшенно за них радий, але чомусь посоромився – завжди було важко виказувати свої почуття.
Він був трохи засмучений, що доведеться як не змінити зовсім, то суттєво скоригувати свої плани.
– О, а що це таке? – вона показувала на макет його незакінченого проекту.
У голосі вчувалося щире зацікавлення, і йому чи не вперше захотілося розповісти про свою роботу, поділитися думками та сумнівами. Даремно, що це всього лише дівча, яке ще навіть не закінчило школи.
– А мій батько проектує переважно якісь нудні багатоповерхівки. Геть нецікаво. За винятком отієї, схожої на пташине крило, хоча тато стверджує, що то вітрило. Той будинок начебто збудують, але не в нас, а десь за кордоном, тому хтозна чи й випаде на нього подивитися. А в тебе так багато дерев і… А що це за білі пінопластові кульки, це вівці?
– Сама ти вівця, – відповів у тон.
Чи не занадто швидко вона освоїлась і почала називати його на ім’я і звертатися на «ти»? Все-таки він друг її батьків.
– Це камені, я просто ще не встиг їх розфарбувати. Це буде сад.
– Сад? А хіба сад має якийсь стосунок до архітектури? Ти ж архітектор, як і мій батько, правда ж? Чи ти садівник? – і вона капосно захихотіла, як хихочуть лише п’ятнадцятирічні безсоромні дівчиська.
– Ні, не садівник, – усміхнувся. – Це зветься ландшафтним, чи пак, садово-парковим мистецтвом. Нині я ним просто хворію. Стільки задоволення й насолоди, надто коли ділянка складна, а необхідно врахувати всі побажання замовника. Це до біса цікаво.
Дівчинка уважно слухала. Здається, в нього ще не було більш вдячного слухача. Тому натхненно продовжував.
– Для будиночка і саду я взяв за основу традиційне японське садове мистецтво. Замовник – доволі багата й поважна людина, він чимало пережив, чимало втратив, та ще більше здобув. І я запропонував йому саме такий підхід – спокій, умиротворення, споглядання і відпочинок. Він одразу погодився. Так цей проект і виник.
Основний композиційний принцип, так званий «принцип невизначеності», покликаний створити гармонійну рівновагу всіх складових саду. Там має бути і свобода, і порядок, і рух, і спокій. Це ще можна означити як заперечення рівності: об’ємно-просторові елементи саду не повинні мати однаковий розмір і в їхньому розташуванні неприпустима симетрія. Невід’ємний елемент саду – каміння та вода.
Перед тим як взятися до роботи, я довго вивчав історію, періоди розвитку японського саду, його типи, символіку. Все наче зрозуміло, все підпорядковано певним законам, логіці. Проте дещо від мене вислизає. Мені ніяк не вдається спроектувати… спокій.
– А ти сам розумієш, що це таке?
– Себто?
– Ти знаєш, що таке спокій?
Він був вражений з дорослості запитання і з тієї незворушності, з якою вона його поставила. Так, проблема в ньому. Він бачив спокій у своєму житті, розрізняв його, відчував на дотик, але сам не мав.
– Хоч як це дивно, ти маєш рацію. Доведеться відкласти це на пізніше, а поки що опрацювати з тим, що вже є. Допоможеш?
– Де твоя вода?
– Яка вода?
– Сам казав, що без води не може бути японського саду. Чи ти все це вигадав? А може, просто не сприймаєш мене серйозно? – вона насупилася, на очі накотилися сльози. Різка зміна настрою, сміх, раптові сльози насторожили його. Тепер він відповідальний за це юне створіння, тому доведеться якось до нього пристосовуватися. Здається, він починає розуміти, що таке ніжний перехідний вік, про який загадково натякнули її батьки, сідаючи в потяг.
Терпіння, тільки терпіння!
– Коли немає ні природної водойми, ні можливості створити штучну, в так званих «сухих» садах, створюють символічну воду з гальки чи піску. Один із найпопулярніших таких садів-каменів є сад монастиря Рьондзі в Кіото, створений наприкінці ХV – на початку ХVІ сторіч. – Він уважно подивився на дівчинку, яка начебто заспокоїлась і знову уважно його слухає.
– Може, ти чула колись про цей сад? На майданчику, засипаному білим крупнозернистим піском, групами порозкладане каміння. Загалом – п’ятнадцять штук. До речі, недавно під час виставки ландшафтного мистецтва у столиці стався курйоз, про який навіть у пресі писали. Організаторам надійшов лист із проханням допомогти придбати для оформлення японського павільйону п’ятнадцять каменів. І додавався малюнок кожного з них.