– Коли приїхав японський представник, камені вже чекали на нього, звалені на купу. Та побачивши їх, чоловік мало не зомлів. Він щось гарячково пояснював, розмахуючи руками, показував то на камені, то на графічний малюнок, що був в організаторів, і «хапався за серце». Так тривало доти, поки не знайшли тлумача, який переклав, що камені, звалені купою, не годяться. Адже з японського боку навмисне було завчасно надіслано малюнки із зображеннями кожного з п’ятнадцяти каменів. І що вони повинні бути саме такі, як на малюнку. Японець заспокоївся аж тоді, коли коштом організаторів йому влаштували експедицію в гори, де принциповий митець особисто оглянув, обмацав і, зрештою, вибрав потрібні камінці. Японський павільйон було врятовано, як і честь його проектанта.
– Ця піщана поверхня акуратно «розчесана» спеціальними граблями так, що борозни йдуть паралельно до довгого боку саду й утворюють концентричні кола навколо кожної крупи каменів, яка складається з двох-трьох чи п’яти камінців. З будь-якої точки з п’ятнадцяти камінців видно лише чотирнадцять.
– О! – зраділа мала, – тепер я, здається, пригадала. Батько начебто щось про це розповідав. Тільки не так цікаво. А ти бачив це на власні очі?
– Ні, не бачив, але мрію побачити… Розповідати далі?
– Так, звісно.
– Суто візуально сад нагадує морські хвилі, які омивають скелясті острови. Або ж – молочну білизну хмар, над якою виступають вершини гірських хребтів та піків. Глядач сам, залежно від внутрішнього стану та уяви, може створити будь-який образ. Головне завдання художника саме в тому, щоб дати його фантазії імпульс.
– Я їду з тобою.
– Куди?
– В Японію.
У житті моїх батьків не було вагань, сумнівів, перед ними не поставав вибір, їм не випадало боротися. Все в них сталося само собою, без особливих зусиль і старань. І коли я в першому класі закохалася в однокласника й розповіла їм про це, вони вибухнули веселим реготом. От, мовляв, і в нашої донечки кавалер з’явився. Ще трохи зарано, але проблему з заміжжям уже вирішено. Треба готувати посаг. А те, що я хотіла поділитися з ними своїми почуттями, вони не зрозуміли. Бо які почуття в семирічної дитини. Все ж у житті набагато простіше. Та це у них, а не в мене. Я закохалася серйозно. А він… просто не зважав на мене. Я була для нього однією з п’ятнадцятьох дівчаток у класі. Не краща і не гірша. Не красуня, без особливих здібностей. Отоді я й захотіла порадитися з батьками, що такого мушу зробити, щоб він звернув на мене увагу.
Я тоді читала-перечитувала всі книжки в домашній і шкільній бібліотеці – дитячі і дорослі. Але відповідей на свої запитання не знаходила. З відчаю навіть написала кілька віршів про нерозділене кохання, з яких батьки теж посміялися. Я замикалася дедалі дужче і дужче. Розраховувати на допомогу подруг не випадало, ніхто з них не тямив у коханні більше за мене.
Коли ж у восьмому класі я нарешті зблизилася з тим хлопчиком, моєму щастю не було меж. Здавалось, я розквітала на очах. Усі помічали, як раптово я почала змінюватися. І всі включно з батьками з надією в голосі цікавилися, чи я, бува, не закохалась. «Атож, закохалася», – чесно відповідала я і тішилась, що це почуття взаємне. Та промайнуло літо і першого вересня в дев’ятому класу він тримав за руку іншу дівчину.
Перша глибока травма. Перша трагедія. Перші роздуми про вірність. Перша зрада. Я була тоді сама-самісінька. Не мала з ким поділитися – все пережила в собі. Вирішила, як Леся Українка, щоб не плакати, сміятися. І сміялася. Боліло, а я сміялась. Боліло дужче – дужче і сміялася. Не повіриш, як боляче було мені його забувати. Як боляче було бачити їх обох, усміхнених, що йшли мені назустріч, тримаючись за руки. Ніхто й ніколи не взнав про мій біль, але тоді, маючи п’ятнадцять років і невдале, зраджене перше кохання, я твердо вирішила, що більше жодних хлопців, жодних чоловіків у моєму серці не буде.
Саме тоді одного вечора і покликали мене до себе батьки. Сіли переді мною – обоє, мов з ікони, – світяться, щасливі, аж похитуються від того щастя.
– Маємо тобі дещо сказати, – перебиваючи одне одного, почали вони, а самі дивилися, наче малі бешкетники, що вже щось накоїли, тільки батькам сказати не наважуються.
Я знала – хоч що вони мені скажуть, це не вилікує моєї рани і не вижене туги з серця. Знала також, що вони сприймали мене за підлітка, якому про кохання та поцілунки думати ще зарано, тому всі мої переживання вважали передчасними та безпідставними. Отже, розмови на цю тему – марні. Їхнє ставлення робило мене неймовірно стриманою і виваженою.
– Так-от, – сидячи в різних кріслах, батьки примудрялися триматися за руки.
Як я їм тоді заздрила.
– Хочемо попросити про послугу. Ми знаємо, що ти ще недостатньо доросла, аби приймати такі рішення, але виходу в нас нема. Вчора мама отримала стипендію на рік і після безсонної ночі роздумів і вагань ми вирішили їхати удвох, – промовляючи ці слова, батько дивився на маму очима, сповненими кохання і пристрасті. – Якщо ти, звісно, не проти.
Тепер батьки втупили погляди в мене. Прохання, благання, надія, кохання, юначий, аж підлітковий, шал – ось що було в їхніх очах. Про мої почуття – ані пари з вуст. Але я не змогла сказати їм «ні».
– Звісно, я згодна.
Вони кинулися мене обіймати. Добре, що їх у мене лише двоє, інакше розчавили б мене.
– І коли ви їдете? – для годиться поцікавилась я.
– Завтра, – хором вигукнули батьки і наввипередки побігли збиратися.
– Заждіть, то я тут сама залишуся? – я намагалася з’ясувати своє найближче майбутнє, приготувавшись до найгіршого.