Хоч він і чекав на неї, жінка з’явилася раптово й несподівано. Він аж підстрибнув, схоплюючись на ноги. Перед ним стояла не втомлена добовими чергуваннями лікарка і не самотня, з опущеними кутиками вуст, людина. Перед ним була свіжа, усміхнена, з вигадливо вкладеним волоссям жінка в скромному, проте, вочевидь, дорогому елегантному платті. Променіла молодістю, жагою до життя, пускаючи очами відвертих бісиків. Він ледь не відсахнувся був від такої різкої і неочікуваної зміни в її зовнішності. Готовий був відступити – такою гарною й такою недосяжною видалася ця жінка. Він же не парубок. Йому все-таки вже далеченько за сорок.
Але її усмішка була така щира, що він, повагавшись, вирішив таки спробувати. Поборотися.
Уловивши його хвилинне зніяковіння (від неї нічого не приховаєш), жінка запитала, чи він готовий, чи, може, передумав.
– Так, готовий. Як ніколи, – він уже оговтався.
Зарезервований у ресторанчику столик був саме навпроти вікна. А сам заклад розташований на п’ятому поверсі старовинного будинку з високими стелями. Перед ними, мов на долоні, розляглося всеньке місто, яке повільно, проте впевнено, оповивали сутінки. Де-не-де спалахували вечірні вогні, і це додавало їхній зустрічі таємничості і навіть містики.
Ця магічна атмосфера задала тон і розмові. Слова лилися самі собою, було легко й навдивовижу просто. Начебто не вперше отак сидять собі удвох і теревенять. Вони так захопились розмовою, що забули зробити замовлення.
Над ними, мов їхня неспокійна совість, нетерпляче нависав кельнер. Чар містичної ночі на нього не поширювався. В нього – робота і клопіткий підрахунок чайових – тих, що дали, і тих, які ще дадуть. А ці двоє, на його думку, поводилися якось неадекватно. Це насторожувало. Такі клієнти трапляються, але нечасто. Зазвичай ці диваки залишають або невмотивовано щедрі чайові, або через розсіяність і захопленням одне одним узагалі забувають віддячити. А те, що ця парочка таки одне одним захоплена, не помітить хіба що телепень.
Він так і стояв, міркуючи, чи варто переривати їхнє воркування (магами, бач, себе уявили). Цілком можливо, що таке втручання їм не сподобається і тоді – прощавайте, чайові. Чи краще й далі покірно та запопадливо чекати, аж поки самі його зауважать, і саме в такий спосіб заробити собі на чай.
Нарешті його помітили.
Слідчий після недовгого перебування в товаристві цієї жінки вирішив діяти на свій розсуд.
– Попрошу щось із морепродуктів.
Кельнер аж розцвів на радощах, що йому не довелося робити вибір самотужки і цей щасливий чоловік нарешті спромігся на замовлення. Окрилений передчуттям додаткового заробітку, хлопака скоромовкою пропонував гостям найкращі фірмові страви цього закладу – одного з найкращих у місті вже не перший десяток літ.
– Я схвалюю ваш вибір і на перше рекомендую «Місо-суп» з креветками і морською рибою, а ще дозвольте запропонувати рол «Бокудан» чи суші… – тут він зловив насторожений погляд жінки і її розширені від здивування очі. – Пропоную асорті, аби краще й повніше оцінити основні смакові якості цієї страви та омлет з вугром «Унагідон». До перелічених страв радий запропонувати або саке, або сухе біле вино. На десерт…
У цьому місці його перебив розкотистий гортанний сміх. Так вміють сміятися тільки жінки, які знають собі ціну.
– А це обов’язково – так діловито сипати незрозумілими назвами? Якщо мій супутник не заперечуватиме, то прошу принести щось на ваш вибір. А також, ураховуючи те, що нас лише двоє, що наближається ніч і що песиків у нас вдома немає, – спокійно, але досі всміхаючись, резюмувала відвідувачка.
Кельнер беззвучно й трохи розчаровано пішов виконувати замовлення. Ситуація для нього стала ще непевніша, ніж досі.
Додому вони поверталися поночі.
– Ви не проти пройтися пішки? Я так давно не гуляла вечірнім містом, хіба ще студенткою.
Після цих слів вона відразу якось притихла і насторожилася.
– Мені страшно, – тихо додала вона. І не було в її голосі жодного страху, тільки смуток зацькованої дівчини, яка досі жила в цій неймовірній жінці.
Він розумів, що жодні слова, жодні обіцянки світу не переконають зранену душу в тому, що існує інший світ, без болю й наруги. Тому він просто обняв її за плечі і легко-легко, аби не сполохати, притулив до себе. Вона не пручалася. Так вони йшли до самісінького її будинку.
Дорогою вони мовчали. Бо що тут можна було казати? І він, і вона розуміли, що має минути час, багато часу, поки можна буде говорити, згадувати минуле і всміхатися. Спинились перед самими дверима.
Наближаючись до її будинку, він зауважив світло у вікнах, але пояснив собі це тим, що, кваплячись на роботу, жінка просто забула його вимкнути. Але коли вона не взялась відмикати помешкання своїм ключем, а простягнула руку до дверного дзвоника, в його грудях щось наче обірвалось. А побачивши на порозі чоловіка, в якому він одразу впізнав лікаря з каретки «швидкої допомоги», – геть зніяковів.
Не пам’ятав, чи встиг попрощатися, подякувати за чудовий, а він і справді був чудовим, вечір. Не пам’ятав, чи офіційно потиснув їй руку, чи по-світському поцілував у щоку. Нестримний жаль гнав його в ніч. Як він міг, такий передбачливий, такий досвідчений і мудрий, мов підліток, повестися на чари цієї жінки. Невже в нього все так погано і від самотності він готовий бігти, летіти на ледве вловимий, а, можливо, й надуманий ним самим промінчик прихильності. Картав себе, що розслабився біля неї і чи не вперше, відколи залишився на цьому світі сам-самісінький, утратив пильність.
Ні, цього не може бути. Це занадто просте і зручне пояснення. Він не може так похапцем робити висновки. Потрібно зачекати.
Ні, тільки не вона.
У ранок входив з одним-єдиним бажанням – ще раз перевірити місце аварії, поки не випав дощ і поки є шанс бодай випадково знайти ще якість непомічені докази. Хоча прекрасно розумів – це неможливо. Всі його підлеглі – досвідчені фахівці, цілком віддані своїй справі. Інакше, хіба залишалися б вони понаднормово під час кожного розслідування, незважаючи на мізерні надбавки до невеличкої зарплатні. Але його дещо мучило. Чому машина злетіла з дороги саме на цьому повороті? За весь час його служби в управлінні, в цьому місці не ставалося жодної аварії, навіть за найгіршої негоди.
Швидко попрямував у бік свого дому. Мешкав на третьому поверсі п’ятиповерхового столітнього будинку. Це була п’ятиповерхівка з ліфтом. Колишніми нормами, на відміну від сучасних, для зручності мешканців було передбачено ліфти навіть у двоповерхових спорудах. Планувався навіть вантажний ліфт, аби з нижнього поверху, де розташовувалася кухня, передавати наїдки в приміщення їдальні. Вочевидь, сучасним людям не залежить на комфорті, і такі вигоди, як ліфт, їм слід сприймати за панські витребеньки. Хоча сам слідчий ліфтом ніколи не користувався, вважаючи підйом і спуск сходами найкращим профілактичним засобом серцевих хвороб і старості.
Холодний душ, горнятко гарячої кави й неодмінно – люлька з ароматизованим тютюном. Колись він чув фразу, що кожна людина повинна любити себе і дарувати бодай раз на день невеличку приємність. Для одних це могло бути легке тістечко з мінімумом калорій, для інших – духмяна кава, а для нього – він так вирішив – ранкова люлька. Про люльки знав геть усе. Люльку курив його батько, батько його батька і так далі. Мав особливу пошану до цього предмета. Недаремно в народній пісні йдеться про козака: «Що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». Необачний, завжди думав він, це тому, що так до рими краще підходило. Ніде правди діти, навіть про гіпотетичного сина від часу до часу мріяв лише в контексті люльки, яку мав передати у спадок нащадкові. Як і все решту, пов’язане з їхнім родом.
Сталося це з його прадідом за служби в цісарському війську. Хто щось біля серця тримав, хто про любку кохану згадку, хто про дітей своїх, хто образ носив, а його прадід – люльку. Люлька в нього була славна – золотом і перлами інкрустована – трофейна. Що вона купу грошей коштувала, ніхто й не сумнівався, як і в тому, що хто на неї зазіхне – всього найдорожчого позбудеться, – достатньо було в темні прадідові очі подивитися. Не чоловік був, а кремінь. Мовчазний. Балачок не любив. Зате, коли вже щось задумав, спинити його ніхто не міг. Навіть дружина, себто слідчого прабабка, яку прадід до безтями любив, хоч як просила, хоч як заламувала руки – не змогла вмовити чоловіка вдома зостатися. Він і слова їй на прощання не мовив. Грізно тільки в очі подивився, аж принишкла жінка. Обоє розуміли – він піде і повернеться, а вона – вірно його чекатиме і дітей їхніх глядітиме. На тому й попрощалися.
Велося їм у війську по-різному: і сито, і голодно. Бувало, що й ріски в роті добами не мали, а бувало, що трапиться їм старовинний дім чи навіть палац, завбачливо покинутий господарями. Цінності всілякі повивозити встигли – тільки вітер, мов пес голодний, вештався під голоребрими лавами і стільцями розкиданими, – зате погреби які! То вони спершу на роки дивилися й пили просто з діжок найліпші, найдавніші вина. А потім для забави – все одно вдосвіта йти, – решту вин куштували. Під ранок уже й куштувати не годні були, просто нюхали та й залишали діжку відкритою. Тече собі вино, витікає. Скоро його по коліна стало. Пройти не можна. Вони взяли тоді діжки порожні та й давай наввипередки плавати. Ото потіха для них була. Коли прадід, як і обіцяв прабабці, повернувся з війни, то дуже любив ту історію розповідати.
Іншу ж – з люлькою – знали тільки товариші його найближчі. Спершу навіть прабабка не знала, поки якось, захмелівши, один із його побратимів не проговорився.
У полон взяли прадідового товариша найкращого, коли той з іще одним відчайдухом удосвіта, під покровом туману, що встелив і їхню, і ворожу територію, пішов у розвідку. Повернувся тільки один.
– Попався, – каже, – твій товариш. На дурниці попався. Дівку голу, що купатися до річки вийшла, побачив. Цицьки в неї, як дині соковиті, від кожного поруху колишуться, того й гляди, молоком чвиркати почнуть. Такі налиті. Та й сама така нічогенька. Волосся, як антрацит, чорне. І очі такі ж. Мов жарини з-під брів рівнесеньких виблискують. Рота роззявив твій товариш, наче зачарували його. Зразу видно, що давненько дівки не бачив. Стоїть, як укопаний. Ми ж по землі, в траві повзли. А трава, бачте, заважала йому дівку роздивитися. То він на ввесь свій дебелий зріст і піднявся. Недовго й стояв. Одразу його й упіймали. Наче чекали. А мо’й справді чекали, – замислившись, промовив вояк. А прадідові у вічі подивитися боїться. Вину свою відчуває, та зробити нічого не може.
– Мусимо його там залишити. Шкода хлопця. Добрим вояком був. Але часу в нас обмаль. Через річку до ночі непомітно треба перебратись, а там іще кілометрів із шістдесят буде, поки до своїх дійдемо. Бо як самі тут залишимося, вони нас, як мишей, одного за одним виловлять і винищать, – грізним голосом прорік їхній ватаг.
Прадід скреготнув зубами зі злістю, аж іскри посипалися. Вояк, що повернувся без прадідового друга, постарався розчинитись у повітрі і випаруватись, аби не потрапити йому на очі. Прадід неквапом до їхнього начальника підійшов, убік відвів і щось йому тихо, майже самими губами, довго розказував. Той спочатку набурмосений стояв, а потім поплескав прадіда по плечі – удачі побажав, а всім решті велів у похід збиратися.
Ніхто не знав, куди пропав прадід. Дві доби його з ними не було. А на третю побачили вони велетенський силует, що з сутінків до них наближається. Розставлена навколо табору охорона сполошилась, але начальник їх угамував. Велів не стріляти. Коли гігантська, мов скеля, постать наблизилась і вже можна було розрізнити звір то чи людина, всі побачили, що то кремезний вояк до них суне, завдавши на плечі свого найліпшого товариша.
Уздрівши, що до своїх прибився, то як стояв, так і впав без пам’яті на землю разом зі своїм побратимом. Ледве їх один від одного відірвати змогли – так зчепилися.
Кілька днів похідний знахар їх зіллям відпоював і рани полоненому другові гоїв, поки вони обидва до пам’яті прийшли. А як отямилися, – відразу на ноги, хитаючись від слабкості, повставали, пов’язки з себе позривали і, наче нічого й не сталося, зброю свою чистити взялися. Про те, що з ними було, нікому й півслова не сказали. Тільки люльки тієї в прадіда більше ніхто й ніколи не бачив.
Трохи згодом, коли та історія з полоном трохи зійшла з уст вояків, усі взнали, як прадід пробрався у ворожий табір, прихопивши зі собою усеньке своє трофейне золото, щоби друга викупити. Без особливих зусиль вдалося йому знайти жида, що знався з ворожим керівництвом і дуже ласий до грошей був. Висипав перед ним прадід усе своє багатство та й чекає. А жид оком тренованим за люльку вчепився і головою хитає. Мовляв, нічого не вийде, братику, мало золота, мало. Розлючений прадід того жида за барки вхопив – аж над землею підніс. Від злості зубами скрегоче. А жид у руках в нього теліпається, з переляку мало в штани не наклав, але з люльки очей не зводить.
– От коли б ти ще й люльку свою доклав, то, думаю, цього би стало, – прохрипів гендляр.
Прадід ним об землю як гепне, аж курява здійнялась.
– Хай буде по-твоєму, але обдуриш, то начувайся, висітиме твоя голова зрадлива ще нині на палі, з-під землі знайду, – і люльку в кишеню бездонну ховає.
Жид мало за нею вужем туди не поліз. Не знати, чи погрози прадідової злякався, чи мо’ люльки так йому захотілось, але до вечора прадідів товариш уже на плечах у нього був на шляху до своїх.
Невдовзі після походу в прадіда з’явилася інша добра, ручної роботи люлька з червоного дерева, теж перлами інкрустована. Але не була вона рівнею тій, давнішій. Зате і досі залишилася в їхній родині. Не раз колекціонери пробували її в слідчого виманити, а то й чималі гроші пропонували, та він своєї: «Родинна реліквія», – каже.
Не покидала його мрія про сина.
На місце події виїхав удосвіта. Всю дорогу думав, що таки мусить бути якась зачіпка чи принаймні хоча б один-єдиний свідок. Не може бути все так просто. Потерпілий – водій зі стажем. Машина хороша. Гума на колесах нова. Ні, тут щось не те. Щось не давало йому спокою. Не давав спокою і вчорашній вечір.
У рапорті сержанта, що допитував учасників руху на трасі, які могли там опинитися в момент аварії, промайнуло щось про дівчинку. Маленьку біляву дівчинку в яскраво-жовтому дощовику з волоссячком, заплетеним у дві кіски. Треба ще раз усіх перепитати, хто хоч краєм вуха міг щось чути про ту дівчинку, яка чомусь сама, без дорослих, опинилася за багато кілометрів від населених пунктів. Треба опитати людей в усіх найближчих до того місця селах.
Коли він під’їжджав до одного з сіл, воно щойно починало пробуджуватися. Півні задиркувато прочищали свої горлянки, кури одна за одною, мов на дефіле, виходили на подвір’я ліниво і, мов до камери, вклоняючись то вліво, то вправо, легко схиляючи голівки, клювали сяку-таку поживу. Коти, мружачи заспані очиці, млосно прогинали свої лискучі спини і неквапом прямували до мисочок з паруючим молоком, щедро налитих господинями, нехтуючи ледь вловне попискування мишей – минув їхній нічний час. Поволі висипали з дворів люди – хто пішки, хто на велосипеді, хто й на власній машині. Кожен долав свій звичний шлях до праці по-своєму, але з дня в день однаково. В селах люди незбагненно сильно прив’язуються до будь-чого. Чи це йдеться про звичку однією і тією ж стежкою до річки ходити, чи на одному й тому ж місці рибу ловити, навіть якщо тієї риби там уже роками нема, чи до однієї любки попід тин прокрадатися, хай навіть вона вже стара і беззуба, а кавалер давно вже нічого не здатен їй запропонувати. Звичка. Продавці в цілодобовому магазинчику, що віднедавна слугував і бензозаправкою, і придорожнім кафе, змінювалися завжди в однаковий час – о сьомій тридцять. І слідчому пощастило – він застав обох жінок. Якщо сьогодні день буде хоч наполовину такий вдалий, то, може, йому пощастить знайти і біляву дівчинку.
– Добридень, дівчата!
– І вам доброго, – весело, попри відпрацьовану ніч і сиве волосся, проспівали вони.
– Дякую, не завадить. І як ото вам зранку та ще й після ночі вдається бути такими гарними?
Дівчата пирснули від його зухвалості. І хоч вони добре усвідомлювали, що тут і до чого, та все ж належно оцінили підхід немолодого слідчого.
– Шукаєте когось? Може, чимсь і допоможемо. Правда… – трохи зажурено мовила молодша, – ми кілька днів тому все вашому сержантикові розказали. Гарний він у вас і молодесенький, – пригадуючи щось, усміхнулась сама до себе, та відразу спохопилася: – Навіть записав усе, що ми розказали, на папір і звелів перечитати й підпис унизу поставити. Ми так і зробили.