Серафима - Ульяненко Олесь

Олесь Ульяненко

Серафима

Всяка людина омана,

а iстина Бог.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Вона, чесно кажучи, не подумала, що ця штука, отрута ця, подiє так швидко. Принаймнi їй обiцяли iнше. Чоловiк, за жовтим столом, на червоному до вульгарного диванi, вiдкрив рота, наче захотiв проковтнути сонячний косяк з тисячами пилинок, чи здивувався; рот його зараз нагадував блiде обижло дитячого кухлика — обнятий бiлою молочною пiною; потiм — завалився на бiк. Решту вона знала, i природна її цiкавiсть вигасла швидше, нiж життя чоловiка. Жiнка просто встала, осмикнула сукню i вийшла, замкнувши броньованi дверi. За дверима вона ретельно протерла ключа рожевою, з голубим ґаптом хусточкою i дбайливо поклала пiд килимок, наче там i справдi було йому мiсце.

Коли вона чекала на лiфт, бiля неї зупинилися двоє чоловiкiв у синiх комбiнезонах. Один, молодший, звично, холостяцьким оком, окинув її струнку, налиту соком фiгуру. Ковзнув поглядом по грудях, обличчi вродливої жiнки, з сивими якимось очима, з навiчно застиглим виразом помсти i образи, що його такi-от несуть i несуть все життя, i вiд чого ще, напевне, робляться спокусливiшi, i подумав: «Не про мене цяця». А вона насправдi злякалася. Стоячи у промiннi, що, пробиваючись крiзь металеву сiтку, висвiчувало й хлопцеве кирпате, усе в ластовиннi, зi смородинами чорних очей обличчя, вона зрозумiла, ловлячи чутливими нiздрями запах хлорованого лiнолеуму, що цей фертик бачить жiночу «кицьку» хiба що раз на пiвроку, подумки не пропускає жодної спiдницi, тож точно запам'ятає її, Серафиму. Проте вона лиш усмiхнулася перед тим, як вiдчинилися дверi лiфту, i вони разом, усi троє, плавно полетiли у чорне масло шахти. I їй чомусь вiдразу зробилося легко. Тут вона схибила, не iнакше. Вона це зрозумiла вiдразу, коли її постать, затягнута у сукню, що окреслювала м'ячi її заду, залишаючи вiдкритою пряму, коричневу вiд засмаги спину, увiйшла в паморочливу зелень червня. Але саме тодi, перед тим, як кинутися в цю зелену маячню, вона промовила:

— Хлопцi, ви не слюсарi? Я нiяк не можу вiдiмкнути дверi! — i зрозумiла свою помилку.

Старший (вона тiльки зараз помiтила його металево важкий погляд, кругле обличчя, з павутинням губ, i в неї до цього невиразного суб'єкта, з пластиковим ящиком, прокинувся, там, унизу, жiночий iнтерес) вiдповiв:

— Нi. Ми газiвники.

— Вибачте.

I вона знову пiшла, крок за кроком нанизуючи на невидиму нитку, пiд довгим слюдяним водоспадом вiтрин. I справдi, там, де стояв її червоний «Вольво», вона несподiвано зауважила, нi, її просто жахнуло гарячою терпкою хвилею, що мала смак, запах i ще щось: той, кругловидий, нижчий на зрiст, у синьому вилинялому комбiнезонi, iшов поряд з нею, по праву руку, майже плече в плече. I, напевне, тодi, нипаючи холодно-здивованим поглядом у купах зеленi, у свiтло-срiбних клубках червневого дня, вона зрозумiла, що i цей круглоголовий вiдчув її, наче й сам був жiнкою, i в його тверезих очах всiлася вся та жiноча каламутина; вiн вiдiйшов якось у бiк, даючи змогу жiнцi повернути в тиху, у жовтих вiдблисках будинкiв єлизаветинської епохи, вулицю, заставлену кольоровими краплинами-драже iномарок. Вона, мовби плечима, не повертаючи голови, пошукала своє авто, намагаючись пройти мiж щiльними рядами, але чоловiк зауважив здалеку, що щось тут таки не так, i жiнка наче випала зi свого затишного i звичного футляру.

Вона краєм ока спостерiгала за павутиною рота чоловiка у комбiнезонi, за його нерухомим поглядом, за його очима, що дивилися без злостi, без ошуканства, але так, як у людини, яка намацала необхiдний їй предмет. Несподiвано кругловидий зник, покинувши її стояти у червневому полуднi, i жiнцi видалося, що її дiйсно щось полишило, чи вона те «щось», утратила. По-дитячому провела рукою по чолi, i затримала її, мружачись вiд разючого сонячного промiння, що пробивалося крiзь пальцi; повiльно прибрала руку, i так стояла — струнка, дорого вбрана, з пiр'ям мелiрування у каштановiм волоссi, доки хтось не рушив до неї назустрiч. I аби вона направду вiрила в Бога, то неодмiнно сказала, що це вийшов на прогулянку гунявий дрiбний бiс: кирпатий, ще хлопчисько — саме ластовиння, наче кукурудзянi пластiвцi, надавало його обличчю дитячостi. Вiн стояв за крок вiд неї, протягував руку i легенько брав за лiкоть.

— Т-с-с-с, — сказали однi його губи.

Жiнка повернула голову, наче в когось нiмо запитуючи, як вона в цiй ситуацiї виглядає. Потiм її тiло звилося красивою шоколадною змiєю, каблуки розпачливо креснули об асфальт, i чоловiк iз павутиною замiсть рота з вiддалi пари крокiв помiтив, як її димчастi очi блиснули кудись далеко, вiн навiть розгубився — як розгублюється невиразний хлопчак, забачивши перед собою оголену жiнку, що ступила до нього з холоду темряви мрiй i почуттiв, — та через якусь мить пiдскочив до неї, i вони з товаришем пiдхопили її, майже гумову, з закиненою головою, запахом парфумiв i взагалi — усiма прекрасними земними запахами, вiд яких обидвоє були ще хуткiшi й упевненiшi. Двоє чоловiкiв у синiх потертих комбiнезонах пiдвели її до машини. Старший грайнув павутиною рота i вiдкрив дверцята; а молодший, кирпатий, поплескав жiнку по сiдницях, потiм рiзко пiдхопив пiд колiна i вкинув, як лантух, до «Мерседеса». Машина антрацитно-чорною рибиною попливла у порцеляновому червневому полуднi i влилася, i зникла в по-пекельному розпеченому металевому громi автомобiлiв.

2

Бiлi спiвучi пiски текли з-пiд нiг, i з висоти пагорба смуга води, перламутрове намисто слiдiв вiд лiтакiв у низькому небi, викликали у дiвчинки сумну хвилю, готову розбитися плачем об той синiй шовк — води й неба. Їй було мало рокiв, i вона була подiбна до цiкавої птахи, коли зачудовано дивилася на безкiнечний бiлий пляж згори. Мiсто починалося з рiвних квадратiв кварталiв: одноповерховi, чомусь сiрi або темно-сiрi панельнi куби, роздiленi на стiльники дванадцяти- i десятиметрових квартир. Звiдси починалося життя її, видива якого дiвчинка намагалася приховати вiд себе i вiд iнших, наче подумки засипаючи золотистими i спiвучими пiсками пляжiв, що простягнулися пiд косою оксамитових пляжiв i багатоповерхових особнякiв. Саме там було життя справжнє, i дiвчинка це знала рокiв, може, з шести. Бо те, що вiдбувалося в сiрих бетонних клiтках дванадцяти- i дев'ятиметрових квартир, розумiла з неприпустимою, навiть для дорослого, яснiстю.

Частина району, де вона мешкала (вiддалiк вiд бiлої коси i синього шовку моря), мiсцини, подiбної на черепашачий панцир, що його тiльки-но витягнули з вогню, була наскрiзь прокурена антрацитом. Дiвчинка знала, звiдки привозять вугiлля: вiдразу за мiстом були занедбанi копальнi. Звiдти пiзно ввечерi, а то i вночi, повертався батько. Часто, сiвши навпроти вiкна, перед облузаним дзеркалом, сiрим i запiтнiлим, з трiщиною у кутку — навiть видно було грудочки горобцiв, що шили повiтря — намагалася розгледiти подiбнiсть мiж нею i тим пласкогрудим, з широкими гострими плечима, з рудою шевелюрою, плескатим носом i потухлими сiрими очима створiнням, якийсь бодай натяк на подiбнiсть.

Дiвчинка пiдтягнула колiна й вiдсторонено уткнулась у них пiдборiддям, — так вона вiдчуватиме себе першого разу, тобто нiчого не вiдчуватиме, лише мозок напружено видавлюватиме завченi формули щастя; її вiддiляє, зараз вiддiляє тонка ситцева, з голубими i жовтими левами загородка, що нiчого не приховує. Вона сидить на кривоногому дзиґлику, i в її велетенськi очi вливається цiкавiсть. Очi непорушно дивляться на дряблий батькiвський зад мiж материними ногами. Так завжди вiдбувалося: вiн приходив, змивав над дюралевим тазиком руки, випивав склянку горiлки, а потiм порухом голови показував дружинi на лiжко. Дiвчинка сидить i спостерiгає, як вони мовчки, навiть не стримуючи дихання, вовтузяться одне з одним. Не бiльше п'ятнадцяти хвилин. Для неї це було майже те саме, що дивитися телевiзор чи слухати, як кричить братик (хоча останнє набридало найбiльше). Вона шкодувала, що не можна втекти до пагорба, щоби подивитися на нiчний желатин вогнiв ожилого курорту. Саме так. Терпкий i нудотний запах горiлки, приторний дух дешевого мила, кислий запах поту, крик матерi — коли вiдлiплювалися одне вiд одного. Хропiння батька, який вiдразу засинав. Стишена лайка матерi…

Дiвчинка здогадувалася про те, що мати свариться, аби щось приховати, а не тому, що просто зла на неї. Малiй це не було цiкавим. Їй сухо було в ротi, а внизу живота починало болiти, i хотiлося плакати, але якось не пов'язувалося все з тим, що вiдбувалося мiж матiр'ю i батьком, хоча пiзнiше, через багато рокiв, доведеться визнати: вона знала все вiд початку, що i для чого вiдбувалося там у широкому, з розхитаними нiжками лiжку. А ще — пiдвал. Саме про пiдвал думалося, коли батько злягався з матiр'ю. Тiльки-но батько вiдвалювався на бiк — мати й далi лежала з широко розставленими ногами, мокра, з отуманiлим поглядом, тiльки синя жила тiпалася на скронi, — дiвчинка зiскакувала з дзиґлика i якнайтихiше намагалася пробратися до важких брунатних дверей, трохи скошених iз лiвого боку.

Саме пiдвал зiгнутим кавалком вологого апендиксу, закарбувався в її пiдсвiдомостi. Можна уявити, що саме там народилося чи просто спалахнуло щось, вiд чого їй робилося спокiйно. Можна сказати, що вона здобула свою мету, саме того дня, у якому змiшалися зморщений батькiвський зад мiж материними ногами, антрацитова кiптява, комбiжир, сеча братика; саме так — вона мала мету, мало уявляючи, що на неї чекає, як жити, як дiяти i тому подiбне. Лимоновi гiрлянди вогнiв повисали над зеленими проваллями курортного мiстечка, золотi пляжi, засмаглi красивi тiла — звiдси не бiльше як зменшена картинка.

Дiвчинцi виповнилося шiсть. Їй уже дозволяли дивитися телевiзор. Кольоровi картинки нагадували їй щось, що — потiм вона здогадалася, кмiтливо, як для свого вiку, пришивши до своєї уяви. Саме це була її мета. Мрiяти вона не могла та й не умiла. Мрiяти вчаться, як i ходити, а вона вчилася ходити сама, не iнакше. Її, як пiсля, так i до, цiкавила реклама: дивний свiт її життя почав вибудовуватися з кольорових кубикiв. Але навiть у свої шiсть рокiв вона розумiла, що те, що на екранi, гранично вiдрiзняється вiд того, що брудними патьоками протiкає перед вiкнами її помешкання. Просто честолюбство у неї народилося ранiше, нiж статевий потяг. Але сама нереальнiсть, як картинкове курортне мiстечко, збуджувала, скошувала уяву, жолобила мрiю. Її прямо-таки пiдкидало — сягнути саме такого життя. Це надто просто i надто складно, як вирiшить вона пiзнiше. У шiсть в неї з'явилося саме це iм'я, а не те, що дали їй вiд народження, вона сама вигадала собi iм'я, i хто б не запитував, навiть батьки, вона уперто вiдповiдала: «Серафима».

3

Вiн з'явився у мiстi з великим шкiряним на колiщатках саквояжем, у шовкових штанях чорного кольору, зеленому велюровому пiджаку, i нiхто цього не помiтив. Вiн пройшовся саме тим кварталом, де вода в озерi була акварельно-зелена. Пройшовся брукiвкою пiд вiкнами з роззяпленими вiконницями, вишуканими вазончиками, чарiвненькими пiд'їздами з запахами дорогої кави i добротно усталеного життя, але й цього разу нiхто його не помiтив. Але йому напевне було байдуже, або навпаки — йому все це дуже подобалося. Вiн не розпитував дороги, а просто сiв у трамвайчик — червону коробочку, обмальовану жовтими галунами, наче штани швейцара. Вiн вийшов на зупинцi Троянд — великому насадженнi квiтiв — i спустився просто на пляж. Нiкому до нього не було дiла. Але того дня Серафима сама рушила сiрим з пожухлою i цупкою, як дрiт, травою туди, донизу. Серафима ще не побачила води, а наштовхнулася на нього — незнайомця в чорних шовкових штанях i зеленому пiджаку. Одяг трiпотiв i мiнився пiд легеньким вiтерцем. Серафима спинилася i стала дивитися на це трiпотливе чудо, що сидiло на велетенськiй валiзi i курило, втупившись очима у безмеж синьої води. Очi у незнайомця були свiтлi, з жовтими обiдками, i таких очей дiвчинка не бачила, принаймнi у тих людей, якi ночi й днi оточували її. Очi були печальними й добрими.

— Привiт! — сказла вона.

— Привiт, — вiдповiв вiн i загасив сигарету об пiсок.

I тому що вiд нього приємно пахло, сигаретами, ще чимось, дiвчинка знiяковiла. Потiм її увагу привернула штука, що її вона побачила через дiрку в саквояжi, несподiвано так; ця штука ворушилася, зникала, в чорнiй дiрцi, потiм знову — з'являлась, ворушилась теплим клубком. Вона вiдразу зрозумiла, що це око. Серафима простягла руку i ткнула пальцем. Рiзкий бiль змусив дiвчинку руку вiдсмикнути.

— Це Коломбо Бiлi Гетри, — сказав чоловiк i повернув взагалi до неї обличчя, нiжно бликнувши на Серафиму свiтлими очима.

— Коломбо Бiлi Гетри, — повторила дiвчинка.

— Папуга. Зараз я тобi покажу. А тебе як звати? Мене Сергiєм.

— Серафима, — сказала вона.

I аби вона умiла читати здивування, то неодмiнно б прочитала солодкий переляк, подив i захоплення, а можливо ще щось на цьому чистому рожевому, майже жiночому обличчi.

4

Але його зрештою таки помiтили: Коломбо Бiлi Гетри лежав на готельнiй пiдлозi зi зламаною шиєю, i крило ще билося об пiдлогу. А Сергiя вели через море троянд — червоних i зелених, чорних i бiлих — i його голова з бездоганною зачiскою, навiть зараз, коли його голого штурляли в спину, пiдiймалася над усiма головами, i Серафима, тримаючи мокру руку батька, зачаровано спостерiгала за ним. I у людей, що вели його, був такий урочистий вигляд, наче вони зiбралися до церкви. Люди випадали з кремових будиночкiв з палiсадниками, клумбами, фонтанчиками на двориках, i зараз саме вони, а не цей чоловiк, саме цi комахи-люди видавалися їй неймовiрним дивом, як i її нове iм'я, що взялося невiдомо звiдки. Що ж пам'ятала вона? А дiвчинка, нинi доросла жiнка з розкiшним тiлом, заманливим, як i порок, пам'ятала таке: весь свiт перевернувся, вона сидiла, спустивши трусики на колiнка, щоб не замочити, — просто робила пi-пi на унiтазi, пiдмостивши пiд ноги один iз саквояжiв Сергiя, а дверi туалету прочинилися самi собою, i нiхто нiчого не знав. Тiльки коли в кiмнату ввалився дядько Михайло (вона вiдразу винюхала його запах), то вiн першим дiлом вдарив рукою навiдлiг балакливого Коломбо Бiлi Гетри. Затим упала плетена китайська етажерка з бiлоснiжною порцеляновою баришнею. У баришнi вiдвалилася голова.

Серафима все це бачила, але нiби не своїми очима. Далi вони стягнули Сергiя, саме вони, кiлька здоровенних колишнiх шахтарiв, всi в запахах мазуту i диму, i горiлки, i ще чогось; i вiд ударiв вiн загудiв — чисто як неживий предмет. Батько стояв у проймищi, нервово курив, а мати iстерично клекотала у нього за спиною, а вiн вiдводив її одним порухом плеча, а вона сорокою визирала то з-за одного, то з-за iншого. Серафима дивилася, як дрiбнi краплi кровi злiтають у повiтря, розпилюються й сiдають на подушки. I тут вона чiтко зрозумiла: їй це подобається. А головне — Серафима знає, за що його б'ють. I їй не було страшно, навiть не було цiкаво, їй справдi подобалося. Через багато рокiв вона вирiшить, що таки аби взнала, аби зустрiла такого пiзнiше, рокiв десь через шiсть, то обов'язково дала.

Далi його волочили за ноги, за патли куцим готельним коридором, де стiни в проточинах i грибку, а мати била Сергiя по головi сумочкою i верещала. Батько взяв дiвчинку на руки, вiдвернув обличчя i понiс. Вона з цiкавiстю висунулася з-за плеча, щоб глянути, що там з папугою. Коломбо Бiлi Гетри бив крилом об паркет. I вiн їй зробився огидним, як i того першого разу, коли вона побачила його око крiзь дiрку в саквояжi.

Сойка ударилася об порцеляну неба. Дiвчинцi нагадалися пiала з бiлим рисом, посипаним суницями, запашний чай, незрозумiле i нудне читання, прогулянки уздовж берега… I чи тодi, чи пiзнiше (напевне вже пiзнiше) вона знала, що вiн нiчого не хотiв; це перша i остання безкорисна допомога чи спроба у її життi. Але тiєї хвилини унизу живота шпигонуло, жах водоростями розповзся по грудях, зеленi мацаки розбили зiницi. Натовп все сповзався рiдким потоком, що щохвилини гуснув. I вона все забула, лише з жахом спостерiгала за сойкою, яка строкатим теплим камiнцем пролiтала раз-у-раз над головами людей. Серафима глянула на дiвчинку, трохи старшу вiд неї, з побрудненими колiнцями. Вона подивилася на дiвчинку i усмiхнулася. На цьому все i скiнчилося. Що трапилося з Сергiєм, старим клоуном, що приїхав вiдпочивати сюди до моря, гнаний вiдчаєм самотностi i старостi, i став просто опiкуватися Серафимою, вона дiзналася через багато рокiв: його випустили, але через рiк вiн помер. Йому повiдбивали нирки чи ще щось. Яка рiзниця. Одне точно вона знала: аби вони зустрiлися на шiсть рокiв пiзнiше, то вона неодмiнно б йому дала.