5
Вона знала, що в пiдлiтковому вiцi проявляється найбiльше те, що люди намагаються потiм приховати, скоряючись немислимим i невидимим законам. У тринадцять хлопцi агресивнi й злi, вони дрочать i б'ються. У дiвчаток проявляється вся їхня змiїна сутнiсть. Вона зрозумiла це ранiше, нiж їй виповнилося тринадцять. До тринадцяти її прихистком був пiдвал, завалений ящиками з написами «Манго», «Бонд» i казна якою рухляддю. Сюди їх з Настею приводив далеко не запах. Дитячi вирiзки, потiм знятi трусики. Вони намагалися iмiтувати любов, навчалися цiлуватися. Але вона часто, випивши коньяку, розповiдала, що вiд цього кривляння їй робилося смiшно. Обидвi мрiяли про дивнi свiти, що там, на тому боцi. У Настi було пiанiно, а ще листи, якi вона писала сама собi, хоч казала, що вони, нiбито, вiд заморського коханого. Iнодi подруги приходили до Настi. Пили чай, Настя сiдала за пiанiно i томно прикривши очi, грала любовнi романси.
Саме пiд котяче бренькання подруги у Серафими народжувалася думка, що все це їй не потрiбне, а потрiбне лише те, чого вона хоче. А потiм прийшло кохання. Перше.
Територiя їхнього мiста подiлена умовно. Всi умовностi створенi людською психiкою i уподобаннями, соцiальним статусом. Як водиться. Пiсля випадку з Сергiєм, Коломбо Бiлi Гетри i лiкарнею, куди її помiстили (пiсля всього), вона жодного разу не бувала на тому боцi. I весь час думала про це. Низка барiв, що починалася вiд цього кварталу i тягнулася рiденьким потiчком до центру i на другий кiнець, кишiла життям. Туди-бо й спрямовувалися погляди Настi й Серафими.
6
Там вiдразу закiнчувалися хмари, i саме цiєю дорогою можна було без перешкод потрапити в кипучий, наче розтоплена лава, район ресторанiв, барiв, i просто дешевих гадючникiв. Їм виповнилося по тринадцять. Точнiше, Настi було тринадцять, з половиною, а Серафимi тiльки восени мало виповнитися. Настя це, напевне, розумiла. У неї виросли ранiше цицьки, вона ходила, погойдуючи стегнами, i усмiхалася, зовсiм не як пiдлiток. Нiчого в нiй не видавало пiдлiтка, хiба що прищики бiля рота i на лобi. Тож там, де бавовною збивалися хмари i провалювалися кудись у червону пащу урвища, де смоктало пiски море, на них чекало щастя. Вони чiтко визначили день, коли вийдуть, спустяться i пройдуть повз кiлька порожнiх зупинок, присипаних антрацитовим пилом, вiзьмуть таксi, i куритимуть довгi ментоловi сигарети, скидаючи попiл у вiкно. Так, саме так все має статися.
Настя вибивала з пiанiно полонези, i все говорила, говорила. Як погано запрограмована машина: шматки журнальних статей, кiношних сюжетiв, вчинки героїв мильних опер. Пiднята догори голова, кучерi на плечi, шия з родимками. Серафима тямила, що Настя красива i приваблива. Хоча в її головi напевне не iснувало такого поняття — краса. Треба сказати, що вона добре знала, що таке хтивiсть, хоча саме це слово й не було їй вiдоме. Але Настя, в її розумiннi, спокусницею не була. Гарнi цицьки i ноги — п-фе-е. Нiчого це для Серафими не означало. Вона мала план, i з кожним роком i кожним днем вiн все чiткiше набирав контурiв її власного маленького материка.
7
Рiвно за тиждень роздовбаний буксир пiдвалив до запасного причалу. Начальник берегової охорони дивиться на пiдгнилi сваї, облутанi зеленими гадюками водоростiв, позiхає, потiм береться за бутерброда. Вiн їсть знехочу, як людина, давно пересичена сiмейним життям, клопотами i таким iншим. Але саме цього дня його погляд зацiкавлено зависає двома кулями — тупими i сiрими, наповненими самогоном, вкритими трiщинами жилок вiд жiночої лайки й дитячих крикiв. Саме туди дивиться вiн — на вилизанi хвилями, дощем i пiдошвами нiг дошки причалу, по яких вiн iде, хилитаючись на довгих ногах. Закурює на ходу. Хапає рацiю, у той час як цигарка гуляє з одного кутка рота в iнший. Хвиля набiгла i ударила, замочивши його спину, а вiн так стояв i пускав у себе над головою дим. Потiм начальник витягнув з кобури пiстолет.
I вони також сидiли пiд п'ятим причалом. Курили, i дивилися, i вже знали давно, здавалося все життя дiвчата знали, як звуть цього чоловiка в чорних джинсах в обтяжку i потертiй шкiрянiй куртцi, який щойно зiйшов з буксира. Настя розправила плечi i виставила груди. Серафима хотiла зробити те саме, але одумалася, бо груди у неї були маленькими — так собi, два прищики. Зате у неї — велетенськi сiрi очi з зеленою радужкою. Ось. А чоловiк зняв куртку, закурив, перекинув кiлька разiв папiросу в ротi, пiдморгнув дiвчатам, умiло схаркнув у бiк мiлiцiонера i подався до трамвайчика, який червоною коробочкою котився в зелених пагорбах мiста. Дiвчата порснули смiхом й перезирнулися. I пiшли слiдом. Серафима нагнулася, застiбнути ремiнця на туфлi, а коли пiдняла голову, то на зупинцi Настя вже розмовляла з ним — Костею Перепаденком на прiзвисько Атас. Саме це вона пам'ятатиме, змiнюючи днi i ночi, роки i подiї, людей i мiста: як вiтром вiдносить руду пилюку, як кричить i кричить в рацiю начальник, а море зеленими язиками лiниво налазить i налазить на берег. Вона пiдiйшла до Костi i стала трохи осторонь, стуливши гострi колiна (одне подряпане), i так стояла, не зводячи своїх велетенських сiрих очей з Костi. Вiн глянув раз, а, може, i не раз, на неї, пiдморгнув i далi говорив з Настею. Потiм вiн зупинив таксi, а не сiв на трамвайчик, поцiлував легко й невимушено в губи Настю i поїхав. Настя пiдiйшла i показала картку — жовту, iз засмальцьованими краями.
— Контрамарка, — хрипло сказала вона.
— Теж менi ще, — вiдповiла Серафима, i дiвчата пирснули зi смiху.
Саме тодi, пiд обломистий гуркiт хвиль, скрипiння свай, шурхотiння пiску вона увiйшла в печаль. I вiдчула, як пiдкошуються ноги, i розпечений цвях входить пiд серце. Вони йшли упродовж синього моря берегом, а дiвчина все намагалася ненароком заглянути за плече, i тiльки тремтiла автострада сизим димом, як i її думки. Вона увiйшла в печаль свого дорослого життя, що, здавалося, завжди була поруч вiд самого народження, i тiльки зараз якiй треба було проявитися, i причина якась глупа: цибатий, подiбний на пiдлiтка, вурка-картяр з метушливими карими очима, кривим носом. Чомусь вона думала про людей, якi порозсiдалися на лавках з однаковими обличчями, в однаковiм одязi; потiм думки слiдом за поглядом перейшли на цицьки Настi, далi проламалося небо: птаха випурхнула з кущiв, ударила крилами, потiм вiддалений крик, гудок пароплава i Серафима зрозумiла, чого хоче i що їй саме зараз треба. Вона усмiхнулася i заглянула в очi Настi. I Настя перелякалася. Серафима солодко провела язиком по губах.
8
Вiн повiв їх до бiблiотеки. Дорогою дiвчата хихотiли, смикали одна одну за спiдницi, а вiн iшов, трохи сутулий, «на пiвзiгнутих», з довгими, як у мавпуна, руками. Пряжило — а вiн не знiмав своєї шкiрянки. Вiн iшов, i весь час за ним тягнувся шлейф сигаретного диму. Липневi тiнi ворушилися у них пiд ногами, i весь свiт сходився для Серафими на його спинi, на короткiй зачiсцi з жорстким, як дрiт, волоссям. Перед цим вони сидiли в барi. I ось що було, цього звiсно не бачила Настя, яка спочатку дозволяла Атасовi мацати цицьки, а потiм вийшла з ним кудись. Серафима слухала з навiженим захопленням, як гудуть бджолами голоси, дзенькають стаканчики. Їй вже не потрiбен був той Атас, не потрiбна Настя. Вона мовби ступила вперед i почула холод провалля першопочатку. Перед її зором лягли квартали районiв, i це був реальний вiдрiзок шляху, котрий вона обов'язково пройде. Серафима пила портвейн — уперше в життi — i їй було прикро i щемко, радiсно й сумно. Навiть хотiлося заплакати, i вона знала, чому вона хоче заплакати. Але коли повернулися Атас i Настя, вона лише лизнула язиком губи. I Атас сказав:
— Як змiючка.
— Ага, — вiдповiла вона i лигнула портвейну.
Але запахи враз ударили, наче так от вiдкрилися усi пори, i саме мiсто здулося великою жабою. Саме так. I вона нiчого вже не хотiла, а втупилася у матню Костi Атаса, з мокрими плямами i помадою Настi. Їй зробилося анi противно, анi приємно. Серафима вирiшила: що почалося, те вже нiколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вiкно, горiло на столах i склянках. I вона засмiялася — довго i протяжно. Так смiються шльондри — пiзнiше дiзнається вона — саме так рже життя, противне i неприємне, але його треба пережити, мов допiрнути до дна помийнi, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.
— Пацанка, з тобою все гаразд? — запитав Костя.
— Ще портвейну! — сказала вона.
I вiн налив їй портвейну, перемiшавши з горiлкою. Вона випила, а потiм поклала йому на колiно руку i подивилася прямо у вiчi. Атас вiдкопилив губу, повернув шию, наче звiльнюючись вiд чогось непотрiбного, i пiдсунув руку ближче. I вона усмiхнулася, вiдчуваючи, як Настя робиться зовсiм непотрiбною. Потрiбнiшi склянки на столиках, iнтер'єр, а її мовби й не було нiколи. Небо у вiкнах вiдливало старим срiблом, хмари язиками чiплялися за дерева. Зараз Серафима розумiла, що свiт iснує виключно для неї; цей свiт м'яким пластилiном пiддається пучкам її пальцiв, а решта все вiдходить, вiдходить кудись у невiдомiсть, про котру вона нiчого не хотiла знати. Лише знала одне: цей чоловiк з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавп'ячими руками належить зараз i потiм належатиме їй.
— Ходiмо, дiтки, — сказав вiн.
Вона усмiхнулася — чисто тобi модель з обкладинки — але нiчого не сказала. Говорили її очi, що вона не пiде анi потiм, анi зараз туди, де туалетна кiмната. Вона лише повернула голову: думала про iнше. Вона думала про те, що окрiм солодкого i мутного запаху портвейну, нудної алкогольної хвилi, нiчого не вiдчуває. Унизу живота холодно склалася змiя — так здалося Серафимi. I тодi вона знала, наче хто прочитав їй iсторiю про неї на вухо, чи показав кольоровi слайди її життя. Вона знала, чим все це закiнчиться. Настя сидiла — руки на колiнах, груди ходять пiд вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.
— Я покажу вам, де живу, — сказав Костя Атас.
— Кльово, — сказала Настя, а Серафима промовчала.
I так вони пiшли. Заламалася у Настi нога прямо при дверях, але Костя не пiдтримав її, ба навiть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтiла мельхiором. I вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Вiн зупинив таксi. Все вiдбувалося так швидко, що навiть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, iснувало — як цi надокучливi липневi мухи, як ця спека i гуркiт моря — нарештi вiдбулося: вони їхали, вони курили ментоловi довгi сигарети i скидали попiл у прочинене вiкно.
9
До моря густим свинцевим потоком сунув дощ. Чайки сiро-бiлим лушпинням.
Дощ падав з того боку мiста, просто на золоченi банi церков, гостроверхi доми, з солярiями i таким iншим. I попiл з ментолових сигарет, i вiтер, що гудiв у прочиненi вiкна, не займали вже так груди, думки. Машина зупинилися на дамбi. Настя вилiзла з неї на чотирьох i блювала, вiдкриваючи широко рота, мов випотрошена рибина. Дамба пiднiмалася вище вiд поселення — там, де рудники, i там, де стояли ненависнi дими. Серафима навiть звiдси вiдчувала тi запахи, що нудотно смоктали пiд ложечкою. Але вона не хотiла блювати. Досить того з Настi. Костя Атас, пiдперши плечем лiхтарний стовп, курив i дивився кудись туди, де лушпиння чайок ламало у вiдчаї крила. Водiй виставив лiктя у вiкно, закурив i собi, вилупишись на загин дороги. Серафима чомусь думала було, що вiн вiдчуває, але облишила. Настя пiднялася зi своїх чотирьох i пiдiйшла до Костi. Потягнулася до нього, грайнувши скулами, витягнувши дудкою губи. Костя вiдкинув недопалок i ледь глянувши на неї, вiдважив ляпаса. Настя упала на спину i так лежала, ревучи, а вiн потягнувся за новою сигаретою, закурив i далi стояв, вирячившись на чайок i сiру воду. Нарештi сказав:
— Поїхали. А ти, мала, якщо хочеш, то лишайся.
Настя пiднялася i сiла, спiдниця задерлася i було видно її червонi труси. Настя захникала i сказала:
— Хочеш я в тебе пососу?!
— Суко, залазь у машину, — сказав вiн i ухопив її за патли.
Серафима повела головою, вiтер рвонув зачiску, скинув пасмо на око, чiтко окреслилась вилиця.
— Облиш її, — сказала дiвчина.
Костя жбурнув Настю на бетонку i вилаявся, але нiчого далi не робив, лише вiдвернув голову i дивився через плече на пiну моря. Водiй увiмкнув «ефемку», де «гарював» якийсь блазень. I саме вiд цього занудило Серафиму. Вона пiдвелася, поправила свою шотландку, i на довгих каблуках пройшлася майже до середини дамби. Увiбрала важкого повiтря в груди, не зблювала. Вона стояла i дивилися, як сiчуться i рвуться чайки. Небо тяглося мокрою ганчiркою, дощ одiйшов, i їй хотiлося зникнути, щоб нiчого не бачити. Але вона лизнула губи i так само, впевненим кроком, повернулася. Взяла за патли Настю, пiдняла голову, i сказала:
— Поїхали, подруго.
I жовте таксi рушило уздовж пiнявої смуги моря, туди далi, де школа, i це нiчого нового їй не говорило: яблуневий садок, хлопцi, якi лапошать на перервах. Свiт, куди тягнулися її думки зараз лягав лiворуч, великим крилом району, з кварцовим небом, яскравим свiтлом, бажаннями i щастям. Вона стиснула губи i тупо дивилася на прищаву потилицю водiя.
— Хочу шампанського, — сказала вона, витягла сигарету i почекала, коли Атас пiдкурить.
— Добре, — сказав вiн i запхав руки в кишенi своєї шкiрянки.
Авто звернуло лiворуч, у заростi кущiв i скупчення сiрих коробок гаражiв.
10
Вона вирiшила вiдразу: вони їдуть робити це. I вона буде першою, упiкаючись у це настирне життя, як кулька сонця, що зараз влипла у горизонт розпеченою шляпкою цвяха. Серафима виразно вiдчула солоний вiтер на губах, смак навколишнього, вiд чого пiдкосилися ноги i звело спазмами живiт. Але потiм — коли Серафима сидiла у кутку i дивилася на його довгi, зiгнутi в колiнах ноги, а Настя, виваливши великi груди, iз широкими сосками, твердими i коричневими, задерши спiдницю (червонi труси вже були на пiдлозi), топталася на ньому — зауважила, що її бiльше приваблювала чомусь обстановка. Два чи три стiльцi, телевiзор, єдине, але досить широке вiкно. Пiдвальна кiмната бiблiотеки — сюди принесено разом з кислим морським вiтром i запах книжок.
Потiм вона знову дивиться на нього i бачить лише вилицю, каре око, байдуже i хитре. Голi стегна Настi неумiло труться об його джинси. Серафима якусь хвилину спостерiгає, тодi пiдходить до телевiзора, вмикає, i по-турецькому сiдає. Яскравi велетенськi тигри мандрують мiж стiн будинкiв, красунi п'ють коктейлi, красенi в дорогих костюмах — це про неї, саме так вона хоче жити. А тому не чує Настi, яка намагається iмiтувати любовнi крики — точно тобi макака. Все це вiдходить пiд мерехтiнням екрану. Вона знає, що ця пiдвальна убога комiрчина зовсiм як двi краплi води подiбна до кiмнати, у якiй вона народилася й росла до цього часу. У неї був план, i вiн, цей план, малювався дедалi чiткiше, укарбовуючись у пiдкiрку її мозку.
Коли вона повернула голову, Настя сосала у Атаса, досить вправно, рухаючи головою, наче паралiтичка. Серафима пирснула, вiдвернулася i запрацювала швидше пультом. Тiльки тодi до неї дiйшло, що перший свiй раунд вона програла. Нарештi вона почула звук, з яким щось падає на пiдлогу. Вона його знала, i навiть не обернулася, вивчаючи нетрища телебачення. I почула голос Атаса, вiд якого у неї похолола спина. Серафима розумiла, що кличуть її, саме її, але здавалося, що шматок неба у вiкнi її кличе, кличуть стiни, i все вологе повiтря навалилося i спливає по нiй холодним потом. Але несподiвано голос пропав, як пропадають усi звуки, коли полудень зникає за великими сiрими стiнами дощу чи губиться пiд матiоловими мiтлами вечора, коли не стає нiчого — i можливого, i не можливого. Так було. Велика яскрава квiтка — оператор так її i подав — велика квiтка пробивалася крiзь ґрунт, повзла догори, нарештi виструнчилася i захилиталася на вiтровi. I бiльше Серафима нiчого не чула й не бачила. Голос ведучого розповiдав про квiтку — красиву й отруйну. I дiвчина жадiбно облизнула губи, прикута до екрана, наче хто її притиснув за карк i отак тримав. Нарештi перед її обличчям, затуляючи екран, наповзло обличчя Атаса.