Пса сьогоднi на мiсцi не було. Жовте листя падало iз хрустоком, майже металевим дзвоном на дахи, а краплi води пищали, як голки по склу, як спицi на колесах велосипедистiв. Пес прихворiв, i чоловiк сьогоднi встав iз тим спокiйним вiдчуттям, яке виникає вiд усвiдомлення того, що скоро доведеться вдихнути останнiй запах затхлого, i перейти туди, звiдки приходять i бiль, i радiсть, i страждання. Вiн говорив до моря, i з голосом його летiв голий сум. Голий, як гiлки дерев, як крига, що у нiй вiдбивається сонце. Чоловiк розiм'яв звичним жестом колiна. Сiв, простеливши бiлий шматок тканини i розiклав перед собою нехитрий харч з незмiнним шматком лiверу. Вiн довго дивився на той лiвер, хилитав головою, дивився i хилитав головою.
— …Я вперше почув вiд нього добре слово. Суки завжди є суками, i нiколи не сходяться з не подiбними до себе. Майже тобi як супружнi пари. I вiн сказав менi те, що на його думку може менi допомогти. Я думав — вiн бреше, але воно таки виявилося дiйсно правдою… — чоловiк замовк i мовчав доти, доки не споночiло i пагорби не надулися бурштиновими вогнями, i непотрiбнi природi звуки, зависли у повiтрi, мов розпечена лава. Зiбравши скарб, вiн пiшов упродовж берега. Чоловiк iшов, кашляв i щось бурмотiв собi пiд носа. — …Аби я знав… аби я знав… аби я знав…
Чоловiк iшов чорною карлючкою проти жовтогарячого пагорба, повернув налiво, i кам'яна стiна, латками висвiчена лiхтарем, сховала його.
Вiн iшов, присвiчуючи собi кишеньковим лiхтариком, i за скрипучим звуком, i за тим, що зайчик свiтла раз-у-раз пропадав, можна було здогадатися, що то старий, на пружинi, лiхтарик. Чоловiк накручував пружину, що дуже швидко слабiла: зупинявся, накручував, зупинявся i накручував. I монотонне дзижчання зливалося зi звуками рокiтливих хвиль, долiшнього листя i ще чогось, що годi розiбрати.
4
В аеропорту Афiн до Серафимi повернувся здоровий глузд — щоправда ненадовго, — вiрнiше, холодний iнстинкт боротьби за життя. Вона потелефонувала до Юркевича. Але, на жаль, не застала нiкого. Офiсним вона передала, але офiснi чи то забули, чи то гадали, що обiйдеться й так. Наступного разу вона потелефонує за два тижнi. А зараз, закинувши голову, трiпонувши головою, вона радiсно приймала сонце, забуваючи все на свiтi. Далi були Салонiки — прихисток нездар — бандитiв, мiльйонерiв, проституток i спудеїв, з хтивими екскурсоводками. Волоокi, засмаглi, в дешевих китайських шмотках, вони випасали жертв, тягаючи по древньому камiняччi юрби галасливих пiдлiткiв. Показний Слiпак вiдразу упав однiй такiй у око, тут Серафима смикнулася: щось роздерлося — прямо у пiхвi, а не в головi. I вона зрозумiла, що це ревнiсть. Це як у кiно, i навiть краще.
У Салонiках вони вийняли цiлу вiллу. Хазяїн, товстий, з гаванською сигарою грек, так йменував цю споруду. Грек ласо й вiдверто п'ялився на задок Серафими, угадавши справжню професiю Слiпака, попри його балачки про будiвельний бiзнес. Вiн ще довго длубався куцим, як нiмецька сосиска, пальцем у кошлатому вусi, i прицмокував услiд. Вони ввалилися в кiмнату з бiлими занавiсками, роздутими теплим бризом, з маленьким столиком з горiхового дерева, з розкиданими по ньому золотими персиками, i зайнялися коханням. Передихнувши, вони мовчки лежали в глибокiй тишi пiд гуркiт моря. I починали знову.
— Мамочка! — закинувши йому на плечi ноги, горлала Серафима на все горло.
Пузатий грек, попихкуючи сигарою, лише хитро мружив око. Вiн погойдувався в крiслi на верандi i чекав, спокiйно постьобуючи з чарки ракiю, коли все закiнчиться, i можна буде обговорити проблеми зi Слiпаком i його дамою. Потiм вони вийшли, разом i почали говорити. Про що — можна лише здогадатися, але не про кохання, i не про праведне життя. У них намiтився план. З того боку вулицi лейтенант, спiвробiтник Iнтерполу, до прiлi мiж половинками заклацав фотоапаратом. Бiльше говорила жiнка — це лейтенанта здивувало. Бiльше говорила вона: степенно склавши руки на животi, так говорять монахинi, або мученицi на католицьких гравюрах. Лейтенант присвиснув, похилитав головою: за багато рокiв вiн навчився бачити рiзних людей i вираховувати їх з першого погляду. Це була ще та штучка. Принаймнi, десь у великому мiстi можна оманутися, зустрiвши цю дрiбну злодюжку — саме так чомусь вiн подумав — на великосвiтськiй туснi в ролi запрошеної гостi. Його зовсiм не хвилювала її врода. Лейтенант любив турчанок — фарбованих блондинок, пухленьких, з опецькуватими нiжками. Тому план про щось бiльше щодо Серафими у нього зiв'яв, як член вiд холодної води. Про бiльше його мiзкам не доходило. Його пiдвела кiлькiсть сiрої речовини в котелку. Серафимi ж туманило голову усвiдомлення: ах, це Любов. Це мало бути востаннє, раз i назавжди, але виявилося — просто востаннє. Нiщо так не ранить i нiщо лишається так довго у тобi, як тимчасове. Серафимi ще треба було це перевiрити. А тим часом…
5
Чакос пiдiгнав машину пiд парковку. Обличчя у нього зелене вiд недосипу. Вiн вилiз, зайшов у кав'ярню, що навпроти, i просидiв цiлих три години, пиячачи й теревенячи з дiвчатами-офiцiантками. З усiма ними вiн перетрахався, а тому чувся в цiй кав'яренцi затишнiше, нiж у древньому «Альбатросi». Там йому дiвки не давали й трусiв понюхати, навiть за грошi. Саме до «Альбатроса» вiн повинен був їхати. Але упився так, що очi стояли навхрест i руки лазили попiд спiдницi. I йому за це набили писка, викинули на вулицю, де його i пiдгрiб добросердний наряд мiлiцiї. А Чакосу саме якраз не варто було попадати до мiлiцiї. У кишенi у нього знайшовся наполовину вжитий «чек» кокаїну. Вiн їздив дiзнатися, де мешкають батьки Серафими. Звiсно, таких вiн не знайшов. А от кокаїну надибав стiльки, що вистачило б на кiлька рокiв або на кiлька штук хабарiв. Справа була до того кепською, що хоч утнись. I тут Серафимi поталанило на кiлька днiв — лише на кiлька днiв. Юркевич пiд'їхав до мавп'ятника, що який тобi раджа. Чотири машини охорони i вiн — на шестисотому «Мерседесi»… Добродушно переговорив з начальником, передав комусь вiтання. I попросив побачення зi своїм пiдлеглим, хоча той офiцiйно i юридично був пiд рукою Серафими, яка на той час з переляку чкурнула з сутенером-клофелiнником, колишнiм злодiєм у законi Слiпаком. Цього ще нiхто не знав i не пiдозрював. Ось що було на неї у Юркевича: народжена у мiстi Уманi, що на Черкащинi, приписана на Печерську; спiввласниця кiлькох заводiв, нiчних клубiв тощо… Чакос з вiдвислими розквашеними губами з'явився на побачення i розповiв спочатку одну iсторiю: мовляв, про таку i про батькiв її у мiстi не чули.
— Де ти, падаль гнилозуба, Чакосе, в сраку довби, шукав?! Тож сидiтимеш хрєново, i довбатимуть тебе в задницю, — спокiйно сказав Юркевич i хотiв вже йти, як Чакос пробовкав ще одну правду.
Про Слiпака.
Юркевич одразу почув на тому боцi, за квартал цiлий, ненависну для всiлякого iнтелiгентного слуху музику — реп. Витягнув двома пальцями хусточку, обiтер лоба. Знову сiв:
— Ану, чмо, розповiдай.
I, захлинаючись, Чакос розповiв усе, що дiзнався про минуле й нинiшнє життя Серафими. Дiзнався вiн мало. Майже нiчого. Бiльше — про Слiпака. Бля, кожен нашорошує вуха, коли його бабу трахають пiд носом. I, звiсно, Юркевич насторожився, але не повiрив. Мiлiцiонер з траченим вуграми обличчям витягнувся. Вiн аж хрюкнув вiд задоволення. Мент був якраз iз тих придуркiв, котрi застрелять людину, а потiм запитують: «А шо такого я зробив?» Обов'язок — штука гiрша вiд зґвалтування. Таки правда, подiбнi бздюхачники не пiднiмають настрою, уявити можна, що робилося у нiмецьких душогубках. Юркевич витягнув другу хусточку i пошукав очима води. Хрiна! Вiн зiгнувся — погибель всього свiту — перднув протяжно i покликав помахом, владним, мiлiцiонера ближче до себе. Коли той вiрнопiддано пiдскочив, док устигнув подумати, що таки здорово, чудово, прекрасно все складається. Вiн би ще доплатив, аби хтось уночi придушив цього уйобка.
— Потримайте його ще три доби, а потiм вiдпустiть. За мною не стане.
Мент розтягнув мармизу в усмiшцi: рябе обличчя, червонi щоки, ямочки на щоках. «Красень! Селекцiя нацiї. Наше майбутнє», — важко переставляючи ноги, Юркевич виповз пiд мокре вiд спеки i мряки небо. Подумки перехрестився.
6
Лєра топлес. Iнакше її уявити неможливо. Вона пливла.
Поки пливла в басейнi, вiн дивився на її мiцну задницю, на точенi повнi ноги, руду до неправдоподiбного гриву. Дiвчина допливла до краю, вiдштовхнулася, проробила це ще тричi. Останнього разу вона голосно вiдфоркувала, точно тобi молода лошиця, породиста й дурна. Стоячи на кахлянiй пiдлозi, вона пiдставила плечi пiд рушника i лукаво грала усмiшкою — одними кутиками уст, ховаючи погляд пiд рудими патлами, коли Юркевич обкривав їй спину i витрiщався на груди: гарної грушовидної форми, з широкими коричневими сосками. Лєра мовчки грацiйно пiшла, i вiн бараном поплiвся за нею. Хо-хо, чисто тобi антична богиня. Вода у басейнi напрочуд синя. Летять жовтi хмари. Клята баба, ну, дивися, я тебе провчу, i якого хрiна, чого їй треба лазити в труси собi подiбним. Цього пiдстаркуватий селадон не розумiв. Док iшов за нею краєм басейна i дивився вниз — на її ноги i зад. Бiля дикуватого дерева з велетенськими листками повернулася i ткнула пальчиком на розкидне крiселко.
— Ось вiзьмiть, поставте там, я сяду, а ви примостiться на гамака. Добре?
Жирна трикутна тiнь падала на її голi груди, i доктор намагався туди не дивитися. Лєра вставила сигарету в рота i потягнулася до руки Юркевича з запальничкою, погнавши хвилю мокрої плотi. Юркевич проковтнув сизу хмарку ментолового диму. Лєра вiдкинулася на спину, пускаючи вгору струмiнь диму i демонструючи у всiй красi груди, плечi й усе iнше, що приховувала тоненька смужечка бiлого бiкiнi. «Угу, здорово у неї виходить. Або дається взнаки пам'ять про подружку. Хто, у дiдька, хто у них був чоловiком, а хто жiнкою, а-а, обидвi лизали». Юркевич пошукав свої сигарети, але не знайшов.
— Вiзьмiть мої. Он там, пiд деревом на столику. Вони не ментоловi, — i засмiялася. Смiялася вона дзвiнко, весело. Юркевичу було нiяково, але вiн встав, пiшов, зрiзаючи оком край басейну i двох своїх охоронникiв, узяв сигарети. Лєра лукаво спостерiгала за ним з-пiд лоба, усмiхалася: нахабна молода i дурна кобилиця.
— А ви справдi док?
— Так, — вiн пiдкурив сигарету.
— Я до чого… Зараз кожна сука називається доктором: вiдрiзнити кашель вiд проносу — не треба великого розуму.
— Ваша правда…
З тiнi вийшов високий молодий чоловiк у чорних плавках. Просто тобi чудо природи. Мiцна шия, миловидне обличчя Купiдона, широкi плечi. Доктор вiдчув, як зменшується до лiлiпутських розмiрiв. Юркевич поворушив своїм животом. Навряд, хм, навряд чи вийде. Молодий чоловiк нахилився, поцiлував Лєру у щоку.
— Стасе, це доктор Юркевич. Його цiкавлять мої стосунки з Се… Чи не так, док?
Юркевич подавився димом i йому закортiло зацiдити цiй шарепi в зуби. Не ляпаса влiпить, а прямим — у зуби. Щоб, падло, проковтнула всi.
— А-а-а, — сказав Стас, розсiяно поглянув а на пачку сигарет в руках доктора i зник, наче бздо з штанiв.
— Нi, це не чоловiк. Чоловiк у мене… Ну, добре. Хочете знати, що це за дерево? Не знаю. Так i кажу, що не знаю. Але тато виписав його десь з Африки. Обожнюю Африку. Там такi чоловiки, такi простори.
Там все справжнє, не те що тут. Чи неправда? Ви були в Африцi? — вона знову заховала очi пiд рудими патлами.
— Не доводилося. У Бразилiї був. В Аргентинi. У Штатах, — сказав доктор i витягнув ще одну сигарету з пачки: так багато вiн ще не курив.
— О, Аргентина… Мачо й кокаїн. Ви часом не наркоторгiвець? — безтурботно сказала Лєра, нахилилася. Груди повисли у повiтрi.
Узяла пляшку з мартiнi. Доктор ледь не вдавився димом. Лєра запропонувала, одним жестом, розлити мартiнi по звичайнiсiньких склянках. Вони пили й мовчали. Доктору почало все обридати. Розмова не клеїлася. Нарештi йому дiйшло: їй неприємно говорити про такi речi. «Старий дурню, — так вона десь подумки говорить, — що ти колупаєшся в її життi». Тодi доктор сказав:
— Лєро, здається, наша Серафима потрапила в халепу.
Лєра затягнулася звичним жестом — плечi назад, потилиця на спинцi стiльчика, груди натягнутi, соски стримлять.
— Немає нiчого дивного, — сказала, i викинула недопалок.
— У чому?
— Ви про того е-е-е-е… Якийсь… Розслабтесь. Правда, я вас не клею. Хоча треба було, — очi у неї зараз сумнi, потьмянiлi якiсь. Одними губами бiгає дитяча наївна посмiшка: дядю, а чому ви лапаєте мою цяцьку. Десь так.
Дiвчина розпрямила плечi i спробувала примостити важкий стакан на колiнi.
— Слухайте, Лєро. Менi треба знати все, що знаєте про свою подругу ви, — сказав док i випив одним махом мартiнi.
— А що вас цiкавить?… — вона кокетливо закусила пальця — досить артистично, як для понтiв, i глянула на нього з-пiд рудих патлiв.
— Усе… — говорить доктор, i думає, що сьогоднi точно заночує у якоїсь секретарки, що ними кишать офiси покiйного Хруста.
Бiкiнi летить через плече.
— Я пiсля цього балакучiша… — дзвiнкий смiх, нiякої сталi.
7
Ось так Серафима увiйшла в зовсiм непотрiбне їй нове життя.
Грошi, якi вона привезла з собою, Слiпак пропалив на рулетцi, на шльондр, хлопчикiв, до яких ласий був грек Нiкас, хазяїн вiлли. Але скоро з'ясувалося: що анi вiлли, анi грецького громадянства цей чоловiк не мав. Вiн нiчим не рiзнився вiд ослаблого на мiзки Слiпака, який володiв кiлькома мовами, а в ситуацiї з Хрустом прямо таки дав маху — так видавалося на перший погляд. Просто маючи шостий десяток на порозi свого життя, пiдстаркуватого злодiя потягнуло в полуничну романтику. Вiн таки мав надiю, що за допомоги Серафими досягне колишнього успiху. А ще — страх загримiти за ґрати, пiд старiсть. I цим страхом йому вдалося заразити Серафиму. Рiвно двох тижнiв вистачило для того, аби вона зробила висновки: її цiкавить не серце, не душа, а розум, на який вона може опертися.
Єдиною Серафиминою слабиною був секс. Без нього вона не уявляла iснування. Решта — життя, мораль, страждання — лише фiксатори успiху. З iнфантильною жорстокiстю вона вилiплювала цяцьки для себе, використовувала їх, а потiм кидала, коли вони обридали. Напевне, це саме трапилося i з хрустiвськими грошима. Їй обридло йти у тому напрямку, i дiвчина капризно обрала iнший. Дiйшовши до межi, вона затямила урок: цього не варто робити. Не слiд вiдкидати того, що саме прийшло тобi до рук. А прийшло воно не в легкий спосiб.
Вона шукала кохання, та серце зрадило її. Проте, до того були наповненi жовтою пристрастю ночi, довгi романтичнi розмови, великi плани, котрим не судилося збутися.
Вона таки зателефонувала до Юркевича й цим тiльки збiльшила його пiдозру. Хоча доктор ще все тримав при собi, i, власне, що вiн знав? Окрiм плiток дебiлкуватого Чакоса, теревенiв Лєри в лiжку, з яких вiн зробив конкретний висновок: дiвчинка видає себе не за ту, ким є. Але i це його не обходило. Його обходила присутнiсть Серафими у столицi, її папери i грошi, i сама вона. Якщо конкретно — вона йому була потрiбна або живою, або мертвою. Лава пiдсудних його не влаштувала. Так само й Серафиму не влаштовували просто грошi. I вона добре це усвiдомлювала. Саме зараз, коли могла втратити i грошi, i «вишукане товариство», до якого несподiвано увiйшла. Вона враз знову себе вiдчула дворовою дiвкою, там, у тому стотисячному курортному мiстечку. Але її тримала ще одна причина: вiд усього, що тепер чинила, вона отримувала кайф, сильнiший вiд оргазму. Але це траплялося так рiдко.
Задощило. Чорнi низькi хмари, бруднi вали води викликали у неї неприховану огиду. Вони, троє, доживали останнiй тиждень на вiллi, i весь час вона розповiдала — вiдверто, чесно. Сухий вираз очей, голова упiвоберта до чорного квадрату вiкна. Вона розповiдала монотонним голосом, наче зчитувала з чогось невидимого, або як школярка, що розповiдає свiй урок. Вона розповiдала, як вирiзнити в натовпi чоловiка, якiй пiддається однiй iз тисячi отрут. Як подавати трунок, залежно вiд того, чи дощ на вулицi, чи сонце, яка година, i чи немає магнiтних бур; якими хворобами надiлила природа людину, i скiльки вона може прожити з ними без токсикологiчного втручання. Наскiльки важливими є соцiальна установка, самооцiнка, психотип, модуляцiя голосу, характер чоловiка, його любов до речей чи до решти людей, осiб iншої чи своєї статi, чи до тварин; чи «мачо» вiн, чи просто тюхтiй. Про всi фактори, якi треба використовувати, хоча — вона смiялася — для аконiту немає факторiв. Миш'як — це для убогих розумом iстеричок, якi вiдразу гримлять на лаву пiдсудних. Тут вона прикусила губу, вiдчуваючи, що зробила дурний крок, точнiше з нею повелися, як з останньою ганчiркою. По-своєму вона любила i Слiпака, i Нiкаса, але її не приваблювала роль пiдсадної качки в той час, коли в Києвi паряться її мiльйони.