Потiм повернувся, повторив свiй жест. Чоловiк вiдвiв його руку, але Юркевич уперто пiдносив аркуш до його носа. Нарештi той здався, прочитав, кивнув головою. Наручники злетiли з рук усiх. Юркевич махнув рукою, показуючи, щоб пiднiмалися до ресторану, бо поминки є поминки. Доктор пiдiйшов до неї. Вона, як добра учениця, перетравлювала урок, смакуючи свободу, що в пазухи свої запускала отруту. Юркевич трохи розгублено, з винуватим виглядом, взяв її вище лiктя.
— Тут така справа… Арештували майно! — тiльки i сказав вiн.
— Отже у мене… у нас нiчого немає… — вiдповiла вона спокiйно.
— Поки що нерухомiсть, серденько, але це я скоро владнаю… А зараз берiть мене пiд руку й тримайтеся… — вiн ляснув пальцями, йому принесли пiджака. I так, попiд руку, вони пiшли до ресторану. Серафима йшла, i срiбна злiсть кипiла в нiй. Вона вiдчувала дужу руку Юркевича i знала, що вiд цього чоловiка довго нiчого не приховаєш.
Вона пiдняла голову. Зустрiла його погляд своїм. Потiм подивилася на його руки, якi нiколи б не сплутала з чиїмись iще: доглянутi не по-чоловiчому нiгтi, довгi витонченi пальцi, наче щупальця морського хижака. Все повернулася на мiсце. Вона дорослiшала. I те, що було в нiй безформною жижею, зараз набрало твердої i чiткої форми. У нiй заворушилася жiнка. У повнотi iнстинктiв, капризiв, причуд, непостiйностi. Як i кожна жiнка, Серафима чекала, коли це все спрямується у стрiмкий i впорядкований потiк чоловiчою силою. Вона жадiбно ковтнула повiтря, подивилася на срiблясту хмару, що зачепилася за павукоподiбну антену. Зараз Серафимi уявлялися руки, але несподiвано вона побачила перед собою — подалася назад — розкiшний кущ блекоти. I себе, схилену над тим кущем: вона нюхала квiти, заплющивши очi, i хтось пронизливо фальшивив на пiанiно. Це було спокусливо. Життя тiльки починало здиратися на гору. А вона ще така молода…
ЧАСТИНА П’ЯТА
1
О дванадцятiй — ще туман стелився по землi — чоловiк завжди йшов до пiрса. Вiтер i вода розхитували палi, мельхiоровi вiд водоростей, до скрипу — щось середнє мiж скавучанням i поросячим вереском, — а за чоловiком бiг пес — одноокий, з бiлим трикутником на грудях, вiдданий хазяїну настiльки беззастережно, наскiльки беззаперечно обох їх було кинуто в пащу часу чи смертi. Їхнi слiди зализували синi хвилi, о цiй порi слизькi вiд медуз. Чоловiк поправляв окуляри, склеєнi скотчем — брудним i сiрим вiд давностi, сiдав на березi, пiдмостивши куфайку, собака умощувався поруч. I вони так сидiли — чоловiк i його вiчний слуга — дивлячись на воду, збавляли днi, яких, судячи з усього, їм майже не лишилося. Скiльки рокiв пiдряд незмiнний, як схiд сонця, його захiд, скiльки рокiв — тихих, непомiтних, але бажаних, як жiночi кроки за дверима у глухому коридорi, вiн оповiдав собацi, повторюючись, але не плутаючись, одну iсторiю про жiнку. Вiтер рвав сиве клоччя у нього на головi. Чоловiк розстеляв хустину. Шматок хлiба, цибулина, двiйко крашанок, виноград, пляшка дешевого вина. Окремо, для собаки, клав шмат лiверу. Собака повертав до нього сльозливого писка, повагом, чекаючи, коли чоловiк з'їсть свiй нехитрий обiд, що правив i за снiданок, i за вечерю, потiм сам брався за їжу. Пiсля всього чоловiк розстiбав на жилетцi ґудзики, закурював, а пес лягав, скрутившись ковбасою, бiля його нiг.
— От чого ти не бiгаєш по сучках? — незмiнно, як погода взимку на узбережжi, починав вiн. — Ти ще не такий старий, як я. Ага. Бо ти розумний пес. Принаймнi, розумнiший за всiх, що я бачив. На чому ми закiнчили…
Пес пiднiмав голову й нашорошував вуха. Цей ритуал повторювався день у день — безглуздий, як i людська самотнiсть, як ненависть i пристрасть, помiняна на кохання. Це чоловiк розумiв, але останнi роки вiн не мiг справитися iз самотнiстю. Як i того дня вiн вiдчув усю силу її, коли синя сойка шила повiтря, над головами тих, хто давно знав цiну людського, помноженого на їхнiй кишеньковий досвiд, i вiд них смердiло не менше, нiж вiд його улюблених жмурiв. Напевне, вiн думав бiльше про ту жiнку з тендiтним i водночас розкiшним тiлом, що ховало в собi увесь той гармидер з чорними краватками, чорними сукнями, чорними лiмузинами. У готелi, у кiмнатi, проти порцеляни вiкна, з птахами, що безпорадно висiли у мiському смозi, не лякаючись анi гулу, анi крику — дивина — вiн лежав i з жалем думав про неї, розумiючи, що жалiти її немає нiяких пiдстав, як i забувати. Але чоловiче начало у нього було таким сильним, що вiн хотiв навiть думати про те, що завтра не побачить цю жiнку, i неодмiнно щось скаже: добре чи не дуже — не мало жодного значення.
Свiт для нього втратив природну цiлiснiсть, як для дитини, яка губиться серед незрозумiлої дорослої мови. I тодi, як i зараз, вiн намагався побачити, вiд кого йшов той голос — дорослiшого, сильнiшого, — вiд якого навiть цей шолудивий пес бiля нiг пiдтискав хвоста. I це, напевне, вирiшило його долю. Того, хто зрозумiв вiддалене, притягнувши до себе з невидимих куткiв, наче якийсь волхв, i що саме за ним, за тим голосом вiн пiде, а не за її щасливим, дзвiнким i глибоким. Навiть страх утратити її, бачити, тримати за руки чи в обiймах не зупинить того далекого, як порцелянове вiкно, готелю з брудними клубочками птахiв, якi то падали вниз, то пiднiмалися вгору й летiли рiвно, наче на однiй нитцi, на одному подиху, як його крик — так вони летiли. Жах i безумство — це нiчого. Вiн пiд вечiр, тодi, у дорогому готелi, шикарному готелi боявся втратити те безумство.
— …Так вiн i з'явився. Вiн — ворог усього живого. I повiв її. Цього треба було чекати, я тобi кажу. I цьому не можна зарадити, як не зарадиш власнiй смертi. Вiн розповiв їй про себе все, до останньої коми у паспортi, до засцяних у дитинствi штанцiв. Вiн тим i брав, цей Слiпак, що нiколи не брехав — щира, розчулена i загублена душа. Щирiсть драла серце. Бруд часто приймають за чистоту. Нiчого вiд цього нема оманливiшого. Ти хочеш запитати: чи вона була злою? Нi. Швидше, нi. Поганого нiчого не було в цiй чистiй дiвчинi з чистими очима. Тiльки зло стiною стояло за нею. I це зло впустило свого посланця: те, що належало по праву їй. I чому вона аж нiяк не противилася, а простягнула руки. Пiшла вiдразу. Хоча це було глупотою, останньою комою, пiсля котрої не було продовження — була довга агонiя… Чакоса вона вбила банальним морфiєм… Я тобi розповiдав… — Пес пiдняв писка заскавчав i нюхнув зовсiм по-людськи тiнi, що витягнулися чорними мокрими язиками. — Нiхто не колупався. Мене вночi зiдрали з лiжка i привезли… Але перед цим… Що там говорити.
До Кончi Озерної вiн прибув, коли фiолетовi тiнi, налазячи одна на одну, переходили в чорнильнi, i за хвилину-двi почорнiшають, щоб вибухнути iржавим кольором, пiдсвiченi сяйвом фантастично пiдвислих у повiтрi намистин, безкiнечних намистин лiхтарiв. Його зустрiли двоє низькорослих чоловiкiв. Чорного кольору авто з вiдкритими дверцятами нагадало, вирвало з пам'ятi щось дике, котре поглине його, i вiн зупинився, притискаючи до себе слоїка, i його хилитало, як людину, що добряче випила або весь день i ближню нiч провела у дорозi. Вiн обернувся на авто з вiдкритими дверцятами, як приречений. Один з куцих чоловiкiв з круглою головою i павутиною замiсть рота легенько, але боляче, пiдштовхнув його у спину. У слоїку булькнуло, i булькнуло в нього всерединi.
Вони вiдразу повернули, пiд гудiння сосон, що нагадало йому море, i ноги пiдiгнулися — пiшли дорогою до залiзних ворiт, що гули пiд холодним квiтневим вiтром. Вiн ще подумав: «Це нагадує осiнь, чи переддень скону. Чи нового життя. А якого?». Далi, коли вони зайшли до примiщення, довгий червоний сарай, де ще пахло свiжим цементом i стружками, вiн крiзь примруженi очi вiд свiтла побачив її на диванi в голiй кiмнатi пiд жахливою модерновою картиною. Вона сидiла в норковiй шубцi, закинувши нога на ногу, а Юркевич стояв у чорному незмiнному костюмi, бiлiй сорочцi, з виглядом людини, котра може дати раду всьому, що вона собi дозволила в життi. Але такого не буває — знав Север'ян зi свого досвiду. Юркевич вийшов назустрiч, тримаючись напевне не без пiжонства, аби здивувати його, свого колишнього однокашника, i простягнув руку — бiлу, холодну, з золотим масивним перснем. Вони привiталися, злегка обiйнявшись. Север'ян вдихав запах оселi так, наче весь свiт був отруєним. Потiм вiн привiтався з нею. Вона подала кволо руку — без кокетства i так просто, начеб робила це все життя. Юркевич взяв його за плечi й повiв. Вони зайшли в кiмнату, що пахла так само, як i сусiдня, але тут стояло повно причандалля, яке тiльки вiдоме у мрiях любому кримiналiсту i токсикологу.
— Працюй. Скiльки тобi потрiбно часу?
— Думаю, що багато. Тиждень, два… I…
— За результат не бiйся. Головне — робота… — сказав Юркевич i вийшов.
Собака сiв незграбно на худий зад i гавкнув на чайку, що спробувала поцупити решти лiверної ковбаси. Чоловiк кишнув на неї. Потрiпав собаку по загривку i та заскавулiла.
— I я вiдразу зрозумiв. Вiн, цей мiй однокашник Юркевич, знав, вiд самого початку знав про неї. Чи здогадувався. Але мене запросили не для того, аби дiзнатися: травонула вона Хруста чи нi. Для нього це був козир. I я був козирем. Вони хотiли замiнити її на мене. I все. Вони намагалися перевiрити мою профпридатнiсть. Ось так. I я сiв на пiдлогу. Просто на цементовану пiдлогу. Витягнув флягу й висушив її залпом майже до половини. Передi мною стояли її очi. Це вбивало мене. Вбивало реально, як кулi вбивають на смiтниках нiкому не потрiбних людей. Але я не мiг дозволити, щоб убили, чи шантажували її, i взагалi, я не був певен того, що накопав сам. А як, чого доброго, вона цього не робила? У мене був чарiвний слоїк iз рештками рiдини, але секрет отрути — його знала тiльки вона i, як потiм з'ясувалося, ще одна людина. Ось така, собако, зачарованiсть злом. I це зло сидiло в сусiднiй кiмнатi, з нiжними руками, чистими очима: тиха, привiтна хазяйка.
Без гординi i не пихата, як всi отi… — Север'ян тицьнув недопалком у бiк мису, що наливався на нiч густими бурштиновим килимом вогнiв. — Менi не треба було тижня. Лише годин двi-три. Але я пив горiлку i думав, думав, хоча це важко було назвати розмислом. Я пiдготував матерiали, пововтузився так-сяк. I через годину вийшов.
У кiмнатi все було, як i ранiше. Тiльки з'явився той, якого вони називали Чакос. Да-м… Це особа… Обличчя з повними губами, як у всiх сластолюбцiв, густi брови, низький лоб, чорне густе волосся. Верхня й нижня частини обличчя, м'яко кажучи, не гармонiювали. Тож обличчя Чакоса набирало перекошеного вигляду. Маснi чорнi очi — одразу було зрозумiло, що вiн бавиться наркотиками, випивкою, любить жiнок. Бичаче здоров'я, велетенське тiло — набите хiттю, як сiменники спермою. Потiм я дiзнався, що в молодостi вiн жив зi своєю сестрою. Мати… Ет… Шльондри нiколи не народжують нормальних дiтей… Вiн вичiкувально й навiть здивовано глянув на мене. Отже — нiчого не знає.
— Це Сєва, — сказав Юркевич, обняв мене за плече i повiв на кухню.
- Є результати? — запитав вiн дорогою.
— Поки що — нi, — i ми зайшли на кухню…
Пес погнався за своїм хвостом, а чоловiк i далi сидiв i говорив до порожнечi. Потiм ледь повернув утомлено голову i вiв далi, як люди, що в них у цьому життi нiчого бiльше не лишилося. Самi недогарки. Говорив — як до самих цих дорогоцiнних решток, i по-iнакшому не могло бути. Вiн усе говорив у чорну трубу ночi. Зрештою, пiдвiвся, скарлючена темна постать у сяйвi бурштинових вогнiв, розiгнув колiна i покликав собаку свистом, що бiльше нагадувало якесь старече чавкання.
— …Я сидiв на кухнi, їв, пив, а шмат не лiз у горло. За пiвгодини у мене якось усе вивiтрилося з голови. I здалося, що менi нарештi хоч трохи пофартило у життi, ну, хоча б тому, що маю такого крутого однокласника…
Так вiн оселився на Кончi Озернiй. Цiлими днями вештався сосновим лiсом, очумiлий, як i мав якi думки — то тiльки про неї i про те, що треба зробити. I з кожним днем розумiв, що треба зробити все, як годиться. I вiн чомусь знав, як потрiбно чинити. А ще — що все складеться анi на його, анi на її користь. Усi програють. Цiну виставлено конкретно — життя. А при сконi починаєш цiнувати те, що проциндрював довгi роки. Так вiн думав, плутаючись у своїй банальностi, розмовляючи iз соснами, колбами, комп'ютерами, сканерами — самотнiсть, як довгий нарив, прорвалась у нього саме тут.
— …Днями я переконував себе (не беручись до дiла, думав, що встигнеться, що справа сама собою владнається), що ця дiвчинка не могла вигадати нiчого такого. Почасти, це й було так… Одна людина може взнати всю правду тiльки перед Богом, але не серед людей… Ось так, фють-фють-фють, ходiм додому… Завтра докажу…
2
Кожен вигадував про неї, що хотiв. Це вона знала i на початку життя, i пiзнiше, коли воно дiйшло завершення. Вона лишалася спокiйною, i з уст її виходило чисте благоуханне дихання, чистий вiтер юностi, що навдивовижу був отруйним для навколишнього. Вона добре розумiла, що пiд пiдозрою. Але була таки невiльною, як невiльними всi народжуються у свiт, проходячи по нього i примножуючи свої та чужi печалi. I в кожної печалi є хазяїн, i так само як є їй початок. Насправдi вона панiкувала, але ось з'явився той, що приходить завжди i забирає таких назавжди. Хоча це знав напевне вiн, Слiпак, вiдверто перебираючись на iнший бiк, але наївно вважаючи, що Серафима такою i вродилася. Нiхто не знає, як упаде монета. I вiн прийшов одного ранку.
Полудень свiтився поливою i пахло у повiтрi жасмином: вiн пестив їй груди, стегна, бавився волоссям. Вiн входив у неї з нiжнiстю, i вона такого нiколи не знала. Миле обличчя, з карими теплими очима, витонченi рухи, повiльна вимова. Вони лежали в шезлонгах, за спиною пiднiмалася зелень — соковита, як сама мрiя, а над водою висiв бiлий лайнер, крихiтнi рiчнi чайки, i життя блистiло на литках оголених жiнок, чоловiкiв, яких звiдси можна прийняти за щось фантастичне i незрозумiле, зовсiм нереальне. I це було її життя. Ось воно щастя: коли нiчого не напружує. Ще вона висiкала бажання: про чоловiкiв, про тисячi тисяч чоловiкiв, що обожнюють її, домагаються її, а вона йде їхнiми дужими тiлами, а ще — про жiнок, про бiлi кораловi острови з патлатими пальмами i шоколадним раєм тiл. Але воно все просто так не приходить.
Стояли неймовiрнi, бiлими стовпами, ночi, подряпанi трiском хрущiв, дрiбних птахiв. Серафима думала про те, що в разi арешту майна вона лишиться майже нi з чим, зникне все, власне, про що вона мрiяла, чого добивалася. Вона знала, що живе тiльки тут, i по-iншому не буде, i тодi її тiло напиналося, як линва, i його пальцi, лише його пальцi, його язик, його подих повертали Серафиму вiд дурних i непотрiбних думок. I ось вiн прийшов одного ранку, i сказав:
— Нам треба тiкати. Вони пасуть тебе.
Пiднятi догори брови, свiтлiшi за її волосся, дуги котрих прикрашали чоло, скривленi витягненi в дудку губи, так, начебто в дiвчинки, пiдловленої батьками за мастурбацiєю — Для чого й чому? Я тебе не розумiю, — виважено сказала вона, i запалила з третього разу метолову сигарету.
— А тому, — i вiн мило, приязно усмiхнувся, i нiхто до цiєї теми бiльше не повертався.
Пiзнiше вона зрозумiла, що ця нерозважлива пригода була роковою в її життi. А тодi, тодi вона раптом злякалася. Вона казала собi, що цього не може бути, взагалi нiколи, нiколи, нiколи… I вона зважилася. Вона не хотiла повiдомляти Юркевича, а повигрiбала всi коштовностi, узяла половину суми з банку, лишивши на рахунку досить значну суму, котра однак не годилася для жiнки її стану. Слiпак спокiйно i втiшливо спостерiгав: краще це, анiж чекати хтозна-чого.
Окрiм того, вiн знав, що до рук його потрапив невiдшлiфований дiамант.
Рiвно о 8.00 вони вилетiли до Афiн.
3
— …Потiм вiн прийшов, цей Чакос, з червоними зеньками, одвислими iнфантильними губами. Вiн сидiв на диванi, вiд нього смердiло не краще нiж з трупарнi. Ця тварюка плювала на пiдлогу, матюкалася, плакала.
Щось трапилося. Але мене це не обходило. Пiсля смертi Хруста його нiхто не терпiв. Юркевич якось зiзнався, що у нього є всi пiдстави, щоб вигнати його геть з роботи. Адже Чакос навiв на фiрму податкову. Цей виблядок досушув за пiвгодини пляшку вiскi, а потiм розревiвся… I сказав, що вони поїхали. Утекли вiд нього, вiд нього, крутого пацана, утекли… Я спочатку не зрозумiв, хто вiд кого тiкав, iнакше б не запитував, але думав про Юркевича. Юркевич нещодавно пропонував їй руку й серце. А вона сказала, що ще попiл чоловiка не охолонув…