Майор довго ходив вулицями: лив затяжний дощ, як то буває кiнцем червня, i не знав, що сказати Серафимi. Реус боявся її втратити. I цей страх у нього був бiльшим вiд страху за власне життя. Нiчого ще особливого не трапилось у їхнiх стосунках, але одна думка про те, що вiн не буде бачити її, вдихати її запах, паморочила голову, а в грудях давило, наче туди вселилося все пекло. Вiн з насолодою мазохiста приймав цей бiль. Бiль часто проймав його злiстю, наче вся лють того сонячного дня, яка вийшла з Серафими, переселилася в нього. Реус тинявся пивницями, метикуючи, як переконати Серафиму, щоб покинути Хруста. Вiн повертався до Калениченка, i вони до пiзньої ночi просиджували за склянкою, патякаючи про рiзне.
— Кинь цю сучку, — говорив п'яний Калениченко. — Вона зла. Їй Богу. Я в бабах розбираюся… А ти ж не собака, щоби злитися. Ти пройшов життя… Тяжке життя…
Реус клав важку голову на стола, i хмiль крутив у нього кокони божевiльних думок.
— Я її приб'ю… — хрипiв вiн.
— Просто вижени та й усе. Хiба мало бабiв у Києвi, — говорив Калениченко, але розумiв прекрасно, що тут справа не зовсiм чиста, проте мовчав: воно йому i справдi не було потрiбним.
— Не можу, — пiдняв i опустив голову Реус.
— Тодi давай я її посаджу, — Калениченко сьорбнув горiлки.
— За який бiс? — за вiкнами широкими сiрими стальними полотнищами лив дощ, i Реус подумав, що червень закiнчився, починається тяжкий i душний липень.
— Знайдеться за шо, — Калениченко взяв огiрок i смачно хряснув. — Оце бачиш — огiрок. Ти скажеш: ну то й що. А от взимку так i хочеться похрумкати. А приходить пора, i ти жереш його як звичну рiч. Так i з жiнкою. Пошкодуй свою печiнку, рiдний!
— Печiнка одна. Як i жiнка. I її жалiти не треба, — пробелькотiв Реус, налив повну склянку i випив.
6
Холодна злiсть змiнилася у Серафими жорсткою суперечливiстю. А оскiльки вона оберталася у своєму самотньому свiтi й окрiм Реуса нiкого не знала, все переносила на нього. Вона суперечила йому у всьому, i чим бiльше уваги i грошей отримувала вiд нього, тим бiльше вона псувала кров колишньому майору. Нарештi вона таки визначилася, як дойняти майора найдошкульнiше, щоби садити i цiдити кров — так у неї склалося в головi. I Серафима повторювала весь час зранку: «Як садити i цiдити з цього одновухого виблядка кров!» Реус гадав, що це було боротьбою її холодного розуму, i намагався заговорити, але вона тiльки смiялася i обзивала його старезним дiдом, нi на що не годним, i йшла собi до «Мандарин Плаза». Раз на мiсяць вона дозволяла собi таку розкiш. Грошi отримувала вiд нього, наче подяку за поцiлунок, за перепих на скору руку, коли вiн знесилений вiдвалювався, а вона закидала високо голову, трiпонувши густими каштановими патлами, звитими природно у кiльця, кучерi, i пускала стрiлою сталевий та дзвiнкий смiх до стелi.
7
Її звали Лоркою. Вона себе називала Лєрою. Вона йшла гойданою ходою мiж стелажами з прикрасами. Висока, з гнучким натренованим тiлом спортсменки, з високими грудьми, рудими патлами, горбоноса i дзвiнкоголоса. Вона пронизливо красива, нагадує свiжий вiтер, мiцний свiжий вiтер. Великi теплi карi очi з опущеними кутиками, великий червоний рот з вiчною усмiшкою i ямочками на щоках, бiлими клавiшами зубiв, з помiтною щiлинкою на переднiх рiзцях. I вiд неї пахло снiгом. Як снiг вiдбиває запахи, так Лєра вiдбивала почуття. Напевне, тодi Реусу приснився сон. Пiзнiше вiн, можливо, вигадав, що сон цей йому снився: спочатку свiтлий, де вiн стояв мiж дзеркал, одягнений в шати, так, мiж чотирьох дзеркал, i тут висока чорна постать пiдiйшла i сказала: «Ану пiди погуляй!». Можливо це не його сон, а хтось йому розповiв у свiтлi кольору сечi дешевих генделикiв, де тiльки там, наче на гнилому днi озера, звiдки випустили воду, знаходив спокiй. Але вiн знав, що трапилося: щось прийшло в його дiм, i те, що прийшло, вiн боявся назвати. Як i кожен чоловiк, вiн вирiшив дiяти. Реус натягнув просмердiлу шинками сорочку, вiдiмкнув сейф важким ключем, витягнув течку, i, почухмаривши залишки вуха, уже зi спокiйним обличчям сiв на стiльця, запхнувши зiжмакану сигарету до рота. Зрештою, людина до всього звикає, окрiм хiба що смертi, та й то за браком часу.
Але з'явилася та, котра звалася Лєрою, повна запахiв iншого життя дiвчина, чий шалик за кiлька тисяч маяв мiж стелажами «Мандарина», яка смiялася, збiгаючи дрiбними кроками на ескалатор, яка заскочила до кав'ярнi i сiла просто до столика, де Серафима пила каву, i сказала, простягнувши руку:
— Я Лєра!
Серафима усмiхнулася. А Лєра заглянула своїми карими очима у сталевi — її.
— Ти красива, — сказала Лєра.
Так у них почався роман. Серафима влучила в десятку. Лєра була найчистiшої води мажоркою: багатою дитиною багатих батькiв — розумною, розбещеною, цинiчною i водночас наївною, швидше доброю, але зiпсованою, наскiльки їй дозволяло виховання i ареал обертання серед тисяч їй подiбних. I це знала Серафима. Хоча Лєрi було до цього байдуже. Так почалося казкове життя. Лєра — сумiш iнфантильностi, розуму i дитячої жорстокостi. Як i все їхнє поколiння, вона грала в секс, а не в кохання, вибираючи чоловiкiв, наче речi в дорогих бутiках, i так само кидаючи їх. Потiм, по диких депресняках, посилюваних убивчими дозами кокаїну, випивки i траху, Лєра з дитячою радiстю, iз захопленням поверталася до яскравого, iлюзорного жiночого свiту. Екзальтована iдiотка — так визначила її Серафима, але вперше за скiльки днiв у неї внизу живота запекло.
Вони були однолiтки — неоковирнi, незграбнi, доволi жорстокi, як i час за оболонками їхнiх очей i сердець. Лєра вiддалася на всю силу своїх почуттiв, наскiльки дозволяв її равликовий досвiд. З жiнками вона вiдпочивала, доки не «пiдвалював» черговий залицяльник. Але Серафима не була дурною дiвчинкою, котра тiльки лиже «кицьку», запихає нiздрi кокаїном, займається оргiями, що нагадують дорогу мальовану японську порнуху. Вона знала, що Лєра саме належить до свiту, котрий маячiв яскравим манаттям, свiту, до якого — ось, рукою сягнути. I все почнеться. Бiла квiтка злостi знову вибухнула. Серафима почула її запах i її повернення. I от, коли вони виходили з «Мандарин Плаза» пiд тупими поглядами, у яких не вичитувалося нiчого, окрiм тягучостi, трапилося те, що темними стiнами будинкiв пролетiла велетенська тiнь. Екзальтована Лєра сказала: «Ах!», мило скрививши ротика, а Серафима витягнулася так, що груди пiд рожевою сукнею пiднялися, затвердiлi соски окреслилися пiд тканиною. Погляд у неї сталевий, наче осiннє небо з калюжами вiдбилося там: пiд стiнами, б'ючи крилами, кидаючи у вiдчаї яскравим тiлом, летiла сойка. Серафима ухопила за руку Лєру — i вони обидвi заспокоїлися. Холодна злiсть Серафими потекла правильним руслом. Хоча дiвчина, так само як i її подруга, не знала, що таке «правильно»: правильним було те, що вони робили. Та звинувачувати їх у цьому — те ж саме що тягнути всю країну на лаву пiдсудних.
8
У Север'яна передчуття були завжди поганi. Коли на нього «находило», вiн дивився на свинцевий берег моря, пив дешевий портвейн i гортав пiдручники з кримiналiстики — нiколи не мав довiри до Iнтернету. Цього дня, топлячи очi в портвейнi, вiн вiдпочивав i, напевне, думав, що нiколи не позбудеться цього тягучого запаху формалiну, нiколи не побачить нормальної жiнки, i взагалi, свiт для нього лише повсякчасний кошмар, i нiчого в тому змiнити неможливо. Вiн сидiв на мокрiй рiнi, пiд осiннiм сонцем, що втомливо розливало убоге свiтло, i свiт нiкчемним створiнням тулився до його нiг. Так здавалося судмедексперту. До його вчувань домiшувався запах жiнки, невитравний i страшний, i Север'ян знав, що його життя зупинилося: розтятi трупи, нездорова пристрасть до кримiналiстики… У кишенi лежала пробiрка з кавалками тiла Настi Ковальчук, i це йому не давало спокою. Невдаху-кримiналiста шарпали поганi передчуття. I це стискало його мошонку, його анус, його серце. Iнакшого не могло бути. Вiн допив жадiбними ковтками, як молодий лошак, портвейн, закрив книгу i, отрусивши штани, — невiдомо вiд чого, можливо вiд сигаретного попелу, — пiшов у бiк СТО, де траса затягувала петлею мiсто.
9
За вiтриною маркету висiли золотi бджоли. Калениченко помацав язиком червону м'якоть за яснами. Вилаявся: «От гiвно, нагнало пiднебiння!». Вiн пройшовся мiж довгими стелажами, вiдчуваючи, що вiд запаху прального порошку i помаранчiв його трохи нудить. Нiчого особливого. Але зараз начальник УБОЗу намагався думати. Вiн узяв пляшку червоного вина, покрутив його у своїх велетенських незграбних руках, iз задоволенням вiдчув прохолоду, але знову повторив: «Отаке гiвно…» Вiн подумав про Реуса i про його коханку. Настирна думка не полишала його з самого ранку, було вiдчуття, нiби прорiзався зуб мудростi.
Що бiльше Калениченко думав про цю дiвчину, то бiльше його це дратувало. Його дратував Реус, дратувало багато чого iншого, i це не давало йому спокою.
10
Серафима погладила пушок на щоцi Лєри, вiтер вiтрилом напинав занавiску, а за вiкнами, з неймовiрними запахами, з прогрiтими на сонцi тiлами лизькало береги Червоне море. Великий рот Лєри, її високi груди. Що вона вiдчувала, окрiм насолоди, котра била її блискавкою, а потiм вiдходила, наче хвилi зливи, чи удари вiтру, чи напади лютi. Серафима лягала на спину i бачила перед собою пахучi, ще свiжi, виструганi з сосни стелажi з рiзноманiтними слоїками. Вона бачила себе, бачила, як вона ходить мiж стелажами, а з нею, звiсно, Лє, — пушок на щоцi й на руцi свiтиться бiлим снiгом. Її мрiї, її сни вiдповiдали її вихованню, вiрнiше сказати, сутнiсть самої Серафими ховалася у цих мрiях. У фантазiї вона була такою ж недалекою, як i в життi, i лише розум i дика, звiрина iнтуїцiя являли справжню Серафиму.
Про Реуса, про горище вона завжди згадувала з тим самим вiдчуттям, що й про вiддалене батькове дихання, коли вiн заповзав на матiр, а потiм вiдклеювався, наче глист. Частиною мрiй Серафими був i Вiн: анi iменi, анi Його самого вона не пам'ятала, хоча знала, що упiзнає з тисячi тисяч людей. Вiн виходив з тiнi i сам був тiнню чогось великого i захоплюючого, коли їхнiй з Лєрою секс перед пляшечками з отрутою доходив найвищої точки. Вiн схилявся над її вухом i говорив цi слова, о, цi слова. Вона так i не бачила Його обличчя, але вiдчувала, що скоро зустрiнеться з Ним.
На пляжi, серед тисяч загорiлих мiцних i випещених тiл — жiночих i чоловiчих — вони нахабно розглядали дамочок «сюнь-масюнь», що засмагали топлес, здоровенних бандюкiв iз золотими ланцюгами, плюгавеньких i блiдолицих бiзнесменiв i пiдхихикували, обговорювали, i все заливало жовтком сонця, i нiчого, здавалося, не вiщувало поганого.
Можливо, аби їхнiй роман тривав трохи довше, Серафима зупинилася б на цьому, i її фантазiї були б тiльки фантазiями, а потiм перетворилися б на чудернацьку химеру — дiвчинi ж було неповних сiмнадцять рокiв. Але колеса, невидимi прозорi i жорстокi колеса долi, почали накручуватися дедалi з бiльшою силою, набирати обороти, руйнуючи на горизонтi повiтрянi замки Серафими. Причина й основа жорстокостi — iлюзiї. Iлюзiї разом з прихованою злiстю живили Серафиму, тiльки не Лєру. По сутi, остання була доброю дiвчиною, тiльки оточення виявилося надто злим до неї, а їй не доводилося вибирати, як i Серафимi.
Дiвчата — два глибоких поставлених насупроти дзеркала. Вони дивилися одна на одну й чудувалися, i Серафима байдужно починала розумiти, що все те, що надумалося, болiло — вiдходить, вiдходить, вiдходить. I нiчого не тисне груди, не болить, i можна з берега дивитися на бiлi лайнери, на прекрасне життя… О, воно дiйсно прекрасне, ну, принаймнi в уявi. Шезлонги, тiла топлес, ледь чутнi дотики, нiжнi й холоднi, i вiдчуженi, як нагромадження людського безглуздя, там, вiдразу за пальмами, де починалися слюдянi пiрамiди готелiв, де все i розпочнеться: луснуло у головi Серафими, а мо' в обох дiвчат. Але не мине й десяти днiв, майже рокiв, i лусне їхнiй свiт, як пiд окропом гладiнь скла. Як гладiнь двох дзеркал, до чорного i синього глибоких дзеркал, куди падало їхнє майбутнє, яке й розiб'є їх.
11
Вдихаючи повiтря, хриплячи легенями у чистий жовтневий день з павутиною на кипарисах, з лущанням чайок i буркотiнням моря, Север'ян принiс запах формалiну, запах смертi, притримуючи слоїка в лiвiй кишенi, увiгнав-таки в прокурену кав'ярню брудно-жовтого кольору бiля траси, що поблизу СТО. Вiн незграбно пройшовся мiж рядами стiйок, i кiлька чоловiк кашлянули — запах трупарнi в'ївся Север'яну в шкiру. Рудiй Лiзцi причудилося, що до пивницi зайшла сама смерть. Десь воно так i було: з п'ятнадцяти рокiв Север'яна цiкавила смерть, точнiше те, що викликає смерть. Вiн навiть не iнтуїтивно, а доволi свiдомо захопився токсикологiєю. Згодом прийшло захоплення медициною. Худий i високий, з вибiленою неприродно шкiрою — безсонням, недоїданням, вiчним нежитем, а пiзнiше — зiпсованим шлунком i нещасним коханням. Вiн завжди рухався так, наче йшов проти вiтру. Згорблений знак питання, просмердiлий формалiном, йодом, азотною кислотою. Север'ян закiнчив фармацевтичне вiддiлення московського медичного унiверситету. Вiн народився бiля млосних берегiв моря, де групками ракушнякових будиночкiв примостилося мiстечко, з кiлькома териконами на околицi.
Север'ян всiвся на стiльцi, намагаючись сховати довгi ноги пiд шинквасом — склянка полетiла на пiдлогу, вiн провiв її байдужим поглядом. Склянка розлетiлась на друзки. Север'ян пiдняв голову i подивився у свiтлi, як вода, очi рудої Лiзки. Лiзка усмiхнулася — криво, але доброзичливо.
— Сева, ти де пропадав?
Север'ян дурнувато усмiхнувся: цiлий тиждень вiн вiдтинав шматочки плотi бiдолашної Настi, але нiчого так i не знаходив. Проте в тому, що там є слiди отрути, невiдомої нiкому отрути, вiн був переконаний, як i в тому, що людина, скiльки б не знала про те, вiд чого може померти, однаково дасть дуба.
Кожного дня вiн повертався у свою дев'ятиметрову комiрчину бiля самого моря, витягував кювету з фрагментами тканин тiла убитої, вiдтинав шматок, i розчиняв — за старою методою Стаса — у солянiй кислотi, процiджував, випарював, але нiякого осаду, що б вказувало на отруту, не знаходив. Север'ян не довiряв нинiшнiм методам. Вiн перевiрив дослiди, аби виявити слiди миш'яку, отруйних металiв — вiд ртутi до свинцю й марганцю. Потiм перейшов до алкалоїдiв: хiнiну, болиголову, красавки й аконiту. Але й це нiчого не дало, але вiн певен — те, що вiн так уперто шуває, десь зовсiм поруч. Север'ян, лежачи на диванi, перед портретами своїх кумирiв Кона, Цандера, Зiммера, Шумахера i звiсно — Стаса, родоначальника рослинної токсикологiї, навiть не думав, для чого це йому потрiбно. Почалася осiнь, море ревло i кипiло в головi Север'яна. Вiн iшов насипом, далi спускався на дорогу у неодмiнно зупинявся в жовто-брудному барi, щоб перекинути чарчину-другу.
Руда Лiзка пiдсiла до нього, i Север'ян боязко зiщулився, показавши у кривому оскалi те, що мало слугувати у нього посмiшкою, — кривi почорнiлi зуби. Лiзка поставила йому випивку. Напевне вона одна знала його таємницю. Вони ночами безперервно розмовляли про життя, якого Север'ян не знав, споглядаючи його через вiкно моргу. I цi розмови Север'яну подобалися. Лiзка нагадувала йому старе кохання, що роз'їдало його, наче кислота мертву плоть. Десь так вiн i думав. I от Лiзка сiла i пiдсунула йому коробку.
— Може це тебе зацiкавить?
Север'ян ухопив коробку, пiдсунув до себе, розкрив, але окрiм купи листiвок-iнстукцiй до лiкiв i фотокартки якогось чоловiка i двох дiвчат там нiчого не було. Але вiн таки ж запитав:
— Чиє це?
— Дiваха одна тут ошивалася. Серафима. Он вона, худюща, скраю.
Безвiсно зникла. Настя — ти знаєш її. Вона померла. I он той помер, Атас його звали, котом на трасi був, — простодушно сказала руда Лiзка, але очi лукаво блиснули, як у людини, що знає багато i не дає собi волю розбалакатися — бiльше з обережностi, нiж вiд страху перед невiдомим.