— Хм-м… Це швидше для детективiв, а не для мене… — але тут вiн осiкся, натрапивши короткозорим своїм поглядом на одну з листiвок. Море ревонуло разом iз його серцем. Лiзка хмикнула й випила один махом свої сто грамiв дармової горiлки, вiдмахнувши тоненьку лапку пелехатого залицяльника в пiдстрелених штанцях.
12
Високе сонце й висока зелена трава. Лєра лежить на животi. Вiтер овiває шовковисту шкiру її спини з рiвчаком i сiдницi з ямочками. Серафима пестить їй плечi, потiм цiлує спину й тi ямочки на сiдницях. Лєра повiльно перевертається, обхоплює своїми сильними руками шию Серафими, вони цiлуються. Нога за ногу, тiла рухаються повiльно — пошерхлi губи торкаються, груди тремтять — простягаються одне бiля одного. Серафима розставляє ноги i кладе голову на живiт Лєри. Дiвчата солодко дрiмають, i мiдне сонце загруза в морi. Серафима фантазує: склянки, слоїки, свiжовиструганi дошки у пiдвалi… Але Вiн, той незнайомець не приходить — хто ти? Вона знає його прiзвище, але вона не знає про нього нiчого. Бажання, жарке бажання опалює низ її живота, i вона пливе у цих випалених жаром травах, чиї жагучi запахи, змiшуються iз солодким запахом Лєри.
Щось холодне ковзнуло мiж ногами, потягнулося животом, лягло на груди. Серафима повiльно пiдвела голову. Це була велетенська чорна змiя. Серафима нiчого не вiдчула. Вона провела головою в бiк Лєри, i змiя, наче керуючись її поглядом i порухом, переповзла на її груди, i вже ковзнула мiж нiг, як дiвчина прокинулася i спросоння махнула рукою.
— Не рухайся! — сказала Серафима.
— Боже! Боже! Боже! Мене щось укусило… Менi погано!
Сонце востаннє прокреслило цiвкою мiдi горизонт. Темрява i вологий холод. Як у кiно, подумала вона схиляючись над Лєрою.
13
Реус допив рештки горiлки, зламав сигарету у попiльницi. Останнiй аркуш досьє перегорнуто, у головi пусто, i пляшка горiлки нiчого не змiнила в його настрої. Узагалi можна було накидатися по саму зав'язку, але вiн того не хотiв. Реус сидiв бiля вiкна, спостерiгав за зграйкою дiтлашнi, що бовталася у сиропi свiжовипеченого серпня. Колишнiй майор навiть не думав про Серафиму. Точнiше, вiн думав вiд самого початку, коли вона поїхала, i його навiть утiшало те, що вона зараз спить з жiнкою. Саме так — спить, а не трахається, лигається…
Вiн з яснiстю, як видалося, думав про Серафиму, i про те, що вона буде задоволена його роботою. «Вона приїде, — казав собi вiн, — i все зрушиться, i тодi цей свiт, який завмер, зарухається, зробиться живим». Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, i дошки пiдлоги прогнулися, заскрипiли пiд його важкими ногами. Йому зробилося легше — юрба малюкiв вiдкотилася у тiнь, i зараз перед ним лежав порожнiй простiр iз кiлькома будинками з забитими дверима й вiкнами. Вiн подумав, що у нього таки життя склалося, певне, краще нiж у тих людей: дверцята шафи зi скрипом прочинилися, i вiн подивився (спочатку так, знехотя, а потiм роздратовано) на свiтлини iкон Дiви Марiї, Iсуса Христа, наклеєнi з внутрiшнього боку. Реус спересердя ляснув по дверцятах. Тi закрилися, а потiм знову прочинилися, i Реус продовжував бити й бити їх, а дверцята протяжно скрипiли, зачинялися i прочинялися. Нарештi вiн зупинився, ошалiло розчепiривши пальцi в кровi перед своїм обличчям. Голова була тяжка й дико болiла. Вiн повернувся на свiй табурет, що вже не один десяток рокiв стояв на тому ж таки мiсцi, сiв, звiсивши свою голову до пiдлоги. Реус переконував себе, що це вiд горiлки — так далеко пiшла його свiдомiсть. Але вiн вже нi з чим не боровся.
Сонячнi плями — як розлита олiя. За пагорбами — синi дими. А її нема, i її не покличеш. А як i покличеш, то вона все одно не приїде. Телефонний дзвiнок пiдкинув його плечi, його голову, всього його, наче десь ураз вдарило тисячi дзвонiв там, на Косому Капонiрi. «А чому Косий Капонiр?», — подумав вiн крiзь туман. Витягнув мобiлку i сказав:
— Алло.
Авто тягнулося повз яскравi вiтрини з безголовими манекенами, його кидало в розпечену пащу безлюдного мiста з тисячами iномарок, що повiльно проповзали вiд одного боку життя до iншого. Реус глянув через опущене скло у трикутник свiжого повiтря, побачив жiнку в «Мазераттi» i вирiшив, що жiнка гарна, особливо її пiдборiддя, вишуканий рот i втомленi очi — все видавалося живим, так, мовби вона велика красива комаха, а вiн — колекцiонер, до якого вона потрапила на голку. I вiн не переставав думати про Серафиму, а тому це було найстрашнiшим — нiби хто з нього живого витягував кiстки. Десь там, де сходиться в крапку перспектива цього мiста, засiв той вселенський колекцiонер, що насадить на англiйську булавку, i тому нема ради. Реус навiть вiд цих задоволених думок хмикнув. Але на цьому вiн зупинився, перестав думати, пiшов до супермаркету. Вiн узяв пляшку горiлки, кiлька банок оливок i повернувся назад.
Додому Реус їхав зовсiм в iншому настрої. Дорогою колишнiй майор повернув на Басейну, вийшов до пiдворiтнi, хоча вдавав, що заходить до одного офiсу, i запхнув у тайника течку, запаяну у целофан. Потiм вiн повернувся, важко тупаючи ногами у сирому колодязi прохiдного двору. Його не покидала настирна думка про ту жiнку — з красивим ротом i синiми втомленими очима. Вiн погнав «Форда» швидше, i коли припаркувався, побачив зелений «Хаммер» Калениченка й самого убозiвця, що стояв в затiнку — пiд ногами повзали тiнi — i курив незмiнний, без фiльтру, «Кемел», i дивився на дiвчат у коротких спiдницях, котрi аж нiяк не хотiли звертати на нього уваги: їх приваблював здоровенний i блискучий «Хаммер».
Вони привiталися, i цього разу вперше, за скiльки рокiв, мовчки. Вони пiшли — Реус попереду з двома банками оливок в однiй i пляшкою чорного «Немирова» — у другiй руцi. Пiшли холодком, пiд липами. Але й там пряжило. Голоси людей тут розбивалися дзвiнкими монетами, i Реус не переставав думати про Серафиму, про її тiло, про холоднi її очi, i на мить йому видалося, що вiн таки дiйсно втратив розум. Пiд двома парами важких нiг заскрипiли схiдцi — двоє товаришiв пiднялися нагору, до мансарди.
Реус поставив пляшку на столика, розiгнавши широкою долонею надокучливих ос, що облiпили грушi та яблука у дерев'яному вазончику, а сам пiшов на кухню, через перехiд, по воду. Калениченко сiв, закурив i подивився в порожнє серпневе небо. Реусу стало не по собi, наче вiн бачив убозiвця вперше. Вiн нарештi легко зiтхнув, бо вже не думав анi про жiнку з красивим ротом, красивими очима, анi про Серафиму. Головним було дiстатися тихо до горища, до слоїкiв, але коли вiн зайшов у прохолоду кiмнат, то передумав. Взяв iз холодильника воду i повернувся до свого товариша. I так вони сидiли кiлька хвилин один проти одного, наче вивчаючи, чи нiби хочучи витягнути один з одного залишки життя, те що нинi стало називатися таємницею. I тут убозiвець сказав, так, просто в тишу, прошиту металевим дзижчанням ос:
— Я знаю, хто вона, i чим займалася. Але мене це не гребе. Мене цiкавить одне: що ви надумали? Га?
Сказав, випив чарку й подивився на протилежну вулицю, на вiкна, наче все сказане стосувалося котiв i фiкусiв.
14
Серафима стоїть на колiнах. Вона боїться, насправдi боїться, що почнеться дощ або ще щось, i вона не встигне. Лєра хрипить i дряпає руками груди. Головне — запах, у цiй кромiшнiй темрявi, головне — запах. Нарештi нюхом вона знаходить те, що їй потрiбно. Вона зривала стеблину за стеблиною, клала до рота i жувала. Їй, звiсно, пекло, але вона й далi нюшила нерухоме повiтря i запихала зiлля до рота. Час… Уперше вона вiдчула час фiзично, i їй зробилося пусто, як нiколи. Нарештi вона повернулася. Стала над Лєрою. Розвела їй руки, притиснувши колiнами плечi, i притиснулася ротом до її рота, впускаючи туди зелену теплу жижу. Лєра спочатку запручалася, але потiм жадiбно ковтнула. Серафима знову повернулася на те саме мiсце, шукаючи за запахом необхiдне. Вона робила це разiв iз чотири, i так минає довга холодна нiч. Нарештi, хилитаючись, гола, вона безсило падає бiля Лєри i слухає, чи б'ється у неї серце. Лєра тремтить увi снi, i Серафима накриває її пледом, обiймає. Вона знає, що все минулося, але не розумiє, як так вийшло. Вона спить у Лєри на грудях, вiдчуваючи, що холод прокрався у неї з живота, i розумiє, що вона пiшла проти чогось, i те, проти чого вона мимоволi повстала, i є її суть. Серафима тужно чекала на помсту, як тварина на рiзника.
15
Ранiше вiн на це не страждав. Пам'ять його була, як у швейцара. Рудий свiтанок за вiкном стривожив його. Останнiх два роки вiн прокидався рiвно о п'ятiй i думав. Нестерпний бiль у грудях i печiнцi сприяв цьому. Вiн терпiв рiвно до шостої години, а потiм дзвоником кликав коридорного, i той приносив пiгулки. Рiвно двi бiлих пiгулки, кожна роздiлена. I от зараз вiн, прокинувшись, дивився на рудий дощ за вiкном, на свiтанок, i йому було дивно затишно, але чогось не вистачало. А потiм, наче прозрiння, наче дитяча радiсть на нього зiйшло — болю немає. Виходило так, що до шостої години йому не було чим зайнятися. Налив коньяку, справжнього вiрменського коньяку, бо iнакшого не пив. Зараз рудий дощ за вiкнами його не доймав. Чоловiк вийшов у коридор готелю. I вiдразу, у золотiй темрявi, вiн побачив двi блiдих плями, що повiльно рухалися вiд кiнця коридору. Трохи пiзнiше вiн швидше здогадався, що це двi жiнки, i одна пiдтримує другу. Вiн рушив назустрiч дiвчатам, i вона, Серафима, у цьому напiвмороцi, просякнутому дивними запахами чоловiкiв, жiнок, дорогими запахами усталеного життя, навiть ще теж не розгледiвши обличчя того, хто йшов назустрiч, зрозумiла, що це саме Вiн i є.
Саме так, не змовляючись, вони обидва пригадували свою першу зустрiч: Лєра з синiм вiд утоми i змiїної отрути обличчям, Серафима, блiда, з побiлiлими губами, сухим поглядом, навдивовижу сильна й зiбрана, втомлена, кучерями, що безладно спадали на гарнi плечi, i сивий чоловiк, з келихом коньяку, з якимось чудним вiдстороненим поглядом, дивиться на них, а потiм каже:
— Я можу вам чимось допомогти?
— Так, — спокiйно вiдповiла Серафима. — Її вкусила гадюка. Викличте швидку.
Зараз бiлий лайнер висiв у мельхiоровому повiтрi, над синiми водами, i палубою снували люди, але вона не бачила їх, мов би нiчого не iснувало. Вона намагалася не пустити ту срiбну холодну лють i ненависть. Вона розумiла, що напевне це воно i є — людське щастя, велике людське щастя, але це її зовсiм не тiшило. Вона повернула до Нього голову, а Вiн сидiв, стиснувши губи, сильний чоловiк: впалi очi, широкi скули, сиве волосся, i втома, що вже тiнню налазила на його чоло. Аби вiн зiзнався зараз Серафимi, цiй тендiтнiй дiвчинцi, з надто, аж надто вишуканими манерами, що видавало у нiй, ну, звiсно провiнцiалку, аби йому спало на думку не ховати тугi мозолi пам'ятi, то все надалi склалося iнакше. Але вона взяла його за руку, стиснула вологу долоню тонкими холодними пальцями, i вiн, Хруст, звiв догори обличчя. Смерть вiдступила. Спогади теж. I пам'ять. Але, несподiвано для самої Серафими вiн сказав, помахавши двома пальцями перед носом:
— Що це за запах? Чим це так пахне?
Серафима повторила жест зовсiм свiдомо i сказала:
— Мигдалем.
Вона вся зсутулилася, пiдняла плечики, зараз подiбна на мокру птаху, i на людину, котра за мiсяць пережила не одне життя. А вiн не бачив її обличчя в ртутному сяйвi моря i дня, лише зачудувався тим, як вона прибрала пасмо з волосся, не випускаючи його руки, i тому нiжно поцiлував десь побiля губ. Серафима повернулася i усiм тiлом припала до нього, дивлячись широко вiдкритими очима на мельхiорове повiтря, на бiлi яхти, на далекий берег, розтятий жовтогарячою лiнiєю пiрсу. Сонце лизнуло її щоку, сховавши лiву половину у синю тiнь. Так, їй удалося щось зробити, але попереду нiчого особливого. Хоча її влаштовувало таке життя. I в повiтрi хмарою висiв запах мигдалю.
16
Реус дивиться з мансарди внизу. Вони мовчать. Тiльки оси сiчуть мiдь з нерухомого повiтря. Реус розливає горiлку. Вiн махає широкою долонею, вiдганяє осу, спостерiгаючи за пацаном на скейтi.
— Гарно ж у нього виходить, — каже вiн.
Калениченко перегинається, i Реус бачить його широку потилицю.
Оса зависає над стриженою головою. Калениченко вiдгинається, випиває горiлку, хрумтить яблуком, i говорить:
— Ну, розказуй. Менi можна. Розумiєш? Якщо ти вляпався у таке гiвно, то…
Реус ще наливає. Дивиться у очi Калениченко, чухає обрубок вуха i усмiхається.
— Не бери мене на понти. Зрозумiв?
Калениченко дiстає течку. Реус знає, що в тiй папцi. Нерухоме повiтря, тиша тiльки вжикання скейта.
— Цього досить?
Реус знехотя гортає. Пiдводить брови, знову гортає, вiдганяє осу. Потiм, усмiхнувшись прямо в обличчя убозiвцю, каже:
— Борю, всi мертвi. Розумiєш, старий, усi мертвi, i це фуфла не варте.
Вiн говорить, але розумiє, що втратив шанс гепнути його преспокiйно по потилицi пляшкою. Зараз вiн сидить i зважує всi за i проти — Калениченко мiцний чоловiк, з сильними руками, дебелим черепом, i до того ж — не дурень. Реус сидить i спостерiгає за пiруетами скейтбордiста. Вiн набирає механiчно на мобiльнику номер. Поза зоною, блядь, ми всi поза зоною. Мiдне дзижчання ос нагадує далеке ревiння винищувачiв, якi пролiтають над дахами мiста. Реус проводить рукою в повiтрi. Калениченко усмiхається. Смiються його очi i тонкогубий рот. Чорт, треба його — вiдразу пляшкою по головi, а там вiдвезти до котельної. Тут поруч. Мозок Реуса механiчно вирiшує проблему. Але логiка ламається, i на душi лишається щось таке, з чим вiн аж нiяк не готовий зустрiтися. Напевне, совiсть, мать її, напевне, совiсть.
У повiтрi смердить осами. Простiр їхнiм гудiнням покривається швидко, як вал, як стихiйне лихо, навала. У потилицю, а потiм у тiм'я вдарило й гостро там заболiло. Попустило. Хтось витягнув таки це мiдне жало. Так, так, так. Срiбними стовпами стоять днi. Вiн, колишнiй майор, вирячивши очi трiумфує i бачить — мов картинки, маленькi кольоровi картинки — недолугi, по-блазенськи прожитi свої днi днi. Йому пече в сонячному сплетiннi, йому пече очi, йому хочеться за щось учепитися, одними очима. Вiн чомусь думає про вродливу дiвчину у «Мазераттi», зовсiм не про Серафиму. Але нарештi вона таки приходить. Вiн чує присмак мигдалю на пiднебiннi. Вiн спокiйний i стриманий. Так, так, так. Як i вчили. I Реус натискає кнопку виклику на мобiльнику.
Грудну дiафрагму ламає. Скейтбордист злiтає у повiтря. Разом з осами i будинками. Скейтбордист котить у золотий полудень, розкинувши руки, i в його очах вiдбивається червоний гриб вогню, який виривається з даху, з вiкон мансандри. Пацан летить сiрою стрiчкою асфальту, ближче до води. Зелена бобочка димиться у нього на спинi. Швидкiсть, зараз важлива швидкiсть. Вогонь шпурляє в спину хлопця, але вiн умiло перевертається i вже близько бiля води, гаряча хвиля повiтря мовби пхає його вперед. Тугi кола води змикаються у нього над головою. Хлопець випiрнає i дивиться як полум'я зжирає будинок: як просiдає посерединi дах, як вивалюються колоди, як гуде розпечена жерсть. I вiн говорить:
— Круто!
17
Увечерi Север'ян приходить у цей район. Вiн приходить сюди з початку жовтня. Минувши кiлька сiрих будинкiв, вiн знаходить в один, цегляний, i пiднiмається на другий поверх. Тут його зустрiчають. Батько Серафими вiтається, простягнувши широку долоню з круглими квасолинами мозолiв, у вицвiлiй, колись квiтчастiй сорочцi, з рудими повислими вусами. Вiн мовчки чинно ставить стiльця, потiм мати приносить закуску: солонi огiрки, капусту, сало. I, тихо сплакнувши, iде. Север'ян, наче не наважуючись, ще якусь хвилину сидить мовчки, розминає сигарету з фiльтром, i тютюн сиплеться на його непранi джинси. Потiм вiн ставить пляшку горiлки. Iнодi — спирту. Чоловiки випивають по першiй. Потiм — по другiй, все мовчки, тiльки чути, як за ширмою квакає телевiзор черговим росiйським серiалом. Далi вони виходять на крихiтний балкончик, обвитий диким виноградом, покурити. Нарештi батько, випустивши дим, каже:
— Це вона посадила. Хороша дiвчинка була.
На останньому словi нижня губа у нього смикається, вiн починає тягнути — затяжка за затяжкою, i повертається до столу.