Все було, як завжди. Люди міцно трималися землі, шанували закони гравітації, і ніщо не могло їх похитнути у власній правоті. Ще один день, подібний до десятків і сотень інших, згасав у променях призахідненого сонця.
Тільки маленька дівчинка з ледь жевріючими бантами на русявих кісках все озиралася, сподіваючись бодай ще раз побачити незвичайного велетенського птаха, який прилітав за нею і зник у небі так і не помітивши її…
– Нічого, я виросту і ти обов’язково за мною повернешся. А як ні, я сама до тебе прилечу…
Вона ж бо вже знала, що у світі існує Диво.
Самотність
Вона мала дивну потребу постійно кудись йти. Неважливо куди, але тим самим відганяла від себе дурні думки і поганий настрій. Та й було сумно їй самій сидіти у цілковитій тиші і відраховувати час під клацання годинника, дивлячись у стелю. Особливо, як приходив той дивний стан, коли не притягує нічого вдома – не хочеться вмикати телевізор, ані щось робити-прибирати, готувати їжу, ні навіть писати. За вікном розгулялась хурделиця, але це не відлякувало, швидше – навпаки.
Найкраще гуляти у негоду, коли дощ періщить без перестану, чи сніг – непроглядною стіною. Головне – добре закутатись, щоб вітер не гуляв по кістках, а все інше дрібниці. Тому вона піддягнула під джинси теплі панчохи (в юності ніколи б на таке не зважилась), під светр – футболку, на панчохи – шкарпетки, і тільки так взулась у чоботи. «На капусту подібна», – подумала, – і стрімко вийшла з хати, щоб часом не передумати, не вернутися.
Мело без просвіту. «Як гарно, – подумала вона, не бачачи перед собою нічого навіть за півметра. – Єдине, що потрібно вирішити – куди йти. У мене повно друзів… Піду до Ганнусі», – вирішила вона, підняла комір, натягла шапку на самі вуха і розчинилася у пітьмі.
Від Ганнусі пахло борщем аж до першого поверху. «Добрі гості ходять вчасно», – подумала вона і настирно подзвонила у двері.
Ганнуся стала на порозі – вся така домашня, аж щеміло серце. У байковому халатику, з підібраним до гори волоссячком, з масочкою на обличчі.
– Ой, золотенька, ти так несподівано… А чому ж не зателефонувала?… Я би хоч Сашка попередила… Він щойно повернувся з відрядження… Змучений такий, нервовий… Може, іншим разом посидимо-потеревенимо?
– Гаразд… Все нормально… Іншим разом…
… Помалу відраховувала кожну сходинку вниз. Йти не хотілося – запах борщу, домашній затишок і навіть змучений після відрядження Сашко у домашніх капцях перед телевізором притягували її, як магнітом, до себе. Додому повертатися не хотілося.
– Є ідея! Провідаю-но я свою стареньку вчительку музики. От вона зрадіє! Живе ж поряд. Та й самотньо – жодні Сашки нам не заважатимуть. А погрітися, попити чаю і погомоніти про те, про се – що може бути кращого?! – І вона, знову піднявши високо комір і затягнувшись під шапку, мов слимак під мушлю, попрямувала до вчительки. Двері відчинила якась незнайома жінка, мовляв, чого Вам треба?
– А Ганна Іванівна вдома?
– Ким же Ви їй будете? Невже рідня якась нарешті зголосилася?
Незнайома жінка відверто недоброзичливо прошивала її наскрізь поглядом.
– Та ні, я її колишня учениця… Вона вчила мене грати на фортепіано… І вивчила… – Від розгубленості це пролунало так безглуздо, що у незнайомої жінки сповзли на ніс окуляри.
– То Ви не знаєте, що Ганна Іванівна вже другий місяць не встає, лежить без пам’яті? І якби не сусіди, то вже б давно померла. Бо коли біда, то рідню як водою змиває, а як житло по смерті ділити – злетиться тут ціле кубло. Голову даю на відсіч!
– Я їй не родичка, – ще раз сказала чомусь вона. Постояла, подумала, зніяковіла, розгубилася:
– Ну, добре. Як одужає, передавайте привіт… – Вже гіршого і незграбнішого важко було вигадати. І незнайома жінка, зовсім знявши окуляри, які сповзли від здивування на самий кінчик носа, зачинила двері, так до кінця і не збагнувши, навіщо Ганні Іванівні, яка лежить при смерті, отой привіт.
– От дурепа… Передавайте їй привіт… Як тільки могла таке бовкнути? – картаючи себе, вона розгублено вийшла на вулицю… – І куди ж далі?..
Може, до Шурика зайти?.. Далеченько, правда, але, принаймні, безпрограшно. Шурик завжди вдома, за своїм комп’ютером. Він сам жартує, що комп’ютер йому за жінку, за друзів і за дітей разом узятих. І з дому майже не виходить – такий собі таємний комп’ютерний маніяк, якому окрім власної роботи нічого не потрібно. Він, правда, почне одразу «пригружати» якимись новими програмами, але, загалом, він – непоганий хлопець… Не завадило б зайти до крамниці чогось смачненького купити – Шурик буде радий. Він часом забуває їсти протягом кількох днів, а брудні тарелі з рештками місячної давності наїдків проростають цвіллю у всіх куточках квартири…
Вона зайшла до вечірки, купила тістечок, пляшку вина і знову ринула у хуртовину, у другий кінець міста… Шурик відчинив двері якийсь збентежений і не такий як завжди. Скельця його окулярів (завдяки ним його і прозвали Шуриком) спітніли і якось дивно вилискували, а на обличчі застигла розгублена посмішка. Капці на босу ногу, волосся врізнобіч, нашвидко і криво застібнута сорочка…
Замість звичного: «Привіт, друзяко, ти як завжди, вчасно…» Шурик почав якимись дивними жестами показувати вглиб кімнати.
– Шурик, що з тобою? Ти часом, не захворів? – Тут уже настав її час дивуватися. – Я принесла тобі тістечок. На ось, візьми. І вино.
Шурик механічно взяв паперовий згорток, спітнілу від перепаду температури пляшку і, нарешті, вичавив з себе пошепки кілька слів:
– Ти розумієш, тут така справа… Я не сам…
Це її добряче розсмішило – ніколи в житті вона не думала, що Шурик є особою чоловічої статі і в його житті можуть бути присутні жінки у прямому розумінні цього слова. Шурик був приятелем для всіх – як для дівчат, так і для хлопців однаково. Та щоб таке!?
– Ну, Шурик, ти даєш! Підняв ти мені настрій… Щасти тобі! – І вона вже бігла вниз, перескакувала через сходинки і, сміючись, уявляла, що то за принцеса могла до нього прийти на побачення.
… Снігом на вулиці замело так, що вже не розгледіти було, де дорога, а де тротуар – весь білий світ замело.
– От так ситуація! – подумала вона. – І це у місті, де пройшло все її життя, звідки вона, власне, ніколи і нікуди не виїжджала, де кожен пес дивився на неї, як на близьку знайому, а, йдучи вдень вулицею, тільки-но встигала повертати голову ліворуч-праворуч: «Добрий день!.. Привіт!.. Як ся маєш?.. Давно не бачились… О, яка зустріч!!!»
Намагалась телефонувати ще комусь з друзів. Але телефон заліплювало снігом, і, підозрюючи, що від вологи він взагалі перестане працювати, сховала його назад під пальто.
До мами зайти, чи що?.. Туди їй не хотілося. Спільної мови вони не знаходили ніколи, а вислуховувати в черговий раз якісь нові, цілком не потрібні їй рецепти страв, а врешті-решт почути вже відоме резюме: «Яка ти в мене «непутяща»! Всі люди як люди, а ти казна – що!» – не хотілося. Але дуже хотілося гарячого чаю і хоч трохи тепла. Отже вибору не було. І вона пішла до мами. Головне, вчасно налаштуватись на жандармський допит.
– А що це ти так несподівано? – обстріл почався.
– Так, хотіла зробити приємність…
– А чому це ти така мокра?
– Та ж на вулиці сніг паде…
– Та хто ж у таку погоду по вулиці ходить?
– Я…
– Ти щось пила, чи що?! Маю на увазі алкоголь.
– Ні.
– Дивна ти якась…
– Просто змучена…
– Ану дихни…
– Будь ласка…
– Добре. То що сталося?
– Та ж нічого, хотіла пройтися…
– У тебе, мабуть, якісь неприємності?
– Ні, у мене все гаразд…
– Не віриться якось… Ти знаєш, я тут вичитала рецепт нового дієтичного салатику…
– Я піду…
– Як?!
– Так…
Вона пішла… Підняла високо комір, натягнула на лоб мокру шапку, втерла сльозу, яка звідкись з’явилася поки спускалася сходами вниз, і пішла…
Йшла через двір, у якому виросла… І тут несподівано їй пригадалося дитинство… Адже вона так само, як тепер, втікала з хати, і готова була йти куди завгодно, аби тільки йти. Вона пригадала себе у смішному картатому пальтечку і як стояла у «трубі» (так називали масив багатоповерхівок, побудованих квадратом, у середині якого утворювався замкнутий простір, схожий на трубу. У тих «трубах» облаштовували дитячі майданчики) і кликала гуляти всіх своїх приятельок по-черзі – від першого до дев’ятого поверху:
– Настька, виходь!
– Не можу, уроки вчу…
– Олько, ходімо гуляти…
– Мене мама не пускає!
– Ганнусю! Йдеш на вулицю?
– Не йду, холодно дуже!..
– Славко, я тебе чекаю внизу…
– Славки нема вдома, вона у бабусі… – Славчина мама.
…Самотня, вона сідала на гойдалку і, мотляючи туди-сюди, могла просидіти на ній кілька годин і дивитись у небо. А додому їй не хотілося… Так ось відколи у неї з’явилася звичка повсякчас кудись іти. Вона втікала сама від себе!
…Затрималась у «трубі», сіла на стару приятельку – гойдалку… Мотляти ногами вже не вдавалося, бо виросла, і ноги досягали землі… Оглянула рідний дворик – нічого тут не змінилося… Дивилася на небо, яке ледь темніло крізь білизну снігової гущі (можна було лишень здогадуватись, що воно там є). Згадала дитячу забавку – відкрила рота і намагалась піймати сніг – у роті він танув, і ним можна було напитись… Сама з себе сміялася: за двадцять років нічого не змінилося – це її потішало так само, як і колись…
…Заглядала у теплі віконця, які освічували «трубу». За кожним із них жила якась родина, може, навіть, ті славки, ольки, настьки, яких вона не могла докликатись у дитинстві… І вони, обліплені діточками, у теплі і затишку, сиділи біля телевізорів чи пили на кухні чай і, скрушно хитаючи головою, приказували: «…Жах, що надворі робиться… Оце зима, так зима… Собацюру на вулицю не виженеш…»
…Їй не хотілося звідси йти, бо ті віконця хоч трохи зігрівали її своїм теплом. А за «трубою» була пітьма, та й іти було нікуди…
…Вона сиділа там годину, а може дві, а може й всі три… Згадала казку про дванадцять місяців, де дівчинка замерзала у лісі, шукаючи підсніжники, і її врятували…
А її рятувати ніхто не збирався… Нагрівшись отак вдосталь чужим теплом чужих вікон, вона побрела…
Світ за очі…
Материнство
Ганнуся лежала нерухомо у палаті для породіль, німо дивлячись у стелю, і ніхто її не турбував. Тільки настирлива муха час від часу дзижчала, б’ючись об вимиту до прозорості шибку і намагаючись дістатися у відкритий простір.
Змарніла, виснажена (пологи були важкими) жінка відчувала себе порожньою і спустошеною. Нило внизу живота, а те місце, звідки зовсім недавно з’явилась на світ закривавлена синя голівка живого створіння (вона ще не звикла до слова «син»), здавалося, пекло щойно виверженою лавою. «Все позаду, – думала вона. – Те, чого так чекала і боялась, – вже позаду…» Через кілька годин їй принесуть маленьку зморщену грудочку, закутану, мов кокон, у пелюшки, яка, коли виросте, називатиме її мамою.
Двадцять п’ять років чекала Ганнуся цієї події. Здається, ще з дитинства, колисаючи гумову ляльку в іграшковому візочку, підтикаючи їй з усіх боків підбите оксамитом одіяльце (щоб не застудилася, часом), і примовляючи: «Спи, моя маленька. Баю-баєньки…»
А сама спостерігала за дорослими мамками, які возили справжніх ляльок. Вона мріяла, що скоро вже виросте і теж матиме таку собі лялечку, і буде піклуватися про неї, і пестити, і буде, нарешті, комусь по-справжньому потрібна.
У дитинстві вони бавилися з приятельками у «дочки – матері». Це була гра у двох варіантах. Перший полягав у тому, що дівчата виносили з дому всі ляльки, які у них були, і, розкладаючи їх на лавиці, вигадували для кожної роль: «Це – госпіталь. Тут має бути лікар, медсестра (їм пов’язували білі хусточки), а тут – пацієнти (їх замотували так, наче повністю переламаних чи паралізованих). Тут – їхній будинок (розставляли мініатюрні горщечки, чайнички, інше начиння), це – їхні діти (розкладали пупсиків), окремо – гардероб (зшиті з маминою допомогою сукеночки, спіднички)… А тут – магазин (лялька-продавець торгувала за паперові гроші всім, що залишалося після розподілу речей). Ця гра тривала місяцями, адже кожна з героїнь виконувала певну місію. Всі вони ходили, їли, перевдягались, варили їсти, купували, робили якусь роботу – словом, оживали у дитячих руках, які ними вправно маніпулювали.
Інший варіант забави – коли ролі грали самі діти. Вони визначали між собою, хто буде мамою, хто – дитиною, хто – лікаркою, хто – продавцем. Це було вже не так цікаво, бо частенько призводило до сварок. Хтось сильніше, як треба, штрикнув іграшковим шприцом, хтось більше прагнув бути мамою, аніж дитиною, і обурювався, незадоволений жеребкуванням… Але так чи інакше всіх це дуже бавило. Яке щастя, що тоді не було плейстейшенів і діти, уникнувши комп’ютерної лихоманки, просто мріяли стати гарними мамами.
Ганнусю це вабило теж, але вона, як ніхто, усвідомлювала умовність гри. А їй було потрібне справжнє, не гумове чи пластмасове, створіння, яке потребувало б її догляду і ласки. І дуже швидко Ганнусина мама стала помічати, що недоїдки, які раніше ретельно збирали зі столу і складали в окремий міх (в суботу відвозили у село до рідні для свиней – гріх бо їжу викидати), стали кудись зникати. Спіймавши таки доньку на гарячому, мама занепокоєно запитала:
– Куди це ти, доню, помиї носиш? Бомжів підгодовуєш, чи що?
Ганнуся нічого не відповіла, а ввечері повернулась додому з несподіванкою – під плащем у неї грівся маленький, сірий, переляканий до смерті клубочок. Тремтіло щенятко, тремтіла і Ганнуся, чекаючи, що мама на те скаже. А почуте було передбаченим:
– Ти що, здуріла? Куди пса в двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі? Самим тісно. А пісяти – какати де буде? А прибирати хто буде? А як ми на роботі, а ви у школі, гуляти з ним хто буде? Тільки через мій труп!
Ганнуся, не ззуваючи черевики і не знімаючи плащ, сіла під двері і мовчки просиділа там кілька годин, притискаючи до грудей вже майже неживий від переляку рідний клубочок, і сльози цяпкали їй до подолу. В той раз мама таки пошкодувала Ганнусю, і Рекс (так його назвали) прожив у них близько тижня. Але старші частенько мають правду. І вже незабаром, нервозячись від застояного псячого запаху в тісній кімнаті й таємних підтирань то тут, то там темних плям на паласі, Ганнуся зрозуміла: пес – то не дитина, вірніше, дитина, але не людська. І Рекса віддали «у надійні руки» – знайомим, які мешкали у власному будинку. З нього виріс гарний вовчак. І скільки б Ганнуся не проходила повз їхні ворота, завжди вітала Рекса чим-небудь смачненьким.
Після того були ще хом’яки, морські свинки, декоративні миші – словом все, що за розмірами пасувало до малогабаритного помешкання.
Неждано-негадано ситуацію вирішила старша сестра. Вона вийшла заміж і завагітніла. І коли у неї народилась донечка, для Ганнусі настав справжній рай. Як нетерпляче заглядала вона до колиски, щоб помилуватись мініатюрним білосніжним личком, яке усміхалося до неї беззубим ротиком, а сестра сварилась: «Не заглядай до дитини, поки не хрещена». Хрещена, нехрещена – яка різниця, коли так хочеться нахилитися над немовлям і з ідіотським виразом обличчя проказати оте загальноприйняте і безглузде: «А-гу-у-у…»
Потім сестра вже була вдячна Ганнусі, бо крім неї з дитиною залишатись ніхто не хотів: чоловік – ще студент, бабцям – лячно, а на няньку грошей бракувало. І сестра спочатку боязко, ненадовго (я тільки в крамницю – одна нога там, друга тут…) залишала донечку з Ганнусею, стрімголов мчала додому, і згодом, впевнившись, що все гаразд, вже сміливіше відлучалася з хати. А далі – більше:
– Нам увечері на іменини. Посидиш, мала?…
– Нас на весілля запросили. Побудеш?…
А Ганнуся готова була днювати й ночувати, аби тільки мати змогу час від часу притулити до себе те беззахисне тепле тільце, і як у дитинстві приговорювати: «Ой ти ж моя малесенька, баю-баєньки…» А потім милуватися, як сестра, вивільнивши з під тісної блузи набубнявілі від молока груди, прикладала до них мініатюрні дитячі губенятка, які хапалися мертвою хваткою за живильне джерело, і обоє зливалися у єдине ціле. Ганнуся подумки уявляла себе на місці сестри, і тепло розливалося її тілом…
Поки Ганнуся була студенткою, деякі з її одноліток виходили заміж, вагітніли і ставали молодими мамами – гризли свою, сімейну, науку. Для студентки столичного вузу вони були наче люди з космосу, адже перед нею стояла інша мета – здобути належну освіту. А після того – хорошу роботу, щоб створити матеріальну базу для майбутньої родини. Все по-сучасному, як у американських фільмах. І це у містечку, де у двадцять років дівчина, що не віддалася, – вже стара панна. І навіть живучи вже кілька років з чоловіком все ще вагалася – придивлялася, занадто серйозним був крок: чи вартий він бути батьком її дитини, чи відповідально до цього поставиться?..