… Про те, що вагітна, Ганнуся дізналася від… екстрасенса. А сталося це так: приїхав з Києва якийсь іменитий лікар, якого запросили до участі у програмі «Допомога дітям Чорнобиля». Прибув він з цілою свитою асистентів, розташувавшись у міській лікарні.
– Ану-мо, Ганночко, йдемо до дохтора на прийом, – кликала похилого вже віку сусідка, – кажуть, світило із столиці приїхало, та ще й володіє якимись екстрасенсорними здібностями…
– Не йду я, тітко, та й не болить мене нічого. Соромно якось перед справжніми хворими.
– То хоч дізнаєшся, чим хворітимеш років через п’ятдесят. Ходімо, бо я сама ганьблюся, – вмовляла тітка Ганнусю, і та таки згодилася.
Сусідка вийшла від «дохтора» з цілим переліком болячок, а у Ганнусі виявився остеохондроз (воно й не дивно – годинами корпіти над журналістською писаниною). Одразу ж лікар призначив масаж.
– Обережно. Як будеш з нею працювати, плід не пошкодь, – почула краєм вуха Ганночка розмову лікаря з масажистом, який приймав тут же поряд, у сусідньому кабінеті.
«Може, це не мене стосується?» – подумала вона, і безбоязно віддалася в руки асистента столичного світила. Але випадково почуте не давало спокою. Після сеансу Ганнуся вернулася до лікаря з німим запитанням в очах.
– Дівчино мила, ти скоро мамою будеш, – сміявся той, – та до гінеколога йти ще зарано. Занадто малий термін, щоб розпізнати. Тижнів за два підеш.
Так ось чому той дивовижний предмет у його руках, що нагадував мініатюрні металеві ваги, на яких зважують золото, і вів себе спокійно, рухаючись вздовж тіла, але так активно загойдався на рівні Ганнусиного лона.
«Боже мій, от так новина! – аж руками сплеснула. – Невже? Невже?!»
Вдома вона нічого не сказала. Вирішила почекати два тижні, щоб упевнитись у правдивості діагнозу. Але факт залишався фактом.
І щасливішої за Ганнусю не було. Як-то вона, Ганнуся, стане справжньою мамою – не ляльчиною, не собачою, не племінниччиною, а най-найсправжнісінькою? Всі сумніви, які не раз роздирали її творчу неспокійну натуру стосовно доцільності людського існування, зникли самі собою. От для чого людина народжується – щоб дати життя собі подібному, відчути радість від того, що те – народжене – тебе потребує, без тебе не виживе, і ти можеш всім своїм нутром і єством повністю віддати себе йому.
Носила Ганнуся свій живіт, як олімпійську нагороду: ніколи в житті вона так не пишалась собою, навіть отримуючи червоний диплом в університеті, чи стоячи перед вівтарем у казково гарному весільному вбранні…
… Кажуть, що вагітність забирає у жінки красу. Це неправда, і ніколи не вірте цьому. Ганнуся розцвіла, як ружа, і личко її, завжди бліденьке, запалало здоровим рум’янцем, в очах засвітилися вогники, груди налилися зрілістю, постава сповнилась статечністю. То вже була інша Ганнуся, не та, яка з двома кісками навсторчки (Пеппі-довга панчоха) гасала, як фурія, а сусіди лиш скрушно хитали головами: «Ну коли ти вже угомонишся, дівко?»
… І коли кажуть, що вагітна жінка перестає бути цікавою для чоловіка, теж не вірте. За Ганнусею кожен обертався із захопленням.
– Яка ж гарненька! – чула вона за спиною.
– Така молоденька (це у мої двадцять п’ять), а скоро вже мамою буде…
– І дав же Бог щастя цвісти отак перед пологами…
І ще багато добрих слів чула вона услід від чоловічої (рідше – від жіночої, заздрісної) статі. І щасливо усміхалася, подумки виправляючи фразу: «То не мені Бог дав, а нам, бо нас уже двоє». І гладила себе по округлому животику. А потім, коли той, що всередині, настирливими поштовхами вже давав рішуче про себе знати, вимагаючи спілкування, Ганнусі стало вдвічі веселіше, бо вона вже мала співрозмовника.
– Ну як ти там, чадо? – промовляла вона до власного живота. – Тісно тобі? Волі хочеться? Скоро вже, трішки ще потерпи. Я тобі зараз молочка дам, щоб вистачило сил на світ Божий вибратися, – і випивала одним духом склянку козячого продукту (кажуть, дуже корисний), який щоранку чекав її під дверима у дарунок від знайомих з передмістя.
… Частенько думала, яким він буде – вже ж бо знала, що носить під серцем хлопчика. Снився їй у білосніжнім звитку, чорнобровий, чорноокий – такий, як вона сама, і не знала, куди дітися від того щастя, і не хотіла прокидатися…
«Як все просто, – думала вона, – як просто, виявляється, бути щасливою». І є, виявляється, речі, попри які все інше, що тебе оточує, відступає на другорядний план. Те, що раніше розчулювало, здається смішним, те, що здавалось трагедією, виявлялось таким собі дрібним непорозумінням, порівняно з тим великим щастям, яке вона носила у собі.
Приходячи на огляд у жіночу консультацію, ретельно придивлялася до таких, як вона, вагітних жінок. Чи відчувають вони те саме? Чи то тільки вона, виняток, віддалась своєму лону всією душею і тілом. «Я» вже не існувало, було тільки «Ми».
І вже зовсім не думалось про те, що пологи можуть бути важкими, що трапляються ускладнення, що стаються деколи і трагедії… Про це все не хотілося думати. Єдине, що було – це відчуття Велетенського Всеоб’ємного Нескінченного Материнського Щастя…
… Вперта муха, за черговим разом вдарившись у чисто вимите вікно, упала на стіл і замовкла. Напевно, знепритомніла.
«Нарешті, цілковита тиша, – подумала Ганнуся. Її змучені повіки потихеньку закривались, але мозок ще вперто доганяв вже розмиту, без чітких обрисів думку. – Треба спочити, бо за кілька годин принесуть його – моє дитя… Ціле життя я чекала цієї миті…»
* * *… Виснажений після важкої ночі лікар низько схилився над Ганнусею, тримаючи її руку в своїй у пошуках пульсу. Обережно поклав Ганнусину руку на ліжко і швиденько, аби ніхто не помітив його професійної слабкості, ковтнув сльозу, що викотилась з-попід окулярів і заблукала у скуйовдженій густій бороді.
– Зафіксуйте годину смерті: 7.15, – сказав він розгубленій медсестричці, і, прикривши простирадлом обличчя, на якому застигла ледь помітна щаслива посмішка, що не сходила з Ганнусиних уст усі дев’ять місяців, вийшов із палати…
Про жінку, яка любила мріяти, про Різдво i про Прекрасне
Яскравим сонячним сяйвом заграла вранці її кімната…
«Сьогодні має статися щось Прекрасне, – подумала вона, і сама у це не повірила». Бо сонце світило у її вікно досить часто, а Прекрасного не ставалося нічого… Та дарма. Прокидатися у сонячній кімнаті і в гарному настрої – це вже половина успіху.
… Простягнулася, мов кішка, у ліжку, остаточно прийшла до тями після глибокого сну. Як завжди, намагалася згадати, що снилося – щоб співставити з народними прикметами, і, як завжди, не згадала. Кілька фізичних вправ (піймала себе на гадці, що могло їх бути і більше), йогурт, кава… Це був звичний ритуал, який відбувався щоранку автоматично і змінити його могла б хіба якась світова, не дай, Боже, катастрофа.
Коли аромати духмяної арабіки почали насичувати кімнату за кімнатою, майнула думка:
– Занесу-но я свіжої кави старенькій сусідці. Їй, вочевидь, вже запахло. Тільки ж потрібно це зробити як завжди тихенько, аби її дідо не чув і не бачив – лікарі ж бо заборонили їй пити каву. Але побачивши її блаженний вираз обличчя при священному дійстві кавопиття, розумієш, що саме воно є змістом її існування на вісімдесятому році життя.
– Дай, Боже тобі здоров’я, дитино (то нічого, що у «дитини» вже своя доросла дитина), – зраділа тітка Маргіта, побачивши її на порозі з горнятком запашного напою. – Дай, Боже, тобі, дитинко, щастя та гарних свят. За бабу стару ніколи не забуваєш, – і вмостившись на обледенілому ґаночку, смачно і голосно сьорбала. Скоївши цей «злочин» стосовно вітчизняної медицини в ім’я маргітиного сенсу життя, вона, задоволена, побігла назад до хати збиратися: попереду – насичений день. Навела марафет, туго зачесалася, нашвидкуруч, як завжди, поснідала і закружляла, мов білочка, у своєму щоденному колесі…
Найперше помчала до видавництва, де вже пашів друкарською фарбою стос її щойно виданої книжки (пахощами свіжі сторінки нічим не поступалися ранковій каві). Для неї це був величний і урочистий день – щось схоже на народження дитини.
Директор видавництва зустрічав її у дверях:
– Зайдіть-но, шановна, до мого кабінету, – і недвозначним жестом спрямовував у потрібному напрямку. – Є до Вас у мене розмова.
У серці якось дивно замлоїло, а здогадатись про зміст розмови крізь товстелезні скельця окулярів директора їй не вдавалося. Отже, заповзла до кабінету, наче сполохана миша.
– Така ось у мене до Вас справа, – довго починав він, час від часу покректуючи, покашлюючи, похекуючи і поправляючи окуляри, які від ваги скелець постійно сповзали з носа.
«Мабуть, якісь чергові проблеми – чи зі збутом літератури, чи з організацією книжкового ярмарку, або з ним самим, – прокручувались кольоровим мультиком її думки».
– Так от, шановна, – нарешті він почав формулювати свою думку. – Оскільки Ваша книга стала переможницею на щорічному конкурсі кращих видань року, а пишете ви багато, талановито і плідно, то ми всім колективом вирішили фінансувати вихід Вашої книги у світ. – Скельця його окулярів переможно сяяли. Він задоволено дивився, як розгублена посмішка розтікалась по моєму переляканому обличчю.
«От тобі на! Та це ж супер! Це ж прекрасно! – Вона розцілувала спантеличеного від такої реакції директора в обидві щоки. – Оце так подарунок до Різдва! Адже це так важливо, коли люди йдуть тобі назустріч. Це означає, що у ній вбачають перспективу, а може й значущість для всієї української літератури…»
Як завжди, в такі хвилини крила її сягали найбільших широт і висот, і фантасмагоричні думки не давали опуститися на землю. А мріяти вона дуже любила, бо там, у мріях, їй відчинявся зовсім інший світ, далекий від реального. То було все одно, що перебуваючи у якомусь брудному смердючому шинку, уявляти себе принцесою.
Чи, приміром, знаходячись на якомусь недоречно пишному застіллі і спостерігаючи за людськими шлунками, що поступово набрякають від неймовірної кількості страв, уявляти себе волонтером, що рятує чорних діток від голодної смерті у якійсь із африканських країн. Чи, уявляти, наприклад, біля входу на міський ринок каліку, з яким випадково заприятелювала, і який, виставивши культі на заледенілий від морозу хідник, примудряється посміхатись, забачивши її здалеку. Його вона уявляла на якомусь із західних курортів, де вона спостерігала за капіталістичними інвалідами: гуртом вони виїжджали із спеціально облаштованих автобусів у феноменально зручних кріслах на колесах (оце насправді фантастичне досягнення науки і техніки!). Вони цілком забували, що є каліками, і без жодних перешкод подорожували цілим світом.
Словом, коли вона починала мріяти, то злету її думки не було меж – головне вчасно повернутися на землю. І Вона летіла з видавництва далі, адже потрібно було встигнути ще безліч речей, до яких зовсім не пасував стан нірвани: заїхати до мами в лікарню, закінчити недописаний есей у новорічний номер газети, де працювала кореспондентом, заскочити на базар за ялинкою – на носі ж бо свята, і чи не у кожного красується у вікні пишна красуня. Подаруночків купити усім… А, власне, кому? – мамі та й синові, який не знати чи приїде зі столиці, – там він у консерваторії вчиться. Але даруночок можна оказією передати.
Похапцем пригадала далеку дівочу мрію: мати велику родину – трійко дітей, з десяток онуків, і всі вони з’їжджатимуться на Різдво до рідної хати. І вона – мама серед мам – від того великого материнського щастя накриватиме усій громаді гостину з дванадцяти страв, і пахнутиме у її, нехай і міській, оселі соломою, привезеною з села кимось із дітей… І буде під ялинкою купа подарунків, закутаних у блискучий шурхий папір, який її змалечку притягував, немов сороку, своїм глянцем. І кожен шукатиме свій пакуночок, і очі дитячі блищатимуть від щасливого захоплення, а її – від щасливих сліз…
… Так не сталося. Але хто знає – може, все ще попереду, зараз модно народжувати пізніх дітей, а пакуночок синові у столицю вона все одно надішле…
Похапцем дописувала новорічну статтю у редакції – номер вже здавали в друк. Похапцем віншувала колегам гарних різдвяних свят і, вже пхаючись у переповнений, як завжди у передсвятковій гарячці, автобус, ледь вчула, як дзвонить захований під шубою телефон. Видобула його на світ Божий, і синів голос – рідний і радісний – оповіщав:
– Накривайте стіл, мамо, їду з різдвяним концертом додому. Отже, на свята будемо разом.
– Це просто прекрасно, – репетувала вона у телефонну трубку, перекрикуючи автобусний гамір. – Чудово, сину, я й бабуню намагатимусь з лікарні додому забрати… – На черговій вибоїні всіх добряче трусонуло, пасажирів утрамбувало, наче оселедців у бочці, і зв’язок перервався.
– От і добре, – посміхалася вона до себе. – Який він все ж таки молодець. Приємно, коли сином пишаєшся…
Запах лікарні її завжди лякав і відштовхував. Тут її уява будувала одразу власне майбутнє – у загальній облупленій палаті, яка потребувала ремонту вже років тридцять, на рипучому металевому ліжку (рештки совдепівських років), серед застояного смороду медикаментів і сечі… Словом, радісна перспектива. Йшла найперше до головного лікаря з проханням забрати маму на свята. Згодився охоче – ходячих хворих відпускали, щоб менше клопоту було на Різдво медсестрам.
Несла мамі дві радісні звістки: і те, що свята зустрічатиме вдома, і те, що онук приїжджає. Мама тихо всміхалася і гладила їй руку: якби не донька, то давно була б на тому світі…
Виходила з лікарні задоволена – все їй сьогодні вдавалося. І помчала далі – за ялинкою, за подарунками і невідомо за чим, але абсолютно необхідним для зустрічі свята.
Як підходила до ринку, аж зойкнула, побачивши здалеку свого приятеля без ніг. Не могла повірити своїм очам: той сидів у новісінькому, з блискучими нікельованими ручками кріслі (достеменно таке, як їй уявлялося колись), і його дбайливо закутані культі опочивали не на промерзлому картоні, а на м’якому сидіннячку.
– Оце так новина! Прекрасно! – Аж сплеснула руками. – Лишень не кажіть, що то Дід Мороз на трійці білосніжних коней опустився до вас з небес з таким подарунком.
– Дід Мороз ні, але Міжнародна асоціація інвалідів про нас подбала, – сміявся він, задоволено поплескуючи крісло по підлокітниках, наче старого приятеля. – Як Вам мій всюдихід? – і він щасливо демонстрував, як миттєво спрацьовують коліщатка при найменшому фізичному зусиллі. – Тепер я вже на висоті! – зробив він логічний висновок, змірявши відстань від асфальту, на якому просидів півжиття, до сидіння, що здавалось йому троном самого царя.
– Я вас вітаю, – раділа вона. – Це справжній подарунок на Різдво, – і летіла вже далі за ялинкою, за подарунками і казна-чим…
… Додому тяглася голодна і змучена, ялинку залишила за дверима, обкутавши оземок вологою ганчіркою – завтра вже її встановить і причепурить…
… Вмикала телевізор, набирала воду у ванну, готувала вечерю…
– От так – кожен день, – думала собі, – не встигнеш схаменутися, як життя пройде, а тоді замислишся як жила, для чого жила, та буде вже пізно… Суєта суєт, та й годі…
Простягла втомлені ноги на ліжку, брала до рук книгу, але літери розповзалися, бо змикалися очі. Наостанок перед сном згадала, яким сонячним був ранок і віщував їй щось Прекрасне. А день був як день, як всі інші дні у році – клопітний і насичений… І де воно нарешті те Прекрасне? Ще подумала, що добре би запам’ятати сон, який їй сьогодні присниться – напередодні бо Різдва всі сни мають бути віщими. І покотилася-покотилася десь у потойбіч у блаженному спанку…
* * *… А Прекрасне скрутилося калачиком попід дверима і теж тихенько захропіло, вщент розчулене тим, що протягом дня його так ніхто і не помітив…
Наближалося Різдво…
Метаморфоза
Я проживаю своє життя у двох вимірах.
Воно, може, звучить трохи дивно, але так і є. Один вимір – реальність. Хоча це річ дуже умовна, бо ніхто з нас насправді не знає, що воно таке.
Інший вимір – це сни, що здаються не менш реальними, але набагато зрозумілішими і яснішими, ніж розмита буденність.