Виховувались ми самостійно – батьки з ранку до вечора були на роботі. Тому в часи домашнього антагонізму, коли ми з сестрою не розмовляли по кілька днів, я почувала себе страшезно самотньою. Тепер я розумію, чому сестра мене ненавиділа! Сама ще дитина, вона зобов’язана була мене опікувати – забирати з садочка, пізніше – зі школи, годувати, тобто грати роль дорослої, хоч їй ще самій, вочевидь, хотілося бавитись ляльками. Та це я розумію тільки тепер, а тоді, розчулена, тікала з хати і годинами бродила вулицями, ковтаючи сльози образи і самітництва. А потім, наступного дня, була помста – коли яка. Чи сестра не могла дотягнути мене до школи (а було що йти – через поле, через стару захаращену Минайську, що тепер перетворилась на модерну і бізнесову Швабську, через річку Уж…) Я все робила для того, щоб вона спізнилась на уроки – і мені це вдавалося: сідала в кучугури снігу посеред дороги і заявляла: «Далі я не піду!» На що сестра чвиркала від злості слиною: «Ну, чекай, заразо мала, ти ще за своє отримаєш!» І я отримувала, ще й як отримувала!
Потім, коли ми з сестрою стали старшими, у нас вже з’явилася якась спільність, але ті дитячі страждання залишили свій відбиток у свідомості нас обох.
Одне, що я знаю напевне – почуття відповідальності у неї було розвинене на всі сто.
Пригадую смішний випадок: якось, ще у дитячому садочку, прийшла за сусідською дівчинкою мама. Я, довго не роздумуючи, кажу: «Йду я з вами разом додому, сестра буде тільки рада, що мене не доведеться забирати». І прийшла під зачинені двері. Сіла і навпочіпки просиділа три години, чекаючи, поки хтось прийде. Правда, кликала мене до себе сусідка навпроти: «Чого ти тут, бідна, двері стережеш? Ходи до нас, поки мама з татом з роботи прийдуть». А я соромилась встати, бо дуже хотіла в туалет і піді мною по-зрадницьки розпливалась велика калюжа…
А тим часом у садочку здійнявся переполох! Шукали мене по всьому мікрорайоні – весь виховательський колектив на чолі з синьою від переляку сестрою. Це був найгірший день у її житті.
Згадую, як страшний сон, свій прихід після цього в садочок. Карали нас люто і за менші провини. Якось запхали мене під холодний душ за те, що у тиху годину я заховала під ковдрою олівці і малювала. Мама дивувалась, де я могла підхопити запалення легенів, а я боялась зізнатися. А тут таке!!!
Від вихователів, а пізніше вчителів я чомусь більше потерпала, ніж отримувала виховання. Взагалі, спостерігалася дивна річ – ті педагоги, які викликали симпатію і повагу, кудись згодом зникали. Чи міняли місце роботи, чи йшли на пенсію, чи ще щось. А ті ненависні, завдяки яким можна зненавидіти всю систему освіти загалом, залишались і з’їдали мене до кінця. Причому це відбувалося протягом усіх освітянських років. І коли це ставалося, я не могла порозуміти – чому? Може, ті, нахабніші, виїдали справедливих, спокійних, врівноважених?
Так чи інакше, своїх шкільних навчителів я можу розділити на дві категорії:
– егоїсти і паскуди, які ненавиділи дітей. Таким не місце на педагогічній ниві, але вони там найдовше затримувались;
– вчителі з великої літери, які заслуговували на повагу і мали її від дітей, але перебували у антагонізмі з першими і поступалися їм у всьому, щоб не замаратися.
Деякі з тих перших стали згодом заслуженими, обросли чинами та регаліями, люблять себе ще більше, ніж тоді, і ніколи не замислюються, скільки дитячих сердець перетворили на сухі скіпки.
Та з якою радістю я зустрічаю декого з тих других (загалом вони вже пенсійного віку) і, побачивши їх через дорогу, шанобливо кланяюсь: «Доброго здоров’ячка, Іване Дмитровичу, як Ваша математика?» А Іван Дмитрович сину моєму на те:
– Ого, який хлопчисько виріс. А ти знаєш, Іванку, що мама твоя була найкращою ученицею в школі? Ти пишайся нею і сам гарно вчися. Пам’ятай: математика – королева наук!
Математика – математикою, а готувалась я вступити до вузу гуманітарного. Точніше, рішення визріло у класі восьмому, а до того я чітко знала – яку би професію я не обрала (а обирала з трьох – музика, малювання, література), але обов’язково треба стати Великою. Дивно, звідки у дитини могло з’явитися абсолютно цілісне бажання залишити по собі щось вічне, те, що нагадувало би про її існування через сотні років? Найстрашнішим здавалось тоді не те, що колись прийде старість і доведеться помирати (це найбільше лякає дітей), а те, що я можу не встигнути позад себе щось залишити.
Безперечно, це дивувало в першу чергу моїх батьків. Як дивувало їх і те, що я почала ходити як сновида по хаті і не могла спати в той час, коли інших дітей годі було добудитися, аби вранці відпровадити до школи. Дивувалася мама і тоді, як я серед ночі йшла до неї з питаннями (а ранесенько їй вставати на роботу):
– Мамо, а Бог справді є на світі? А він правда бачить, хто який є насправді, і розбереться, кого в пекло, а кого в рай?.. Мамо, а як помітити шлях у небі, щоб потім, коли ми помремо, наші душі там не заблукали і знайшлися?..
… Взагалі, дивувала я багато кого і багато чим: весь клас і вчительку, коли вставала посеред уроку і йшла геть, заявивши: «Мені нецікаво»; батьків, які не могли зрозуміти, чому, коли я граю на фортепіано, а вони сваряться і гримлять посудом, я переставала грати і зачинялась у своїй кімнаті; вчительку української (а потім і російської) мови, коли почала десь у п’ятому класі писати твори у віршованій формі; педагогічний колектив музичної школи, оголосивши, що кидаю її, провчившись там сім років, бо моя улюблена вчителька Майя Миколаївна одружилася з військовим і мене кинула…
Дивувала я багато кого, а сама носила у собі безліч запитань і протиріч, в яких ніхто навіть не намагався допомогти мені розібратись…
І тоді я зрозуміла – замість того, щоб все життя з’ясовувати, чому в житті все навпаки, не як у казці – добро якесь хиле та непевне, і ніколи не перемагає, а зло – самозакохане і самовпевнене, і завжди правда на його боці – треба за добро і справедливість просто боротися.
І ось тоді почалося!
Перше, що я зробила: організовувала страйки, внаслідок яких весь клас ігнорував уроки тих вчителів, педагогічні методи яких здавались нам непрофесійними; стала призвідником бунту в таборі праці та відпочинку, лозунгом якого було: «У соціалістичних країнах заборонена фізична експлуатація неповнолітніх дітей». Внаслідок чого мене вигнали з табору, а нашому класному керівникові довелось нести мою покинуту на знак протесту сапку кілька кілометрів від поля до табору… Жорстокість дорослих породжувала жорстокість дітей.
Нас не навчили цінувати одне одного, поважати за те, що хтось умів зробити краще за інших.
Пам’ятаю свій приїзд з Всеукраїнського зльоту юних літераторів у Києві. Скільки було емоцій, натхнення. Ще б пак, ті великі люди, імена яких ми знали з підручників літератури, виявились живими, існуючими. І ось вони переді мною, – у своїх автографах з побажаннями щастя і творчого натхнення юній поетесі з Ужгорода – Олесь Гончар, Іван Драч, Микола Сом… Скільки світлих вражень я привезла того разу з Києва – адже мені було чотирнадцять! І я довго не могла зрозуміти, чому клас від мене якось відгородився, і чому мої розповіді про прекрасний квітучий Київ сприймаються так ворожо. Що це було – заздрість, непорозуміння чи просто байдужість? Так чи інакше, коли я їхала вчитись до Києва (а після тієї поїздки рішення стало остаточним) у мене не було ніякого жалю за шкільною партою. Єдине, чого було шкода – марно витрачених років.
…Але було щось приємне і світле в ті роки.
Зокрема:
– художня школа, куди я з радістю і стрімголов мчалася після уроків (дотепер пишаюся тим, що мала змогу пізнавати мистецтво у заслуженого вчителя України Золтана Степановича Баконія);
– подорожі, пов’язані з навчанням у художній школі, табір творчої молоді у Попраді (це була моя перша поїздка за кордон у дванадцять років). Пізніше – табір поблизу Сваляви, де збиралися творчі колективи з усього Радянського Союзу і де я зустріла своє перше кохання;
– музична школа, саме вчителька з класу фортепіано – мій дитячий ідеал витонченої людської довершеності – голубоока красуня, у яку я була безмежно закохана. Якби мені не поміняли вчительку за рік до закінчення школи, може, мій шлях лежав би до музичного училища. Але сталося так, як сталося.
Додавали радості заняття у літературному гуртку «Юний вакарівець» при редакції газети «Закарпатська правда». Найрадіснішим було те, що я могла безкарно пропускати кілька уроків раз на тиждень, мотивуючи це відвідуванням гуртка. Так чи інакше, приналежність до літературного життя приносила мені величезне задоволення. І не тільки тому, що можна було почути те, що пишуть інші. Гурток вів Василь Басараб. Твори наші щотижня друкували у газеті під рубрикою «Юний вакарівець». А Петро Скунць писав відгуки на друковане. Це вже було цікаве професійне творче спілкування. І не біда, що у школі я бачила байдужі до всього світу очі однокласників…
Взагалі, існувала якась величезна прірва між тим, що відбувалося у школі і поза її межами.
З одного боку, порожнеча, до якої не докричатись, щоб почути бодай якесь відлуння. А з іншого – той глибинний світ, який розвивав і надихав, і так хотілося поділитися радістю від його існування з кимось поза його межами. Хотілося кричати: «Люди, агов! Де ви є?»
…Згадувала я вже про табір творчої молоді у Сваляві. Дивовижні спомини. Оаза у пустелі.
Привезли мене туди трохи пізніше, ніж усіх інших дітей. Тому так сталося, що місця серед «художників» вже не знайшлося, і мене поселили разом з київським хором «Щедрик». Тому багато часу доводилось проводити з «соловейками». І тільки на художні пленери з мольбертом під пахвою я відлучалась від свого «співучого» колективу. Адже, крім відпочинку, ми мали звітувати мистецькими творами.
Ой, що то були за дні! З яким задоволенням ми, співуни, йшли на облюбовану галявину – такий собі лісовий амфітеатр! Розсідались всі на горбочку відповідно до партій і голосів (тут допомогла мені музична школа – знайшли місце і для мене). І линуло через Карпатські гори аж до їхніх київських домівок те рідне й чарівне, що я не раз потім наспівувала собі тихенько на Різдво і просто:
…Крім київського, було там ще чимало колективів. Серед них і ансамбль народного танцю з Північної Осетії, де п’ятнадцять юних чорнявих парубочків відстукували шкіряними чобітками таке, що кров холола у жилах… Ось тут воно і почалося! Таємні відвідини репетицій одне одного, вечірні короткі побачення (адже життя табору текло за розкладом), сльози розставання, листи у далекий Грозний…
Смішно. Смішно і романтично… Врешті-решт, ми були дітьми однієї величезної країни, і нам здавалося, що немає нічого неможливого. Адже ми десь зовсім поряд, лише за кілька тисяч кілометрів. Ніхто не знав тоді, що дуже скоро все буде переламано-переділено. І той, хто раніше був радянським, стане колись одного дня іноземцем.
…Забирала мене з табору сестра. Несподівано. За кілька днів до кінця зміни. Батьки збиралися їхати на море. А мені не треба було ні батьків, ні моря, і нічого в світі, тільки б залишитись у таборі бодай на день. І тут до мене вперше в житті виявили толерантність. Ні, звичайно, мене не залишили назавжди у тій Сваляві, але до останнього автобуса на Ужгород сестра згодилась почекати. Адже осетинці саме в той день поїхали на екскурсію в замок Паланок і верталися пізно. Гадаю, сестра вперше тоді зрозуміла мене, побачивши, що я вже не маленька.
…Ми стали ближчими після цього. І потім, коли ми залишались удвох, стали знаходити спільну мову. Вступали навіть у якісь змови, і я ставала свідком «дорослих» таємниць, що мені дуже подобалось. А та з лукавим вогником у очах мені нишком підморгувала: «Мала, ну ти ж не зрадиш?»
…Що старшими ми ставали, то більше я розуміла: мені набагато цікавіше серед дорослих (яким здавалось тоді студентство), ніж серед однолітків. Принаймні, коли ми разом ходили чи на ковзани, чи на якісь вечірки, мені було весело. І вже, домовляючись про наступний раз, сестрі казали: «Не забудь малу взяти…»
Ми з сестрою стали приятельками. І мене це бавило – бути в ролі спільника, хоч трішки бути причетною до веселого студентського дорослого життя, у якому вже і танцювалося, і закохувалося, і страждалося…
Якось, посварившись зі своїм хлопцем (з ним вона щасливо одружена двадцять років), сестра мене попросила: «Ходімо кудись, просто покатаємось і помовчимо…»
І ми сіли у перший порожній автобус невідомого напрямку і їхали довго-довго, аж до кінцевої зупинки за містом. Та нам було байдуже, куди… І я бачила, що сестра плаче, а я, як німа, сиділа поруч і тримала її руку в своїй. Мені довіряли…
…А потім почався серйозний етап у моєму житті – підготовка до вступу в університет. Те, що поїду вчитися у столицю, я вирішила давно – ще на згадуваному творчому зльоті, під час екскурсії до Київського державного університету. Ніхто не думав, що скоро прогримить під Києвом Чорнобиль і всі звідти тікатимуть як від чуми, котра несе з собою хвороби і смерть. Тоді я просто стояла перед червоним корпусом і мріяла: отут я буду вчитися через кілька років. І не допомогли мамині вмовляння: «Чого тобі їхати у ту радіацію? У Львові теж є факультет журналістики, таки ж ближче до рідної домівки…» Ні! Рішення було прийняте. Їду у Київ!
Бачив би хто, якою я поїхала завойовувати столицю. Провінційне життя накладає видимий відбиток на кожного з нас, тому безпомилково можна відрізнити мешканця великого міста від людини, яка щойно приїхала з периферії. Виглядала я безпомічною рибкою серед столичних акул. Білий у сині горохи сарафан, зшитий напередодні власноруч із залишків тканини, краваточка і очі, переповнені жахом невідомості (пригадується старенький фільм «Карнавал» і Муравйова, яка приїхала в Москву, щоб стати великою акторкою). А по інший бік – діти маститих батьків, корінні кияни, які всім своїм виглядом говорили: «Що ти тут робиш, провінція?»
Звичайно, ми всі товаришували за університетськими партами. Але той невидимий поділ існував завжди: діти відомих батьків – Рибчинські, Слабошпицькі, Мостові і діти гуртожитку, які досягали всього важко, самостійно, але настирливо…
Не знаю, що було краще – чи бути таким впевненим у собі і знати, що кожен твій крок на день, на рік продуманий, накреслений і безпечний, чи всіма силами намагатися заявити про своє «я», довести свою значущість собі і тим, хто тебе вчить, незалежно, хто твої батьки і звідки ти приїхав. Це було цікаво. І важко. І тоді я зрозуміла в однодення – закінчилось моє дитинство. Закінчилось так стрімко і несподівано, що я не встигла навіть як слід це усвідомити. Не раз схлипувала ночами у подушку, не раз серце рвав відчайдушний крик: «Мамо, хочу додому… Самітно мені тут, дуже самітно…» Але жодного разу цього ніхто не почув:
– Алло, все нормально. Сита, успішна, задоволена – лунало у телефонну трубку.
…А потім почалося життя. Доросле життя. І зараз ще важко мені проаналізувати, яким воно було, для цього потрібно прожити ще низку років.
Було в ньому все: і велике кохання, і ще більше розчарування, і злети, і падіння, і дрібні радощі, і великі невдачі. І напружена робота, і муки творчості, і великі гроші, і бідування, і щасливе материнство, і нещасливе одруження, і настирливі друзі, і повна самотність, і довірливість, і зрада, і об’їжджених півсвіту, і затворництво, і цікаві люди, і депресивна сірість… І все це спліталося – гачкувалося таким вигадливим візерунком, що годі зараз розібратися, що дало свої позитивні плоди, а чого могло би й не бути. Так чи інакше, всі гулі й синці, набиті впродовж років, залишили за собою повчальний слід. І визначення свого глибинного я – те, з чого, власне, ми й починали – це біологічно-психологічне дослідження.
Принаймні, я чітко усвідомлюю, що я люблю і не люблю, що мені вдається, а що ні. Я, як лакмусовий папірець, навчилася розпізнавати людей. Може тому їх – справжніх, відвертих, щирих – так мало біля мене.