Враховуючи, що людина майже півжиття просипає, дуже важко встановити межу між тим, що тобі сниться і що відбувається насправді. Це мене збиває з пантелику, і частенько я потрапляю у безглузді ситуації, над якими сама ж опісля і сміюся.
Присниться мені, приміром, сон, що я маю зустрітися з певною людиною. Я начебто добре знаю цю людину. Я знаю, як вона виглядає, у що вбрана, як розмовляє, і, взагалі, чим дихає. Я усвідомлюю, чому ми маємо зустрітися і де, що ми будемо обговорювати, куди зайдемо на каву, відчуваю вагомість нашої зустрічі і передбачаю бажаний результат. Тобто це – цілком реальне службове побачення.
Я ретельно готуюсь до зустрічі, приходжу на домовлене місце. П’ять хвилин стою спокійно, наступних п’ять поблажливо думаю, що інколи обставини спонукають до спізнення. Ще п’ять хвилин терпляче намагаюсь нічого поганого не думати, і врешті-решт роблю висновок, що людина, на яку я чекаю, не вижила б в умовах капіталізму через відсутність пунктуальності. Йду геть.
І тільки згодом починаю усвідомлювати, що насправді тієї людини не існує, що це – плід моєї уяви, мого сну, причому реальний до таких подробиць і деталей як одяг, час, місце зустрічі.
У таких випадках варто замислитись, принаймні, про дві речі: умовність свого існування та необхідність звернутися до психіатра. І все це відбувається у той час, коли я частенько не впізнаю на вулиці реальних людей, з якими сиділа за одним столом, перебувала разом у товаристві чи за інших обставин, завдяки яким вони мене добре знають. А потім десь у місті сіпають мене за рукав і допитуються, не знаючи, чи ображатися, чи сприймати мою поведінку за жарт:
– Привіт, ти чому не вітаєшся? Зазналась, чи що? – І я розгублена, бо не зазналась, а просто не впізнала: «… Вибач, я погано бачу». – Хоч бачу я ще досить пристойно. Та людини не знаю, хоч убий, ні звідки, ні як її звати.
Тому мене пригнічують питання, поширені серед мешканців провінційних містечок:
– Ну що, була на гостині? Що їла? Що пила? У що була ґаздиня вдягнена? А як там у них вдома? – і тому подібне.
Що я можу відповісти на це? Я ж бо не пам’ятаю, у що була вдягнена сама, а скоро можу забути власне ім’я і дату свого народження (це вже буде останнє).
То де ж реальність виміру нашого існування? Існує тільки умовність.
Та я напевне знаю, що ТОЙ світ нічим не гірший за цей. І я б не проти поміняти їх місцями. Єдиний недолік існує лишень у ТОГО, другого, виміру: якщо у цьому світі ти хочеш когось побачити, ти йому просто телефонуєш чи заходиш на горнятко кави. А ТАМ ти не можеш викликати кого хочеш жодним штучним шляхом, аж поки він сам не прийде до тебе уві сні.
Так чи інакше, треба бути обережним у використанні свого другого «я», бо у ТІМ світі тебе сприймають такою, як ти є, а у цім – запишуть до божевільних. А ще як зізнаєшся, що інколи ті світи переплітаються і утворюють метаморфози, то…
Якось мені приснився чудернацький сон: сидимо ми нашим великим гарним товариством у мене в хаті за круглим столом – мої іменини. Піднімаємо келихи. Лунає тост:
– За твоє щасливе майбуття! За те, щоб тобі нічого не треба було робити, аби воно прийшло. Ти просто не думай ні про що, наберись терпіння і чекай. Воно саме до тебе прийде. Воно вже на шляху до тебе…
Тост мені здався трохи задивним, навіть як для сну. Може, навіть недоречним, бо для щастя, я гадала, у мене все є, і тому Бога ніколи не гнівила, дякуючи йому за те, що маю. Цікаво тоді, яке ж таке щастя?
Всі осушили келихи, ніхто не супротивився почутим словам.
І тут пролунав дзвінок. Хтось чужий (свої вже сиділи за столом) стояв за воротами і настирливо вимагав відчинити. Всі принишкли – це справді виглядало, мов якесь провидіння. Я пішла відчиняти.
Під парканом стояв молодий чоловік і всміхався так, наче ми знаємося сто років. Високий, чорнявий, весь сяючий, – гарний, як у справжньому казковому сні.
– Я зайду ненадовго. Ви ж мене чекаєте?
Я не відмовила. Я сказала:
– Безперечно. Ми будемо дуже раді.
Він увійшов, і все товариство роззявило від несподіванки рота. Він зрадів, що тепло і людно. Присів біля каміну. Я налила йому вина.
– Тут так добре і затишно, – сказав він. – Я цілий світ обійшов. Стомився. Я звідси, мабуть, вже нікуди не піду…
І на цьому сон урвався…
З тих пір минула вічність. І за ту вічність багато пережилося. Деколи вона мене тішила, деколи, мов окропом, обпікала шокуючими несподіванками. Незмінним залишалося одне – два простори. Два простори мого земно-неземного існування. А я так до цього звикла, що якби мене хтось запитав, у якому з просторів комфортніше – я б не на жарт замислилась. Мені подобається одночасно проживати два життя…
* * *Наближався Новий рік. Точніше, був уже на порозі. Але він не нагадував мені зимового свята. Снігу не було. Морозу також. Здавалось, от-от почнуть випинатися, як гриби після дощу, проліски. У повітрі пахло весною. Деякі дерева забрунькували, і це було погано – старші люди скрушно хитали головами, мовляв, вдарять морози – пропадуть і абрикоси, і персики, і весь урожай.
Народ істерично закуповував штучний сніг у пластикових пульверизаторах, аби притрусити ним свої ялинки – наче він міг замінити справжній. Застудився син, і мене огорнув подвійний сум. Сум, що він хворим зустрічатиме свято, заздалегідь накупивши гучної піротехніки (пристрасть до феєрверків у нього була змалку і передался від діда). Тепер цей арсенал петард, вибухівок і сріблястих ракет залишиться несхоснованим. І шкода, що зостанемося у свято без товариства, якому теж заздалегідь і ретельно готували даруночки під ялинку.
– Нічого, – заспокоювала я розчуленого малюка. – Ти видужаєш, і ми влаштуємо справжнє свято. Змайструємо казкові костюми, назбираємо дітлахів і підемо колядувати – попереду ж Різдво…
Я метушилася біля столу – всі синові улюблені наїдки були зосереджені на одному метрі причепуреного святковою скатертиною овалу: канапки з червоною ікрою, оселедець, замаринований власноруч, фаршировані тунцем яйця, шиночка, оливи з анчоусами… І у центрі – свічка…
Та особливого захоплення у дитячих оченятах не було – ми однаково любимо у свята товариство. Вмостившись поряд на дивані, я – сидячи, він – лежачи, ввімкнули телевізор, запалили гірлянди на ялинці, і зі словами «Завжди так не буде!» приготувались зустрічати Новий рік.
Та хтось прийшов раніше. Пролунав дзвінок. Той Хтось настирливо вимагав, аби йому відчинили хвіртку. Ми переглянулись – гостей не чекали.
– Може, Дід Мороз? – пожартувала я, а сама подумала: – Непогано було б. І настрій би відразу піднявся. Чому не може бути, як у казці?
Натомість за парканом стояли двоє. У одному з них я впізнала старого приятеля ще з часів, як разом «попід стіл пішки ходили». Тепер, коли комусь із нас буває скрутно, йдемо порюмсати одне одному в жилетку. А другий…
Це був він – ТОЙ. Той, якого я бачила колись дуже давно уві сні. Високий, чорнявий, від нього промінило невидиме іншим світло. Я відразу його впізнала. І мені стало смішно, адже він про це не здогадувався. В одній руці – шампанське, у другій – цукерки.
– Ого! Якими шляхами? – Я зробила вигляд, наче нічого не трапилось, хоч привід для здивування був чималий. Свого дитячого друзяку я вже не бачила років зо два.
– Ось, – сказав він, – приїхав до мене приятель здалеку погостювати, і ми вирішили привітати тебе з Новим роком. Впустиш?
Я не зізналась, що приятеля давно знаю, а мовчки жестом запросила до хати. Мене вже важко чимось здивувати.
– Мамо, гості?! – Синові очі засяяли радістю: дуже не хотілося йому ковтати в самітництві ліки, а по дванадцятій вкладатися спати. – Мамо, ура! Я вже майже здоровий! Новий рік починається! Будуть танці!..
А ТОЙ, чорнявий і високий, всередині весь аж світиться, присів коло каміну, та й каже:
– Тут так тепло і затишно, і не хочеться нікуди йти… Я вже звідси, мабуть, нікуди не піду…
Ми зустріли Новий рік разом. І наступний також…
Нехай мені хтось пояснить, у якому вимірі часу я живу?…
Ми разом вже десять років…
А насправдi було так…
… Народилась я у Дрогобичі – місті, яке дало нам славного Антонича, що в нього так закоханий Андрухович, і яке не залишило мені ніяковісіньких споминів – адже мені не було й року, як батьки переїхали в Ужгород.
Тепер, коли я зрідка там буваю, намагаюся викликати в собі бодай якісь патріотичні почуття. Та мені це не вдається, бо бачу замурзане містечко, де крім старої міської ратуші нема на чому спинити око. А може я просто його мало знаю.
Та є недалеко від Дрогобича село Східниця – за перевалом, на окрайку Землі. Там стоїть бабчина хата – сьогодні порожня. Там і поховані мої бабця і дід – Катерина та Віктор Гаускнехти. В дитинстві я думала, що у Східниці закінчується світ, бо жодна дорога далі нікуди не вела. То вже згодом, коли східницька «нафтуся» дала про себе знати, набудували там пансіонати, оздоровчі комплекси і, звичайно, дорогу. А тоді, коли батьків старенький «Москвич» пахкав-кректав, долаючи гірське бездоріжжя, півсела збігалося подивитись, що за панство завітало власною автівкою.
…Дідуся я пам’ятаю слабо: він помер, коли мені було п’ять років. Одне, що я знаю напевне, – він був дуже добрим і страшезно мене любив. Я пригадую його ще не зовсім хворим, коли він ставив мої маленькі ніжки на свої ступні і так розгойдував. А мене це понад усе бавило. Потім, коли він вже не вставав, я любила сидіти біля його ліжка, а він, намагаючись встати, просив у мене ціпок, вказуючи на смугастий домотканий покрівчик. Дід думав, що то палиця.
Якось перед смертю попросив води. З дорослих поряд нікого не виявилось, а я стрімголов до відра з нафтусею. Капали дідові сльози у горня.
– Янцю, дитина мені води подала, – казав він мамі і цілував мене у чоло.
… На цвинтар мене не брали, як не беруть і дотепер. Вважали чомусь, що мене, занадто чутливу, треба позбавити зайвих душевних хвилювань. Начебто я й без цього не розуміла, що дідусь помер.
… У тій Східниці в мене залишилось ще багато рідних людей. Це тітка Марися, бабина сестра, яка мешкала за кілька хат і померла у дев’яносто п’ять років. А ще вуйко Дмитро, її чоловік, що дожив майже до ста, їхній син – вуйко Влодко, який приїжджав до них частенько з Борислава і який тепер, у свої вісімдесят, виглядає, як огірочок. І, звичайно, бабця, яка року не дожила до дев’яноста, і тому всі вважали, що померла вона дуже молодою (мовляв, сама винна – нічого було у тридцятиградусну спеку іти в поле картоплю обкопувати).
Крім тітки Марисі у бабуні було ще кілька сестер, але всі вони доживали до глибокої старості, не спочивши у своєму житті ані півхвилини.
… Тітку Марисю я любила більше за всіх – доброта іскрилася з її очей. Не встигали ми по приїзді зайти до бабиної хати, як я вже готувала гостинця з сонячного Закарпаття – винограду, фруктів-овочів у миску, і гайда до тітки. А та вже мене обіймала-цілувала:
– Вітунцю, горішків з медом будеш? А молочка – такого, як ти любиш, ще теплого, щойно здоєного?..
У вуйка Дмитра була своя невеличка пасіка, він нею страшезно пишався. І я не забуду ніколи смаку того їхнього меду.
Вуйко був людиною високоосвіченою. Принаймні, не було у східницькій бібліотеці книжки, яку б він не прочитав. Кожного дня він вдягав чисту сорочку, підкручував білосніжні вуса, вмощувався біля радіоприймача, уважно слухав, що робиться у світі. Потім начіпав окуляри і читав пресу. Після чого дуже любив дискутувати на політичні теми, був би лишень співбесідник. Він і мене привчив бігати до бібліотеки і ховатись з книжкою десь на лузі серед буйнотрав’я, щоб ніхто не знайшов. От де починались мої університети!
Саме вуйко Дмитро надихнув мене, десятирічну, писати документальну повість (не оповідання, не щоденник, а саме повість!) про історію східничанців. З яким ентузіазмом та цікавістю я записувала всі оповідки, безліч яких зберігалось у вуйковій голові ще з часів Першої, а потім і Другої світової війни. І про те, як, будучи призваним до війська, жодного разу не зміг вистрілити у людину, а все цілився мимо. І як тяжко переживав часи – чи то Австро-Угорщини, чи то Польщі – Бог знає, що довелося вистраждати, аби вижити і зберегти сім’ю…
Ходила я і по інших родичах, розпитуючи про їхнє життя-буття… Та й бабуся полюбляла згадати минуле. Деякі з тих історій я пам’ятаю дотепер: і як любила чепуритись у молодості, як виграла титул королівни на балу, з’явившись у сукні, від ніг до голови оздобленій бісером. І як у голодні роки вимінювала хутра та коштовності на міх муки чи цукру. І про те, як за польської окупації ходила просити за діда, щоб не розстріляли разом з «українським хлопським бидлом», як їх тоді називали. На колінах повзала, ноги цілувала…
Не знати, що врятувало тоді дідуся, який, будучи чехом, приїхав з Моравської Острави на роботу і залишився у цих краях. Чи його досвід і знання нафтового промислу пригодилися на багатій на чорну ропу землі, чи спричинилася бабчина любов, але дід осів у Східниці назавжди. І скільки б його ночами не відводили у буцегарню озброєні конвоїри, він завжди повертався додому. Не знати, де дівся мій жовтий загальний зошит з дописаною історичною повістю, але все, про що там розповідалося, було достеменною правдою!
… Отже, до бабусі нас із старшою сестрою відвозили кожного літа. Сестру бабця любила більше – і я це боляче відчувала. Ще б пак – до п’яти років її виховували у селі, а я вже була дитиною міською. І які б каверзи не робила моя сестричка, все сходило їй з рук: і брудний рушник у відрі з водою, і розкрита навстіж хвіртка, і кури на вулиці, і обірвана до останнього яблунька, хоч плоди ще не доспіли… Але то була бабчина дитина, а я – мамина.
Так чи інакше, бабцю я дуже любила. І дотепер, хоч померла вона, коли я носила під серцем свого Іванка (а йому вже тринадцятий), вона мені частенько сниться – гарна, усміхнена, весела. Чи під жасминовим кущем перед хатою, де ми полюбляли збиратися на лавці ввечері і теревенити. Чи перебираючи мої пальчики перед сном, приговорює приказку-лічилку: «Горосьо, бобосьо, бобичка, пшеничка, а той старий дідище – фур за плотище!» (так я пізніше сина присипляла), чи ще якось – але завжди бачу її доброю і спокійною. Я гадаю, вона відчуває на тому світі, як я її любила…
Були у мене в тій Східниці також друзі. Це Ромчик і Юрчик – мої двоюрідні брати, дурнувата Олька – сусідська дівчина, яку, не можу збагнути чому, так називали. Може тому, що була дуже крикливою, і вічно верещала (насправді вона виросла нормальною і навіть симпатичною, і живе зараз десь у Прибалтиці).
Що нас могло поєднувати, не знаю, очевидно, тільки вік. Але ми гасали, збирали яфини, гралися у хованки і ще бозна-що, не звертаючи уваги ні на непідтерті шмарклі, ні на діряві штани, словом на те, що відрізняло дітей сільських від міських. Нам було добре.
І тепер, коли я зрідка буваю у Східниці, щоб піти на цвинтар до дідуся й бабусі (може, раз на рік, або й раз у два роки), бачу, як два огрядні, вайлуваті дядьки – колись шмаркаті Ромчик та Юрчик – вовтузяться у тітчиному обійсті, сіно складають чи в городі щось роблять, мені смішно й не віриться…
Дитинство, агов! Де ти?
… В Ужгороді життя було зовсім інше. Не можу сказати, що сіріло невиразністю, але особливо щасливою не відчувала себе там ніколи.
Жили ми на п’ятому поверсі «хрущовки» у новозабудованому районі. Щоб дістатись до центру міста, треба було взувати гумові чоботи і, прочвалавши через болото з півгодини, перевдягатися, аби серед людей пристойно виглядати. Деколи в тому районі я показую буйноквітучі дерева синові і кажу:
– Ці дерева садив твій дід на суботнику, присвяченому озелененню нового мікрорайону, а ми, малі, тут поряд ошивались.
У нашій тісній двокімнатній квартирці від мами з татом нас відділяла тоненька стіночка, позбавлена будь-якої звукоізоляції. В нашій кімнаті стояв старий рипучий диван, на якому аж до сестринського заміжжя ми спали разом: коли поруч, а коли «валєтиком» – як сварилися, а сварилися ми часто. Та дітися було нікуди, і нічого нам не залишалося, як час від часу серед ночі давати одне одному стусана на тій спільній території.