Перед очима пробігала вся їхня багаторічна дружба, починаючи зі школи і крізь всі життєві перипетії. Вчилися в одному класі. Виростали в різних умовах. Ганна – в теплій інтелігентній родині, у відносному достатку і спокої. Василина ж (у школі її звали Васька) – у багатодітній сім’ї, де крім своїх п’яти дітей ще було двоє прийомних (від якихось родичів з села). Батько – колишній військовий на пенсії, мама – інвалід, яка у свій час, ледве подолавши чотири шкільні класи, вимушено запряглася у важке ярмо здобування копійчини, час від часу вагітніла і тим самим збільшувала кількість голодних ротів у родині та сивого волосся на голові. Ганні дуже шкода було Василинину маму, особливо коли спостерігала, як та перебирає обрубками пальців (виробнича травма) в’язальні спиці чи гачок (дітей бо треба у щось вбирати), чи просила засилити нитку у голку, щоб знову залатати подерті шкарпетки. Незважаючи на свою «темність», вона була дуже доброю, весь час молилась і часто плакала. Васька чомусь соромилась своєї мами і просила, щоб та не приходила на батьківські збори до школи. На 8 Березня Ганна завжди приносила їй квіти, і вона знову плакала, тільки вже від радості.
Ганна відчувала свій обов’язок додати Васьці домашнього тепла. Саме тому кожного разу, виходячи зі школи, мимохідь, начебто, пропонувала: «Чого тобі додому йти? Все одно нам пізніше разом у художку (обоє малювали). У мене перекусимо і підемо…» Бо тоді напевне знала, що Васька не залишиться голодною. І це вже настільки стало звичкою, що звечора Ганнина мама, готуючи на завтра щось смачненьке, попереджала: «У холодильнику на верхній полиці – обід, розігрієш. Там на тебе і на Ваську». І Ганна була вдячна мамі, що та розуміла її з півслова.
Дівчата здружилися так, що не могли одна без одної жити. У кожної були на те свої причини. Ганна не відчувала близькості зі своєю сестрою, може, завдяки віковій різниці, а може тому, що були дуже різними. А у Василини дім був завжди, як вулик, у якому ніхто ні на кого уваги не звертав, а їй там бувало дуже самотньо.
Так чи інакше, дівчата, розлучаючись, не могли дочекатися ранку, щоб знову зустрітися. Сиділи за однією партою, разом йшли до школи, разом слухали Тото Котуньо, таємно від батьків читали Гі Де Мопассана, разом вчили уроки, разом відвідували «художку», разом мчалися увечері на корти… Дорогою частенько мріяли, як виростуть, побудують поряд будинки і ходитимуть кожного дня одна до одної в гості, а їхні діти пересватаються, і вони стануть ріднею… Це була та реальна фантазія, що могла їх поєднати назавжди.
Та життя склалося інакше. Закінчивши школу, Ганна поїхала у велике місто, а Васька (крім подруги вже ніхто її так не називав – виросла ж бо) залишилася у домашньому вулику. І єдине, що вона вигадала, аби якнайшвидше звідтіля втекти – це вийти заміж.
Вони писали одна одній листи – кожна про своє. Ганна повідомляла про столичне життя, про навчання – важке, але цікаве, про нових приятельок – сусідок по гуртожитку, про великі кінотеатри і нові фільми, про хлопців, які за нею увивалися, про те, як несподівано відкрила для себе Булгакова і Зюскінда, про КВНівські змагання з командою «Петербург», під час яких серед суперників випадково зустріла земляка…А Василина писала, що народила дівчинку, що нарешті винайняли квартиру, про чоловіка – тирана, про те, що наразі нічого не читає, бо немає часу, про те, як важко з маленькою дитиною на руках вчитися на вечірньому, коли приходиш на пари перед годуванням, а в тебе сукенка мокра від молока, і забуваєш, чого туди прийшла…
Ганна щиро шкодувала приятельку, але вже не могла опікувати, як колись, – їх розділяла майже тисяча кілометрів. Частенько вечорами думала про неї, адже за весь час такої близької подруги, як Васька, у неї не було. І берегла малюнок, який та їй подарувала у день розлуки. А Васька берегла той, який подарувала їй Ганна (сумний пейзаж моря з човником удалині, написаний олією). Єдиний твір, що зберігся по семирічному навчанні у художній школі.
Вони домовились зберігати малюнки до кінця життя на знак щирої дружби.
Коли Ганна повернулась з навчання додому, Василина вже водила за руку гарнесеньку донечку і, здавалося, мала бути від цього безмежно щасливою. Але радості на її обличчі Ганна не побачила, тільки сумні очі змученої жінки, яка не може виплутатись із власних негараздів. А ще притаєну, але видиму заздрість. Мовляв, тобі добре, подруженько, ти все зробила так, як треба, так, як «книжка пише» – і вивчилася, і заміж вийдеш, і дитину народиш, коли тобі треба буде… У тебе все за планом.
– Ну, що ти, дурненька, – говорила їй Ганнуся. – Ну хіба може життя йти за якимось планом? Це як кому карта ляже. І у тебе все буде добре. То все шкереберть пішло, бо мене поряд не було, а тепер я приїхала, і все стане на свої місця. Та й подивися, яке у тебе диво виросло. Якби мені таку донечку, я була б найщасливішою людиною на світі…
А Василина слухала і не розуміла, як можна бути щасливою, коли приходиш додому, а там суцільні «прапори» через усю хату з випраних колготок та дитячих суконь, які не встигають висихати, як їх уже знову треба прати; сварливий чоловік, який постійно вимагає до себе уваги і поваги (бо ж він – годувальник родини) і від якого нудило ще до весілля, а після – удвічі більше. Намагалася кудись втекти, нема куди, приходила до мами, а та починала плакати і на відчайдушне: «Мамо, що робити? Як жити далі?» – чула одне: «Йди до церкви! Єдиний, хто тобі допоможе – Господь! Більше сподіватися ні на кого…»
А тепер ще й Ганна, як сіль на рану, – столична, квітуча, незалежна!.. Навіщо вона повернулась у цю діру? Щоб поглумитися, дратувати своєю успішністю і, як більмо в оці, стояти вічним докором, мовляв, людина сама будує своє майбутнє…
Ганна помічала в очах недобрий вогник – те, чого раніше не було. Вона не могла до кінця збагнути, що це. Заздрість? Важко було повірити. І не вірила. Та ні, це просто образа за безталанну молодість. Але життя таке безмежне і багатогранне, і людина завжди владна у ньому щось змінити, потрібно лишень дуже захотіти. А Василина зможе, обов’язково зможе!
І, як завжди, щоранку перед роботою, Ганна забігала до подруги і, намагаючись підняти їй настрій, жартувала: «Сніданок замовляли? Ось вам кава, тістечка і свіжа преса на десерт». І вивалювала на стіл все, що донедавна наповнювало черево її хатнього холодильника. Цьомала донечку і мчала далі. Вона любила Ваську і Васьчину дитину теж.
Минав час. Відгуляли Ганнине весілля. Але це не віддалило подруг, як побоювались, а навпаки. Тепер у них була спільна тема – поплакатись одна одній на чоловіків. Усі вечірки, всі вихідні, всі відпустки відбували разом. Тішилися, коли довелося поїхати на море виховательками, супроводжуючи дітей працівників фірми, в якій працювала Ганна. Збулася їх дитяча мрія – цілодобово бути разом, наче дві сестри. І не лякала навіть відповідальність за двадцять чужих дітей. Знали, що впораються. А наговорилися, а нараділися! Обоє ловили себе на думці, що ніколи в житті не могли б розповісти власним чоловікам те, що одна одній. Та де там! Хіба може особа чоловічої статі зробити глибокий психологічний аналіз жіночої сутності? Найбільше – зробить вигляд, що уважно слухає, і, начебто, розуміє, а насправді за хвилю навіть не згадає, про що йшлося, або ще найгірше – використає почуте на свою користь та ще й насміхатиметься. І в сотий раз пожалкуєш за свою відвертість…
Ні, ніколи взаємини між чоловіком і жінкою не можуть бути такими довірливими, як між особами однієї статі.
Василина особливо потребувала співбесідника – стосунки в її сім’ї ставали дедалі напруженішими. Чоловік, який і спочатку не вирізнявся особливою люб’язністю, ставав дедалі черствішим і нестерпнішим. Коли щось йому в черговий раз не вдавалося, приходив додому напідпитку і його брудну лайку слухав весь дев’ятиповерховий під’їзд. Василина терпіла. Терпіла і мовчала. Бо знала: як буде огризатися, то може опинитися на вулиці разом з маленькою донькою. Адже за час спільної мороки той встиг таки отримати таку-сяку, але власну квартиру. І так, зціпивши зуби, вона животіла. А коли вже зовсім нестерпно ставало, тікала до Ганни, яка могла годинами слухати про «марність людського існування».
– Знаєш, Васько, ніколи не може бути все абсолютно поганим, – втішала вона подругу. – А навіть коли так здається, то це означає, що доля готує тобі якусь величезну несподіванку. Ти сама здивуєшся, коли це станеться, адже нічого доброго ти вже не чекаєш. А воно приходить саме тоді, коли людина втрачає останню надію…
Так вона приказувала подрузі. І їй таки вдавалося заспокоїти Василину. Єдине, що викликало дивне відчуття, – це постійне докірливе запитання, яке застигло у очах приятельки назавжди і яке та не раз висловлювала вголос:
– Ну чому? Чому ми з тобою, такі схожі, майже як дві сестри, ми навіть народилися під одним знаком зодіаку, а у нас такі діаметрально протилежні долі?
І Ганні ставало соромно за свою долю. Так, наче вона була винна у тому, що життя їхнє текло різними руслами.
Потім Ганна виношувала дитину. Ніколи було ретельно придивлятись до подруги, а злостивий часом погляд списувала на поганий настрій. Василина від Ганни не відходила (все чекала, коли подругу здолає слабинка і зізнається, як нелегко почувати себе в новій шкірі). Але Ганна ходила радісною і щасливою у своїй бажаній вагітності, чим викликала ще більше обурення.
– А ти знаєш, що після пологів шкіра у жінок розтягується? А ти знаєш, що груди вже не будуть такими пружними, як раніше? А ти помічаєш, як змінюється твоя хода з кожним кілограмом і ти схожа на качечку?
Та Ганна не хотіла цього знати і помічати. Вона була щаслива. Подруга у неї стала днювати і ночувати, мотивуючи тим, що вагітній потрібен постійний догляд (начебто у вагітної не було чоловіка). І так поступово перетворилася чи не на третього члена сім’ї – без неї вже й обідати не сідали. А коли Ганна залишалася з чоловіком удвох, він, звикнувши до їхньої спільноти, казав: «Щось у лісі здохло, що Васьки сьогодні з нами нема».
Коли Ганна лежала у пологовому будинку, вони разом провідували її, разом приносили їсти: готувала Васька, бо чоловік був до цього не здібний. Робили ремонт у хаті, щоб мати з сином увійшла у чисте. Разом забирали породіллю. Разом хрестили – Васька стала дитині хрещеною мамою, а Ганні – кумою.
– От і породичалися, – сміялися обидві. – Все, що в дитинстві мріялося, все збулося. Нехай помешкання наші стоять не поряд, але належимо одне до одного, як справжня родина.
І Ганна була страшенно рада, що все так сталося, і ловила себе частенько на думці:
– Яка я щаслива, адже у мене є все, чого тільки може прагнути людина: син, сім’я, вірна подруга, батьки. І як, очевидно, було б боляче втратити когось з них. Ні, Ганна не змогла б цього пережити. Тому треба цінувати те, що вони всі у неї є… – І, щораз окрилена такими думками, приступала до своїх нових, незвичайних, але таких приємних обов’язків – обов’язків молодої мами.
Василина змінилася: стала замкнутіша, почала ходити до церкви (на радість матері), посуворішала. Ганна пояснювала це тим, що за новими турботами їм залишається менше часу для спілкування, і тому вони трохи віддаляються одна від одної. «Це – тимчасово», – заспокоювала вона себе. Та деколи ретельно придивлялася до подруги і казала: «Дивна ти якась стала, Васько, – не така, як раніше». А та ніяковіла і мовчала. «Може, закохалась?» – майнула не раз думка, та врешті Ганна перестала непокоїтись: «Як захоче, то сама розповість. Навіщо людині в душу лізти»…
… І от вони удвох сидять у кав’ярні. Поряд бавиться трирічний чорноокий хлопчик, як дві краплі води подібний до своєї мами, Ганнин син (кажуть, як син схожий на маму – поталанить йому). Отупілими від жаху очима вона дивиться на жінку навпроти, яку стільки років поспіль вважала найближчою людиною у світі. Жінка, яку вона не може впізнати, яка виважено і спокійно – жоден м’яз не здригнувся на її обличчі – в найтонших подробицях розповідає, як жила у її, Ганнусиній, хаті весь час, поки та лежала у пологовому будинку. Як три роки носила це у собі, а далі начебто вона вже не може жити з таким тягарем на серці і тому просить її, Ганну (!) допомогти позбавитися непотрібних коливань совісті й очистити її, бо церква щось не дуже їй помагає! На якусь хвилю Ганні здалося, що це просто сон, бо як для дійсності, то воно занадто страшно.
Очі затягувало туманом, і вже перед нею сиділа не Василина, не її кума Васька, з якою вони з однієї тарілки їли, а якийсь страшний монстр зі зрадливими очима та огидним вищиром на закривавлених устах. І тільки десь дуже здалеку долітали слова, наче контрольні постріли у безпомічну здобич заради впевненості (так мисливець добиває звірину, вже давно мертву, шаленіючи від запаху крові).
– Ти знаєш, я все життя роздумувала: чим же ти краща за мене? Та нічим, тільки таланило тобі чомусь більше, ніж мені. І чоловік твій такий самий, як і усі – побачить спідницю, і вже йому пір’я дибки стає… А ти, дурепа, повірила у його безмежне до тебе кохання?.. Чому ти мовчиш? Ти би хоч вдарила мене, чи що?.. І тобі, і мені легше б стало…
… Ганна встала, похитуючись, з-за столу. Взяла зледенілою рукою тепленьке дитяче рученятко і, майже навпомацки знайшовши вихід із кав’ярні, пішла…
Йшла так, наче не вміла ходити, неначе вперше ступала по розпеченому серпневому асфальту. Десь кульгала, десь шпорталася, але за руку тримав її син так, начебто вів п’яну. Вона його не бачила, тільки знала, що він має бути поруч. Тепер і завтра, і завжди. І непомітно безвольний шмат плоті, який за хвилю був її рукою, почав кріпнути, набиратися сили у маленькій надійній долоні, яка його підтримувала. І хода почала ставати певнішою, і вже не хитало її вітром, і вона перестала шкутильгати. Те найдорожче залишилося з нею і ніколи не зможе зрадити, ані покинути. Вона цілувала дитячу голову у волосся, у ніс, у вуха з такою тугою, з таким надривом, наче побачила його вперше у житті. Так у війну молоді вдови, отримавши вісточку з фронту, виціловували своїх сиріт, знаючи наперед, як їм, самотнім, буде важко. Цілувала і плакала, плакала і цілувала. Згребла його собі на груди і вже тікала якнайдалі від того місця, де спіткала її та ненависна слабкість, де ситий, задоволений собою монстр лишився патрати свою наступну здобич, прикидаючись безпомічним ягням. Перевертень знайде ще не одну жертву…
* * *… Васько, Васько, де ти? Де те щире і безпосереднє дівча, яке чекало день у день на розі будинку, і його очі спалахували невимовною радістю, коли бачила «сестричку» (всі ж бо казали, що вони, як дві сестри!). Де ті згорьовані рідні очі, які краяли душу, а я ладна була віддати усе на світі, лиш би в них загорівся вогник надії… І де ті вечори, коли попри всі негаразди, ми вміли реготати так, що аж здригалися стіни… Де ті душевні звіряння, коли, зітхаючи, втішали себе: що би там з нами не було, головне, аби ми не розлучалися ніколи… Де ти, Васько, ділася, і що з тебе зробив той безжалісний світ? Чи ти завжди такою була і вміла все підступно заховати у собі? Але той монстр ожив і таки дав про себе знати…
Так ось воно як пережити зраду. Зраду одночасно двох близьких тобі людей… Думки невловимим вихором проносились у Ганниній голові. І найдивнішим було те, що болю за зраду чоловіка вона не відчувала (звикла до його полігамності), а от Васька, її Васька…
… Куди бігла – не знала сама. У груди надихувало тепло схвильоване синятко. Не плакало, знаючи, що раз мамця біжить, значить, так треба. А вона знала, що треба втікати якнайдалі з цього виїденого хробаками, гнилого зсередини як бите яблуко-паданка, міста. Щоб ніхто не міг її знайти, бо хто зрозуміє? Лише зроблять вигляд, наче розуміють, а далі поглумляться, перетираючи міські плітки:
– Сама винна, дивачка… Пригріла гадину біля серця і не побачила, що в неї попід носом робиться… Праведниця знайшлася… Та й взагалі – сміхота, а не історія… Правду люди кажуть: «Що то за кума, що під кумом не була…»
Вагон № 11
Маленький рудий вагончик із червоним паском на талії притулився до віддаленої колії – його загнали на відстій. Вагончик не любив спокою – він звик до активного життя. Колись, багато років тому, він бігав трамвайчиком старими вулицями міста, в якому знав кожен закапелок, кожен світлофор, кожен горбочок і вигин. Життя його було насиченим і бурхливим.