Рудік розгубився… Такого він не чекав… Проміняти омріяну ніч цілковитої свободи на чергування біля старої хворої баби?!! І як пояснити це все Толяну, який почувши, що є порожня хата на ніч, прискіпливо, зі знанням справи, мов чільник журі на конкурсі краси, обирає гідних із гідних, аби відірватись на всі сто?!! Ой, лихо!!!
Юля стояла на порозі й чекала на відповідь хлопця. Рудік дивився на неї, вона не відводила очей від Рудіка. Те, що відбувалося в його голові, не можливо було порівняти навіть із пожежею… Як навмисно недоречно зателефонував Толян і веселим, збудженим голосом повідомив:
– Чувак, все йде за планом… Об’єкти знайдено. Нічогенькі кобилки, головне – прості, без викрутасів… Бухло і все інше купимо по ходу дєйствія… О котрій за ними заїдемо? Зависнемо, братан, по повній програмі!!!
Дзвінок спрацював як вогнегасник. Рудік вже не вагався.
– Слухай, Толян… Тут несподівана зміна декорацій… Форс-мажор, так би мовити… Не знаю що, але щось у родаків не склалося і увечері будуть вдома… Що?! Що означає – кидняк? Ти оборзів, бачу… Здається, я цілком зрозуміло пояснив – відбій…
– Я знала, що ти не відмовиш, – Юля вдячно чмокнула Рудіка в щічку й пурхнула поверхом вище. – Старенька напрочуд спокійна вночі… Я дам їй снодійного, спатиме до самого ранку.
* * *Рудік сидів у старенькому плетеному фотелі й не відводив очей від старої сплячої баби, котру нещодавно ледь не отруїв угарним димом… Рудік думав про те, що він має бути вдячний цій хворій бабі за її склероз, астму та всі існуючі болячки, бо інакше ніколи не зустрів би у своєму нікчемному житті таку дівчину, як Юля… Рудік дивувався сам собі, адже наразі його зовсім не займали ані Юлині сідниці, обтягнуті джинсами, ані третій розмір, який він, Рудік, встиг потай відмітити… Йому, Рудіку, хотілося знати про неї, Юлю, щось набагато більше, ніж наразі знав, а запитати не було кого… Баба й справді спокійно спала, наче немовля, котре вицідило порцію молочної суміші… Вранці прийде змінниця, однак незручно допитуватись про Юлю у чужої людини, яку ніколи до цього не бачив… Ось мама – та напевно знає більше за інших, адже її цікавлять всі новини у під’їзді… І до кожного вона вітається, і з кожним знаходить спільну мову, миттєво дізнаючись про всі подробиці…
– От блін… Ну чому, коли хочеться поговорити з рідною людиною, її завжди немає поруч? Теж мені батьки… Взяли й кинули напризволяще…
ВАРОШ Є ВАРОШ[1]
– Но та шо, дівки, йдеме на кавіль?[2] Учиниме си даякий дєвішник, як у старі добрі часи? Позерайте[3] які сьме парадні, най тоті городські завидують, – Христина завзято хукала на розцяцьковані складним орнаментом наліпні пазурі, від хижого вигляду яких кидало у піт.
– Не треба хукати, – зауважила майстриня манікюру, здивована поведінкою клієнтки. – Я обробила поверхню «сушкою».
Нігті нагадували гострі отруйні наконечники стародавніх списів, палаючих пурпуром людської крові, і це неабияк захоплювало їх власницю.
– Нашо тобі той кавіль? – заперечила приятелька Марійка-землячка, з котрою колись бігали на танці до сільського клубу, а тепер, здійснивши заповітну мрію перетягнутися до обласного центру, часом зустрічалися у косметичному салоні. Тій начісували фрезуру. – Треба йти домів та дашо ґаздові на обід ладит[4]… Благо, малого вудвезлисьме до родаків, та хоть годна м з хижі[5] вийти, бо інакше сижу дома, як пес на мотузові…
– Ну ти даєш, Марі!!! Дітвака сь сплавила, та хоть пользуйся моментом… То ся лем так називать – на кавіль… Продіфєліруєме, на людей побзераєме[6], та й люди – на нас… Вийдеме парадні, ге чічки[7], – втрутилась третя, що нагадувала наразі перевертня з фільму жахів. Їй фарбували брови та вії, і ватні тампони на очах, обведені страшними чорними колами, нагадували видзьобані очі мерця й навіювали жах. – Я лічно – за… Муй, як усе, по ділах, учора цілий день пакував цигаретлі[8] пуд машину, та й пушов на Словаки… Хоть спочину, бо вже ня докусь достав…
– Но а шо ти хотіла, Анжело? Бізнес є бізнес… Ци ліпше на базарі з рана до вечора нидіти та й просрочені консерви продавати у тридцять градусів жари?… Благо, муй Ванька так бізняк построїв, же на нього люди вкалують, а вун лем по точках їздить і виручку зберать… Як то-то він повів ми на днях… «То уже настояща структура, механізм, шо паше на нас самостоятєльно»… Айбо, як даякий кіпіш – налогова ци санепідемстанція, то ліпше му у вочі не лізти, бо рве і мече… Дубрі, же кришу всягди має, – поцоркавши нігтями об нігті, аби переконатись, що остаточно висохли, Христина відімкнула сумочку й, видобувши звідти дзеркальце й конфітуру, завзято підводила губи… – А я ся нигда у його діла не втручаю – як каже муй Ванька, «не женскоє ето дєло…»… Він ми все штуку на карман кине, «на мєлкіє расходи», та я й мовчу… Видимеся лем зрана, а пак шукай вітра у полі… Як дзвоню йому, бесіда курта[9]: «Шо ся стало? Я занятий по роботі…» Та й триндєц… Масти собі, дівко, голову… Так шо йдеме, дівки, на кавіль та й пув-децу…[10] Де нашоє не пропадало?… Так і бути… Я ниська[11] виставляю…
– Ти докусь[12] наївна, Христино, кидь віриш, же твуй Іван цілими днями вкалує, оби тобі «штуку кинути»… Андика[13] муй Стьопка казав, же відів го з якимись сикухами на шашликах, – Анжелі тим часом знімали з очей ватні тампони і, розплющивши очі, обрамлені чорнющими віями, вона врешті могла взріти приятельок і світ Божий… Перше, що прикувало її увагу – це приятильчені босоніжки. Позолочений пасочок туго стискав широку, не звиклу до філігранного взуття ногу, що бовталася туди-сюди, аби привернути до себе увагу, на височенному підборі… Поруч, наче навмисне (аби всі помітили), лейбою догори сяяла інкрустованим написом сумочка – «Dolce Gabanna»… Таки недаремно Христина не втручалась у бізнес чоловіка – «штука», як бач, капала регулярно…
– Е, дівки… Курвів всягди хватає, а тим більше у вароши… А я кидь пуйду тим сикухам патли вимикувати, то пак буду ходити гола-боса… Ванька ми того не пробачить… Андика повів[14] ми, же поїдеме у кінци літа у той… як його… Мілан, на розпродажі. То в Італіях… Тамки мож усякі габанни та й гуччі накуповати за смішні гроші… Там такоє, дівки, цуря[15] парадноє, же тим Ваньчиним сикухам очі би повилазили… А їм ся нич не обстає, лем ноги перед чужими хлопами розставляти… А ви кажете… Дома треба знати, як політику вести… Курви – то врємєнно, а сім’я – навічно…
– Дурноє белендиш, Христино… То нам сім’я – навічно, бо так нам мамка з няньом змалку тандичили… А хлопам шо? Доки мовчиш і парадно[16] випозіруєш, він тя сокотить[17], а, не дай то, Боже, розкриєш рота або даш даякий збой, нафіг ти кому потрібна… Андика була м у родаків… Думаю, пройдуся селом побзерати, шо а як… Напарадиламся, нові топанки[18] вділа – якраз муй удачно на Словаки з’їздив та й привіз… Як тота ся фірма кличе… Зажди… Дораз ти повім… П’єр якийсь… Ага… Точно… П’єр Карден… Французькі, короче… Нігті намащені, вочка нафарблені – всьо, як має бути, на місцях… Іду я, йду, лем побзераву, а передо мнов Любка Довганичів, Матійова, ци пам’ятаєте, тих, же за продмагом жиють… Ми ще у неї дружками гуляли на свадьбі… Кобисьте її, дівки, віділи, були бисьте у шоці – заношені штрімфлі[19] худа, аж світиться, волосся (ци помните, яку вна косу мала – аж до гузиці[20]) скрученой у ріденький тортош[21], вочі перепуджені[22], ге у зайця… Я ся звідаву[23]: «Любко, ти шо туйки робиш у такому виді, геби сь не у вароши жила, а дагди з Верховини збігла? І де твуй Матій?…» А у неї вочі нараз змокріли, побзерала на мої топанки та й каже: «Матій ся, Анжелко, зблядував у тому вароші на паздіря… Ґута би побила[24] тих засранок – малолєток городських… Доки м мовчала, всьо було дубрі, а як ім не витримала та й розборки учинила, вун ми у куфор[25] цуря зметав та й повів: «Гетка із хижі… Кидь така сь вумна, та шуруй межи корови та й свині… Вспомни дєтство… Може, порозумнішаєш…» Такоє тото, дівки… Писок на хлопа не мож роззявляти… А ви кажете – хлопам сім’ю треба… Їм аби всьо у хижі порайбано[26] було, їсти наладжено[27], а ти – ге та бабовка[28] – напарадися та й вочками кліпай…
Дівчата притихли… Всі втрьох вже були у всеозброєнні, нафуфирені – вибирай до смаку… Марійка вертіла головою, розглядаючи у дзеркалі нову зачіску, Анжела милувалась у люстро виразними, чорнющими, мов вороняче крило, віями, а Христина – всією собою, з ніг до голови, починаючи з позолочених босоніжок і закінчуючи списоподібними наліпленими нігтями… Стовідсоткова боєготовність…
– Но та шо, дівки, впєрьод на міни? – Христя рішуче закинула сумочку за плече, подбавши, аби напис «Dolce Gabanna» опинився не під пахвою, а ближче до людського ока. Анжела вагалася, а Марійка й зовсім вкрилася нервовими плямами, забувши про парадний «тортош» на голові…
– Може, Христю, той… Наступним разом? – спантеличена приятельчиною розповіддю, вона пригадала, як бачила Любку Довганичів востаннє у місті у якійсь із крамниць… Та була всміхненою, охайною, привабливою, коса – до сідниць, на ногах – підбори… «Як ся маєш, Любко?» – запитувала, а та їй безтурботно відповідала: «Все путьом, Марічко… Матій мій бізнесує цілими днями, а я шо?… Хижу напуцую[29], цуря порайбаву, їсти наварю, пак ся варошом пройду, та й дубрі… То тобі не дома, де сонце не встигло вулізти, а ти уже у керті[30], а пак біля свиней, а пак біля корови, а пак дали – у керт на сотки… І так до вечора, ге у страшному сні, і хребет деревіє, а рано знову вставати… Туйки життя другоє, легенькоє… Варош є варош…»
– Ну ти даєш, Марічко!!! – не вгавала Христя… – Малий – у родаків, ґазда – по роботі, лови момент! Коли ся пак увидиме ще?!
– Ви собі, дівки, йдіть… Де ваше не пропадало… А я домів… Обід даякий ладити… Ґазда, як прийде та й увидить, же мене дома не є, пак меригований[31] буде… Та й городину полити треба…
– Яку ще городину, Марічко?!! Шо ти городиш? Та ж ти на етажови жиєш? – Христина здивовано закліпала очима.
– Мамка, коли гостювали у нас, висадили на балконі… Так… Всього по-трошки… Цибулька там, селери трохи… Оби під руков свіженькоє було…
– Докусь подуріли люди… На балконі цибулю садити… Село – селом… Нигда з тебе, Марічко, людини не буде…
Христина, презирливо стиснувши плечима, взяла Анжелу попід ручку, та й почимчикувала, цокаючи підборами, містом – «людей побзерати та й себе показати»… Йшли гордо, змірюючи з ніг до голови зустрічних дівчат, навмисне голосно хихочучи, аби всі помітили чорнющі вії, розмальовані нігті – списи й по-турецьки крикливу Dolce Gabanna… А й справді, чим вони гірші за інших?.. Варош є варош…
МУДАК
Море було спокійним і виваженим, наче терпляча жінка напередодні пологів… Хвиля розмірено й монотонно штовхала кам’яні брили вздовж берега, просячись із материнського лона назовні: р-раз… І помірковано відкочувалась назад, переконавшись, що ще не час…
Я лежала на воді, у Бога перед очима, і, широко розкинувши руки, уявляла себе закинутим безпорадним човником, що, відв’язавшись, опинився задалеко від людського ока, а розчулений втратою рибалка сидить на березі і гірко плаче… Та на березі сидів не рибалка, а мій приятель Денис, і не сидів, а лежав, вигріваючи пупа на твердому південному сонці, і зовсім не був розчуленим, а навпаки, відверто насолоджувався життям…
А потім чомусь мені цілком несподівано прибилася до голови думка, що саме так, як я наразі спочиваю на хвильці-гойдалці, виглядають потопленики, напомповані солоною водою, коливаючись у такт із вітром, аж допоки море не проковтне тіло або рятівники помітять дивну цятку на дискосі горизонту і води… Я заплющила очі, злякавшись, що обмануті моєю нерухомістю чайки вже радяться поміж собою, чи не час видзьобувати мерцю білки… Але видіння урвалося – замість чайок небо розкраяв білосніжний гвинтокрил. Жодних ознак приналежності комусь на череві металевого птаха не було… Ймовірно, хтось з нових «українських» розважався, кружляючи надто низько, аби роздивитись голі дівочі тіла серед «нудіків»… А може, й справді рятувальники… Мені стало соромно за грішну уяву, і, роздратована несподіваним людським втручанням, гребла до берега, аби хутчіш поскаржитись Денисові:
– Дань, скільки, цікаво, треба забашляти, аби мотулятись над забороненою смугою?… А шо, як вони роблять фотки і незабаром я побачу себе в чому мати народила серед хвиль у наступному випуску «Плейбоя»? У них же техніка мабуть – ого-го!
– А що тебе засмучує? Ти – бездоганна…Уяви, як це круто – талановите дівчисько, шокуюче не лишень інтелектом, але й зовнішністю… Хтось би мріяв про таку рекламу…
– І тобі байдуже, що те дівчисько, котре належить виключно тобі, стане об’єктом публічної цікавости?!
– Ти жартуєш?!! Я пишався би тобою вдвічі більше!!! Інша річ, що вони зобов’язані башляти за подібні зйомки шалений гонорар, а не отримувати цінну інформацію надурняка… Мудаки… У всякому випадку ми можемо заробити на цьому пристойні гроші, навіть, якщо твої фотки й вигулькнуть на глянцевих шпальтах якогось еротичного чтива… В таких випадках подають звинувачення до суду… А інакше я готовий стати навіть твоїм рекламним агентом, і, повір, ця справа набагато прибутковіша, ніж невдячна паханина писаки-журналіста…
– Дань… Я не вірю, що це говориш мені Ти!!! А як же наші розмови про значимість душі й умовність тіла?!! А як же твої незворушні постулати, що людині необхідно розвиватись, не зациклюючись на тому, що «Бог післав»? Дань, я тебе не впізнаю…
– Знаєш… Це все я міг говорити тобі на симпозіумах і наукових конференціях… А зараз, коли я врешті розгледів, яка ти є, навіть здатен відмовитись від власних постулатів… Я дивлюсь на тебе – пірнаючу, ходячу, лежачу, нудьгуючу, експресуючу, задумливу, веселу, роздратовану, будь-яку, і розумію, що ти – красуня… І тобі нічого не треба робити… Просто ходити мовчки туди-сюди, як ти це вмієш, коли не знаходиш собі місця…
– Та ж я його не знаходжу, коли обурена людською тупістю, а не для того, аби мене помітили…
– Але ж тебе помічають… І всім насрати, що ти думаєш в цю мить… Ти просто ходиш, а вони пасуть тебе очима… І з того гвинкокрила, котрий тебе вивів зі стану медитації там, на воді, повір, абсолютно не проглядався ані окраєць інтелекту королеви мас-медіа… Зате пружні стегна і розкішні цицьки – ов-ва…
– Дурбецало і пошляк!.. Залиш мені надію, що бодай хтось у цім світі – нормальний… Не самі ж мудаки навколо… І тому я з тобою, а не з такими, як вони, – тицьнула пальчиком у небо, до умовних «нових українців», – котрі можуть собі дозволити все, що завгодно, гадаючи, що покумувалися з Богоньком, а насправді абсолютно безвартісні й нікчемні… Життя рано чи пізно, але неодмінно розставляє пріоритети… Варто лишень набратися терпіння і не спокуситися на примарний шлях легкого збагачення, – вже за металевим білим птахом давно й слід простив, а ми все не могли вгомонитися… – Та про що це ми, Даню, отут, поруч великої води, про яку мріяли цілісінький рік!!! Шкода, що ти не вмієш плавати, дарма, що дорослий хлоп… Давай я тебе навчу… Світ видається цілком інакшим, коли спостерігаєш його з води… І мріється там краще…
– Ох, ти ж моя мрійнице, – Денис гладив моє мокре волосся, і тілом приємно пробігали дрібні дрижаки… – Колись тато намагався це зробити – казав, що варто інсценувати екстремальну ситуацію і людина без попереднього знання здатна поплисти так, наче не виходила з води змалечку… Мама його сварила, переконуючи, що дитячий стрес здатен мати також інакший прояв, викликавши стан афекту, словом… Плавати я й дотепер не вмію… І, найімовірніше, не навчуся вже ніколи…
– Не зарікайся… Людина ніколи не знає, що їй доведеться освоїти протягом життя… Ситуації бувають всілякі…
– Ти моя розумнице… От і зараз ситуація підказує підняти з пісочку розімлілі засмаглі дупи, перехилити десь по келиху живого бочкового, і, набравши його з собою у слоїк, тупо втикати до вечора у ящик, допоки не вщухне спека, розмірковуючи, скільки заплатили б за твої фотки розпальцьовані камікадзе… Ха-ха-ха…