– Ах ти ж свинота… Ніяк не можеш позбавитись спокуси наживи… Забудь… Це були звичайнісінькі рятувальники…
– Ні, Женю… Це були типові мудаки…
Перекинувши одяг через руку, аби не виглядати непристойно вбраними серед знуджених нудіків, ми чимчикували у бік кольорових парасоль, де у свіжопофарбованих (до сезону) ятках наливали у півлітрові пластикові горнятка, а також у скляну тару живе бочкове… Байдужі тіла, що розкинулись навколо, підставляючи сонцю цілком незбудливі завдяки відвертості й масовості збіговиська геніталії, свідчили про повну апатію їх власників до навколишнього середовища… Тіла не ворушилися при появі оголених банякоподібних цицьок чи непомірно великого навіть у інертному стані пеніса… І якби раптом серед усього тілесного мотлоху завалялася Клаудія Шифер чи Наомі, всім однаково було б до дупи… Цілковита нірвана… Відпочинок вдавався, що й казати…
* * *Наступного дня приспане напередодні море активізувалося… Розбурхані хвилі гепали у кам’яні скелясті дармовиси так, як наш п’яний сусід дядя Льоня, коли дружина замикала перед його носом двері на ключ… Він розганявся на всю довжину майданчика і безрезультатно гатив плечем у неприступний броньований метал, а потім, усвідомивши власну безпорадність, сідав на сходи і жалісно хлипав…
Негода мене не злякала, я люблю стихію… І скинувши похапцем все, у чому прийшла, вже мчала до води у той час, коли Даня помірковано стягував із себе сандалі, шорти, сорочку, труси…
– Жень, може не варто сьогодні? Дивись, який вітер… Зачекай, може вщухне…
Та де там… Коли я бачу воду, мене не спинити… Клекіт хвилі проковтнув кинуті через плече слова:
– Не дрейф… Все буде о’кей!!! – і за мить широкий мах тренованої руки вже розтинав воду – хутчіш туди, де понад усе на світі хочеться і вдається уявляти…
Цього разу я бачила себе чайкою… Гарно бути птахом… Благородно й безпечно – на птаха не патрують рибалки, такий птах і у повітрі, і у воді, й на суші – наче вдома… Ані клопоту нема, ані страху, а натомість – безмежна воля… Як там у Чернишевського: «…чому люди, мов птахи, не літають?…» Отак дрімаючи, я не зчулася, як небо затягло темним сонценепрониклим наметом… Розплющила очі і злякалася: «Ого!!! Буде буря!» Обернулася до берегу, де серед мурашок, у котрих відстань перетворила людей, дрімав і Денис… Серце неприємно штрикнуло – невже йому цілком байдуже, що насувається негода, а може й небезпека?.. Задрімав, мабуть…
Тим часом хвиля, нетерпляче наступаючи на попередню, гнала водяні валуни заввишки ледь не у людський зріст… Треба повертатися, не зважаючи на багаторічний досвід пірнальниці… Замах руки, ще один, ще… Напрямок вітру загрозливо змінювався, відкидаючи беззахисне тіло, насміхаючись над марними людськими зусиллями… І варто було здолати бодай кілька метрів у потрібний бік, як вода підхоплювала і жбурляла назад, у відкритий простір, руйнуючи спроби подолати стихійну міць… «До берегу, хутчіш до берегу», – стугоніло в голові, а натомість по обрисах суші, які віддалялися, я розуміла, що завдання стає дедалі складнішим… Безпомічність – ось що збиває з пантелику найбільше… Безпомічність і загальна байдужість, що ще вчора викликала неабияке захоплення, та наразі лякала понад усе. Ще б пак! Кому з голих стурбованих негодою відпочивальників, що заметушилися берегом, збираючи бігцем килимки, аби вчасно драпанути й не змокнути, прийшло б на розум, що серед хвиль бовтається цілковитий ідіот, чи то пак ідіотка? Раптом одна з постатей-мурашок, покинувши метушливий рій, опинилась впритул до води, зосереджено вдивляючись у морську далечінь… Ну звісно, це ж Даня!!! Яка я дурепа, припустивши, що мене могли покинути напризволяще! І з останніх сил видряпавшись на верхівку водяного валуна, я горланила, що було сили: «ДАНЯЯЯЯЯЯ!!! Я ТУУУУУТ!»…
Не знати, чи мене хтось почув, бо постать завмерла, не ступивши ані кроку у мій бік, а натомість, приклавши долоньку кашкетом до очей, настирливо щось видивлялася, і тільки вітер доносив обривистими клаптями звуки, що губили зміст серед зростаючої стихії: «ЖЕНЮЮЮЮ!!!.. ВЕРТАЙСЯ!!! ПЛИВИ… НУ Ж БО… НАЗАД… МЕРЩІЙ, ЖЕЕЕЕНЬ!!!»
Та мені було вже байдуже: налигавшись солоної води, я цілком ясно усвідомлювала приреченість, і єдина думка, на яку ще був спроможний атрофований страхом мозок, вертілася у голові, наче стара вінілова платівка, котру заїло і немає кому спинити: «Сама винна, сама, сама, сама… Величезний гріх – загравати зі смертю, уявляючи себе мерцем… Бог не любить крамольних розваг… Ніщо так не породжує фатальність, як уява… Виборсуйся тепер сама, сама, сама»…
…Останнє, що я побачила над собою, силоміць розплющивши до світу пекучі від солі очі, – це вчорашній білосніжний гвинтокрил, що ступором завис просто над моєю головою… Він опустився так низько, що здавалось, от-от зачепить черевом хвилю… Викинувши з нутрощів мотузкову драбину, що вихилялася врізнобіч за вітром, мов дресирована гадюка, гвинтокрил людським голосом щосили репетував: «Чіпляйся!!! Чіпляйся мерщій, дурепо, бо загинеш…» Забракло сил… І за мить чоловіче вбране у білий одяг тіло, відокремившись від металевої матриці, виплюнулось з гвинтокрилого лона і забовталося поруч серед хвиль… Знепритомніла…
* * *Перше, що я почула, – два чоловічі голоси, які доносилися начебто здалеку… Та непомітно примруживши око побачила, що вони зовсім близько – поруч, на суші, і мають власників… Один із них належав хлопцеві, що, скинувши з себе мокрий одяг, завзято його викручував… Інший – безперечно Денисові, котрий стурбовано тримав мою руку у своїй, іншою механічно погладжуючи волосся, від чого зовсім донедавна я хапала приємні збудливі дрижаки, а наразі відчувала огиду…
– Гадаєш, небезпека минула?
– Ти ж сам бачиш, шо вона рівно дихає… І пульс нормальний…
– На, візьми рушник… Застудишся…
– Пішов ти зі своїм рушником подалі… Як ти міг відпустити дівчину, коли бачив, що насувається буря? Прикінчити тебе мало… – хлопець приклав до вуха водонепроникний годинник, але це було зайвим – «ROLEX» завжди забезпечував гарант якості…
– Її неможливо спинити… Та й плаває вона відмінно… В школі на юніорський мінімум здавала…
– Це мізків у тебе – мінімум… А сам чому за нею не поплив, гер-р-рой?
– Я не вмію плавати… Якщо чесно, я подумав, що вона мене розігрує… Мав необережність розповісти, що потрібна екстремальна ситуація, аби навчити когось плавати… А Женька… Вона вміє спровокувати будь-яку ситуацію, аби досягти мети… Хто б здогадався, що це все – насправді, а не звичайнісінький розводняк…
– Знаєш, що я тобі скажу… Мудак ти – ось ти хто… Я б на її місці у твій бік не глянув…
Я відчувала потилицею, як шурхотять по гальці, віддаляючись, босі ноги… Хотіла спинити, подякувати, заглянути йому у вічі і не відпустити ніколи… Байдуже, чи він і справді рятувальник, а чи один із «нових українських», котрі літають занизько над нудіками задля власної розваги… Він, наче прочитавши думки, спинився за крок від мене… Нахилився, ніби хотів ще раз пересвідчитись у тім, що постраждала поволі приходить до тями:
– Гарна…
ВОРОЖКА
– І що тебе привело сюди, красуне? – перед Тонею стояла жінка невизначеного віку, розпелехана, з набряклими повіками й дотліваючою цигаркою у пожовклих від тютюну пальцях. На її ногах були старі діряві капці, а непомірно відверте декольте цвітастого халату оголювало величезну відразливу волохату родимку ледь не на пів-бюсту.
Тоня стояла наче вкопана. Приятелька Любка попереджала: «Нічому не дивуйся. Люди, які мають зв’язок з потойбічним світом, виглядають дивакувато, вони інакші. Але нічого й не розповідай, вона сама тобі все розповість: і чи Сашка тебе справді любить, і коли поберетесь, і скільки діточок матимете, і чи грошики у кишені водитимуться… Вся твоя доля у її картах лежить… Недаремно вона – ПРОВИДИЦЯ!!!»
Тонька щоправда пручалася, бо ще бабця-небіжчиця попереджала: «Ніколи, дитино, не спокушайся заглянути в майбутнє… То є великий гріх… А як з’являтимуться сумніви чи незрозуміле сум’яття на серці, піди краще до церви та й помолися – все, як рукою, зніме…»
Але ж ота Любка-пронира й мертвого вмовить. «Піди та піди, – каже, – відразу дізнаєшся, хто чим дихає… Забудь старечі забобони… Сьогодні вся політика й економіка на пророцтві лишень і тримається… Усі бізнесмени, депутати й інші сильні світу цього пальцем не ворухнуть, поки не отримають благословення ясновидців…»
– Але ж я не депутат і не бізнесмен, – заперечувала Тоня, – навіщо мені це?.. Те, що мені треба знати, я й так знаю… І те, що Сашка мене любить, і те, що поберемось, як отримаємо дипломи, а діточки… То вже як Бог дасть… Тут жодне втручання не має сенсу…
– Дурна ти зовсім, Тонь, – переконувала Любка. – Це тобі здається, що все добре, а насправді може й ні… Бодай з цікавості піди… Он, Анька з паралельного потоку була… Не встигла поріг переступити, як та їй: «Бережи дитинку у своїй утробі…» Та очі вирячила – навіть не підозрювала, що від Костика залетіла… Та й дізнатися про це звичним медичним шляхом було неможливо – надто термін малий був… А ти кажеш – байки…
Тоня стояла в захаращеному мотлохом коридорі, затамувавши подих… А що, як вже з порогу почує щось вбивче? Але замість пророцтва неохайна жінка невимушено сказала:
– Заходь. Черевики не знімай – не прибрано.
Попіл з її цигарки сипався просто на підлогу, й, відімкнувши двері смердючого туалету, вона викинула недопалок в унітаз і гучно спустила воду.
– Сідай, – наказ пролунав, наче постріл. І допоки Тоня, присівши на краєчок розхитаного дзиґлика, ошелешено озиралася в кухні, де у цілковитому безладді тхнули цвіллю немиті баняки, провидиця відлучилась за кольорову бамбукову фіранку, яка гучно брязкала ще довго по тому, як крізь неї просоталось огрядне тіло. Повернулась із товстелезною колодою карт – незвичних, довгастих, зроблених з цупкого картону, аби не стиралися впродовж тривалого вжитку.
– На що кинемо? – провидиця вправно, зі знанням справи тусувала колоду, перекидаючи з руки в руку. Тоня не могла відвести очей від пекельних малюнків, що вигулькували з внутрішнього боку карт і нагадували картини страшного суду.
– Що? – перепитала.
– На що карту кинемо? На здоров’я, на роботу, на гроші, на кохання?.. На щось одне можна…
Зі здоров’ям у Тоні було все гаразд, про роботу говорити було зарано, навчаючись на другому курсі, до грошей особливої жаги не мала. Отже, залишалося останнє. І недовго провагавшись, відповіла:
– На кохання.
– Збий, – ворожка простягнула до неї перевернуту зовнішнім боком колоду.
– Що? – не зрозуміла знову.
– Збий, кажу… Зсунь карти… Перший раз, чи що?
– Так, вперше, – Тоня обережно, наче боячись обпектися, одним пальчиком підштовхнула карти, розділивши колоду навпіл.
Відклавши половину карт, ворожка вправно розкладала на засмальцьованій цераті ті, що залишилися у неї в руках. Тоня вдивлялася у складні, незрозумілі їй конфігурації і намагалася вгледіти у них свою долю. Їй починало ставати цікаво.
– Значить так, дівонько… У голові твоїй два принци – чорнявий та білявий… І ти не знаєш, кому віддати перевагу. Білявий дуже любить тебе, він добрий і покладистий, але щось заважає тобі підпустити його надто близько… Може, відстань, яка вас роз’єднує…
Тоня розгубилася… З чорнявим все зрозуміло… Пригадала Сашкові цупкі чорні, як смола, кучері, які вона так любила перебирати пальчиками, коли той ледь не вмлівав від її ласки… А хто ж тоді білявий? Нісенітниця… Чи може йдеться про Руслана, її давнє шкільне захоплення?.. Той і справді був безмежно закоханий у неї… Навіть якось клялися одне одному про «любов – до гробу…» Та коли ж це було?!! По закінченню школи Руслан поїхав у Росію – там у нього бабуся, й вступив до якогось престижного технічного ВИШу, а вона залишилася у провінційній дірі… Часом переписувались в «Однокласниках», та не знали навіть, коли буде змога побачитись… Але стривай… Звідки ця дивна жінка може знати, що на заваді стала відстань?! Тоня не видала здивування. Хоч мурашки й закопошилися по шкірі… Врешті-решт, Руслан наразі мало її турбує… Вже два роки, чи не з першого дня, як сіла на студентську лавицю, вони з Сашком нерозлучні… Їх так і називають на курсі – «солодка парочка»… Давно перезнайомились з батьками, Сашко приходить до неї, наче до себе додому, та й взагалі… У них все вирішено… Обидві батьківські сторони не проти, та й вони самі дня не можуть проіснувати одне без одного…
Ворожка, начебто не помітивши Тониного сум’яття, байдуже продовжувала далі:
– А от чорнявий… З ним складніше… Тут ситуація непроста…
Тоня напружилась: в чому може полягати складність ситуації? Адже у їхніх тривалих стосунках, здавалось би, давно розставлені крапки… Тепер Тоня стурбовано ловила кожне слово, начебто саме тут, на брудній прокуреній кухні, вирішується вся її доля…
– На заваді тобі стоять дві жінки: одна – чорна, друга – біла… Чорна, старша, має неабиякий вплив на твого принца та ще й кровні стосунки…
– Ой, леле, – сполотніла Тоня, – це ж мабуть його мама…
Сашкові від неї дісталося у спадщину розкішне хвилясте темне волосся, яким обидва пишаються… Весела, привітна, зустрічала Тоню, мов рідну дитину… Сашко її обожнював і любив жартувати: «…Може, зі мною тобі, Тонь, не поталанило, зате зі свекрухою – напевно…» То як же так?!! Чому ж на заваді?!! Несподівано пересохло у горлі. Тоня ковтнула слину. Мовчала й слухала… Любка наказувала нічого не запитувати й емоцій не видавати.
– Біла дама – молода й приваблива… Вона давно поклала око на твого принца і відступати не збирається, – ворожка викладала карту за картою, які здавалися Тоні цеглинами, що замуровують намертво всі підвалини її особистого щастя. – Вона є настирною й рішучою, хоч доволі глупа… Тому боятися треба не її, а тієї старшої, чорної, на котру біла покладає всі надії…
Ага… Отже, Сашкова мама виступає сутенером між ними. Страшні здогади ледь не довели Тоню до непритомності. Сашкова мама прикидається такою привітною, лагідною… Як там вона казала: «…Я безмежно щаслива, коли бачу, що мій син знайшов свою половинку…» Лицемірка… Брехуха… Підступна гадина… Ноги моєї більше там не буде…
– …Біла має незаперечний козир – вона із заможної родини. Ось… Дивися… Навколо неї – всюди гроші… І безперечно, якщо твій принц зупинить свій вибір на ній, то житиме, наче кіт у сметані… Він про це знає і вагається, не може визначитись… Чорна дама на нього впливає не на твою користь… Він знайде там добробут, але щастя йому в тому домі не буде ніколи, бо його очі завжди повернуті до тебе…
Все… Це вже було занадто… Тоня не хотіла слухати далі… Розуміла, що достатньо почути ще щось, і вона розреветься просто отут, біля цієї відразливої жінки, котра відкрила їй очі на правду. Ворожці ж байдуже до Тониних сліз, адже отаку «правду» та віщує щодня, вже звикла до емоцій «клієнтів»… Недаремно ще спочатку попередила: «Все, що ти, дівонько, зараз почуєш, кажу не я… Карти кажуть… Тому не ображайся…» Тоня рвучко піднялася з розхитаного дзиґлика, даючи тим знати, що аудієнцію закінчено…
– Зачекай, – намагалась зупинити ясновидиця… – Оскільки ти прийшла вперше, давай тобі ще на щось кинемо карту… На здоров’я, на кар’єру… На що хочеш? Це буде мій подарунковий бонус…
Тоні не треба було бонусів:
– Дякую… Наступного разу, – проковтнула клубок у горлі, аби вичавити з себе бодай слово…
Ледь не забула про розрахунок. Тремтячою рукою видобула з сумочки гроші й поклала на порепану церату.
– На стіл не клади… Не годиться… На підлогу кинь біля порогу…
Тоня вже не чула, як за її спиною скреготіли заіржавілі двері, які за півгодини до цього так само рипуче впускали її до ворожки… Вона кулею мчала вниз по сходах, аби вдихнути свіжого повітря і прийти до тями… «Ах ти ж гаденя чорняве, – голова стугоніла, наче міх у кузні. – Отже, мало того, що мамця твоя – підступна й дволика, то ще й ти мене за ніс водиш… Кар’єрист… Пристосуванець клятий…»
Мов ошпарена окропом, Тоня виплигнула з під’їзду на вулицю… Заходились дзвінким співом пташки… У пісочниці завзято копошились галасливі замурзані діти… Весна нагадувала про себе стійкими пахощами бузку і пожвавленим спілкуванням бабусь біля під’їздів… «Ну нічого… Незабаром сесія, а там – канікули, – думала Тоня. – Майну в Росію навідати Руслана, а там… Може й сама переведуся… Я вам доведу, хто чого вартий… Теж мені, комбінатори знайшлися… Матеріалісти довбані…»