…Галюся, наче у мареві, переглядала все, що довелось пережити… Оті кілька років, що не була вдома, хотілося забути, немов страшний сон, та не вдавалося. Вагітніла новими й новими спогадами, що, мов намистинки по ненавмиснім натиску на делікатні коралі, розліталися врізнобіч і котилися-плигали по дзеркальній гладі пам’яті, зникаючи по закапелках, що до віку не зібрати… І лишень зараз зернятко за зернятком, кулька за кулькою викочувались-вигулькували з потаємних схованок в надії нанизатися докупи знову у цільне намисто, виринали з пам’яті, наче навмисно обростаючи деталями й подробицями пережитого жаху… Намагалася пригадати щось позитивне, бо ж воно було, адже інакше не вижила б… Так… Були хвилини, коли серце сповивало теплом – коли вісточку отримувала від синів…
Всоте перечитувала кожне слово: про те, що Мишко отримав золоту медаль по закінченню школи, і про те, що вступив до університету і вони з Андрійком нарешті разом мешкають у гуртожитку, не зважаючи на те, що вчаться на різних факультетах… Довелось, щоправда, прохання писати до самого ректора, але той, благо, сприйняв це з порозумінням… Ще б пак – старший син є гордістю фізфаку, а молодший неабияких успіхів досягає у вивченні біології, недарма ж роками захоплювався селекціюванням і позщеплював вдома всі яблуньки з айвою і аличу з ренглодами… Ох, скільки сварок було через ті його чудернацькі досліди…
Галюся складала синівські листи докупки і вночі, коли вже за нею ніхто не міг підгледіти, перечитувала з блаженним виразом на обличчі дорогі серцю рядки, немов Біблію, і, беззвучно схлипуючи, засинала… А в кінці місяця господарі відпускали її з ферми у районне містечко, на пошту, і ті її відлучення носили урочисто-обрядовий характер, бо ж вона поспішала надіслати дітям гроші… Поверталася тиха й радісна, наче з церковного причастя, і в той вечір її вже ніхто не зачіпав випадковими завданнями, не наважуючись порушити нетривкого, але такого видимого блаженства…
Наразі Галюся поверталася додому… Вперше за п’ять років… Вона не знала достеменно, що її там чекає… Не попереджала навмисне – хотіла зробити несподіванку… Хлопці найвірогідніше у місті – сесія ж бо… Андрійко цього літа отримає диплом… Від чоловіка вісточки, щоправда, давно не отримувала, та байдуже – той завжди неохоче писав… Прослизало, щоправда, серед синівських рядків, що батько дедалі більше закладає за комір, посоромились написати правду, що той вже більше року, як перетягнувся мешкати до якоїсь пройдохи в сусіднє село, і хата стоїть порожньою… Приїжджали туди на вихідних, приводили все до ладу, з болем вислуховували сусідські перегуки про те, як старий лайдакує вкупі з такою, як сам, від кнайпи до кнайпи, і спричиняє їм дедалі більше сорому… Та про це Галюся не знала… Знала тільки те, що зовсім скоро вона переступить поріг рідного дому і припаде до маминої могили, і обійме синів…
Прозорий аркуш-декларація тремтів у дрібненьких, схожих на дитячі, Галюсиних руках… Важко було повірити, що ті безпомічні на перший погляд пальці придатні до найважчої роботи… Не звикла писати… Копати, аршувати[38], збирати, лущити, сіяти, чистити, згрібати їй було набагато легше… Хвилювалася… Виводила на тому аркуші цифри, дозволені законодавством, а на грудях мала заховану туго обмотану цераткою і перев’язану мотузкою кіпку гірких грошей… А як же інакше… Попереду – свята, хату треба приводити до ладу, в сина незабаром випускний… Уявляла собі університетські урочистості, і всіх їх укупі, цілою родиною, в новому одязі, всміхнених і щасливих, і її гордість за те, що здужала таки здійснити омріяне, а наступного року і молодшенький, Мишко, стоятиме так само пишно серед випускників, притискаючи до серця червоний диплом… Не зламалася, не піддалася вмовлянням одного й другого, котрими краяв серце кожен лист: «Мамо… їдьте вже додому… Ми переведемося на заочний, підемо працювати, тільки повертайтеся…» Перед від’їздом переховувала ту кіпку зелених безліч разів, та так ретельно, що опісля вже й сама почала забувати, де поклала… і врешті таки зважилась, припасувала на собі схованку, а зараз той згорток обпікав їй груди усвідомленням незаконності й ризику… Віддала заповнену декларацію водієві, і той, поскладавши акуратно всі аркушики до купки, подав митнику-пацюку.
– Прошу вийти всіх з автобуса, – той буравив очками-щілинами кожного, хто ступав стерплими ногами на покинуту колись землю і невпинно повторював. – Все, що не вказано в декларації з будь-якої причини, зараховується умисно прихованим і підлягає конфіскації…
Водій, ледь стримуючись, стискав зуби, гамуючи огиду до зажирілого поцінювача закону, проте очі його видавали… «Який же ти козел», – бриніло у його змученому погляді, і митник, відчуваючи це, заходився ще завзятіше виконувати свої обов’язки.
– Зараз ми вчинимо вибірковий обшук, і якщо бодай у когось знайдемо щось, не вказане у декларації, то обшуку підлягатимуть всі без винятку «іноземні туристи», ги-ги-ги… – задоволений заяложеною, як і сам, дотепністю, митник ковзав поглядом по кожній виснаженій постаті, обираючи собі здобич…
Галюся виходила з автобуса останньою… Не зімкнувши ока протягом ночі, вона ставала ногами на рідну землю так непевно й хитко, що здавалося, от-от впаде… Стерплі ноги начебто наповнилися ватою замість кісток, застояла кров вперто не бажала циркулювати тілом… Сонце, віддзеркалюючись від снігу, яскравими променями ударило просто в обличчя, і, аби втримати з несподіванки рівновагу, вона схопилася за відкіс дверей – ще мить і впала б митнику під ноги…
– Ого!!! А ви тут часу даремно, як бач, не втрачали!!! Вже Різдво почали святкувати!!! Та ще ж зарано!!! – глумливо підтрунював той, а водій, помітивши Галюсину слабкість, вкотре стиснув за спиною кулаки…
– Невже ви не бачите, що жінці зле? Їй потрібна допомога лікаря…
– Облиште… Бачили ми таких симулянтів, не перший день живемо… Погані з них актори, ось що я вам скажу, – вдоволена посмішка розтеклась по мармизі митника, мов розтоплений смалець у гарячому баняку… – От із неї ми й розпочнемо вибірковий обшук… Пройдіть но, паніко, у службове приміщення державної української митниці…
Галюся втратила свідомість…
ЛИСТОНОША
– На що нарікаєте? – місцеве світило медицини виявилося доволі ввічливим, і, помітивши напруження у очах пацієнта, привітно підсовувало до нього крісло зі зручними гнутими бильцями, зробленими під вигин людської руки, та цупким драповим сидінням, аби пацієнт відчував себе впевнено та розкуто. Все було продумано заздалегідь як в інтер’єрі, так і в образі самого лікаря. Світило мало проникливі сірі очі, вкриті безколірним глянцем нігті, взірцево поголене рожеве обличчя, напарфумлену хусточку у нагрудній кишені маринарки і столичний диплом психолога. Світило понад усе мріяло стати доктором наук у галузі психіатрії, і тим вдвічі збільшити гонорари за власну працю. Але цього разу пацієнт виявився не з тих, хто сприяв збагаченню. Та попри все світило усвідомлювало, що кожен, хто звернувся до нього по допомогу – це сировина для підвалин його великого майбутнього.
Лаврентій нервував. Уперше за багато років він наважився переступити поріг лікарняного кабінету. Окрім всього він враз усвідомив незугарність власного заношеного однострою і, прикипівши очима до лікаревих пальців, заховав руки зі згризеними нігтями за спину.
Світило бачило, що дивакуватий пацієнт розгубився, і намагалося втертися в довіру– наразі це було його професійним обов’язком.
– Не нервуйте ви так, – лікар розщіпнув ґудзики піджака, підкреслюючи тим самим неофіційність зустрічі, і, підійшовши до вікна, відхилив кватирку. Струмінь свіжого повітря вивів Лаврентія з заціпеніння. – Отже, ви прийшли з метою розповісти про ваші труднощі, і я залюбки вас вислухаю, аби ми разом спробували тих труднощів спекатися… То що ж вас привело, шановний…
– Лаврентій… Мене звати Лаврентій, – чоловік нарешті наважився вмоститись у кріслі, проте й далі не відводив від лікаря очей.
– Чудово, Лаврентію… Незвичне ім’я… Старовинне… Ваша мама, вочевидь, за фахом – вчителька літератури…
– Моя мама, Царство їй небесне, змушена була покинути роботу задовго до пенсійного віку… І винуватцем цього був я…
Лікар сполошився. Це вже не скидалося на типовий тимчасовий психічний розлад, що ними турбувала його більшість пацієнтів, серед яких домінували розчулені панночки, котрі не в змозі самотужки пережити чоловікову зраду, чи психічно знищені чоловіки-підприємці, яких вивела з колії невдала фінансова операція, а часом і цілковитий крах. Зрозуміло, що тут щось інше, глибинне, таке, в чому доведеться справді докласти зусиль і покопирсатися, а не давати замусолені типові поради. Зрозумілим було і те, що пацієнтові потребувалось чимало зусиль, аби зважитись на візит і, окрім всього, накопичити грошенят, адже скористатись послугами професійного психолога – справа заможних людей. Майбутній доктор наук вийняв з нагрудної кишені хусточку і протер спітніле чоло. Пахощі від неї розтеклися стійким шлейфом по всій кімнаті…
– Отже, ваша проблема має тривалу історію… В такому випадку найкраще розпочати з самого початку – відтоді, як ви вперше зрозуміли, що у вашому житті щось негаразд.
– Лікарю, про те, що зі мною не все гаразд, зрозуміли всі оточуючі з того дня, як я вперше зіпнувся на ноги…
«Сили небесні!!! Цього ще бракувало!!!» – лікар непомітно глипнув на стінний годинник, адже кожному пацієнтові приділялася година, а цей зіпнувся на ноги, судячи з його віку, доволі давно. Та вголос сказав:
– В такому разі спробуймо послідовно, крок за кроком, відновити у пам’яті всі події, що супроводжували вас протягом життя.
– Гаразд… Я спробую, – Лаврентій нарешті відвів погляд від світила, сфокусувавши його на відчинене вікно, і, зібравшись з думками, зосереджено розпочав:
– Мої батьки зрозуміли про вроджену ваду, щойно я навчився самостійно пересуватися у просторі… Вада полягала у тому, що мені постійно треба було кудись іти… Я не міг всидіти на місці й кілька хвилин, і не встигала мама відвернутись, як я вже був біля порогу, а часом і за ним, внаслідок чого вхідні двері до помешкання стали ретельно замикати, чого не робили ніколи до цього… Втім, спочатку це сприймалося як звичайнісінька дитяча рухливість, а сусіди здивовано перешіптувались поміж собою, натякаючи мамі, що у її хлопчика надто жвава, як на такий молодий вік, вдача… Мама зазвичай відмахувалась від них, мовляв, «за своїми краще дивіться», а тим часом страх її зростав із кожним днем, адже вроджена кмітливість підказувала мені, як треба відмикати замок на дверях, щойно я почав до нього досягати… Двері почали замикати ключем, а ключ надійно переховувався у кишені маминого халата. Коли ми вирушали на прогулянку, вимагалося неабияких зусиль, аби мене втримати – я міг крокувати на найдальші віддалі, не втомлюючись ані краплі. А бідолашна мама, повсякчас поспішаючи за мною, ставала виснаженою і нервовою, проте вигляду не подавала, а супроводжувала мене по всіх існуючих закапелках, вигадуючи нові й нові розваги, аби відволікти мене від головної фізичної потреби – кудись повсякчас іти… Вона прив’язувала мене завбачливо прихопленим із дому мотузочком до себе, і ми бавились у потяг, де вона була машиністом, а я – вагончиком, і коли потяг робив зупинку, машиніст голосно видихав умовний пар, а вагончик слухняно змушений був спочивати, очікуючи, коли уявні пасажири займуть місця… Ви усвідомлюєте, що їй довелось пережити, проходжуючи пішки безліч кілометрів шляху з прив’язаною мотузочком до себе дитиною?.. – Лаврентій передихнув і на мить замовк, занурившись у спогади про невимовно далеке минуле… – Та найгірше почалося пізніше, коли мене призначили у старшу групу дитячого садочку – всі ж бо розуміли, що дитині необхідно призвичаюватись до колективу бодай за рік до школи, та й окрім всього мама змушена була виходити на роботу – батько вже тоді хворів і його пенсії по інвалідності катастрофічно не вистачало на життя. Завбачливо попередивши виховательку про мою особливість, мама благала про увагу до мене, щодня вирушаючи до школи на роботу, де розповідала дітям про класиків літератури, а подумки невідступно була поруч зі мною… Втім, це не допомагало… І, забігаючи за мною по роботі у садочок, знову й знову впиралася у глухий кут розпачу виховательки, адже вкотре не вдалося догледіти за дивною дитиною, та й це було марним – я знав усі потаємні лази і схованки, якими можна було чкурнути з дитячого майданчика у відкритий простір. Спочатку мене розшуковували всім педагогічним колективом, на чолі з мамою прочісуючи вулиці та вулички, підвали та всі найнепомітніші закапелки… Єдиний позитив моїх мандрівок полягав у тому, що я завжди попри будь-які обставини повертався додому – за годину, за дві чи за три, проте чітко усвідомлюючи існування рідної домівки. І вже згодом мене припинили шукати, а виснажена, проте мужня мама, вкотре знайшовши голодне дитя під порогом, мовчки відмикала замок і довго відмивала мене від вуличної пилюки та мандрівних пригод… Вночі плакала, а я тулився до неї, запевнюючи, що це востаннє. А наступного дня щойно вихователька відводила від непосидюха погляд, непоборне бажання кудись йти знову й знову штовхало на втечу… З садочка довелось мене забрати – жоден вихователь не наважиться бо нести відповідальність за таку дитину. Я став ходити з мамою на роботу… Неймовірними зусиллями отримавши директорський дозвіл на мою присутність у класі, мама саджала мене за останню парту, і я вкупі зі старшокласниками осмислював розмаїтість персонажів Толстого та особливості викриття соціальних проблем Достоєвським… Виглядало це доволі кумедно, адже учні знали про істинну причину мого перебування під невпинним маминим наглядом і повсякчас кепкували. А коли настав час мого першого дзвоника, я не знав, де заховатися від насмішницьких поглядів… «Ей, Миклухо Маклаю, тобі не місце серед першачків, адже ти засвоїв вже програму усіх старших класів!» – дражнили, та я не зважав, бо єдине, що по-справжньому турбувало – це тривалість уроків, які, як підказувала мені свідомість, доведеться таки відсиджувати… Для мене то була справжня мука…
Лікар уважно слухав. Не перебивав, не перепитував, лишень часом занотовував щось у записничку і далі уважно вдивлявся до дивного пацієнта… Аналогів у його медичній практиці не було. А Лаврентій тим часом продовжував:
– Заняття я сяк-так відбував, не зважаючи на страждання, які приносив вимушений спокій… Та щойно лунав дзвоник, сповіщаючи про кінець останнього уроку, мене наче здувало вітром. І запобігти цьому виявлялось неможливо, адже географія мандрівок із роками ширшала і давно вийшла за межі рідного житлового району. Мене зачиняли вдома, та я примудрявся виходити через вікно, благо, мешкали ми на першому поверсі. На вікно майстрували залізні ґрати, та я навчився їх майстерно підпилювати, аж поки не вирішили поміняти помешкання. Таке рішення видавалось майже непосильним, враховуючи матеріальні труднощі, проте неймовірними зусиллями, втративши на одній кімнаті, ми переїхали на третій поверх сусіднього будинку… І тоді я навчився з майстерністю акробата долати водостічні труби, розташовані доволі близько вздовж вікон багатоповерхівки…
У мами опускалися від розпачу руки… Певний час вона намагалася мене шукати, долаючи неприпустимі для жінки відстані, аж допоки не стали нестерпно боліти ноги… І згодом пошуки припинилися, адже єдине, що вона усвідомлювала чітко – це те, що я неодмінно повернуся додому… Ви розумієте, лікарю, цей феномен, який я сам дотепер осягнути не можу?! – Лаврентій збуджено зайорзав у кріслі, намагаючись спростувати головну обставину, котра здатна була на його погляд пом’якшити провину. – Де б я не був, і коли б я не повертався, але я таки повертався!!! Незбагненний внутрішній голос підказував мені, що попри некероване непоборне бажання втікати я зобов’язаний прийти туди, звідки пішов!!! І коли мама врешті це збагнула, вона несподівано припинила замикати двері… Припинила вона, також, мене повсякчас шукати, збагнувши марність пошуків… Окрім всього, їй ставало дедалі важче пересуватися – боліли ноги, а батько вже й не вставав із ліжка… Вона припинила ходити на роботу, і, замкнувшись у мініатюрному хатньому світочку, їй залишилося одне – доглядати хворого батька-інваліда і очікувати блудного сина…