Я подумки розсміялася, проте ще раз суворо перепитала:
– То, сподіваюсь, не втечеш?..
І вже незабаром ми сиділи удвох на лавиці, розмовляючи про різне, начебто знайомі сто років… Він, бовтаючи ногами, завзято смоктав чупа-чупс, запиваючи кока-колою, а я, піймавши себе на думці, що ота смертельна безвихідь, спричинена нещодавно почутим вироком, поволі випаровується невідь-куди…
– Ти знаєш, а я вмію читати, – хвалився він, начебто хотів реабілітуватися у моїх очах… – Я з п’яти років вже навчився… Тому мене так і ненавидять, і професором дражнять, даючи щоразу стусанів…
– Та ти й справді – професор!!! А скільки ж тобі зараз?
– Я вже дорослий – сьомий пішов… Та у нас дехто й до десяти не хоче вчитися ані писати, ані рахувати… Зрозуміло, що я їм, наче кістка у горлі… Тому я і втікаю… Третій раз вже… Двічі знайшли, але тепер не знайдуть… Вони все по підвалах нишпорять… Нікому й на думку не спаде, що я на видному місці опинюся, просто у міському парку…
– А ти – битий пес, бачу, – я спостерігала, як жадно він поглинає все, принесене з крамниці, без розбору й послідовності – солодкі сирки з родзинками, пиріжки з капустою та картоплею, йогурт, фруктові вафлі, не виймаючи при цьому омріяного льодяника, паличка від якого перекочовувала з одного кутика рота у інший, і незрозуміле тепло розливалося тілом. – А як же тобі вдалося вже тричі дременути?… Сам казав, що у вас там дідо-охоронець не згірш за міліціянта патрує…
– Звісно, патрує… Але на кожного хитрого є ще хитріший, – задоволений втікач нарешті перевів подих і, радіючи тому, що я невдавано захоплююсь його кмітливістю, взявся пояснювати. – Розумієш… Там у кінці саду стоїть собача будка… Сірий помер ще торік, дідо його закопав… А будка й досі стоїть – на випадок, що колись новий пес з’явиться… За будкою є лаз – про нього ніхто не знає, лишень я і Васька… Васька старший за мене на два роки… Він міцніший, і допомагає будку відсовувати, інакше сам би я, звісно, не справився… А я йому за це напередодні втечі три дні свій обід віддаю…
– А Васька тебе не здасть, викривши таємницю?
– Нєа… Васька не здасть… Він сам планує втікати через той лаз, тільки як грошей накопить… Каже, що на волі без грошей нема що робити, а «жебраком» виходити із «зони» він не хоче…
Ледь тамуючи подив, перепитувала:
– А як же той твій Васька гроші копить у інтернаті? Де він їх знаходить?..
– Ще й як знаходить!!! Наївна ти… У нас є такі мазунчики, до котрих щотижня навідуються дорослі… Солодощі привозять, іграшки, одяг, ну й гроші звісно дають… Знаєш, забирати до себе не забирають, все придивляються, але їм здається, що вони добре діло роблять… Насправді вони й не здогадуються, що варто їм вийти за ворота, як у тих мазунчиків все до нитки відберуть старші і поділять, аби всім порівну було… Ще й стусанів надають, аби не скиглили та вихователям не прозрадили… Тому, коли приходить новий дорослий «візитер» і обирає собі об’єкт для піклування, то краще відразу запитати, чи він хоче справді забирати, чи просто для розваги гостинці носити… Бо ж якщо справді забирати, то певний час варто й стусани стерпіти, ще й добровільно віддати все, що отримав у дарунок… А як ні, то краще нехай не приходять…
– А до тебе хтось… навідується?
– До мене!!! Ти подивись на мене!!! Кому я такий потрібен!!! – хлоп’я смішно відчепірило пальчиками вуха. – Дорослі вибирають гарних дітей, а не таких, як я – гидких каченят із відстовбурченими вухами, кирпатим носом і веснянками на все лице… Такий, як я, в крапочку, нікому не потрібен… Та я не журюся… Незабаром виросту, то й сам собі ради дам… Головне добре вивчитись…
Запанувала мовчанка… Несподівано захотілося обійняти маленьке кирпате створіння і міцно-міцно притиснути до себе… Не наважилась…
– А батьки твої… де? – спромоглася таки запитати, не зважаючи на те, що питання мучило мене з самого початку.
– Може десь і є, а може вже й немає… Мене забрали в інтернат, ледь чотири виповнилось… Тата не пам’ятаю – кілька разів всього бачив, а от маму… Маму пам’ятаю добре… Коли їй бракувало на пляшку, вона виштовхувала мене з хати, примовляючи: «Йди, синку, йди… Отак на розі стань, руку простягни і чекай… У тебе такі зелені очі, що жодна сволота не наважиться відмовити». Й справді, мало хто відмовляв… Я приносив додому повні жмені дріб’язку, а вона, по кілька разів перераховуючи, шкутильгала до найближчої крамниці і незабаром поверталася з розпочатою шляхом пляшкою та свіженькою здобою для мене, купленою на залишок… І неодмінно примовляла при цьому: «Їж, маленький, їж, дитино… Тобі рости треба… Ти ж у нашій сім’ї годувальник…» Мама про мене дбала, що й казати… Тільки їй на їжу вже не вистачало… Бувало, льогне та й лежить – від безсилля встати не може… Однією горілкою ситий не будеш… Добра в мене була мама…
Мені у горлі щось застрягло, перечепилося, і минув час, аби те «щось» вдалося проковтнути, задавити, приглушити у собі… Врешті-решт себе опанувавши, зважилась таки на головне, що не давало спокою впродовж всього дитячого откровенія…
– Знаєш, що я тобі скажу?…
Втікач насторожив вуха – надто серйозним здався йому вступ.
– Кожному з нас у дитинстві нелегко… Те, на що дорослі закривають очі, завдає дітям біль і породжує нелюбов до світу… І ти молодчина, що зберіг спогади про маму, адже мама, якою б вона не була, є єдиною на світі… Я думаю, що якби вона мала змогу тебе побачити зараз, вона по-справжньому пишалась би сином… А ти… Якщо ти й справді є таким кмітливим та розумним, яким мені здався… В чому я понад усе переконана… Якщо ти й справді хочеш вчитися, аби отримати належні знання і вступити в інститут і стати великою людиною… Ти повинен бути дуже мужнім… І жодні стусани від вихователів і діда-охоронця не можуть стати на заваді твоїм наукам, якщо в тебе є мета, мрія… Припустимо, цього разу тобі й справді вдалося чкурнути… І що далі?… Ти більше не ходитимеш до школи, і всі твої досягнення обмежаться знанням літер і дитячими казками… Ти перекреслиш все своє майбутнє… А стусани… Знаєш, коли я була маленькою, мені також частенько перепадало від батька-небіжчика… Я потай ненавиділа, намагалася втекти з дому, мене, впіймавши, знову лупцювали… А тепер, коли його нема, така туга часом сповиває серце, що хоч вий… Він у мене військовим був, тож і виховував мене, мов хлопчака, суворо й дисципліновано… Отаке то…
Хлоп’я припинило бовтати ногами… Замислилось… Надто багато треба було осягнути своєю маленькою, хоч і напрочуд кмітливою головою…
– То ти вважаєш, що варто повернутися?… Але ж мене ще дужче битимуть… Не діти… Вихователі…
– Не битимуть… Обіцяю тобі. Я особисто про це попіклуюсь. Я ж, врешті-решт, журналіст! Бойова, так би мовити, професія!!! Окрім всього, добровільне зізнання пом’якшує провину. Ти ж у мене розумний, сам про це знаєш.
Щоближче ми підходили до воріт дитячого інтернату, то довірливіше втискалося маленьке рученя з обгризеними нігтиками у мою долоню. І я тримала оте рученя так надійно і міцно, що не залишалося найменшого сумніву у великих зелених очиськах щодо вірності вчинку… Я вела його впевнено й рішуче, начебто незрозуміла вища сила підказувала все, що необхідно зробити. Де й дівся біль від ранкового потрясіння, і лікар-кат, котрого ненавиділа зранку понад усе, здався раптом не таким вже й відразливим… Не варто ображатись… Така в нього робота… І лишень попід самою брамою схаменулась:
– Зачекай но!!! Я ж навіть не знаю, як тебе звати!!! – я опустилася навпочіпки перед смішним, проте серйозним не по роках хлоп’ям і зазирнула йому просто до переляканих очей. – Ти віриш, що все буде добре?
– Максим… Максим Гордієнко мене звати… А тебе як?
– А мене Олександра… Але ти можеш називати мене так, як мама, – Олесею… То ти віриш чи ні, що все буде добре, Максиме Гордієнку?
– Можна тебе щось попросити, Олесю… – маленький втікач несподівано знітився, наче не наважувався повідомити якусь таємницю. – Ти… будеш бодай інколи… до мене приходити… Навіть, якщо й не збираєшся назавжди забирати… Не треба нічого приносити, все одно відберуть… Просто приходити, аби поговорити зі мною… Так, як сьогодні… Будеш чи ні?..
Двійко зелених, сповнених солоної вологи очей заглядали у душу. Вдивлялися, очікуючи відповіді, яка визріла ще там, на лавиці, у міському парку, спостерігаючи за чупа-чупсом, що перекочувався язиком у пофарбованому цукеркою роті, аби вдосталь насмакуватися і запам’ятати надовго цукровий присмак омріяного дива… Ота відповідь з’явилася так просто й беззаперечно, наче жила у мені заздалегідь, не нагадуючи про своє існування… Чітко знала єдине: коли трапляється щось подібне – неминуче й незворотнє, – люди називають це долею… Максимові зарано було це пояснювати, так само як і те, що моя хвора мама безмежно зрадіє онукові… Він тим часом вперто не відводив очей, начебто прагнув переконатися, що все, що почує від мене – чистісінька правда. Він відчував, що я не зможу збрехати. І несподівано повернувши собі колишню рішучість, безпосередньо, як уміють тільки діти, впевнено заявив:
– Втім, чого я дурне перепитую… Звісно, будеш… Ти ж добре знаєш, як я тебе чекатиму… Журналістка…
З ПОВЕРНЕННЯМ…
– Паспорти, – огрядний червонощокий митник, видовбуючи язиком їжу з-поміж зубів, професійно-нахабним поглядом обводив салон мікроавтобуса. Від нього стійко смерділо часником.
– Будь ласка, – виснажений довгою дорогою із самої Італії водій із запаленими від неспанку очима простягнув йому кіпочку червоних (старих) та синіх (новіших) книжечок. Грубі м’ясисті пальці митника недбало перебирали ту кіпочку, а свинські оченята-щілини прискіпливо бігали по салону.
– Що везете? – щоразу, коли він відкривав рота, отой часниковий смерд, що загострювався на свіжому морозяному повітрі, просотувався у віконечко водія і сягав аж останнього пасажирського ряду.
– Як що везу? Людей везу додому на Різдво, – водій намагався відповідати, не відвертаючись, аби не образити митника, проте огида ковзала по його неголеному обличчю… Втім, він мав виправдання зайвій дратівливості – позаду понад тисяча кілометрів дороги…
– Бачу, що людей, а не худобу… Хоча різниця невелика, ги-ги-ги… Я не про те… Валюта, крам, продукти харчуваня…
Водій ледь стримувався, аби не заюшити митникові у пику… У нього самого ледь не вся родина виїхала на заробітки і так само поверталася додому на Різдвяні свята… І стосовно худоби питання було спірним – хто є хто насправді. Проте він навчився мовчати – не перший бо рейс… Мовчати і бути ввічливим, аби не накликати лиха на людей, котрі сиділи за його спиною і жадібно вдивлялися за шлагбаум-туди, де на жовтому фоні синіми літерами бовванів красномовний напис, що засвідчував – це рідна Ненька!!! Та, що їх породила, а потім без жалю виштурхала, глузуючи з людської безпомічності, як оцей огидний митник. Над постаментом теліпався таких самих синьо-жовтих кольорів прапор, лишень вицвілий від дощу та снігу…
– Товару нема, хіба що новорічні подарунки кожний додому везе… Звісно, і грошей трохи – не на прогулянку ж їздили… – водій знав, що дехто з принишклих від переляку людей не був удома впродовж років, очікуючи легалізації у чужині і заповітного штампу у паспорті, що надавав їм можливості повернутися…
– З митними правилами всі ознайомлені? – це запитання пролунало вже до загалу, і жінки у салоні нервово зайорзали. – Сума грошей не має перевищувати дозволені розміри, всі речі, що знаходяться у подвійній кількості, або ж більше, вважаються не особистим вантажем, а крамом… Все, що не вкажете у декларації, підлягатиме арешту та конфіскації… Візьміть бланки, пишіть розбірливо, друкованими літерами, інакше годі розібратись у ваших закарлюках, геть грамоту там забуваєте, затьмарені жагою заробітку, – вдоволений власною дотепністю митник простягнув водієві блакитні папірусові аркушики декларацій, на які мали незабаром лягти цифри, засвідчуючи результат важких заробітчанських митарств. Здавалося, на тих бланках залишаться відбитки його масних пацючих пальців, та папірці насправді були чистими та гладенькими, і водій передав їх жінкам для заповнення…
…Галюся скоцюбилась на задньому сидінні. Маленька, сухенька, мов хлопчик-підліток, не зважаючи на те, що незабаром доведеться розміняти п’ятдесятку… Зачіска їжачком, великі, впалі від втоми, посірілі очі, що, як колись давно стверджував чоловік, були блакитними… Не спала майже всю дорогу, бо думки заважали спати… Де вже там ті блакитні очі, і де той чоловік, і де те життя, звичне, домашнє й затишне, що покидала декілька років тому, зі сльозами вирушаючи у світ… Спочатку була войовничо налаштована, ще б пак – синів треба було вчити: старший того літа став студентом, а молодший лаштувався через рік на велику науку… Дві її кровиночки – Андрійко та Мишко, що припадали до неї, дрібонької, своїми вже дорослими зміцнілими торсами, мов дуби до тремтливої беззахисної осики, та так, що серце від жалю пукало… Приговорювали, просили: «…Мамко, не їдьте нікуди… Якось протягнемо, як досі тягнули… Підроблятимемо вечорами, ще й стипендія… стільки би тої біди…» Та вона розуміла, що не протягнуть і нема на чиї плечі перекладати тягар, бо ж п’ять роточків прогодувати нелегко… В хаті з ліжка не вставала хвора мати, а зі вторгованих у місті грошей за городину не вистачало навіть на ліки, і зазвичай напідпитку чоловік до кінця навіть не міг збагнути, що коїться… Старечі мамині очі випивали її, Галюсю, до самого дна, немов намагалися зазирнути вглиб темної криниці і взріти там страшну правду… «Чує ми серце, дитино, же ся не увидиме на цім світі», – гладила доньчину руку сухими покарлюченими, знесиленими роботою та хворобою пальцями, обпікаючи Галюсине серце пекельним вогнем… «Шо ви, мамо, дурниці говорите… Як то-то не увидимеся… Я зароблю грошей, такуй вам надішлю, обисьте мали чим дохторові платити, лікарства купувати, а кидь Бог дасть, то й на операцію… Увидите, як вернуся, то будете у керті вигріватися під яблінков здорова і рум’яна, ге та йонатанка…»
Не сталося… Не допоміг ані лікар, ані ліки, ані операція… Маму поховали через півроку з того часу, як Галюся покинула рідний дім… Діти не сповістили, бо ж розуміли, який то буде біль… Як розуміли й те, що мама приїхати на погріб не зможе – байстрючить бо начорно… Андрій та Мишко справились з усім самотужки, допоки п’яний батько блукав селом, вигойкуючи сороміцькі звинувачення: «…Анди, тота курва поїхала у блуди світами, та й забула за матір, за дітей, за всьо у світі… А типерька тещу навіть поховати нікому…» Часом люди підбирали його, непритомного, зі смердючої канави і тягли на собі до Галюсиного обійстя, а часто, лінуючись, просто сповіщали, проходячи повз: «…Мішу, йди лем, хлопче, вутця пудуйми з фоси[34] біля бовту[35], бо на вулици студінь, а вун докусь мокрий і без пам’яти. Ще ся застудить…» І Мишко, опускаючи від сорому очі, чвалав через усе село «виловлювати» напівживого батька з багнюки і волочити додому, на милість Бога благаючи, аби той не викрикував шляхом нісенітниці: «…Анди, тота сука волочиться італіями та спить не знати з ким, а я туйки помалі здихаву…»
Про те, що маму поховали, Галюся дізналася, коли було вже по-всьому, і, вклякаючи біля городини на далекій капіталістичній фермі, пластом простягалася по чужій землі, пхаючи тверду, нерозбиту рискальом грудку до рота, аби вголос не вити від розпачу… А товстий, мов діжка з вином, вигрітий південним сонцем і споєний солодкою сангрією масний фермер, помітивши з вікна, як дивна маленька українська жіночка повзає ниць, загризаючи чорнозем, перелякано дріботів до неї, щоразу викрикуючи: «Cosa e’successo, signora Gala[36]?»… Якби ти знав, капіталістичний недобитку, оточений своїми незліченними родичами, розбещеними дітьми, коханками, батраками, котрих змінюєш, як свою одноразову білизну, лінуючись прати, що у твоїх найманців на серці… Адже варто лише захворіти, дати збій і випадково усвідомити жахливість усього, що насправді відбувається, як миттєво опиняєшся без роботи… Якби ти знав, огидний везунчику, котрому пощастило народитися в потрібний час і в потрібному місці, що насправді «сosa e’successo…» І незабаром здивований і роздратований поведінкою начебто бездоганної й безвідмовної до цього робітниці, він стинає ніяково округлими плечима, пояснюючи побачене як психічний розлад (ну звісно, вони ж усі там в Україні трохи пришелепкуваті, що й казати, держава третього ґатунку), сповіщає в робочому порядку, наче просто й невибагливо дає вказівки щодо наступної невідкладної роботи: «Mi dispiace, segnora Gala, ma domani dovra’ cercare un altro lavoro[37]…»