Добре ходити в такій ідіотській (для вас) і такій милоглядній (для мене, соніків і Скандинавської Квітки) подобі: футболка з монашками, що в руках у них рушниці, зверху тієї футболки твій, СК, псевдооксамитовий френч, знизу неї широкі реперські джинси. Щоправда, пляшку Кленморанжі заникано за знимку Куллерво. Кесарю кесареве.
Всі кажуть, що він молодший за мене.
Та ну! Ти що?! Та ж на її обличчі застигла разом вся фінська історія...
То частково правда, Квітко. Маєш зморшки під очима. Але враховуючи те, скільки разів ти потрапляла в гарячі точки, скільки разів довкола картонного будиночку для представників ООН пританцьовували жевжики з наструнченими рушницями, ти справжня молодість. Ти цілковита несерйозність. Певне, думаєш, що ти безсметрна. Я теж так думаю. Принаймні, засію квіти на твоїй могилі. І квіти будуть білими. Тільки би вполювати у Гельсінкі достатньо непорожнього насіння.
Ти позалишала мені купу прямокутних жовтих аркушів із написами Rakastan Sinua, Cara mia i Cara tia?, ти сказала, що моя TV-job жодним чином не впливатиме на той неймовірний обсяг кохання, що маєш ти для мене. Скільки його у тебе томів? Я вже от своє до тебе на 81 сторінку розтягла, 14-им шрифтом у стандартних параметрах. Це якщо кінець враховувати. Далі буде. Щось доведеться обрізати. Інакше запхають ці всі сторінки мені до трунви. Дуже страшно буде. Рукописи не горять, а гниють-таки порядно. Я ж думаю, що на той час мені і своєї власної гнилі буде більш ніж достатньо. Така собі квазі-ілюстрація до концепції смерті автора. Дуже й дуже цікавенна концепція, особливо як бадяжиш щось на кшталт щоденника. Ну-ну. Бідолашко ти мій, тексе не-універсальний. Люблю тебе, як гандикапнуту дитину. Текст без берегів, гм... Ех, Дерріда-де?-рід!-А-а... (Ну, типу, ясно все). Текст втрачає береги, людина втрачає форму. Стає воїном без форми. Сподіваюся, я таки стану маґом. Ні, не волхвом, не люблю неточні переклади, бо сама до них тяжію. Еґоцентрики не годні бути кльовими перекладачами. Я помиляюся? Можливо... Віва паралогія. Одне тут ясно: і мені, і тексту (залежно від мене? Вийобуючись тим, що він уже не мій, як тільки лиш мною натиснуто Ctrl + S?) кров з носа мус протискатися (розвиватися, універсалізуватися) до правильної печери разом. Правильно-правильно, всьо це Карлос Кастанеда. Цитування як форма інтертекстуальності. Ба навіть контекстуальності. Ех, довго би довелося над двома останніми словами пихтіти тому недоумкуватому кучерявчику, котрий вчора сказав мені:
Есеїстка ти наша, графоманка!
Аби ти, хлопчику, був отаким графоманом, як я! ледь не зламала йому ключицю дружнім жестом плесання по плечу. Певно, гарнявчик думав, що графоман це той, хто писати любить. Треба було йому відповісти:
Та нє, я не дуже прусь по ґрафіті...
Або поцілувати взасос прямо в вуста калинові. Вічно я не так реаґую. Ну коли вже навчуся діяти правильно з тупими людьми? Треба ж елементарно підтримувати їх самооцінку як найдовершеніших істот, підігрувати їхній тупості, жодною мірою не виявляючи іронії чи, упаси Боже, презирства. Типу, як ті чуваки в потязі, що бухали із золотозубою провідницею, «не знали», що таке міньєт. Вона їм і розповідала:
Ну як... Ну в рот брала, не розумієте?
Як в рот? Що брала в рот?
Ну як шо... ну члєн брала в рот!
Ой, а як це?
І підстаркувата ґетера заходилася грати натхненну пантоміму, пристрасно виблискуючи золотими зубами у тьмяному світлі плацкартних ліхтарів.
Як то навчитися видаватися їм тою, кого вони хочуть бачити? Таке, в принципі, непогано вдається із прєподами: думають, що я суперпросунута студентка, з інтернету (мудрих, єсно, сайтів) і книгарень не вилізаю, та ще й якось дуже вигідно потрапила декому на очі в «багатющій» бібліотеці Вернадського. Насправді ж я дурна, як корок. О, памятаєш, як в садку було:
Скажи «сорок»!
Сорок.
Ти дурний, як корок!
Або ще:
Скажи «раскаль»!
Раскаль.
Твій тато маскаль.
Саме так, через «а». Це вам не Шевченко.
А ще можна не підйобувати так, як я люблю (хоча це, в принципі, скажено весело):
А що ти закінчувала? питає мене той самий кучерявий пусіпунчик.
Поки що нічого...
Ой, і я нічого не закінчував! радіє він віднайденій братній душі.
Тобто, я поки що в маґістратурі вчуся...
Хлопчика кудись здуває.
Ну то таке, можна мені хоч пару раз понтанутися вузом, котрий я спочатку так люто ненавиділа. Але надалі вибачте мене, кохані викладачі буду прикидатися самородком із села Верхня Посіпайлівка Дідькокажедобранічівського району. Буде красиво. Одного я вже навчилась красиво: їсти сало без хліба. Так живіт ніколи не болітиме. Сало є катарсис. Навіть якщо я колись і побратаюся із крішнаїтами, в чому, проте, сильно сумніваюся, сало катарсичної дії своєї не втратить. Воно ж бо, попри всю його вульгаризацію й безсовісну спекуляцію його кодами, залишається найповнішим символом колективного несвідомого моєї нації. Соло для сала. Нескінченні помітки на родючих полях. Деметра й Персефона feat СС (свиняче сало).
День після сну про червону фарбу і побачену рибу на скелі.
Третій раз. Має все бути. Йду за обручкою тобі, Скандинавська Квітко, і сім коханок йдуть зо мною. Восьмою за ними моя смерть. Хапне мене тоді, як з обуренням здереш обручку із блідого пальця. Знаю це, та, всупереч знакам, іду за обручкою для тебе. Коханки плачуть і голосять. По черзі приміряю ту обручку на них усіх. Жодній не налізла. Я беру її. Смерть моя тихо всміхається. Несе якісь жовті квіти ще, смішна така. На обручці сліди моїх босих ніг зі сну. Три ступи на мокрому піску. Відводитимуть тебе від серця твого, щоб не помилитись. Видряпую на споді Рибу і прошу Бога свого (в якого ти не віриш), аби зберіг тебе. На своїй обручці просто видряпую імя твоє рунами:
Після сну про мертву чи й умертвлену мною хижу рибу в воді, годинники й порожні пляшки в тому ж мілководому жовтому морі та про те, як я душила й фіґачила по писку білявку, що тебе цілувала. Сну про твою негритянську дружину 89 років із дванадцятьма дітьми і про те, як я запихала твоє лице в поливяну мисочку з соєвим соусом, щоб ти там втопився.
Щось ти мені, паскудо, не відповідаєш на мій довжелезний SMS із детальним викладенням усіх описаних подій. Боже, як страшно виходити надвір. Дивитися надвір. Нутро болить із миті поїдання тіла мертвої рибини. Мені страшно і сизі хмари тому сприяють. 4.44 і вже вечір. Я ховаю голову під мокрим рушником, мене вам не взяти. Я сильна, як сто вистрілів, як ціле військо, як сивий кінь, що копитом бє в коріння. Відкриваю голову, розпрямляю тіло. Біль саме там, звідки має виходити та рура, що тягнеться до тебе. Обручка то не випадково. Якщо скласти докупи обручки твою і мою вийде найкоротша рура, що може бути поміж нами. Вона тоді така коротка, як ти лежиш піді мною або на мені. Бо як ні, то з тої рури срібла стане на обручки вісімдесяти тисячам закоханих. Ти, певно що, спитаєш, чого та рура таки має 2 сантиметри. Ну а що ж, зрештою, у мене чималенькі груди.
Кожна так на десять тисяч доларів, то Кася каже так.
Холєра, я вже третій день сиджу на місці і тупо дивлюся на свої пальці. Нігті, згинчики, блиск, малюнки порів, ледь помітні жилки, ОБРУЧКА. Ну так, кого дурити. Саме на неї я і дивлюся, мать її. Ще трохи, і ковтну її.
(Ейфоричне очікування веде до Великої Сраки)
Hope dies the last. Чи то пак, HOPE IS DEAD. AT LAST. Весело. Так веселитись може, окрім мене, хіба що лиш порцеляновий слоник, подарований Іздриком.
Це слоник одного польського злодія і алкоголіка. Така річ не може не приносити щастя, каже Іздрик. Я вірю йому. Бачу Іздрика 20 хвилин на Львівському вокзалі, він впізнає мене за шизофренічним поєднанням кольорів на шалику і пиздоватим виразом обличчя. Я впізнаю його за піднятою в помаху долонею і крихітним порцеляновим слоником з ніжно-рожевими вушками, надітим на Іздриковий безіменний палець. Слонь порожній ізсередини. Іздрик цілує мене в щоку.
Давай обійматися! Кажу я. Він дає обійматися. Відтак рот мені не затуляється, очі не заплющуються, я щось швидко-швидко повідомляю і видивляюся Іздрикові і з Іздрика. Його очі й рот куди повільніші моїх, більше того, вони відвертаються кудись навіть не в інший бік, а навсібіч, вони втомлені, я їх просто дістала. Іздрик мене не любить. Зітхаю в real time. Порцеляновий слоник скаче поверхнею столу і каже «Дзень добжи!».
Жена ушла, водка кончілась... Іздрик каже, що навіть не знає, де завтра ночуватиме. А ще він встидається дзвонити Аліку (Моху) в Станіслав, бо доведеться йому сказати, що «Амелі» йому не сподобалась. Ні як жінка, ні як режисерська робота. Робота...
В мене знов найоби з телебаченням.
Можеш працювати книжковим консультантом в магазині... потім Кася довго пояснює, що вона не хотіла мене образити. Потім я ображаю Касю тим, що вона хрестоматійний приклад із Маркузе, а вона, навіть не читавши Маркузе, каже, що він гівнюк, і що пише для таких самих гівнюків, як він сам, щоб ті повірили, що вони ЩОСЬ, а вони насправді - нічого. Для мене, коротше, пише.
Добре, то по-твоєму (чи по-вашому?) те, що ти робиш це добре і правильно? Ти ж засмічуєш чужий мозок своїми рекламними слоґанами, не привносячи нічого в культуру. Коли ти писала статті, то, принаймні, навязувала їм хоч якусь корисну інформацію, тим дітям.
Те, що на цій роботі опинилась я, а не хтось інший, уже про щось свідчить. Може, я в рекламному бізнесі нароблю менше біди тим дітям, ніж хтось наробив би на моєму місці? Зрештою, я і ми - (то про подібних до себе) - лише інструменти в цій машині... І, помітивши мій дурнувато-радісний вираз пики пошуковувача, що нарешті знайшов практичне підтвердження купі підручників, присоромлено й доволі злостиво питається:
Що, важко подумати, що ти ґвинтик, інструмент великої машини?! ні, це Кася не про Божу машину. Хоча ні, про божу. Бог із кровю з кока-коли, бог як система, що загружає Касю роботою і контролює її до тих пір, поки вона не вчує себе щасливою. Речі, гроші, покора, РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ. Кася каже, що то реальне життя. І що вона щаслива, бо отримує свою зарплатню, коли треба; і що вона мріє про машину, яхту, будинок, а про що мрію я, незрозуміло; і на біса Богові, щоб таке гівно, як я, до нього наближалась, і що найголовніше це нікого не вбивати* ъ, а те, що завдяки рекламному слоґану «Кока-Коли» діти вивчать ще 2 українських слова вже важливо як засвідчення недаремності її життя.
Ти для мене не авторитет, і, для не-травмування-мене (бо ж не можна нікому лажу робити!), Кася додає:
Як і я для тебе. В мене є єдиний доказ моє власне життя. І я щасливаъъъ «Свідомість, все меш обтяжена автономією, зводиться до функції координування індивіда з цілим. Це координування здійснюється настільки успішно, що індивід відчуває себе скорше щасливим, ніж нещасним. (...) індивід вельми смутно усвідомлює пригнічення, так як зазнає реґульованого обмеження, що трансформує сам зміст поняття «щастя». (Герберт Маркузе, «Ерос і цивілізація», с.103).
. А ти? риторичне питання, проїжджаєм, - А от у тебе є всі передумови бути нещасною.
Ну так, - погоджуюся я. Я ж не зароблятиму 500 баксів на місяць.
Навіть якщо зароблятимеш десять штук, все одно знайдеш привід, щоб (...) мені вчувається «Щоб вбити себе».
•*«Два чоловіки зайшли до храму помолитися: один був фарисей, а другий митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди грабіжники, неправедні, перелюбці або, як оцей митар. Пощуся двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений». (Лука 17.18)
• А завтра ти ще вирішеш піти на митницю, щоб відчути, що таке справжнє життя! Якось сказала Кася.
Щоб вбити себе?
Хай буде так.
Ну от, якийсь мактуб виліз. Не дивно: Кася преться від Коельо. Тільки от мактуби на дорозі не валяються, вони у Бога добре пораховані, а за побажаннячка спасибі: вчора канцелярська щуряка, сьогодні самогубця. Потяг до самогубства то, між іншим, чоловічий прикол. Місіма з мене ніякий.
То не побажання, - відказує Кася.
Все одно. Хай твій шлях, на противагу моєму, буде встелений білими лілеями, а звістка про мою смерть хай не долетить до твого благословенного алькова (не знаю як то українською. Сказала би «криївка», але ж Кася у криївці не житиме).
В другій половині життя, - каже вона, - я матиму афіґєнний 20-річний досвід роботи в мас-медіа та рекламному бізнесі, бо вже у 23 роки мені довіряють вести «Кока-Колу».
Zero. Pour le moment.
Despair and deception
Are ugly little twins... Відчай і омана то двоє потворних близнят (англ.). Нік Кейв.
Варто було так подумати, як один despair disappeared. Можливо. Одна з трьох фішок, що так довго парила мене, обіцяє виправитись. Можливо, тепер я матиму гроші на Гельсінкі. Можливо, на те, щоб убити себе. Хоча навряд, чи на це потрібно грошей. Ясно, що не йдеться про звичайне самогубство що це змінить окрім того, що все припиниться. Відсутність не є зміною в моєму випадку. Простіше щоразу отримувати мікросмерті, пробиваючи просвіт у своєму тілі чи, роздираючи шкіру, пускати під неї різних намальованих тварин.
Видіння змінюються, та чи варто про це писати. Певно, що так. Страшно, що в мені живе щось, що не відпускає мене надовго, примушує мене залишатися на місці і довго спати, а відтак знову сидіти на одному місці, розглядаючи свої нігті. Воно не говорить до мене і його ніби взагалі-то й нема. Його можна або остаточно народити, або кінцево вбити. Або навпаки. Я дочікуюся людей, яких мені ніби-то бракувало, а потім розумію, що не можу з ними бути довше якогось певного часу, самі слова мої западають кудись усередину і дідька лисого їх звідти витягнеш. Люди, котрих ти кохаєш, подібно тим словам, провалюються в Порожнину, ти ніби з ними, але насправді сам-на-сам із Порожниною. Вона колись і тебе затягне, якщо вчасно не схаменешся. Наближайся до неї сам, наближайся, але не давай їй себе засмоктати.
Im back in Japan...
...хоча ніколи туди й не хотіла.
Ти тут, ти ТУ, ти ту-ту за тиждень, і смерть заплаче від самотності.
Так видається, ніби тепер зовсім нема потреби у власних словах, - та й якими вони можуть бути власними? вже всі, хто можна, про це казали в своїх теоріях мімезису та інтертекстуальності. Нє, чуваки, я пас, щось у нас із вами нє сложилось. Хіба що лиш (і то щоби не):
For want of a life
A knife was lost
For want of a toy
A child was lost
Типу не розкатай губу свою поперек дороги ближнього свого. Або й просто якоїсь випадкової худоби. Маржини. КРХ одним словом. Благослови, Боже, авторів маститих і славетних, що не посилають одразу молодих ублюдів типу мене, а кажуть їм:
Ви автор нікому невідомий, тому краще ставити ціну низьку. (То про мою книжку, щоб хоч її собівартість добрим людям в особі Петра, що його прізвища не називаю через важливу посаду його тата, щоби тато не подумав, що його прекрасний (а таки, холєра, прекрасний!) син плутається з такою наволоччю, як я, що у неї і наволочки то власної нема, щоб голову кудись прихилити, щоб поспати і потім світити добрим людям чудовими свіжими синцями з-попід очей пулькатих, відшкодувати (слово «відшкодувати» слід ставити одразу після слова «людям», бо надлюдям шкодувати немає про що). Атож я дякую сивому дядьові за те, що бере собі в магазин мої книжки (ну хоч не в мінус виходить, слава Тобі, Господи!), і записую його телефон. А відтак цілком щиро, без усілякого підйобу питаю:
А як вас звати?
Хм... Яворський я, Володимир, як там ви кажете, батькович... - відповідає він здивовано-незадоволено. Ой, бляха, а я ж таки читала його типу фентезі книжечку... Мо, сказати? Та вже... Ну таке, кльово вийшло про нікому невідомого автора. Вибачте, шановний пане, за ненавмисну непошану мою й необізнаність у галузі фізіогноміки акул пера. Бє, який штампяра затертий. А проте й акули ризикують бути стертими зі сторінок хрестоматій. Треба берегти їх (чи берегтися їх?) ОК, наступна моя книжка буде червоною... А потім я стану багатою і доброю, створю спеціальні резервації для творчої інтеліґенції (ну це ж, погодьтеся, реальніше, ніж створити ґетто для всіх гопніків, щоби площа того ґетто сягала від Сяну до Дону, відбилась за Карпати і згомоніла степами, курча ляґа), видам кожному по ноутбуку і скажу у здоровенний рупор: «Плодіться, корови, життя жбо коротке!» І вони всі заїбуться, тобто розпочнуть активно реплікуватися. Отака от витіснена мрія про електричну залізницю і німецького пупса на її колії.