Диви-диви, який жіночий синтаксис попер! каже Карпа.
А бо я собі добре потрахалась... кажу я. І що ти мені зробиш? Жіноча функція обєднання, мій Ерос зара крутить дулі Танатосу, в Танатоса сколіоз і йому взападляк бити пику наїдженому Еросові. Він просто каже до Скандинавської Квітки:
And if we are to die tonight, another rose will bloom... І якщо ми маємо сьогодні ввечері померти, інша троянда зацвіте... (Том Вейтс).
Бо Скандинавська Квітка нарозповідала йому страшних історій про Південний Тімор і про те, як вона там готувалася померти в оточеному повстанцями будинку, а старенька фінська жіночка стискала її руку і шепотіла: «Ми помремо разом... Сподіваюся, то буде швидко». Цікаво, чи хотілось їм цієї миті заспівати гімн Фінляндії? І чи заволала би я Щеневмерлаукраїна, щоб від подиву згинули на псячу маму всі вороженьки? Не знаю... Коли ти близько до смерті і особливо насильницької в мізках шоряться три думки:
Ну все, я точно помру, тепер вже точно.
Сподіваюся лишень, це буде швидко.
Та нє, йоб вашу мать, тут звідси має бути вихід!
Так думала Скандинавська Квітка в 1999 році. Тоді вона вижила. Нє, без «тоді». Вона вижила. І ніяких тобі життів перед очима за одну секунду, ніяких ностальґійних думок про друзів та родину, ніяких там «просили мама й тато, і ми вас просимо», ніфіґа.
Рік 2003, 12 лютого, за два дні офіційно (може)
починається війна Штатів проти Іраку. Happy Valentines day, everybody.
Очевидячки останніх, тобто тіл, буде достатньо. Можна буде з закривавленого мяса вирізати валентинки й розсилати їх усміхненим американцям від Аляски до Небраски.
Джона забирають на війну, каже янгол Сашко про чоловіка своєї подружки Юлі. Юля у Львові, Джон у Ґольфі.
Одним Джоном більше, одним менше, відказую я.
Юля була в шоці. Але потім ми укурені почали ржати, і вона теж почала. Типу: «А ким він там буде?» «Паратрупером! Ой, ха-ха-ха!»
Відтак ми вирішили, що все Джонове завдання на війні полягатиме в стрибанні з парашутом. Потім його одразу ж підбиратимуть назад на літак і викидатимуть знову. Поки війна не закінчиться.
А ще в пайок американського солдата входить «Снікерс».
Ага, і пляшка «Кока-коли».
М-да, генеральний спонсор війни в Іраці компанія «Кока-кола!»
Це сказала Скандинавська Квітка. Або янгол Сашко. А не я. Бо я у цей момент вже дико реготала. Майже так, як регочуть обкурені янголи на канікулах. Бо на роботі вони не курять, а займаються соціальною реабілітацією таких як я. Але яка я, такі у мене й янголи, тому від слова «соціальна» ми хором гучно вибльовуємо.
I cant get down
And I wont get down
And spend all night with you
For the girl I have
In the merry green land
I love her much better than you Я не можу спинитися і не спинюся, і не проведу ночі з тобою. Того що ту дівчину, що чекає на мене в щасливому зеленому краю, я кохаю куди більше за тебе (англ.), Нік Кейв.
Ну так, Генрі Лі звали майже так само, як тебе. Ну і куди він потрапив? У криницю! Тихо, бо ж я сьодні трохи їбанулась, тож зара почну все навколо аналізувати. Типу «криниця» як утроба, де ембріон плаває в довколаплодово-ягідній рідині. Тільки тута криниця суха, а дитинка мертва. Що теж не є найгіршим варіантом. Найгірших варіантів просто не існує, Скандинавська Квітко. А от Івонці здається, що їй торба. Вона залетіла. Тобто, її покруч-найманець-охоронець-наречений-сексуальний партнер її залетів. Типу, «Ах ти хочеш від мене піти?! Не пущу-у-у!!! Я тобі дитину зроблю!» І таки вклепав, падлюка. Смішний спосіб забезпечення сімейного добробуту: завести дитину, коли стосунки втрачають сенс. Кася би сказала, що то новий сенс, справжнє життя жінки, і взагалі треба купити будинок у кредит, щоб до пенсії той кредит віддавати. Так у неї ПОЛОВИНА співробітників робить. Всі дуже паряться, відчуваючи не-марність власного життя і скажену відповідальність. Шкода, що трунви собі в кредит ніхто не купляє: броньовані, з євроремонтом, з підігрівом і відеокамерою біля вічка. Ні, Касі я не вірю.
Ти чого така сумна? питаю її біля першої ночі. Вона щойно зі своєї коханої роботи.
Втомлена.
І ти щодня буваєш втомлена і сумна...
Так. (я тут би відчувала благородну втому і тиху гордість).
А як там Діма?
Теж проблеми на роботі. З начальником.
М-да...
Коротше, нормальне доросле життя! дещо подратовано каже вона, акцентуючи на слові «доросле» спеціально для мене, пелехатого варята, що сидить вдома, сховавшись за своїм компютером і відмазкою про написання маґістерської роботи.
Ну і в чому тут виражається дорослість? (моя провокація).
В тому, що вчимося вирішувати проблеми вищого порядку! (якби вона мене не любила, то би не терпіла...)
Хіба ж можуть бути проблеми вищого порядку, ніж особистісні?
Коротше, Капна, підеш на роботу... На нормальну, хорошу роботу, сама все зрозумієш.
Дай Боже, щоби того розуміння «дорослого» мені повік не досягти... бурмочу я, але вона вже пішла з кухні.
На ранок, зайшовши до тієї ж злощасної кухні, я застала Касю за підмітанням. В раковині акуратно височіла гірка (метр заввишки, не більше) немитого посуду. Мною немитого, не користи ради, а просто провтикала я це діло звечора. Ну, буває...
Якби я була чоловіком, я би вже з тобою розлучилась! Каже вона. Ти володарка хаосу! Невже ти не розумієш, що внутрішня гармонія йде від чистоти і затишку в домі!
М-да... І дійсно ж не знаю. Мені після сеансу глибокого прибирання хочеться хіба що смаженї картоплі і телевізора. Рудиментарні залишки дитинства. Бо тільки там я їм смажену картопю з телевізором, перетравивши перед тим мамині хіп-хоп читки на тему «Яка гарна дівчинка Оксана Наконечна, в хаті чистісінько, а ти, корова, з самого ранку одну вітальню і то не можеш толком прибрати!» До слова, моя мама не по-дитячому преться від Касі: позитивної, поміркованої, працьовитої, секрети їй свої розказує, 300 доларів заробляє. Мрія, коротше. От у людей діти як діти, а тута якесь чорт-зна-що. Sorry mama, I never meant to hurt you. Може, і я колись стану великою й багатою. І по тєліку покажуть... БЕЕЕЕЕ!!!!! Тьху-тьху-тьху, блю-блю-блю (не від слова “blue” - сумний, а від слова «блювати»).
День Вагітної Кішки і кровяної ковбаси.
Отак от, Скандинавська Квітко. Пес його знає, до чого я вів. Все це надто затяглося... Я поїду, можливо, з тобою на південь Тихого океану, привезу собі звідтіля смагляву дівчину. Набрешу їй, що живу в Європі, і що Париж усього-навсього за якихось три кордони від мого дому. Ну, за три, добре, але ж геть недалеко. Вона повірить мені, а потім ми будемо мешкати у винайнятому помешканні де-небудь на Лісовій чи, упаси Боже, на Борщагівці, і вона готуватиме мені дико перчені страви з гороху, бо сочевиці в нас так легко не знайдеш. Відтак вона трохи навчиться української і навіть вступить до університету, де я на той час буду викладачем. Увечері ми практикуватимемо найекстремальніші епізоди Кама-сутри, бо ж вона, як вроджена індіанка, вроджено нею володітиме. Відтак за два роки я якимось чудом куплю власне помешкання, і дружинонька вродить мені дитину. Дівчинку, бо я хочу хлопчика. Я не відсилатиму тобі фотографій зародка моєї доньки, ти ж однаково скажеш, що то мутант. А ще через два роки моя зфемінізована дружинонька (бо ж закінчить вуз, курси перукарів і психотрейнінґу) скаже, що вона від мене йде. Від мене, галімого кандидата наук (навіть не доктора!) до посла королівства Данії або віце-президента Південно-Африканської Республіки. Я навіть не питатиму, де вона його надибала. Напишу тобі тупого чоловічого листа, ти посмієшся з мене і, можливо, приїдеш жаліти. Зустріну тебе на летовищі, ти скажеш, що я добре виглядаю, я скажу, що ти геть не змінилася, хоча насправді я би того й не помітив. Постібешся з моєї машини, я скажу, що червоний колір пасував до розкраяного черепа моєї екс-дружини. Ти вдавано-співчутливо спитаєш, як то воно без доньки тепер. А, доньки... Та думаю, їй із новим татком ліпше, я, чесно кажучи, був вождем племені геть кепським. Навіть із псом своїм я більше часу проводив, як із нею. Окрім того, її крики і гасання собаки (вона нестерпно з нього знущалася) не давали мені спокійно працювати, тож мусів лишатися в університеті чи в бібліотеці. Дружина нудьгувала, їй хотілося «робити шоппінґ», відвідувати спортзал і ходити на роботу. Я давав їй достатньо грошей на перші дві потреби, третю ж думав, що також забезпечую ну а хто, як не мати, з дитиною сидітиме на пару з нянькою? І все. Щось її добило. Не знаю що, скажу тобі. Певно, їй не ставало поїздки до Парижу (за два роки так і не побували). Але що Я в тім Парижі не бачив за 5 років навчання? Відтак ти назвеш мене старим віслюком і поцілуєш у перші сиві волоски на скроні. Мої руки будуть зайняті кермом, і я не одразу зможу схопити тебе і спрагло цілувати. Мняцкати. Дерти на тобі одяг. Відчувати твоє тремтіння і чути схлипування. Схлипувати самому і стримуватися від того, щоб не заревіти з відчаю й жалю за втраченими роками. Що ж поробиш, скажеш ти вже в мене вдома, коли ми покохаємось, і ти вийдеш із душу пити каву, це криза середини життя. І ти також старієш, хоча я й кажу, що ти геть не змінилася, і що ми одне одного варті, і ти подумала, що хочеш лишитися зі мною, і навіть народиш мені дитину номер два, якщо я дуже схочу, а я скажу, що наплювати, і що я хочу тільки тебе і ТІЛЬКИ ТЕБЕ.
Слухай, а для чого ж тоді чекати цієї самої кризи, га? Диви, як усе обернулося за 18 років. Це ж майже ціле моє життя. Мінус чотири роки. Ну коротше. Не хочу я ніякої тихоокеанської дружини. І в Париж не хочу. І в університет. Наплювати. Хочу (тільки) тебе і ТІЛЬКИ ТЕБЕ, Скандинавська Квітко.
День естонського посольства.
Серіал «Кривавий шлях до Гельсінкі», друга серія. Початок об 11.40.
Зліва йде похмурий викидень-дощ (бо дощам іще не час на початку березня), справа трансляція імпотентських читань парламенту. Привід функціонування української мови в Україні. Дія безпосередня активація архетипу Великої Матері вдалими промовцями. Сльози на очах. Особливо при згадках про хвилю 90-х років, з усіма їхніми крайслерами, вивихами й альтернативами. Так Неборак писав, я лише його квазіцитую. Тим, хто не в курсі справи, вищенаведені однорідні додатки здаватимуться звичайними іменниками в множині. Хуй там. Я просто лапок не ставила. Відлижіть. Це до тих, хто таки не вїхав. А взагалі, ностальґійно повискуючи під Артимівські дідівські оповіді про коропів у Львівському фонтані і розмальованих запорожців, можна починати нову книжку:
ЯК МИ ВТРАТИЛИ ЄВРОПУ.
Або просто: «Як ми проїбали Європу». Або «Провтик чи пошуки утраченого часу». Ага, інтертестуальність. Тести для всіх. На вагітність голови. Хоча, чи можна завагітніти від імпотентів? Чому я називаю останніх із національних могікан імпотентами. Знак питання. Тому, що вони здатні розповідати про свій велетенський потенціал без кінця і краю сорі за каламбур а в кінці кінців нічо не встане. Отак і з нацією. Хоча... може, в нації просто собі аденома простати, і все ще може виправитися? Що ж, почекаємоо на лікарку Кант.
Мій голос знають вже у всіх довідкових цього міста. Я та, що прагне довідатися. Я володарка гарему. Чоловіки з жіночими іменами. Зухвала Зухра й Софістікейтід Зульфія. Сплять зі мною й носять мене їсти. Мене не їдять. Це просто кухонна зала для накликаних обідів. Одного разу на ту залу помилково накликали біду. Позникали з-під столів всі ґурії. Помінявся хід історії. Торі Амос подзвонила не в ті двері. Текст аґонізує і вже не лізе весь в один рядок.
...A devil in Helsinki.
Devil це я. Бо я вже насправді (фізично тобто) в Гельсінкі. А якщо хтось не впевнений, що диявол жіночої статі спитайте феміністок. У цій країні, володарці Гельсінкі, президент також жінка. Нічого не поробиш.
Однак я тут і це моя основа. Не знаю, чого так казати, Скандинавська Квітко, може, для того, щоб додати в нашу героїчну саґу більше героїзму. І саґізму. Бо пофіґізм там все перевантажує. Вчора мною перевернуто хід історії. Через мене ті варяги, що за легендою заклали Київ, щодуху мчали назад у свою Скандинавію, так і не досягнувши моєї землі. Я бачила їх здаля. Намагались, бідолашні герої, на своєму стрункому гостроносому кораблі (точнісінько на такому, як тепер їм стоїть памятник у нас на набережній) обігнати здоровенну багатопалубну бандуру компанії Silja line. На кораблі їх було четверо братів і сестра їхня (щоглу тримала). Не троє. І не Либідь. Хельґою її звали. Без поняття, чого то так. Навіть збрехати ніц не можу, бо не всі підручники з історії прочитано. Стояла вона, вигнута, на носі корабля (це перед тим вона щоглу тримала), вітри накликала в вітрила, та вже ніхто тих вітрил не бачив. Не змогла їх витончена й благородна шкаралупка випередити ту неоковирну споживацьку вавилонську вежу, що я на ній була. Впала Хельґа на коліна й гірко заридала.
Поміж тим, кавалки криги, моїм танцем наперед поламані, складалися в химерні мозаїки. Їх тріщини то піктоґрами. Ієроґліфи. Руни. Стара кирилиця. Довгі переплутані речення, що відходили від твоїх земель під мої очі. Яким лиш боком я ті очі не вивертала, прочитати змогла лише кілька літер. Деякі з них такі ж, як в твому імені, але то все, що я можу про них сказати. Тим паче, більш ніж упевнена, що там, на березі, звідки ти то посилаєш, ховається іще Хтось, хто краде найважливіші знаки. Твій народ не хоче віддавати тебе нам, варварам. Першою хотіла мені завадити жінка. Стояла позаду в мене у черзі на корабель і штовхала у спину.
Слухай(те), як хочеш(те) стати попереду мене, іди(іть). Тільки не треба мене штовхати.
Пяна фінка потрісканим голосом каркнула:
Йо!
І захоліталася уже переді мною. Однак місць на кораблі вистачило всім.
Відтак до мене учепився старигань, довго мені щось розказував твоєю мовою, а я лиш могла посміхатися і молити Бога, щоб старий заткався й не відволікав мене від прочитання криги. Однак той шаленів. Ухопив мого наплічника, почав трясти його і витягати звідти плетені речі: на от, дівчинко, візьми, обгорнися й скачи у море. Там тобі тепло стане. Я нічого не брала, просто спокійно запихала речі назад. Старий репетував, зібрався натовп, бізнесмен пролетарського походження кілька раз пхнув старого так, що той упав, але все повторювалось знову.
Що він хоче від мене? для ввічливості питаю англійською, але мене ніхто не чує, всі регочуть із того, що старий знову й знову падає і неймовірно лається.
«Два», подумала я. «Цікаво, хто буде третім. Чи можна рахувати Хельґу?»
Цікаво, як вони всі чують мою силу й наміри. У Талліні мені зустрілась янголиця. Перша ж дівчина, до якої звернулась з питанням про місце продажу трамвайних квитків, раптом запропонувала провести мене на пристань і знайти пароплав.
Все одно мені робити нічого.
Вона розмовляла російською й естонською, я українською, й вона жодного разу не сказала «Я ні панімаю». Відтак спитала мене, чи знаю я слово «дискримінація», і сказала, що в Естонії дискримінація заборонена. Янголка Оля була повненькою і їй було важко коло мене бігати. Відтак ми знайшли термінал, вона залишила мені якихось цифер на папері, а я їй шоколад єдину більш-менш порядну річ, що в мене була. Вона доволі спантеличено потисла мені руку маленькою мякою долонею й побажала щасливої подорожі. Розумієш, Скандинавська Квітко, коли я зірву тебе, то везтиму додому через ці землі. А вони чекають розквіту. Цього я певна більш, ніж того, що янголи вживають шоколад. У вену.
Третім виявився банальний прикордонник із фінського боку. Мало того, що демократичні європейці поділили місця проходження пасс-контролю на «Нації члени ЄС» і «Нації не-члени ЄС», так ще й мій паспорт з гербом України викликав купу підозри й потребу говорити до мене російською. Ну звісно ж, особа жіночої статі з українським громадянством до англійської апріорі не здатна, а приїхала сюди задешево продатися чи, у ліпшім випадку, помити посуд чи підлогу в омріяних кафе і ресторанах.
Куда єдіте?
Im staying here, in Helsinki. Came from Ukraine.
(Паєдєш дамой, факс нє докумєнт! Згадалась Іздрикова митна історія з поляками. А я ще перед тим на Артимові страхання з цього приводу казала, що в житті не зустрічала проблемних прикордонників... Ха-ха... От вона моя божественність і ейфорія).
Када вазращаєтєсь?
(О роси, роси, буйні трави!)
The 25th, as my Estonian visa is over.
Прикордонний добродій (вилупок, жирна свиня, тупорилий кретин, нещасна людина з найжахливішою в світі кармою, згідно якої днює-гниє в оцій халабуді, заглядаючи в чужі папірці, почуваючись принагідно архангелом Гавриїлом) кілька разів порахував мої шенґенські візи. Відтак потикав моїм пашпортом у вгодовану мармизу службовця з іншої халабудки. Цікаво, а чо вони не перевіряють мій багаж? А, ну так, аби була з Колумбії, шукали б наркоту. А так мій робочий інструмент завжди зі мною. Дядя вже певно всі штани собі намочив, уявляючи мене в дії. А може він просто не любив рудих або півжиття пропрацював на російському кордоні, хто зна.
Час минав. Тепер мене вже ненавиділа вся черга, котру почерез мене затримували. Та-та-та-та, скупайте мене в оваціях. Північний лось (олень для нього надто витончений) заходився порпатися у своєму компютері, шукаючи імя відступника, що мене сюди запросив. І таки, на своє превелике розчарування, знайшов. Доволі експресивно вдаривши мені штамп, так само в щирім молодецькім запалі ткнув мені мій пас. Без «дякую» і «щасливого перебування». Как жаль, как жаль. Відсмокчи. Без єдиного погляду. Ну, слава Богу, не наврочив. А я таки перемогла.