Години(а) втікла. Я забю на пари. Хоч так і люблю свою викладачку української літератури. Я захворіваю. На ліки просруться останні залишки національної валюти. Хоч би цю новину нікому не розтринькати. Ну, не те, щоб мені чужа радість не на втіху, просто... Ну, то не важливо. Важливо те, що це полювання вже до біса затягнулося, вже тебе десь і кіньми, певно, затоптано, Скандинавська Квітко, а я все жену хортів своїх та й жену. І не дивлюсь на землю, а, вхопивши сурму, сурмлю в неї до верхів прадавніх сосен, що тебе колись плекали в цім краю. Коні мої бояться води пити з тих озер, де ти малою коси мила, коні вмирають від спраги. Я дожену тебе на Різдво. Ти сама мені зі сну сказала. Лиш не їсти і пити лиш трохи. Піст. Знесилення. Числа. В кого їх спитати? Ніч гортається вітром, сторінка за сторінкою, хорти виють і коні прядуть вухами тобі весільний серпанок. Коли по всьому буде, прошу, зроби мені із нього саван.
На, їж, пожирай мої листи. Віднині я не ставитиму на них чисел, тож про листову дієту й мови бути не може. Невикінченість, затягнутість і не рузшеність із місця от хто я.
А хто такий Куілсі?
Куілсі стояв за кулісами. Чи то пак, за лаштунками, щось там собі до чогось прилаштовуючи. Може, то якраз він і прочинив те вікно в підїзді, крізь котре втік (полетів у теплі краї? Склавши до купи крила, тупо гухнув до землі?) янгол Сашко. Хоча це взнати є практично неможливо. Таке ж саме (за функцією й прозорістю-немитістю) вікно було прочинене і з мого помешкання. Дивно: янголам також властива двоїстість. «Писати, принаймні, хоч якесь тобі заняття, це все ж-таки ліпше, аніж вени собі поврізати...» щось десь отак у Вельбека. Цікаво, як у янгола Сашка. Бо саме відкриванням вен я його завжди і стьобала. Його, його колишню кохану. І ось тепер до мене дійшло, що писанина - це те ж розкоркування кровохідних шляхів. Ну, хай собі й так. А ти що скажеш, Скандинавська Квітко? Добре, що я тут зараз сама, і ніхто не чує смороду зіпсованого сиру, який мені стрільнуло в голову переплавити із сіллю та спеціями. Дарія Цвек, блін.
О, диви, усе ще й геть нічого: ну, гірчить чутарік, але як швидко ковтати, то можна й вижити. Зате соєві відбивні просто королівська розкіш. Хто б іще на світі приготував таку чудову ґуму з грибово-кубічним присмаком? Ех, сумно ж-таки, що янгол Сашко того не спробує. Він іще якраз перед своїм зникненням прислав мені листа з рецептом готування янгольських крил. І, як справжній пророк, передбачив виникнення нової міжнародної валюти консерв із янголячими крильцями. Ті крильця (конкретно кісточки з них) містять у собі до біса речовини, схожої на фосфор. Коротше, чим більше захряцають янголів, тим світліше стане все довкола. Отака от шиза була у пророчого янгола Сашка. Щоправда, крилець я у хаті, як не намагалась, знайти не могла.
Все стає жертвою мого еґоїзму. Мого... ну, я по-різному це називаю. Певно, найчастіше все-таки власним життям. Я хочу жити. Хочу цього повсякчас, за винятком. Виняток буття поряд із тобою, Скандинавська Квітко. Тоді я перетворююсь на тупу ніцшеанську корову (може, тобі того й не видно), і прагну все життя отак закохано на тебе витріщатися. Я тоді марно силкуюся витягти із власної дупи власноруч зібгане власне самогубство, бо я вже не власна, я вже не особистість, я безсмертний рід людський, що прагне одного: єднатися, зливатися, відтворюватися. Ти не хочеш дітей. Я їх також не хочу. А Воно в мені хоче, аж пищить. Я нікому про це не кажу, в першу чергу не кажу тобі. Моє мовчання до тебе дуже особисте і таємне. Моє мовчання дзеркало Елевсину. Моя реальна репродукція «Відсутність божественного ініціювання (?)».
До кімнати ковзнув привид янгола Сашка й ліг на своє звичне місце, позаду мене. Дивиться, як я сиджу за столом. На щастя, тепер мені не треба розкривати писка й повертати голову, щоб з ним поговорити. Зараз Сашко гортає суперпостмодерну книженцію мого вельмишановного пуперпостмодерного викладача літературознавства.
Ти почитай там-о рецензію на неї... раджу я. Він читає:
«Пропонована читачам книжка репрезентує необароковий києвоцентричний дискурс українського постмодернізму...
А «постмодернізму» одне слово?
Так. Крапка. «...Провокативні верлібри, демонструючи владу мови над особистістю, закодовують та амбівалентно актуалізують трансперсональні архетипічні образи європейсько-християнської традиції».
Піздєц.
Підраховую кількість українських слів в усій цій лобуді: три. «Влада», «мова», «образи». Диви, а яким-таки сенсом просякнуті всі три лексичні одиниці! І вже вони не просто одиниці, а трійця вже вони замалим не свята, ПМГ. (Абревіація простонародного українського «Прости мені, Господи». Наряду із «Хай Бог милує», «Бог його зна» і «Ой, Бо...» є найпопулярнішим порушенням Першої заповіді).
?iciiaey? c Eana? ii oaeaoiio, i?ney ?iai ianoa? iaa?aai?ioia OAAOE?O??. Oaaoeyo?y, oa, ca?nii, e?ioa iaino?oao??, aea ? iaaaaaoi ?ano?oa. Eany ao?a eeuiaa i?iiiaoa?ea. Aiia inu aeaiaea oaeo o?oeo aey nai?? i?iii-i?aai?cao??:
За невеличку мзду ми зробимо із вас ЗВЄЗДУ!
А я тим часом, Скандинавська Квітко, слухаю твою улюблену заплакану РАДІОГОЛОВУ. Якась тобі Медуза Ґорґона жахлива. На честь медузи-ґорґони я вигризаю з целофану виріб «крабові палички», паралельно замислюючись, якого рожна фіксувати отакі ось тельбухи словесні. А, ну так, «зміст не важливий». Ги-ги, а форма в Нас ващє відсутня:
Піст, мо Дерн.
Чи то пак,
Постмодєрмізм.
Проводжу щодня по дві години сорок хвилин, вглядаючись у твою знимку. Щодня між пятою та сім сорок вечора, відтак співаю «Сім сорок», і ховаю твою світлину. Через сорок днів (нє, тепер вже через 36) я матиму на собі твоє достеменне зображення, моя пика закалькує твій образ. А поки що мені просто неймовірно хочеться тебе скрізь малювати. Скрізь і геть усім. Мишкою на екрані, маслом на висівковому хлібі, аквареллю на паркеті, розлитою кавою на плиті, брудними голками з йодом на правому своєму передпліччі, гівном по блідо-зеленій раковині унітазу, пінопластом по шклі, кровю жлобських псевдо-продюсерів по барних стійЛах жлобських барів, кольоровими олівцями на чорній копірці, цвяхами по підїздових стінах, слиною на розпеченій лампочці 100 Ват, слизом ще не вмерлої риби по целофановому пакеті, в який, окрім неї, вкинуто ще сірники і ґумову рукавичку, що в парі з іншою коштувала б 6 гривень у переході на Толстого.
Коли надто довго скопичувати в собі деструктивні емоції, страждання, внутрішні верещання та інше гівно, і нічого з того не випускати в атмосферу, в якийсь момент обовязково розродишся в лабета СУББЛЮВАЦІЇ. (А у Фройда були класні окуляри).
А чо в тебе, вуйчику, руки трусяться?
Та бо то година пізна вже, дванайціта ади!
Ти б, вуйчику, ліпше дхаті йшов...
Та вже йду собі з Богом... Та й ти, дівочко, по ночіх би-с мо не ходила...
А мені, вуйчику, по ночіх, та як тобі з Богом...
Лупленою дорогою зацебенів дощ. Карпатський, брунатний, холодний і невидимий. Дівка щільніше насунула капюшон на лоба і пішла штрикою в бік церкви. Свічки на цвинтарі ледь мерехтіли. Вуйко Дмитро перехрестився, сплюнув і, шепочучи «Богородицю», поспішив униз до автобусної.
Ця незначна подія трапилася 22 листопада о 00.00 за Київським часом у м. Яремча Станіславської області, за 600 км від Оболоні, м. Київ. Подія відбулася чотири хвилини тому. Свідки відсутні.
П.з.д.в.ти й день.
О Брітні Спірс, прийди і порятуй мене!
Бо Сім мене стоять,
Цвяхами в голови пробиті,
Сльози лиш із правих очей біжать
Ліві ж під гілки пожадливі підставляються,
Щоби наштрикнутими стати,
Тільки,
Як Янгол Сашко прокричить:
«Все пропало!»
Де ти знайдеш такого ангела, як я?!! співає обурено Крихітка Цахес. Та це я так, до слова і не в тєму. Скандинавська Квітка розпустила тим часом своє летюче коріння в Празі. Так зовсім вже до мене близько... Цікаво, чи скінчить вона своїм приїздом мій тупій? В мене посиніли нігті і поскрючувались пальці. Мабуть, не стачає вітамінів. Вітаміни в аптеці по 40 грн 43 коп. Всі дешевші гівняні.
And then its so nice and quiet...
Вже з годину й зо чверть дідо мій в потязі їде
На захід, в Карпати, хоч і не звідти він родом
Не люблю снів, де дідо мій вмирати має,
А до нього горнуться тварини три:
Одна то пес, що вже здох на весні;
Друга то якийсь чи то ящур, чи птах у брунатному панцирі,
Із дзьобом і в складанку ввесь твердий, не пробити;
Третя тварина - то я, що вища тих двох попередніх,
Плачу із ними разом,
З дідом прощатися не хочу,
Дід мені ж батьком був мудрим і добрим,
Бабця була королевою,
Знайшли мене, відгодували
Й не карали ні за що.
Дай же, Боже, їм літа многії
Від днини сеї
Як у людях кажуть:
Сниться, що помер, то буде довго жити.
Принаймні там його чекає світ повніший, світ із міфічними люблячими тваринами. Не плач, я.
* * *
Бирчик женився. Одружився тобто. І зовсім не недавно вже Бирчикова дитина повзає і шклянки розбиває на дрібні дрібочки. А Бирчик всю ту шнягу з килима визбирує і каже:
От бачиш, Вовка, нормальні батьки б тебе вже так пиздили! І тряпкою мокрою по лиці, і як би лиш не пиздили, не те що ми...
Бирчик практикуючий лікар-психіатр Івано-Франківської психіатричної лікарні.
Якось колись давно, коли Бирчик ще тільки до безпамятства напивався зі своєю жінкою Свєтою, трапилося з ним ТАКЕ. Свєтин тато мав повернутися із закордонного відрядження десь днів за десять, так що всьо було «чікі» на хаті в Свєти. Але чесні діти тим навіть і не скористались. Вони собі просто цнотливо накидались по саму зюзю, та так, що Бирчика ніяка сила вже до хати би не донесла, тож мусів брат Бирчик до Свєти спати йти. Точніше, звалитися, точніше, захропіти, але то вже нескінченна поезія. Так от. Якоїсь миті вгашений Бирчик трохи-трохісіньки пролупляє очі й бачить «в сонной димкє» Свєтиного тата, що бовваніючи понад ліжком, гучно прорікає:
Свєта, я всєґда знал, што ти блядь, но ШТОБ ТАКОЄ!
Наступного разу Бирчик зустрічає Свєтиного тата на свому зі Свєтою весіллі.
...
Перша річ по приході до хати: мити руки. Друга: їсти сало.
В мене просто (?) криза самоідентифікації. Національної і не тільки. Тобі цього, Скандинавська Квітко, зрозуміти не дано. Бо ти вегетаріанка, а Неє Дано хороше імя для модного письменника кінця ХІХ століття. Йому би дружити з Шарлотою Бронте здалося. Іншими словами, йоб-вашу-ма-машу. От яку я собі біографічну довідку зацяпала:
Іпега Капна
(1980-21.?)
дупа і уродка,
іншими словами,
пиздовата тьолка.
Амбітна й еґоїстична
Істота, («Істота» аж бач, з великої букви написала!)
Сре на всіх, без розбору. Типу журналістка в типу журналах.
Фронт-жінка охуєнно пиздатого гурту «Фактично Самі».
Харизматична особистість України номер один Сашко Положинський так пояснив свою нелюбов до раптової заміни нашого сексуального тріп-хопу брутально-дрючкуватим гард-кором:
Раніше я всі роки дрочив по ночах на Іренин голос. А тепер, почувши вашу «Курву ком бек», схотілось відрізати собі руки разом з членом!
Гадаю, ми обовязково використаємо цей діалог у промовшині нашого нового альбому.
...Ми з тобою на пароплаві Росток - портове містечко зі шведського боку. Ти купила нам студентські (найдешевші) квитки по 17 Євро за семигодинний сі-тріп глупої ночі. Тобі зимно, ти хоч спати, байдуже, що на куценькій канапі в холі (місця в таких квитках не позначаються тусуй, де хочеш. Виникає захланно-законна думка: чи зможу я КОЛИ-НЕБУДЬ поплисти у цьому ж керунку, маючи оплачену каюту зі сніданком о шостій а ля карт?) Я ще в Яремчі ялозив тобі мізки з приводу своєї любові до сексу в найнепридатніших до того місцях. Ти сміялася й погоджувалась зайнятись цим у першому-ліпшому громадському віходку. Віходок (туалет, тобто, шановні централо-українці) на пароплаві «Том Сойєр» був-таки ліпшим за всі туалети, бачені мною, засранцем-українцем. Дуже білий, чистий, педантично-соціальний і зручний, як і вся Швеція, курва мать. Я так само білочисто до тебе підїхав, і сказав так само праґматично-соціалістично:
Ходімо. Як ми й збиралися. Мати секс у туалеті. Я все подивився. Там зручно. Гріх цього не зробити.
Ти зітхнула і нехотя вибгалась із кольорової незручної канапи, закладеної нашими клунками.
В туалеті й дійсно було до біса місця. Я спокійно спустив джинси, не визуваючи черевиків. Ти, так само не визуваючись, переступила через свої шорти. Футболку ти залишила. Я подивився на тебе у дзеркалі, ти в цю мить примірялась поглядом до унітазу. Я закрив кришку й сів на нього. Ти глянула на себе в те ж дзеркало, здмухнула біляве пасмо з чола, підійшла й сіла мені на коліна. Ти навіть не поцілувала мене. Твоє обличчя було таким серйозним, що мене вже от-от мало пробити на дурнувате «ги-ги». На щастя, з ерекцією все було в поряді. Ти задерла свою й мою футболки й притислась своїми голими грудьми до моїх. Відтак зітхнула й ковзнула рукою по мого прутня. Я заплющив очі. Ти вклала мене в себе, як дитину, чомусь тоді подумалось. Я настромив тебе так глибоко, як зміг. Ми майже не рухались, тобі так подобалось. Ти кінчила першою, мала той рідкісний для жіноцтва дар викликати свій орґазм, коли заманеться. І тоді я (Rain down, rain down, come on, rain down!) почав кричати. Замість тебе. Голосно, широко, так, ніби все мені всередині дерлося, ніби я кінчав не єдиним потоком, а рясним дощем, ніби я став суцільною орґазмовою дисперсією, ніби ставав з блискавичною швидкістю почергово жінкою-чоловіком-деревом-грибницею, мене то поглинав Уроборос, то виносив з безодні місячний Риб, ти пожирала мене й випльовувала назустріч чисто вимитим бездоганним шведським лампочкам по 60 Ват кожна.
Я замовк. Ти сказала:
Тш-ш... і поцілувала мене в чоло. Якого біса в тебе такі холодні губи, лярво?
На те я й Скандинавська Квітка. Мовила ти бездоганною українською.
Що за ху... я не встиг доказати «йня», як раптом аж зламався під чиїмсь пильним поглядом. Стіни тої сраної вилизаної параші й насправді наче хтось злизав за десять метрів від нас, прямісінько на палубі, сидячи на виставлених в дебільні рядки пластмасових стільцях, витріщалися на твої голі сідниці й мої волохаті ноги (а більше хєр їм що видно!) десятка зо два пасажирів.
Срані бурґери! Збоченці! А ну всі на хуй звідси валіть, уроди!
Дивна річ, та ти цьому ніяк не здивувалась, ба навіть не озирнулась на них. Просто встала собі й відійшла кілька кроків назад, оглядаючи мене, як художник невикінчене полотно. Ти навіть шортів не вдягала, і з-під короткої помаранчевої футболки було видно, як стікає свіжим соком твоя свіжа пещена булочка. На якийсь час я нею замилувався, й навіть випав із картинки з тими пристарілими підарасами пенсійного віку вуайєритичного діаґнозу. Але раптом ті тварюки хором встали і щось дружно завили. «Ну всьо, чувак, піздєц тобі, Тарантіна в дитинстві передивився...» подумав було я, вже солодко уявляючи, як вся та наволоч дере мене на німецький хрест, а ти всідаєшся на мене зверху і ссеш із мене кров прямісінько своєю вульвою. Та в ту ж мить пролунав голос із неба:
Ladies and Gentlemen, you are welcome to take your breakfast on deck number 666, - чи щось у цьому дусі.
Га? перепитав я.
В сраці нога! Мала би «по всім панятіям» відказати ти, але натомість лиш позіхнула. Тим часом мій облюбований унітаз трансформувався в ту злощасну кольорову канапу, з котрої все й почалось. На годиннику було точно шість годин шістдесят шість хвилин. Точніше, шість по сьомій. Мої розкидані по підлозі й журнальному столику манатки за ніч ніхто не зжер і навіть не пошматував, не кажучи вже про крадіжки. Щвеція ж усе-таки, курча ляґа. Ти також пролупила очі і ще раз спробувала втовкмачити мені, що сніданку в нас не передбачено, і що красти їдло із чужих столів просто не має часу. Требе марширувати у транспортну частину і проситися в трейлери до Копеґаґена.
Тільки сам іди просися, автостопщику мій підірваний! вдавано-лагідно позіхала ти. Я напровсяк тримався подалі від твоєї роззявленої пащі...