Розділ 1
Ярема
Чорної ночі року 1843-го в курильні власного маєтку з вік-
нами в осінній голий сад конав шістдесятирічний Ярема
Дорош — єдиний син славного полкового хорунжого Петра
Дороша, хазяїн гайків, млинків, нивок, винокурень, сіл у Ко-
зелецькому, Остерському й Ніжинському повітах, двоповерхо-
вого кам’яного палацу в Чернігові та викоханої садиби в До-
рошівці на Десні. Білорукий, наче зроду шаблі не тримав,
кістлявий, дужий — хрипів на турецькій отоманці, устеленій
перським килимом, утрачав свідомість, приходив до тями, чіп-
лявся очима за святі лики, нечутно ворушив устами, ніби питав
спантеличено: «Уже й час?»
— Отче наш, спаси раба твого Ярему… — плакав біля ото-
манки сивовусий служка Дорошів Савко, витирав хазяїну мок-
ре чоло, з острахом косував на Дорошеву дружину — соро-
катрирічну пані Станіславу, суху від самотності й гордощів
польку з сім’ї збіднілого шляхтича. До чоловіка не підходила, наче між ними провалля бездонне. Застигла біля столу, за-
ставленого люльками з глини, порцеляни, гарбуза, груші, ку-
курудзяних качанів. Склала на грудях руки милосердно, а очі
холодні, злі. Не зважала на лікаря з німчурів, що той крапав
6
у чарку смердючу мікстуру для слабкого, тихо балабонив: «Бог
дасть, підніметься пан Ярема…» Дивилася на чоловіка з нена-
вистю, напружувала очі, в’їдалася поглядом у бліде лице його, наче намагалася вивідати потаємні Яремові думки, та марно —
свічки перелякано тремтіли: згасали-плакали, ховали Яремо-
ві секрети, сіяли морок — от і край…
— Савко! Свічок неси! Та не сальних. Воскові бери, —
кинула.
Покликала лікаря, веліла правду мовити.
— До схід сонця не доживе, — признався німець. — Хіба
що химородницю Кривошиїху з її чаклунським зіллям гукнете.
Хоч на день поверне живий дух вельмишановному пану Яре-
мі… Бо ж, може бути, вам, милостива пані, який підпис від
чоло віка потрібен… На заповіті чи іншому корисному на май-
бутнє документі.
— Не прийде клята ворожка на поміч, — прошепотіла
Дорошівна.
Німець перехрестився по-нашому, байдуже глянув на без-
тямного чоловіка на отоманці:
— Батюшку б…
— По протоієрея з Козельця вже поїхали, — відказала
пані Станіслава.
По півночі Ярема Петрів син Дорош раптом перестав хри-
піти, задихав вільніше, очі стали ясними-дитячими. Тої ж миті
несподіваний рвучкий вітер розігнав густі хмари — на небо
місяць скочив, зірочки переморгуються. А на порозі Дороше-
вої садиби чорна тінь стала — Кривошиїха.
Ох, та баба страшна… Древня, темна, зморщена, а зуби
чисті, міцні — усі до одного в роті. У Дорошівці перешіптува-
лися: від Сіркового коріння ворожчин рід. Бачить те, що оку
людському недосяжне, чує те, що вухо людське почути не здат-
не, мертвяка оживити може, а сама не вмирає, бо не знайшла
ще кому свої знання та силу передати. Скніє в землянці при
лісі за версту від людей, чаклує над зіллям, а на поміч її кликати
7
чи хворих до неї везти марно. «Кому можу допомогти, до того
сама йду», — усім одне відказує.
От і пришкандибала до Дорошів поночі. Носом повела…
— Не їла душа часнику, то й не пахнутиме, а тут — сморід
грішний, — мовила Дорошисі в передпокої.
Посунула до курильні, наче точно знала — там Дорош із
земним життям прощається. Ніхто зупинити не насмілився.
Нема відчайдухів. Тільки переляканий Савко біг за ворожкою
услід, кланявся, бубонів:
— Змилуйтеся, бабо Кривошиїхо! Урятуйте Ярему Петро-
вича! Ще вчора верхи стрілою літали. А веселі ж були! А дужі!
З Ніжина ми поверталися. На пасіку заїхали. Пан Ярема каву
пили, люльку курили, одпочивали. Там і заночували. Уранці
в Дорошівку в’їхали, Ярема Петрович на гніздо своє здалеку
глянули, потьмяніли. У курильні замкнулися. «На самоті по-
бути хочу», — сказали. Пані Станіслава до обіду не сідали, усе
на нього чекали… Не втерпіли, зайшли до курильні, а Ярема
Петрович на долівці хриплять…
Савко замовк на мить, на бабу зиркнув.
— Бабо, чуєте? Як хазяїн помруть, і мені не жити!
— Не жити, — Кривошиїха луною.
Увійшла до курильні, зоставила ошелешеного Савка за
дверима.
Слабкий Дорош лиш очима слідкував за тим, як худа темна
баба стала біля отоманки, дістала з-за пазухи потріскану гли-
няну люльку, набила травою, розкурила, устромила йому в зуби.
— Листя і квіти тернові, — мовила сухим тріскучим голо-
сом. — Кров очистять, а душу — ні… Куріть, пане Дороше.
Викурите люльку, і все, чого перед смертю бажаєте, саме на
язик полізе. Допоможу… Не такий ваш гріх страшний, щоби
в помочі вам відмовити. Куріть…
…Що та клята баба знала? Мить тому Дорошеві й ворухну-
тися було несила, а люльку на вустах відчув, обхопив її трем-
тячою долонею, затягнувся, поплив… Чого йому перед смертю
8
бажати? Сонце побачити. І як тій ворожці пояснити, що сонце
має ім’я, чорні брови, густі вії й такі сині очі, що душа плаче
від щастя, варто лише їх згадати?
Рік тому на Покрову в козелецькому соборі Різдва Пресвятої
Богородиці Ярема Дорош уперше побачив своє сонце. Приїхав
із Дорошихою до храму вранці після всеношної — у церкві
панянок повно. Ох, чув не раз старий Дорош ті покровські
дівочі молитви чудні: «Свята мати, Покровонько, накрий мою
головоньку хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою».
— Сонце ясне… — почув тихий шепіт за спиною.
Озирнувся. Біля ікони Пресвятої Богородиці тендітна панноч-
ка в капелюшку «баволе», бурнусику й пишній спідниці, розши-
тій галунами, дивилася на Матір Божу, а молилася сонцю…
— Сонце ясне… Ти святе і чисте. Освітлюєш і гори, і доли.
Освіти мене, рабу Божу Перпетую, перед панами, перед по-
пами, перед царями, перед усім світом християнським…
Перпетуя — ікона Дорошева… Того ж дня в домі предводи-
теля козелецького повітового дворянства зграйка панночок на
чолі з хазяйською донькою Доллі розлилася буфетною, де гос-
ті перед обідом розважалися горілкою, кав’яром і устрицями.
Доллі притисла до грудей розцяцькований альбом у коштовній
шкіряній палітурці, вигукнула екзальтовано:
— У свято Покрови просимо щиросердних гостей залиши-
ти благі побажання в дівочих альбомах!
Гості бровами поворушили — бач, яких вольностей предво-
дительська донька в Санкт-Петербурзі набралася! — та пи-
сати побажання в дівочі альбоми кинулися завзято. Дорош
спостерігав за тим дійством із крісла в дальньому куті буфетної
з чаркою французької горілки в руці, коли до нього наблизи-
лася тендітна синьоока панночка, простягнула альбом:
— Чи не буде ваша ласка й мені в альбом написати…
Галуни на пишній спідниці… Голосок тремтить. Дорош гля-
нув у ті очі й пропав. Терпляче дочекався гусячого пера, що
воно переходило з рук у руки, поклав на покерний столик
9
простенький альбом… Писав, ледь стримував молодече азарт-
не хвилювання — залило по вінця, скаламутило думки, ого-
лило бажання.
«Уранці сьогодні чув дивну молитву я — ви, ясна й гожа,
світла панночко, просили сонце, щоби воно освітило вас.
Почув я ті слова, та не зрозумів, бо ви сама — сонце! На
кого глянете прихильно — тому вже й щастя. Душа моя
грішна впала в чисте море ваших синіх очей, серце моє ше-
поче ваше прекрасне ім’я — Перпетуя, думки мої тільки
про вас, моя дорогоцінна панночко. Мрії мої тільки про те, щоб і мене освітив ласкавий погляд очей ваших ясних.
Вірний до скону раб ваш
Ярема Петрів Дорош».
До Дорошівки повертався не в колясці з набундюченою дру-
жиною — і кав’яр їй у предводительському домі гірчив, і пе-
ченя зажирна, і гриби надто солоні, — поскакав верхи. Усмі-
хався у вуса, та не задурно: у Козельці залишився вірний
Савко з таємним завданням хазяїна дізнатися геть усе про
дивне створіння на ім’я Перпетуя.
Назавтра вже знав: міщанку Перпетую сімнадцяти років від
народження худого дворянського роду Ізоватових з містечка
Бахмут Катеринославської губернії виписала собі донька ко-
зелецького предводителя, аби та її музики навчала. Столу-
ється з хазяями й обдарована їхньою особливою дружньою
прихильністю за сумирний норов і шляхетні манери, а живе
у флігельку на задньому дворі, де й усі інші вчені люди кімнатки
мають: і студент-математик із Києва, і горбоноса францужен-
ка, що вона читає предводительці любовні романи перед сном,
і садівник-саксонець.
— Не губіть! — тільки й прошепотіла перелякана Пер-
петуя, коли за два дні по Покрові посеред ночі на порозі її
кімнатки став натхненний Дорош — кістлявий, дужий. Вуса
білі, а очі молоді!
10
Відступив. Сиву голову схилив. Уже хотів податися геть,
та побачив розгорнутий альбом Перпетуї, а в ньому своє щи-
ре послання мальованими квітами і янголами прикрашене.
На коліна впав.
— Довіртеся мені, милостива панночко! Красне щастя пе-
ред вами килимом простелю, розіб’юся, щоби гожа посмішка
ніколи не покидала вашого личка біленького. Щоби ваші очі
сині від радості сяяли… А як огидний я вам — дозвольте хоч
здалеку на вас милуватися.
— Не огидні ви мені! — у синіх очах сльоза, серце калатає.
Дві ночі все читала-перечитувала Яремине послання в альбо-
мі, власних мрій лякалася, бо у мріях поряд із Перпетуєю ду-
жий кістлявий Ярема стояв, а хіба можна? Гріх…
Перпетуя… За місяць у дім предводителя козелецького по-
вітового дворянства навідався чернігівський багатій Павло
Гнатович Галагута з дивною пропозицією уступити йому музи-
кантшу з Бахмута за п’ять тисяч сріблом для благої справи —
організації кріпацького оркестру. Жодна жива душа, крім вір-
ного Дорошевого Савка, і не здогадувалася: діє Галагута на
прохання давнього друга свого Яреми Дороша, з яким вони ще
Наполеошку гнали, а коні несуть юну Перпетую не до Галагу-
тиного палацу в Чернігові, а в мальовничий тихий маєток До-
роша в глухому селі за десять верст від Ніжина, де з ласки
хазяїна у флігелі на задньому дворі доживав віку його самотній
немічний дядько — вісімдесятилітній Самійло.
Ох і справ стало в Яреми Дороша в Ніжинському повіті!
Уїдлива пані Станіслава підрахувала: днів зо двадцять на
місяць чоловіка вдома нема. Спочатку не тривожилася: з часів
вимушеного заміжжя, коли її, родовиту шляхтянку, віддали за
багатого козака зі старшини, що його батько тільки-но дво-
рянський титул отримав, відгородилася від нелюба стіною пи-
хи й зневаги — роби, що заманеться, мені однаково! Я тебе
просто терплю! Затято витравлювала з власного лона Яреми-
не сім’я, наче сподівалася на скору наглу смерть його і другу, більш привабливу партію. Та козацький син щоночі валив
11
пихату польку на постіль, і двадцять років тому Станіслава
таки народила сина Валеріана, що він став її скарбом, надією
й сенсом життя. Поки Валеріан крутився поряд, сімейне жит-
тя Яреми і Станіслави ще так-сяк трималося купи, та півроку
тому Валеріан відбув до німецького Кіля науки гризти, і в за-
тишному маєтку в Дорошівці оселилася така сіра цупка порож-
неча — селяни хрестилися з острахом, випадкові вовки вили
з переляку. Дороші співіснували під одним дахом, та не бачи-
лися по кілька днів: Ярема облаштував собі барлогу в просяк-
лій тютюном курильні — там і справи вів, і одпо чивав, і тримав
колекцію архівних документів про звитягу Чернігівського
козацького полку, яку збирав протягом усього життя. І тільки
коли до Дорошівки навідувалися гості чи дружина без церемо-
ній нагадувала про чоловічий Яремин обов’язок, ненадовго
полишав свій притулок.
— Щоби ти й згинув у тій курильні, пес! — роздратовано
цідила пані Станіслава, лишаючись сама-самісінька в родинній
опочивальні після нечастої тваринної похітливої близькості
з нелюбом. От уже варвар брудний! Зайде, спіднє спустить,
навалиться — ніби возом пані придавить, — своє зробить
і гайда!
Та після Покрови чоловік жодного разу не зазирнув до опо-
чивальні, а ближче до Різдва пані Станіслава помітила в Яре-
миних очах дивне, незрозуміле милосердя — наче жалів всох-
лу дружину відчайдушно, щиро й від того жалю смерті їй
сердечно бажав, як ото коняці старій випрацьованій, щоби вже
не мордувалася й чоловіковому серцю волю дала.
Захвилювалася Дорошівна. Ураз вирішила сімейні обіди
відродити. З гостями, з музиками, з наїдками і міцними горіл-
ками, після яких язики розв’язуються, а ноги з дому не несуть.
Марно клопотала та грошики на гостинність витрачала —
скоро упевнилася: завелася в Яреми втаємничена полюбовни-
ця. Манить до себе повсякчас — спали би чоловік з дружиною
в одній постелі, її б ім’я шепотів уві сні щоночі. Сертук і чобо-
ти нові собі замовив… Камінці коштовні в кисеті — а для кого?!
12
Хустка набивна шовкова, що за ними купці до поганців їздять, у шухляді прихована. З Москви палантин на соболях виписав…
«Маю обдарувати дружину губернаторську… — буркнув. —
Аби від губернатора мені у справах усяка користь і допомога
були». А очі відвів.
Розлютилася Дорошиха. Ах ти ж, свиня безрідна! Шляхтян-
ка родовита тобі молодість віддала! Сина народила, а ти в греч-
ку… Зі шкіри лізла, аби потайки від чоловіка ім’я паскудної
дівки дізнатися й зі світу зжити — марно, хоч Дорошева таєм-
ниця якимось боком уже вилізла на язики місцевої знаті: у пан-