ських домах Козельця, Чернігова і Ніжина пліткували про ні-
кому не відому немісцеву, скоріш за все іноземну розпусницю, яка вкрала Дорошеве серце і яку поважний пан ховає десь так
ретельно, що нікому й досі не вдалося ту кралю побачити.
— Щоби сім’я твоє навіки порожнім стало! Щоби могила
тобі за постіль! — роз’ярилася пані Станіслава після того, як
плітки ті до неї доповзли. Щодня Богові поклони била: покарай
його, Господи!
Дорошеві й без прокльонів дружини душа боліла. Щоразу на
крилах летів до мальовничої садиби під Ніжином, де під боком
старого дядька Самійла поселив Перпетую з десятком кріпа-
ків їй на служіння, та чим ближче під’їжджав, тим дужче
стискалося серце. «Занапастив я тебе, Перпетує! — плака-
ла душа. — Красне щастя обіцяв, усьому світові мріяв пока-
зати красу твою незбагненну, а зачинив у чотирьох стінах, як
злодюжку за провину яку! Обманув… Та хіба маю сили від
тебе відмовитися, відпустити в білий світ вільною птахою?
Скорше вмру!»
— Не журіться, — Перпетуя зустрічала з посмішкою. —
Вірю я вам, Яремо Петровичу, як би батькові покійному чи
матінці рідній вірила. З доброї волі я отут вас щодня вигля-
даю, мій янголе добрий. Лишень скажіть, якщо ваша ласка,
чи довго ще нашого щастя чекати, коли ви приїдете й уже ні-
коли не покинете мене.
13
Дорош чорнів, цілував білі рученьки до безтями.
— Ягідко моя дорогоцінна! Сонечко ясне! Тільки у ваших
обіймах дихаю, а як немає вас поряд — думка про вас змушує
гортати дні, щоби дочекатися нової зустрічі нашої. Потерпіть, люба моя Перпетує. Клянуся серцем своїм, що живе тільки
любов’ю до вас, — скоро наше щастя! — молов-мордувався,
гадки не мав, як розрубати вузол, що сам його й закрутив.
У любові, тривогах і відчайдушних Дорошевих обіцянках
згасла осінь, завірюхами пролетіла зима, а навесні Дарка, дів-
ка-кріпачка, що прислужувала Перпетуї, нашепотіла пану,
коли той одного разу приїхав до тихої садиби під Ніжином:
— Важка наша Перпетуюшка… З самої зими важка. Вона ж
молодюсінька, не всього навчена, от і не розуміє, з чого їй
млосно та все капустки квашеної хочеться. Я їй усе чисто роз-
товкти хотіла, а Перпетуюшка лиш почула — у сльози. Не
хочу, голосить, щоби моє дитятко байстрюком на світ Божий
народилося. Хоч би руки на себе не наклала зі смутку…
— Перпетує! Птахо моя легкокрила! — Дорош ішов анфі-
ладою кімнат, стривожено кликав своє щастя, та вперше Пер-
петуя не зустрічала свого доброго янгола.
— У бібліотеці панночка, — доповіла кріпачка, отримала
срібний карбованець.
Ще ніколи не бачив засмучений Дорош, щоби так горювали
сині очі. Тремтіла біля вікна. Почула Яремин голос, стрепену-
лася, рученята до грудей притисла, в очі йому глянула… «По-
губили ви мене навіки, вельможний пане…» — прочитав, не
помилився.
Застиг. Лиш мить думав. Вийшов, залишив розгублену Пер-
петую в ще більшому відчаї. Посунув до опочивальні, зняв із
покуття ікону Пресвятої Богородиці, з нею й повернувся до
бібліотеки. На коліна перед Перпетуєю впав, на Богоматір
перехрестився…
— Хай покарає Мати Божа, якщо хоч слово нещире з вуст
моїх злетить, — замовк, голову опустив. — Тяжку ношу зва-
лив я на плечики ваші слабкі, сонце моє… Думав, сам-один…
14
за нас обох… зможу щастя наше в долі відвоювати, та не вихо-
дить… Треба, щоб і ви, моє серденько, на себе ту турботу взя-
ли… За майбутнє дитяти невинного, яке носите під серцем…
Не відповіла. Зіщулилася, наче батіг побачила.
Зітхнув.
— Один тільки шлях у нас, Перпетуюшко… Вимолити в Бо-
га кілька місяців життя для дядька мого старого — Самійла
Дороша.
Здивувалася. На янгола свого доброго приголомшено зирк-
нула: усю холодну пору, що Перпетуя провела в затишному
маєтку під Ніжином, жодного разу не бачила старого немічно-
го Самійла — куняв із ранку до ночі та з ночі до білого дня
у флігельку на задньому дворі, на подвір’я не виходив.
— Повінчаємо вас із Самійлом… — видушив Ярема, по-
тьмянів. — Щоби дитятко наше фамілію мало… Бо нема в краї
нашому закону, який би дав мені волю нашу дитинку всинови-
ти. Отака біда… Як приймете цей мій намір без гніву… Станете
вінчаною дружиною Самійла Дороша для люду, а постіль з ним
не ділитимете — не хвилюйтеся! Про все подбаю… І побачите
Самійла двічі в церкві — як вінчатимуть вас та як відспівува-
тимуть його… Недовго дядькові лишилося: ще до народження
дитятка нашого, так міркую, удовою станете… Я до часу того
всі справи свої хазяйські владнаю ретельно, аби мався нам із
вами достаток для життя гідного. Не тут… Тут злі язики жити
не дадуть. Народите, і поїдемо, куди ваш пальчик вкаже, бо не
покину вас. Біля вас серцем грітимуся! Ми з вами, радосте моя, житимемо в любові, не в гріху. І чекатимемо, поки віддасть
Богові душу вінчана моя дружина Станіслава. Після того повін-
чаємося й повернемося в рідні краї чи залишимося, де поба-
жаєте. Отоді тільки зможу подати прохання про всиновлення
дитиноньки нашої. А коли то стане — Бог знає, та я більше не
покину вас ніколи, моє серденько.
Хитнувся, на Перпетую очі підвів.
— Отак вчинити маємо, бо немає іншого шляху. На колінах
благаю згодитися заради всього святого!
15
Перпетуя на Дороша вологими очима глянула, поряд із ним
на коліна впала, притулилася до кістлявого Яреминого плеча.
— Довірилася я вам раз і до скону… Як скажете, так і буде.
Візьміть мене за руку, янголе мій добрий… Ведіть до щастя
нашого, тільки не покиньте…
— Ніщо нас не розлучить, моя пташечко! — сльози на очах,
обнімав Перпетую ніжно, гладив по косах, цілував сині очі. —
Тепер, бачте, і померти не можу, коли б хто і схотів чи зурочив.
Немає у смерті наді мною сили! Ви — моя міць, люба! Ви…
і невинне дитятко наше.
Ох, дарма солов’єм співав — не все сталося, як гадалося.
Після Великодня в маленькій сільській церковці під Ніжи-
ном міщанка Перпетуя Маркова Ізоватова вінчалася з Самій-
лом Андрієвим Дорошем — старого витягли з флігелька, одяг-
нули у гарну одежину, що її для похорону давненько в скрині
зберігали, два міцні парубки з кріпаків на собі дотягли неміч-
ного пана до таратайки, і добре, що Ярема наказав їм за тою
таратайкою верхи до церкви мчати, бо, якби перед вівтарем не
підтримували старого нареченого попід руки з двох боків, отам
би завалився і преставився. Та Бог милував. Перпетуя повер-
нулася до затишного маєтку під Ніжином вінчаною дружиною
Самійла Дороша. Ярема обіймав своє щастя, божився:
— Недовго нам у розлуці бути, Перпетуюшко. Дитинка
народиться — поїдемо геть. Усе для того зроблю!
До осені дзиґою крутився: потайки від законної дружини
розпродав далекі хуторці, млинки, гайки. Купив багатий ма-
єток на Катеринославщині — та не просто: за купчою старий
Самійло Дорош дарував розкішний дім із садом і господарськи-
ми будівлями молодій дружині своїй законній Перпетуї.
— Ох, і ловко я все зметикував… — тішився Ярема.
Навіть звозив у новий дім вагітну Перпетую, щоби юна па-
ні маєток оглянула й усе на її смак у тім обійсті зробити до
зими, коли, за підрахунками Дороша, на світ Божий мало
з’явитися їхнє дитя, зміцнитися біля мамчиної груді, аби ви-
тримати неблизький переїзд до нового гніздечка. Складав
16
і складав грошики докупи — і піаніно в Перпетуї стоятиме,
і суконь із Варшави досхочу, і дитяті на півжиття вистачить.
І стайню мріяв на новому місці завести, і пасіку, і винокурню
непогано б. І парк розкішний — щоб і фонтани, і потічки дзюр-
чали, і алеї, і зарості затишні. І вишень насадити, бо Перпетуя
попросила: «Хай би вишні в саду росли».
Усе до ладу складалося, тільки старий Самійло й не думав
помирати.
— І хай живе, — махнув рукою Ярема. — Геть не заважає…
Куняє собі в кріслі, нікому клопоту не завдає.
За день до Покрови, рівно за рік після того, як Ярема Дорош
уперше перестрів у храмі Божому синьооку юну панночку,
в затишному маєтку під Ніжином Перпетуя народила справ-
ного хлопчика — синьоокого, чорнобрового. А сама геть за-
слабла. Тремтіла на постелі тоненькою гілочкою — ані сил,
ані бажань.
Ох, Дорош злякався. Дитятку — бабів-годувальниць, сам —
до церкви.
— Та що ж це, Господи?.. Мене бери! Я — старий грішник,
а Перпетуюшка свята, чиста!
За тиждень поклони бив — дякую! Порожевіла Перпе-
туюшка, хвала тобі, святий Боже! Нині всміхнулася — сонце
засяяло. Завтра радість їй сил додасть — панотець приїдуть
синочка хрестити! Гнатиком наречуть — Гнатом… Самійлови-
чем Дорошем. А про те, скільки золотих червінців Ярема Пет-
рів Дорош за те попові в долоню насипав, Перпетуї знати не
треба, ні! Нащо їй той смуток? Дорош їй красне щастя обіцяв, не людську підозрілість і зневажливі погляди косі. Охрестять, і перед від’їздом тільки одна марудна справа на Дорошевій шиї
залишиться: урешті ошелешити правдою погордливу Станіс-
лаву. Сказати: вибачте, дружино ви моя вінчана! Добро поміж
нас усохло, як груди ваші, але на сміх вас не підніму, образити
нікому не дам, бо ви — мати сина нашого Валеріана, а хто
матір дітей своїх не шанує, той сам доброго слова не вартий.
Щоби злі язики ваше ім’я гідне не тріпали, усім оголошую, що
17
у справах хазяйських їду далеко, нескоро повернуся, а ви, бі-
долашна, правду знайте: ніколи не повернуся! Дав мені Гос-
подь бальзам, який усі мої рани гоїть, і тільки в тому моє життя.
Простіть, якщо гордощі дозволять, знайте: сумирно чекатиму,
поки Господь не покличе вас до себе. Жодним словом і ніколи
не проситиму святого Бога, щоби вкоротив роки ваші. Блага-
тиму, щоби дав вам багато літ і зим, аби радували серце сина
нашого Валеріана. У турботах своїх не забув я про гідне жит-
тя ваше — половину статків своїх і маєтностей, включно
з улюбленою садибою моєю в Дорошівці, лишаю Валеріану за
умови, що син наш по поверненні з німецького Кіля, стане для
вас міцною підтримкою, дбатиме про вас повсякчас, викону-
ватиме розумні бажання ваші без супротиву. Якщо ж син наш
Валеріан знехтує цією моєю настановою, усі маєтності наказую
лишити у вашому розпорядженні, аби не мали ви ні в чому
відмови. Надалі самій вам і вирішувати, на яке майно син наш
Валеріан заслужив.
Разів зо сто те каяття промовляв подумки, усе розмову від-
кладав.
— Не час, — бубонів, лиш бачив насторожені злі дружи-
нині очі. — Пожитки в Катеринослав перевезу, Перпетую
з малям відправлю, перед самим від’їздом Станіславу на роз-
мову покличу.
Наприкінці холодного вітряного листопада Перпетуя оста-
точно одужала, Гнатик зміцнів і Ярема вирішив: час…
— Зі спокійним серцем до Катеринослава вас проводжаю,
серце моє, — казав схвильованій Перпетуї, показував купчу
на маєток. — До свого дому їдете законною хазяйкою. Правда,
доведеться й дядька Самійла з вами відправляти, та він нам не
завада — і раніше не заважав, і надалі, як Бог не прибере…
Перпетуя не слухала. Притискала до грудей білі рученята на
порозі затишної садиби під Ніжином: служниця Гнатика коли-
хала, кріпаки в екіпаж торби і скрині складали, слабкого дядь-
ка Самійла прямо в кріслі до тарантаса тягли. Вози з пожит-
ками ще напередодні відбули до нового гнізда юної Дорошихи.
18
— Чом без вас їдемо, янголе мій добрий? — Перпетуя
заглядала Дорошеві в очі, благала. — Дозвольте вас дочека-
тися… Щоби разом…
— І дня білого не сумуватимете без мене, Перпетуюшко, —
заспокоював Дорош пані, віддав їй купчу, наказав сховати
надійно. — Відбути слід зараз же, бо на поштових станціях
домовлено — від сьогодні свіжі коні на вас чекатимуть, щоби
не мордуватися Гнатику в дорозі довго, щоби скорше в новій
колисоньці гарні сни бачив. А в мене ще одна важлива справа
лишилася…
Дорош замовк, наче кумекав, чи варто признаватися Пер-
петуї про тяжку, як могильний хрест, розмову зі Станіславою.
Зітхнув, вирішив брехати.
— Маю забрати з Дорошівки скриню з червінцями золоти-
ми… Ще від діда той скарб. Гнатикові на поміч буде… — мовив.
Перпетуя глянула на Дороша тоскно.
— Не відпустять вони вас…
Потьмянів Дорош. Зрозумів: не за червінцями Перпетуюшка
плаче. Пані Станіславиного гніву праведного боїться до смерті.
— Червінці не відпустять? — спину гоголем. — Сонце моє
ясне! Їдьте з Богом спокійно, не рвіть серце. Вихором до До-
рошівки злітаю, за день верхи в путь зрушу. Кінь у мене доб-
рий, дощем, хвала Богові, не пахне. Незчуєтеся, як нажену вас
із Гнатиком і вже далі — разом.
Голівоньку опустила.
— Підкоряюся волі вашій, янголе мій добрий.
Гнатика на руки прийняла, до екіпажу сіла. Баба-годуваль-
ниця поряд умостилася, служка з кріпачок, дівка-кухарка, нім-
кеня-гувернантка. У тарантасі разом зі старим Самійлом двій-
ко парубків дядькові на допомогу. Візник батога дістав…
— Помалу жени, — наказав Дорош схвильованим низьким
голосом. Тривогу відігнав, гукнув уже суворіше: — Як пані
з дитиною хоч скривляться — голову відірву.
— Як на руках понесу! — задьористо вигукнув візник,
хльоснув батогом. — А ви, гніді мої ласкаві, пішли! Но-о-о…
19
Дорош не проводжав поглядом екіпаж, що він ніс у далекий
Катеринослав його найбільшу дорогоцінність — його сонце,
його Перпетую. Гукнув Савка — на коня, і — у Дорошівку.
Летів верхи, жахався: усе! Усі шляхи в один злилися, не по-
вернути назад. Ярився, картав себе, реготав: ото козацький
син… Щастя свого злякався! Та чим ближче до Дорошівки, тим
менше сміху. Повернув на пасіку.
— Отут заночуємо, — Савкові.
Чорну ніченьку очей не зімкнув — усе люльку смоктав,
каву сьорбав, думи думав. Аж — світанок. Схаменувся. На
коня — і гайда. Не жалів гнідого — усе підганяв, а садибу
уздрів — тпру… Глянув на білий дім і заплакав.
— Не тривож мене, — наказав вірному Савкові. — На
самоті хочу побути годину малу.
У курильні зачинився, пару чарок горілки французької хиль-
нув для хоробрості, аби розмова з вінчаною дружиною Стані-
славою легше далася, дістав зі схованки чималу скриню… У ній
кредитних білетів на півмільйона сріблом, камінців самоцвіт-
них жменя, коштовний кинджал, оздоблений золотом і смараг-
дами, ковбаска червінців золотих. Доклав у скриню улюблену
люльку трофейну порцелянову, що вона мала вигадливу під-
ставку у вигляді напіврозкритої троянди, перехрестився, щоби
Господь дав сил на розмову з Дорошівною, уже зробив крок до
порога, та раптом здригнувся судомно — упав на долівку і зне-
притомнів.
Очі розплющив — нема сонця.
…Темна Кривошиїха чула Дорошеві жалі.
— Сонця не просіть, пане Дороше, — мовила. — До сходу
до Бога підете.
— Сам себе зурочив, — прохрипів Дорош, згадав, як
смерті собі просив, коли після пологів занедужала тендітна
Перпетуя.
— Не самі… Дружинонька вимолила. Знала про сердечну
таємницю вашу… Надто гнівалася… Вас у гроб зажене — сльози
20
не зронить, не зупиниться — вдача не та. Поки втіху вашу
сердечну й плід любові вашої не згубить — не матиме спокою.
Дорошеві перед очі — Гнатик, Перпетуюшка…
— Урятуй їх…