Глухими провулками Воскресенки Мар’яна тягла сумку до
батьківської хати. Безпомилково оминала невидимі в темряві
ями, не зважала на купку нариків під облізлим зачиненим кі-
оском, знала: «своя», не зачеплять. Шепотіла спустошено:
— От і все… Гірше не буває.
— Стояти… — від наркозграйки відділився один — худий,
непевний. Ішов на Мар’яну, похитувався.
Застигла. Однаково сил катма: ні в ногах, ні в душі — й краплі.
— Пахомов… Ти тепер і сусідів шманаєш? — мовила тьмя-
но, упізнавши сусіда з другого поверху.
Худий дошкандибав до здобичі, зиркнув крізь неї скляни-
ми очима:
— Ти хто?
— Відчепися, Пахом! Не до тебе… — намірилася далі йти.
— Стояти!
148
— А я що роблю?! — розізлилася. — Догрався, придурок?!
Пам’ять відбило?! Не впізнаєш? Мар’яна Озерова! Ти на дру-
гому поверсі свою дурку вариш, увесь під’їзд тхне! А ми й на
п’ятому нею дихаємо! Мар’яна! Ми з тобою в паралельних кла-
сах вчилися… Десять років тому на випускний ти, йолоп, у зеле-
ному костюмі приперся. Не пам’ятаєш? А мені й досі смішно!
Пахом скривився зневажливо:
— Мобілу гони… І сумку!
— Ідіот! Я — твоя сусідка!
— Я тебе не знаю, коза! Мобілу! І торбу…
Мар’яна відсахнулася, наштовхнулася на двох незнайомих
наркоманів: зі спини тихо підкралися, падлюки. Тягнули до
дівчини руки-ганчірки, варнякали виснажено:
— Гроші є? Мобільний… У сумці що?!
— Пахом! Та скажи їм…
Не договорила. Пахом вчепився в Мар’янині коси, сипів, як
навіжений:
— Ти хто така, коза?!
— Сволота… Щоб ви всі повиздихали від дурі вашої! — без
сумки, гаманця і мобільного розхристана Мар’яна бігла в бік
знайомої панельної п’ятиповерхівки, ридала відчайдушно і гірко.
Брудний під’їзд. Тим тільки і добрий, що лампочка блимає.
Роззирнулася зацьковано: нікого? Загрюкала у двері Полиної
квартири: відчини, подружко! Бути ж не може, щоби ти і в но-
ворічну ніч на Майдані лишилася?!
— І Польки нема! — тремтячими руками втерла сльози,
дістала з кишені цигарку, запалила… Кліпала мокрими очима:
от і все… Більше бігти нема куди, тільки до ненависної бать-
ківської хрущовки — єдиного місця на землі, де за Мар’яною
закріплені дванадцять квадратних метрів окремого простору.
Тільки би мама з татом не чіпали! Відкараскатися від них, за-
чинитися! Не виходити зі своєї кімнатки добу, дві, десять…
Ніколи не виходити! Померти! Бо жити тепер як?! Ніяк…
Ноги відмовлялися сунути до батьківської оселі. Сльози
висохли, дупа примерзла до сходинок, третя цигарка — в горлі
149
гірко, як на душі. Усе не йшла. Врешті підвелася, бо задубла
всмерть. Почвалала сходами нагору, все далі й далі від єдиної
на увесь під’їзд лампочки на першому поверсі — у темряву.
Між третім і четвертим із мряки:
— Дай вогню, дитино!
Голос низький, жіночий.
Мар’яна аж присіла од страху.
— Хто тут?!
— Вогню даси?
— Не палю…
— А хто на першому поверсі смалив? — на тлі замизкано-
го вікна на майданчику між поверхами виникла сухенька баб-
ця — старезна-престарезна. Кістки і зморшки простеньким
одягом обмотані. На голові смішна лижна шапка з оленями.
— Палити шкідливо! — кинула Мар’яна зухвало, подалася
далі нагору. Бурчала під ніс. — Вештається всякий набрід…
Ненавиджу…
От і п’ятий. Застигла. Видихнула. Начепила маску злісного
гнома — ховайсь! — натиснула кнопку дзвінка.
— І тільки спробуй хоч про щось запитати, мамо! — про-
шепотіла в оббиті дерматином двері.
Ада знервувалася. Близька перспектива стати хазяйкою бага-
тої садиби на Биківні не лишила царівну практичності. Усе
міркувала: як би потайки від чоловіка скласти речі, сховати на
балконі, щоби 31-го вхопити їх, виголосити Валі із дзвінким
азартом: «Прощавай навіки!» і чкурнути з Шуляком у нове
життя. Та при першій же спробі дістати валізу з антресолей
наштовхнулася на приголомшений Валин погляд, притихла
(нащо їй скандали? А раптом у Шуляка щось не складеться?!),
навіть притягла додому зелених соснових гілок і вирішила на-
крити справжній новорічний стіл — пишний, прощальний, —
аби потішити чоловіка смачненьким наостанок. І все скінчи-
лося так, як зазвичай в Озерових. Валя вислухав оголошене
Адочкою меню: курка з апельсинами, печінковий тортик, салат
150
«мімоза» з червоною рибою, — сам купив усі продукти і 31-го
зранку вже орудував на кухні: рубав, різав, смажив, варив…
Так якось мляво орудував — очі тьмяні, руки тремтять.
Ада крутилася на кухні, зиркала на чоловіка з підозрою.
«Здогадується! — накручувала себе. — Точно щось пронюхав,
та взнаки не дає. Серцем відчуває!»
— Допомогти тобі, Валю? — не з милосердя спитала, пе-
ревірити підозри намірилася: любив чоловік, коли оце вони
вдвох на кухні товклися, зазвичай радів, як дитина.
— Зайве, Адочко… Сам… — відповів винувато.
Ада геть розгубилася: та що за дурня?! І тут Валя її плани
ламає, бо по всьому виходить, що не Ада чоловікові прощаль-
ну вечерю влаштовує — Валя своїй безцінній Адочці тортик із
власної печінки пече, своє серце на салат шматує і не потребує
в тому допомоги — сам!
І клятий Шуляк усе не телефонував. Востаннє зустрілися
29-го під вечір. Славко на Аду в автівці навалився по-молодо-
му, обцілував ручки-щічки, прояснив ситуацію:
— План такий! Завтра не зустрінемося — справи. Тримай
кулачки, Адко, щоби мені вдалося грандіозну оборудку про-
вернути. Як усе вийде, завезу кількох хлопців, щоби дім на
Биківні швиденько прибрали після лантуха, який там жив.
Тридцять першого до вечора впораюся, а ти збирайся і чекай
на мій дзвінок.
— А як не вийде з оборудкою? — спитала Ада.
— У мене?! — розсміявся Шуляк. Притис Аду, аж поперек
у царівни хруснув. — Ти збирайся. До восьмої вечора вже
приїду по тебе.
— Тридцять першого побачимо! — ушпигнула в’їдлива Ада.
— Та ти побачиш, сумнівів не май! Професора свого якось
нейтралізуй, — відповів Славко. — Жодного разу в житті
його пики не бачив і тридцять першого бачити не хочу. Нащо
нам ті розборки?
— І як мені його нейтралізувати? Убити? — визвірила-
ся царівна.
151
— Горілочки в нього влий грамів триста! Може, відруба-
ється, — підказав реаліст Шуляк.
«Чи і справді напоїти?» — Ада спостерігала за засмученим
Валею, зиркала на годинник: уже четверта дня, п’ята, шоста…
Уже і тортик готовий, і куркою з апельсинами тхне. А раптом
Шуляк раніше за восьму припхається? А Валя тверезий?
— Валю, а нащо нам півночі чекати? — стала біля чолові-
ка на кухні, поправила гілочку петрушки на салаті: і хай би хто
сказав, що царівна руки до новорічної смакоти не приклала! —
Накриймо зараз на стіл і почнімо святкувати.
— Добре, Адочко… — геть без радості відповів Валя. —
Я тільки перевдягнуся.
— Нащо? Давай так, по-домашньому!
Валя знизав плечима в линялій футболці, поправив спор-
тивні штани, кивнув: добре… Ада включила веселість свого
близького майбуття, розсміялася, обійняла чоловіка.
— Та що з тобою, Валю? Свято ж… Хочу вина! Горілки
хочу! Питимемо горілку?!
— Горілку? — здивувався Валя. — Чому ж ти не сказала,
Адочко? Я тільки пляшку червоного сухого купив. Твого улюб-
леного.
Ада аж смикнулася од прикрощів. Ну, не сука?! От уміє
змарнувати любе діло!
— …Зараз збігаю! — почула чоловіків голос.
— Стій! — гаркнула. — Не треба! Вино питимеш!
…Два келихи. От зараз набульбенять радості, хильнуть,
попливуть, згадають юність, розчуляться. Ада обійме Валю:
«Пам’ятаєш, як ти здивувався, коли я на тебе глянула з інте-
ресом? Не шкодуєш, що життя зі мною пов’язав?» А він
обов’язково повиниться: «Тільки одне мені болить, Адочко!
Що не зміг тебе щасливою зробити: квартири просторої для
тебе не заробив, подорожувати нікуди не відправляв, навіть
шуби не купив». А вона йому: «От і скажи! Що чоловік має
після таких зізнань робити?!» Він голову схилить. «Відпусти-
ти…» — прошепоче.
152
…Два келихи. Валя виганяє з них порожнечу сухим червоним.
— Пам’ятаєш, як ти здивувався… — заводить Ада, а в го-
лову — трісь: у кухні за пакетами з борошном майже повна
пляшка горілки, ще з Великодня прихована.
— Стій, Валю! Зараз! — мчить на кухню, риється на поли-
ці. Таки є! Дві третини сорокаградусного знеболювального для
чоловіка. Отак краще! Отепер — справжнє свято.
— Горілку питимемо! — командує без жалю, наливає про-
зору рідину в чарочки. — Давай! За нас, Валю! За те, щоби ми
були щасливими! Бо ми на те заслужили!
— За нас… — тьмяно відлунює Валя.
— Ще хочу! Наливай, Валю! — Аду охоплює молодечий
безтурботний кураж: як же легко стало! Предмети хитаються,
розпливаються, тануть, разом із ними тане Валя, і з усім тим
уже геть не тяжко розпрощатися навіки.
До реальності повертає настирливий дзвінок у двері.
— Нікого немає вдома! — вигукує царівна з чаркою в руці.
— Як можна, Адочко?.. — відповідає Валя.
Мар’яна тупцює на майданчику, все повторює: «Ніяких пи-
тань, мамо», та двері відчиняє тато.
— Мар’яна… — констатує розгублено, наче отримав най-
гіршу з новин. А де «донечко!», одвічна тепла беззахисна по-
смішка?
— З Новим роком, тату, — роздратовано відповідає Мар’яна.
Тато губиться.
— Вибач, доню… Добре, що прийшла. Зараз із кухні таріль
для тебе принесу.
Мар’яна прослизає повз батька. До жаданого прихистку —
метрів п’ять через вітальню до кімнатки, обклеєної дешевими
шпалерами з рожевими фантазійними квітами. Колись по за-
кінченні школи Мар’яна отримала дарунок від батьків — ре-
монт у своїй кімнатці. І хоч благала про шпалери в нейтральну
смужку, мати власноруч наклеїла бежеву гидоту з величезни-
ми рожевими квітами. «Тобі вже сімнадцять! — казала. — Вік
153
романтики, ніжності й кохання. Житимеш — ніби в саду і мрі-
ях! Ні! У саду мрій!» За десять років шпалери стали схожими
на туалетний папір Обухівської фабрики, і тільки за килимом
ще збереглися блідо-рожеві пелюстки: сад мрій уперто не
бажав помирати, відвойовуючи собі ще місяць-другий життя
на стінах Мар’яниної кімнатки.
— Ну! І що сталося?! — мати навіть не привіталася. Засту-
пила доньці путь, вхопила за плечі.
— Нормально все, — якомога байдужіше відповіла Мар’яна.
Ада раптом розреготалася істерично:
— А я знала! Я серцем відчувала! Він тебе покинув!
Мар’яна сіпнулася: скинула з плечей материні руки, увіп’я-
лася в неї холодним злим поглядом.
— А ти якого біса вдома тирлуєшся?! І тебе твій покинув?!
Ада вухам не повірила. Застигла на мить. Очима — стріль
у бік кухні, звідки дзеленчали тарелі.
— Що ти верзеш, дурепо? — просичала тихо.
— Голосніше! Не чую! А? Що ти там бурмочеш?
— Замовкни!
— Чого би це?! Думаєш, тато не відає про твої походень-
ки? — Мар’янине горе вийшло з берегів, топило кожного
зустрічного на своєму шляху. — Давно ми все знаємо! Чого
мовчиш? Поділися з донькою наукою, як двом мужчинам од-
ночасно голови морочити!
— Заткни пельку і не лізь у наші справи! — Ада вхопила
доньку за руку і таки додала би перцю, та з кухні до вітальні
зайшов Валя з тарелем.
— Як гарно — вся сім’я зібралася, — усміхнувся, поставив
на стіл тарель для доньки. — Мар’янко, тобі печінки покласти
чи курочку?
Мар’яна войовничо зиркнула на матір і вже хотіла: «Та по-
давіться ви своїми курми, печінками!»
— За стіл сідай! — ховаючи лють, наказала доньці Ада.
Тато, тато… Мар’яна давилася куркою, очі в таріль. Чому
тато терпить мамині зради? Невже не розуміє: через те Мар’яна
154
зневажає його відчайдушно, до відрази. Слабкий… Такий слаб-
кий — глина! Хто того не знає, збоку на подружжя Озерових
гляне, здивується: матінка Мар’янина — миша мишою. Хіба
що очі нахабні невтримні. І змогла ж окільцювати такого муж-
чину, як Валентин. Ідеальний: і розумний, і порядний, і кра-
сень. Навіть сусідський алкаш Петрович татові каже: «Не
можу при тобі матюкатися, Валентине! Сором бере, бо вже
надто в тебе мордяка інтелігентна». А матері не сором тато-
ву душу все життя мордувати. От і зараз… Їсть курку, що її
тато приготував, зиркає на чоловіка зневажливо, наче каже:
«Невдаха!» Мар’яна в тата — теж невдаха. Їсти от хочеться.
А жити — ні…
— А загадаймо бажання, — почула материн голос. —
Не для себе, то вже нецікаво. Наливай, Валю! Ми зараз одне
для одного загадаємо щастя. Я перша, бо ж ідея моя. Бажаю
тобі, Валю, аби твій бізнес розширився. Щоби ти міг про-
давати не тільки дріжджі, а й перець. Мелений, наприклад.
Правда ж, Мар’яно?
Мар’яна відчула неконтрольоване тваринне збурення. Ледь
стримала гнів — відклала виделку, увіп’ялася в материне ли-
це, щоби прямо в нахабні очі вихлюпнути всю свою образу
і зневагу. Набрала повітря в легені: не шепотітиме… Кричати-
ме-захлинатиметься!
Від вхідних дверей — дзинь!
— Хто це ще? — знизала плечима мама.
— Відчиню, — тато вже йшов до дверей.
«Пастка… — впало Мар’янине серце. — Марно вереща-
ти-гніватися — нічого не зміниться! Міситимуть злидні зі зра-
дами, куркою заїдатимуть: “Тобі покласти, доню?” Гірше не
буває…» Спостерігала, як мати продовжує жадібно їсти, як
тато відчиняє вхідні двері, розгублено відступає на крок, про-
пускаючи до вітальні старезну суху бабцю — кістки і зморшки.
Старенька роззирнулася, усміхнулася Аді:
— Аїдо… Зі святом, доню!
У Мар’яни щелепа відвалилася.
155
— Що?! — так здивувалася — всі свої біди враз забула.
Підхопилася, йшла до незнайомої бабці. — Ви ж… волоцюжка!
У під’їзді щойно… вогню в мене просили…
— Мар’яночка, онука… Отака, значить… Куриш! Нічого…
Разом кинемо. Я тобі гостинчик привезла, — бабця заходила-
ся шукати щось по кишенях.
— Онука?.. Мамо! Що все це… — ошелешена Мар’яна
застигла посеред вітальні: зиркала безпомічно то на незнайо-
му бабцю, то на матір.
Ада — за столом каменем.
— Мамо! — відчайдушно вигукнула Мар’яна. — Ти ж ка-
зала: твоя мати померла… Ще коли ти малою була!
Ада віджбурнула виделку. Очі в таріль, тільки груди високо
здіймаються з нервів.
— Мамо!!!
— Онученько… Це тобі! — бабця простягнула Мар’яні
оксамитову коробочку. — Бери, не бійся. Золото…
— Не торкайся! — закричала Ада. Підхопилася, на бабцю
з ненавистю: — Крадене?!
— Та чого би це… За кревні купила…
— Брешеш!
— Присягаюся щастям… Мар’яночки!
Мар’яна відчула, як ноги стають ватяними, у голові бджоли
все маминими голосами гудуть.
— Замовкніть! — вигукнула відчайдушно. — Ви… про що?!
Про яке золото? Мамо! — сіпнулася до матері, вказала на
бабцю. — Це… твоя мама?..
Ада скривилася, мов лимонів обжерлася, кивнула.
— А чому ти брехала мені?!
До бабці:
— А ви… де були?!
— По в’язницях усе життя! Ось де вона була! — кинула Ада
люто. Схлипнула. Зиркнула на бабцю спідлоба. — Якого…
приперлася?! Пішла геть!
Мар’яна перелякалася, аж кров у скроні.
156
— Мамо, припини! Так… не можна… — вхопила стареньку
за руку. — Ходімо… Сідайте! Он курка, печінка, салат! Чай…
заварю! Холодно… там! Таріль треба! З кухні! Мамо! Таріль!