Покров - Дашвар Люко 17 стр.


і з усіх минулих фантазій тільки білі тонкі простирадла зали-

шилися в планах на майбутнє.

Тридцять першого грудня 2013 року Мар’яна прокинулася від

незвичного шуму в коридорі, затулила вуха подушками: тихіше, благаю! Вчора Ярко повернувся додому посеред білого дня,

і Мар’яна таки потягла його до «Фуршету» по смаколики для

новорічного столу. Світле піднесення зашкалювало — не

звертали уваги на стурбованих покупців, пустували-дуріли:

нюхали апельсини і яблука, мацали пухкі хліби, перебирали

банки з оливками, роздивлялися різнобарвні тістечка…

— Давай звіримо смаки? — запропонувала Мар’яна. —

Вибиратимемо вино окремо — кожен те, яке йому подобається.

139

— Окей, — кивнув Ярко, та за хвилину перетнулися біля

стійки з грузинськими винами, обидвоє потягнулися до білого

сухого «Мцване»!

— Насправді, «Мцване» — зелене вино, — розпові-

дав Ярко. Сунули на Рибальський із повними пакетами, на-

купили всього до біса, і тільки коли Мар’яна намірилася

розплатитися на касі, Ярко насторожився, глянув на неї зди-

вовано. «Забувай, — сказав. — Ми ніколи не житимемо на

твої гроші».

— Чому зелене? — Мар’яна крокувала поряд із Ярком —

весела, натхненна, легка.

— Його роблять зі стиглого зеленого винограду в Кахетії,

Біджо розповідав.

— Перевіримо, чи й справді зелене? — у кімнатці зі знаком

«фольксвагена» на дверях усілися на матраці з вином, тільки

Ярко на мить розчахнув вікно — вивісив синьо-жовте україн-

ське знамено, впустив холодне зимове повітря, — і, може, від

того Мар’яна відчайдушно захотіла зігрітися: щоб вино вена-

ми, як кров, щоби Ярко вів долонею по скроні, вилиці…

То була дивна близькість — бурхлива пустотлива радість

раптом випарувалася, звуки стихли, рухи стали обережними,

плавними, і навіть відверті очі вже не горіли невтримним жа-

данням — затуманилися, не чіплялися за предмети безпорад-

но, бачили тільки одне: Мар’яна — Ярка, Ярко — Мар’яну…

То була особлива близькість — логічний її фінал не приніс

очікуваного полегшення, тільки незрозумілу смертельну тугу,

ніби — от і все… Скінчився сон. Мовчали. Завмерли, тримали

одне одного в обіймах, розімкнути не могли аж доти, доки нове

жадання не накрило хвилею і вони, змучені, щасливі, взялися

доводити невідомо кому і самим собі: не все! Не все…

Уже глибокої ночі настирливий дзенькіт мобільного змусив

Ярка підвестися з матраца.

— Зранку повернуся, — сказав.

— Завтра — найважливіший день нашого життя, — сер-

йозно відповіла Мар’яна. Повіки зімкнулися, і всю коротку

140

зимову передноворічну ніч уві сні її мордувала реальність:

мати перелякано затуляла долонею рот, щоби не закричати;

тато літав і молився, одуховлена хата на Воскресенці тремтіла

стінами, і тільки під ранок нічні страхи відлетіли — заснула

міцно, без сновидінь. До півдня би очей не розплющила, та

незвичний гамір у коридорі змусив відірватися від подушок.

— Ярку?.. — вийшла з кімнатки в самому тільки халатику

на голе тіло. У коридорі — порожньо, під стіною — чуже взут-

тя, з кухні — голос Аніти. Пішла на голос.

У кухні біля столу тремтіло двійко юних дівчаток — синіх

від холоду, легко, як для зими, одягнених: спіднички коротень-

кі, крізь прозорі колготки — червоні задублі коліна. А очі на-

ведені! І вуста яскраво-червоні помадні. Стривожена Аніта

літала кухнею: зараз чай, мед, лимон — зігрієтеся, діти. По-

бачила Мар’яну, подалася до неї з чашками в руках.

— От біда! Ми таки тебе розбудили!

— Аніто Станіславівно, можна вас на хвилинку, — стри-

мано попросила Мар’яна.

Аніта поставила перед дівчатками чашки з гарячим чаєм,

услід за Мар’яною вийшла в коридор, заторохтіла пошепки:

— Ярко так просив: «Ви тільки Мар’яночку не збудіть. Хай

поспить, а ви поки дівчат нагодуйте. А потім уже дівчата від-

починуть…»

— Відпочинуть? Що відбувається?

— Що ж незрозумілого, Мар’яно?! Люди на Майдан з усієї

України їдуть, не кожному є де зупинитися. Зараз усі до себе

приїжджих беруть. І ми!

— Ви?!

— І ви з Ярком! У мене зі вчора подружжя зі Стрия. А Ярко

оцих двох дівчаток із Полтави привів. Геть померзли!

— Хай би вдягалися!

— Та не злися, Мар’яно! Усі — люди.

— Хай у Феді гріються!

— А пропав би він, наш Федя! — сплеснула руками Аніта. —

Третій день на Майдані товчеться, додому не йде. Кімната зачи-

141

нена. Ти вже йди, Мар’яночко. Одягнися, постели щось, аби

дівчата полежали і трохи до тями прийшли, бо дивитися на них

без сліз не можна. Ярко казав: «Мар’яна все зробить».

«Так і сказав?!» — гнів залив, аж дихати ніяк. Зиркнула на

Аніту, як на вражину, мовчки пішла до кімнатки зі знаком

«фольксвагена» на дверях. Одним махом скинула з куба книж-

ки, всілася на нього, уп’ялася нігтями в коліна, щоби не заве-

рещати на всю комуналку. У скроні шкрябало: така вона, зна-

чить, свобода волі?.. Роби, що хочеш? Мрія про надзвичайну

важливу новорічну ніч із клятвою на іконі зітлівала на очах.

Яркова свобода волі спалила…

У двері — стук.

— Заходьте! — вигукнула нервово.

До кімнатки увійшли вже відігріті Анітиним чаєм малолітки

з Полтави: розчервонілися, кліпали нафарбованими повіками

і від того виглядали ще більш зеленими — років по п’ятна-

дцять, не більше. Одна худа, коротконога з нахабними хитри-

ми оченятами голодного звірятка, у другої, пухкенької — при-

відкритий рот, наче ніс навіки закладений, і це надавало їй

трохи дурнуватого вигляду.

— Тю, — простувато всміхнулася пухкенька. — У вас на-

віть ліжка немає?

Худенька штрикнула її ліктем у бік, умостила зад у коротень-

кій спідниці на матрац, на біле тонке простирадло. Зиркнула

на Мар’яну злодійкувато.

— А той пацан, який нас сюди привів, він тобі хто? Брат? —

спитала.

— А що?! — Мар’яна ледь стримувалася.

— Та нічо… Просто інтересно.

— Чому так «інтересно»?

— Та він такий… нічо… Я б з ним замутила…

Мар’яна відчула: нігті стають пазурами, зуби ростуть, го-

стрішають, просять здобичі. Рвучко підвелася, зупиняючи дикі

фантазії: у цих двох зі свободою волі теж усе гаразд! А Мар’яні ж

чого задніх пасти? Рішення впало в мізки, як крапля смальцю

142

на суху пательню: шварк! Щось роби! Вихопила з кута дорожню

сумку, кинула на підлогу під вішаком — жбурляла в сумку

речі, чула шепіт за спиною.

— Тонько, нащо ти її про пацана питала? А раптом вона

його тьолка? — перелякано дорікала пухкенька.

— Ти шо, Галю, хвора? Яка вона тьолка? Вона — тьоть-

ка! — відповіла худа.

Мар’яна озирнулася — сиділи на матраці, зиркали на неї

зацьковано.

— Ну?! І чому ж вам удома не сиділося?! — вимовила хижо.

— Так це… Інтересно, — сказала пухкенька.

— Яника скидати будемо, — нахабно видала худа.

— Яника? А він хто?

— Так цей… головний…

— Міністр! — підказала пухкенька.

— Головний міністр! — із викликом кинула Мар’яні худа.

Мар’яна розреготалася істерично, до сліз. Глянула на малих

з відразою. Без сорому скинула халат, гола-зла швидко вдяга-

ла джинси, кофтину, шалик, куртку. Схопила сумку.

— Ну… — процідила дівкам. — Перо вам в дупи!

Вискочила з кімнатки. Дверима — хрясь! Посеред коридо-

ру стояла бліда Аніта.

— Підслуховували? — тремтячим від люті голосом спита-

ла Мар’яна.

— Люди… Вони всі — люди! — відповіла Аніта винувато.

— То насолоджуйтеся! — подалася до дверей.

— А Ярко? — Аніта схопилась за серце, смикнулася до

Мар’яни. — Зараз буде. Повів ще двох хлопців з Миколаєва

до знайомих у гуртожиток. Зачекай, поговорите…

У минулі часи Мар’яна би погодилася: добре… Та країною

ширяла воля. Затуляла роти — не до розмов! — змушувала

діяти. Мар’яна підхопила сумку.

— Захоче — знайде мене! — кинула збуджено і виско-

чила надвір.

Розділ 5

Гірше не буває?..

У безмежному білому просторі, самотня, як японське сонце,

Мар’яна тягнула Подолом важку дорожню сумку: Щека-

вицька, Межигірська… «Оце я вже догралася, — думала роз-

гублено. — Оце я вже вільна. Така вільна — хоч у зашморг!

Поруйнувала позаду все, попереду нічого не знайшла. Тільки

волю… Вскочила мені на плечі, поганяє… А куди?! Що мені

з тою волею робити?! Сон розвіявся, радості нема. Що я вза-

галі можу — сама-самісінька…»

І така зажура, ноги не йдуть.

Опустилася на зламану вуличну лавку, увімкнула мертвий

уже кілька діб мобільний: хоч хтось згадував Мар’яну, поки

вона у мріях літала?!

— Хотинський, мама, Хотинський, — читала-бурмотіла. —

Охріменко? Вісім пропущених? — здивувалася: спілкування

з Олею Охріменко обмежувалося офісом — ніколи не зідзво-

нювалися поза роботою.

— Олю? — набрала колежанку. — Ти мені телефонувала?

— Мар’яно? Нарешті! Де ти була?

— Так… хворію… Хотинський хіба не сказав?

144

— Хотинський ще двадцять сьомого взяв відпустку до Різд-

ва, на дзвінки не відповідає. Я думала, ви разом кудись чкур-

нули… А ви… розбіглися?

— Неважливо! — Мар’яну залило червоним-прикрим, сер-

це заколотилося — ґвалт! — Чому ти телефонувала, Олю?

Щось сталося?

— Так шеф… звільнив тебе, Мар’яно. За прогули.

— Що?!

— Я тебе шукала… Телефонувала… Де ти була?! Ми з Льо-

вою пробували відмовити шефа, Хотинського намагалися знай-

ти… Це ж він змусив тебе вдома працювати, а потім «з’їхав»…

— Облиш… Усе… нормально, — Мар’яна не почула влас-

ного голосу — у вухах стрімко наростав лякаючий глухий гул.

Вимкнула мобільний, застигла.

— Курити… — прохрипіла.

Роззирнулася. «Гірше не буває…» — нашіптував байдужий

білий простір. Полізла по кишенях — цигарки, запальнич-

ка! — та намацала ключі від лофту Хотинського. «Скажу…

Скажу: обікрали! — лихоманка. — На вокзалі в Дніпропе-

тровську. Телефон забрали, гроші… Скажу: ледь вижила, лю-

ди допомогли повернутися. Скажу: прости, я надолужу… Все

надолужу!»

Сон розвіявся. Реальність сковувала рухи — ледь дотягла

сумку до метро, та навіть там, у переповненому вагоні, чіпля-

лася за сон: усе шукала очима Ярка. Вони ж перетнулися

в метро. Він тут, бо ж Новий рік, диво. Ось зараз випірне

з натовпу, скаже хриплуватим низьким голосом: «Ходімо до-

дому, Мар’яно. Дівок прогнав. Раз приїхали на Майдан, хай

там і тирлуються, а в кімнатці тільки ти і я…»

— Виходите? — натовп відштовхнув Мар’яну від дверей на

«Олімпійській».

— Пропустіть! — схаменулася, рвонула до виходу.

За п’ять хвилин стояла біля старовинного будинку, на го-

рищі якого в стометровому лофті жив фактурний стильний

145

мужчина з амбіціями, заради якого ще декілька днів тому

Мар’яна зробила би що завгодно.

Глянула на годинник — друга дня. Десять годин до Ново-

го року!

— Хоч би вдома його застати… — прошепотіла спустошено,

потягла сумку до дверей. — Хоч би повірив…

Біля ліфту на першому поверсі у відгородженій склом ка-

бінці з диваном і маленьким телевізором позіхала консьєржка

Тамара.

— О! Нарешті, — побачила Мар’яну, збадьорилася, вибіг-

ла з кабінки, заступила шлях. — Ключі давай!

— Вам? З якого це дива?

— Хотинський наказав.

Мар’яна наїжачилася, зиркнула за консьєржку зацьковано.

— Я вам не вірю. Я… сама піду до нього…

— До кого?! До того козла?! Він у лофті не хазяїн! Ангеліна

Вікторівна Поліщук хазяйка! А оте довбане — коханець її!

Ангеліна Вікторівна з весни в Європі, а воно обжилося тут…

— Хотинський… альфонс?

— Який альфонс?! Альфонс — славетне ім’я! — обурилася

консьєржка. — Король такий був! І шнауцер у мене Альфонс!

А те нещастя — блядун! Утриманець!

— Чому ж ви… раніше мені нічого не розповідали?

— Бо платив твій Хотинський мені! П’ятдесят гривень що-

разу, як ти приходила. За мовчання. Шкода, мало ти тут про-

жила, а то би я собі зуби вставила.

— А ключі… чому зараз?

— «Матуся» його повернулася. Ангеліна. До Різдва з тво-

їм Хотинським у ліжку качатиметься, — на Мар’яну глянула

без жалю. — Ключі де?

Мар’яна так сильно стисла долоні — пальці захрустіли.

Кинула ключі консьєржці.

— Знаєте, як він про вас казав? — мовила глухо. — Що

ви бидло…

— От паскуда! — обурилася Тамара.

146

— Так ви і є бидло! — вигукнула Мар’яна. Схопила сумку,

побігла до дверей. Сльози не питали, чи можна. І собі бігли, застеляли очі. Гірше не буває…

«Ауді» на парковці біля будинку загальмувало тої миті, коли

розхристана Мар’яна вибігла з під’їзду під акомпанемент Та-

мариних матюків. Стильний, як «Монтеграппа», Хотинський

відчинив двері автівки витончено вдягненій пані з полтинником

прожитих років у блакитних очах. Вона все зрозуміла, лиш

побачила худеньку дівчину в розстібнутій курточці з дорож-

ньою сумкою, що стояла посеред двору, дивилася на Хотин-

ського круглими від обурення карими очима, тремтіла.

— Твоя?.. — тоскно спитала пані.

— Моя колишня… співробітниця! — Хотинський не втра-

тив обличчя й на мить. Озирнувся до Мар’яни: — Як справи,

Озерова? Борг прийшла віддати?

Мар’яна закам’яніла — стояла як стовп, зрушити не могла.

Дивилася крізь Хотинського, крізь моложаву струнку пані,

думки дурні: Хотинський пасує… до її сумочки і рукавичок.

— Нагадай, скільки ти мені винна, — Хотинський так і сто-

яв біля пані, як прив’язаний. — Десять тисяч?

— Десять?! — закліпала очима Мар’яна. — Шість!

— А білети на потяг, номер у готелі?! Ти за мій рахунок

вирішила відрядження до Дніпропетровська змарнувати?! Де-

сять, Озерова! І мені пофіг, де ти тинялася замість того, аби

виконувати розпорядження керівника! Мене все це вже діста-

ло! Ти у нас більше не працюєш! І ще! Тільки спробуй і далі

займатися темою, яку я тобі доручав останнім часом. По судах

затягаю! Зрозуміла?!

— Ти… — Мар’яна почервоніла від образи: підлий… Який

же підлий і ниций! Не мають право такі тварюки по землі хо-

дити! Нігті — пазурі, зуби гострішали: увіп’ялася би коханцю

в горлянку, та зачепилася поглядом за блакитні очі немолодої

пані. І стільки в них було трагедії — аж заплющилася на мить.

Схопила сумку, бігом геть.

147

— Скільки вона тобі винна? Десять? Я заплачу за неї! —

почула за спиною голос пані.

— Навіщо, золотце?! — зі щирим обуренням спитав Хо-

тинський.

— Хочу, щоби вона була вільною від тебе! — відповіла пані.

Гірше не буває?..

Сутеніло. Новорічна ніч гнала останній день року в небуття.

Усупереч тривогам хазяйки вперто рубали олів’є, запікали

качок із яблуками, варили холодці, і як раптом різали пальці

на кухні зопалу, то не дратувалися, молилися: хай то буде вся

кров, яка може нині пролитися в країні. І більше ані краплі.

Ніде… Чоловіки мацали в холодильниках горілку — охоло-

ла? — пересували столи, звільняючи місце для справжніх

ялин, розкладали біля тарелів виделки-ножі, та ножі тримали

в руках довше, ніби примірялися до майбутніх грізних справ,

і тільки дітлахи пустували щиро і безтурботно, терли оченята, аби не поснути до опівночі, і потайки від дорослих розгортали

новорічні дарунки, розкладені під зеленим гіллям.

Назад Дальше