і з усіх минулих фантазій тільки білі тонкі простирадла зали-
шилися в планах на майбутнє.
Тридцять першого грудня 2013 року Мар’яна прокинулася від
незвичного шуму в коридорі, затулила вуха подушками: тихіше, благаю! Вчора Ярко повернувся додому посеред білого дня,
і Мар’яна таки потягла його до «Фуршету» по смаколики для
новорічного столу. Світле піднесення зашкалювало — не
звертали уваги на стурбованих покупців, пустували-дуріли:
нюхали апельсини і яблука, мацали пухкі хліби, перебирали
банки з оливками, роздивлялися різнобарвні тістечка…
— Давай звіримо смаки? — запропонувала Мар’яна. —
Вибиратимемо вино окремо — кожен те, яке йому подобається.
139
— Окей, — кивнув Ярко, та за хвилину перетнулися біля
стійки з грузинськими винами, обидвоє потягнулися до білого
сухого «Мцване»!
— Насправді, «Мцване» — зелене вино, — розпові-
дав Ярко. Сунули на Рибальський із повними пакетами, на-
купили всього до біса, і тільки коли Мар’яна намірилася
розплатитися на касі, Ярко насторожився, глянув на неї зди-
вовано. «Забувай, — сказав. — Ми ніколи не житимемо на
твої гроші».
— Чому зелене? — Мар’яна крокувала поряд із Ярком —
весела, натхненна, легка.
— Його роблять зі стиглого зеленого винограду в Кахетії,
Біджо розповідав.
— Перевіримо, чи й справді зелене? — у кімнатці зі знаком
«фольксвагена» на дверях усілися на матраці з вином, тільки
Ярко на мить розчахнув вікно — вивісив синьо-жовте україн-
ське знамено, впустив холодне зимове повітря, — і, може, від
того Мар’яна відчайдушно захотіла зігрітися: щоб вино вена-
ми, як кров, щоби Ярко вів долонею по скроні, вилиці…
То була дивна близькість — бурхлива пустотлива радість
раптом випарувалася, звуки стихли, рухи стали обережними,
плавними, і навіть відверті очі вже не горіли невтримним жа-
данням — затуманилися, не чіплялися за предмети безпорад-
но, бачили тільки одне: Мар’яна — Ярка, Ярко — Мар’яну…
То була особлива близькість — логічний її фінал не приніс
очікуваного полегшення, тільки незрозумілу смертельну тугу,
ніби — от і все… Скінчився сон. Мовчали. Завмерли, тримали
одне одного в обіймах, розімкнути не могли аж доти, доки нове
жадання не накрило хвилею і вони, змучені, щасливі, взялися
доводити невідомо кому і самим собі: не все! Не все…
Уже глибокої ночі настирливий дзенькіт мобільного змусив
Ярка підвестися з матраца.
— Зранку повернуся, — сказав.
— Завтра — найважливіший день нашого життя, — сер-
йозно відповіла Мар’яна. Повіки зімкнулися, і всю коротку
140
зимову передноворічну ніч уві сні її мордувала реальність:
мати перелякано затуляла долонею рот, щоби не закричати;
тато літав і молився, одуховлена хата на Воскресенці тремтіла
стінами, і тільки під ранок нічні страхи відлетіли — заснула
міцно, без сновидінь. До півдня би очей не розплющила, та
незвичний гамір у коридорі змусив відірватися від подушок.
— Ярку?.. — вийшла з кімнатки в самому тільки халатику
на голе тіло. У коридорі — порожньо, під стіною — чуже взут-
тя, з кухні — голос Аніти. Пішла на голос.
У кухні біля столу тремтіло двійко юних дівчаток — синіх
від холоду, легко, як для зими, одягнених: спіднички коротень-
кі, крізь прозорі колготки — червоні задублі коліна. А очі на-
ведені! І вуста яскраво-червоні помадні. Стривожена Аніта
літала кухнею: зараз чай, мед, лимон — зігрієтеся, діти. По-
бачила Мар’яну, подалася до неї з чашками в руках.
— От біда! Ми таки тебе розбудили!
— Аніто Станіславівно, можна вас на хвилинку, — стри-
мано попросила Мар’яна.
Аніта поставила перед дівчатками чашки з гарячим чаєм,
услід за Мар’яною вийшла в коридор, заторохтіла пошепки:
— Ярко так просив: «Ви тільки Мар’яночку не збудіть. Хай
поспить, а ви поки дівчат нагодуйте. А потім уже дівчата від-
починуть…»
— Відпочинуть? Що відбувається?
— Що ж незрозумілого, Мар’яно?! Люди на Майдан з усієї
України їдуть, не кожному є де зупинитися. Зараз усі до себе
приїжджих беруть. І ми!
— Ви?!
— І ви з Ярком! У мене зі вчора подружжя зі Стрия. А Ярко
оцих двох дівчаток із Полтави привів. Геть померзли!
— Хай би вдягалися!
— Та не злися, Мар’яно! Усі — люди.
— Хай у Феді гріються!
— А пропав би він, наш Федя! — сплеснула руками Аніта. —
Третій день на Майдані товчеться, додому не йде. Кімната зачи-
141
нена. Ти вже йди, Мар’яночко. Одягнися, постели щось, аби
дівчата полежали і трохи до тями прийшли, бо дивитися на них
без сліз не можна. Ярко казав: «Мар’яна все зробить».
«Так і сказав?!» — гнів залив, аж дихати ніяк. Зиркнула на
Аніту, як на вражину, мовчки пішла до кімнатки зі знаком
«фольксвагена» на дверях. Одним махом скинула з куба книж-
ки, всілася на нього, уп’ялася нігтями в коліна, щоби не заве-
рещати на всю комуналку. У скроні шкрябало: така вона, зна-
чить, свобода волі?.. Роби, що хочеш? Мрія про надзвичайну
важливу новорічну ніч із клятвою на іконі зітлівала на очах.
Яркова свобода волі спалила…
У двері — стук.
— Заходьте! — вигукнула нервово.
До кімнатки увійшли вже відігріті Анітиним чаєм малолітки
з Полтави: розчервонілися, кліпали нафарбованими повіками
і від того виглядали ще більш зеленими — років по п’ятна-
дцять, не більше. Одна худа, коротконога з нахабними хитри-
ми оченятами голодного звірятка, у другої, пухкенької — при-
відкритий рот, наче ніс навіки закладений, і це надавало їй
трохи дурнуватого вигляду.
— Тю, — простувато всміхнулася пухкенька. — У вас на-
віть ліжка немає?
Худенька штрикнула її ліктем у бік, умостила зад у коротень-
кій спідниці на матрац, на біле тонке простирадло. Зиркнула
на Мар’яну злодійкувато.
— А той пацан, який нас сюди привів, він тобі хто? Брат? —
спитала.
— А що?! — Мар’яна ледь стримувалася.
— Та нічо… Просто інтересно.
— Чому так «інтересно»?
— Та він такий… нічо… Я б з ним замутила…
Мар’яна відчула: нігті стають пазурами, зуби ростуть, го-
стрішають, просять здобичі. Рвучко підвелася, зупиняючи дикі
фантазії: у цих двох зі свободою волі теж усе гаразд! А Мар’яні ж
чого задніх пасти? Рішення впало в мізки, як крапля смальцю
142
на суху пательню: шварк! Щось роби! Вихопила з кута дорожню
сумку, кинула на підлогу під вішаком — жбурляла в сумку
речі, чула шепіт за спиною.
— Тонько, нащо ти її про пацана питала? А раптом вона
його тьолка? — перелякано дорікала пухкенька.
— Ти шо, Галю, хвора? Яка вона тьолка? Вона — тьоть-
ка! — відповіла худа.
Мар’яна озирнулася — сиділи на матраці, зиркали на неї
зацьковано.
— Ну?! І чому ж вам удома не сиділося?! — вимовила хижо.
— Так це… Інтересно, — сказала пухкенька.
— Яника скидати будемо, — нахабно видала худа.
— Яника? А він хто?
— Так цей… головний…
— Міністр! — підказала пухкенька.
— Головний міністр! — із викликом кинула Мар’яні худа.
Мар’яна розреготалася істерично, до сліз. Глянула на малих
з відразою. Без сорому скинула халат, гола-зла швидко вдяга-
ла джинси, кофтину, шалик, куртку. Схопила сумку.
— Ну… — процідила дівкам. — Перо вам в дупи!
Вискочила з кімнатки. Дверима — хрясь! Посеред коридо-
ру стояла бліда Аніта.
— Підслуховували? — тремтячим від люті голосом спита-
ла Мар’яна.
— Люди… Вони всі — люди! — відповіла Аніта винувато.
— То насолоджуйтеся! — подалася до дверей.
— А Ярко? — Аніта схопилась за серце, смикнулася до
Мар’яни. — Зараз буде. Повів ще двох хлопців з Миколаєва
до знайомих у гуртожиток. Зачекай, поговорите…
У минулі часи Мар’яна би погодилася: добре… Та країною
ширяла воля. Затуляла роти — не до розмов! — змушувала
діяти. Мар’яна підхопила сумку.
— Захоче — знайде мене! — кинула збуджено і виско-
чила надвір.
Розділ 5
Гірше не буває?..
У безмежному білому просторі, самотня, як японське сонце,
Мар’яна тягнула Подолом важку дорожню сумку: Щека-
вицька, Межигірська… «Оце я вже догралася, — думала роз-
гублено. — Оце я вже вільна. Така вільна — хоч у зашморг!
Поруйнувала позаду все, попереду нічого не знайшла. Тільки
волю… Вскочила мені на плечі, поганяє… А куди?! Що мені
з тою волею робити?! Сон розвіявся, радості нема. Що я вза-
галі можу — сама-самісінька…»
І така зажура, ноги не йдуть.
Опустилася на зламану вуличну лавку, увімкнула мертвий
уже кілька діб мобільний: хоч хтось згадував Мар’яну, поки
вона у мріях літала?!
— Хотинський, мама, Хотинський, — читала-бурмотіла. —
Охріменко? Вісім пропущених? — здивувалася: спілкування
з Олею Охріменко обмежувалося офісом — ніколи не зідзво-
нювалися поза роботою.
— Олю? — набрала колежанку. — Ти мені телефонувала?
— Мар’яно? Нарешті! Де ти була?
— Так… хворію… Хотинський хіба не сказав?
144
— Хотинський ще двадцять сьомого взяв відпустку до Різд-
ва, на дзвінки не відповідає. Я думала, ви разом кудись чкур-
нули… А ви… розбіглися?
— Неважливо! — Мар’яну залило червоним-прикрим, сер-
це заколотилося — ґвалт! — Чому ти телефонувала, Олю?
Щось сталося?
— Так шеф… звільнив тебе, Мар’яно. За прогули.
— Що?!
— Я тебе шукала… Телефонувала… Де ти була?! Ми з Льо-
вою пробували відмовити шефа, Хотинського намагалися знай-
ти… Це ж він змусив тебе вдома працювати, а потім «з’їхав»…
— Облиш… Усе… нормально, — Мар’яна не почула влас-
ного голосу — у вухах стрімко наростав лякаючий глухий гул.
Вимкнула мобільний, застигла.
— Курити… — прохрипіла.
Роззирнулася. «Гірше не буває…» — нашіптував байдужий
білий простір. Полізла по кишенях — цигарки, запальнич-
ка! — та намацала ключі від лофту Хотинського. «Скажу…
Скажу: обікрали! — лихоманка. — На вокзалі в Дніпропе-
тровську. Телефон забрали, гроші… Скажу: ледь вижила, лю-
ди допомогли повернутися. Скажу: прости, я надолужу… Все
надолужу!»
Сон розвіявся. Реальність сковувала рухи — ледь дотягла
сумку до метро, та навіть там, у переповненому вагоні, чіпля-
лася за сон: усе шукала очима Ярка. Вони ж перетнулися
в метро. Він тут, бо ж Новий рік, диво. Ось зараз випірне
з натовпу, скаже хриплуватим низьким голосом: «Ходімо до-
дому, Мар’яно. Дівок прогнав. Раз приїхали на Майдан, хай
там і тирлуються, а в кімнатці тільки ти і я…»
— Виходите? — натовп відштовхнув Мар’яну від дверей на
«Олімпійській».
— Пропустіть! — схаменулася, рвонула до виходу.
За п’ять хвилин стояла біля старовинного будинку, на го-
рищі якого в стометровому лофті жив фактурний стильний
145
мужчина з амбіціями, заради якого ще декілька днів тому
Мар’яна зробила би що завгодно.
Глянула на годинник — друга дня. Десять годин до Ново-
го року!
— Хоч би вдома його застати… — прошепотіла спустошено,
потягла сумку до дверей. — Хоч би повірив…
Біля ліфту на першому поверсі у відгородженій склом ка-
бінці з диваном і маленьким телевізором позіхала консьєржка
Тамара.
— О! Нарешті, — побачила Мар’яну, збадьорилася, вибіг-
ла з кабінки, заступила шлях. — Ключі давай!
— Вам? З якого це дива?
— Хотинський наказав.
Мар’яна наїжачилася, зиркнула за консьєржку зацьковано.
— Я вам не вірю. Я… сама піду до нього…
— До кого?! До того козла?! Він у лофті не хазяїн! Ангеліна
Вікторівна Поліщук хазяйка! А оте довбане — коханець її!
Ангеліна Вікторівна з весни в Європі, а воно обжилося тут…
— Хотинський… альфонс?
— Який альфонс?! Альфонс — славетне ім’я! — обурилася
консьєржка. — Король такий був! І шнауцер у мене Альфонс!
А те нещастя — блядун! Утриманець!
— Чому ж ви… раніше мені нічого не розповідали?
— Бо платив твій Хотинський мені! П’ятдесят гривень що-
разу, як ти приходила. За мовчання. Шкода, мало ти тут про-
жила, а то би я собі зуби вставила.
— А ключі… чому зараз?
— «Матуся» його повернулася. Ангеліна. До Різдва з тво-
їм Хотинським у ліжку качатиметься, — на Мар’яну глянула
без жалю. — Ключі де?
Мар’яна так сильно стисла долоні — пальці захрустіли.
Кинула ключі консьєржці.
— Знаєте, як він про вас казав? — мовила глухо. — Що
ви бидло…
— От паскуда! — обурилася Тамара.
146
— Так ви і є бидло! — вигукнула Мар’яна. Схопила сумку,
побігла до дверей. Сльози не питали, чи можна. І собі бігли, застеляли очі. Гірше не буває…
«Ауді» на парковці біля будинку загальмувало тої миті, коли
розхристана Мар’яна вибігла з під’їзду під акомпанемент Та-
мариних матюків. Стильний, як «Монтеграппа», Хотинський
відчинив двері автівки витончено вдягненій пані з полтинником
прожитих років у блакитних очах. Вона все зрозуміла, лиш
побачила худеньку дівчину в розстібнутій курточці з дорож-
ньою сумкою, що стояла посеред двору, дивилася на Хотин-
ського круглими від обурення карими очима, тремтіла.
— Твоя?.. — тоскно спитала пані.
— Моя колишня… співробітниця! — Хотинський не втра-
тив обличчя й на мить. Озирнувся до Мар’яни: — Як справи,
Озерова? Борг прийшла віддати?
Мар’яна закам’яніла — стояла як стовп, зрушити не могла.
Дивилася крізь Хотинського, крізь моложаву струнку пані,
думки дурні: Хотинський пасує… до її сумочки і рукавичок.
— Нагадай, скільки ти мені винна, — Хотинський так і сто-
яв біля пані, як прив’язаний. — Десять тисяч?
— Десять?! — закліпала очима Мар’яна. — Шість!
— А білети на потяг, номер у готелі?! Ти за мій рахунок
вирішила відрядження до Дніпропетровська змарнувати?! Де-
сять, Озерова! І мені пофіг, де ти тинялася замість того, аби
виконувати розпорядження керівника! Мене все це вже діста-
ло! Ти у нас більше не працюєш! І ще! Тільки спробуй і далі
займатися темою, яку я тобі доручав останнім часом. По судах
затягаю! Зрозуміла?!
— Ти… — Мар’яна почервоніла від образи: підлий… Який
же підлий і ниций! Не мають право такі тварюки по землі хо-
дити! Нігті — пазурі, зуби гострішали: увіп’ялася би коханцю
в горлянку, та зачепилася поглядом за блакитні очі немолодої
пані. І стільки в них було трагедії — аж заплющилася на мить.
Схопила сумку, бігом геть.
147
— Скільки вона тобі винна? Десять? Я заплачу за неї! —
почула за спиною голос пані.
— Навіщо, золотце?! — зі щирим обуренням спитав Хо-
тинський.
— Хочу, щоби вона була вільною від тебе! — відповіла пані.
Гірше не буває?..
Сутеніло. Новорічна ніч гнала останній день року в небуття.
Усупереч тривогам хазяйки вперто рубали олів’є, запікали
качок із яблуками, варили холодці, і як раптом різали пальці
на кухні зопалу, то не дратувалися, молилися: хай то буде вся
кров, яка може нині пролитися в країні. І більше ані краплі.
Ніде… Чоловіки мацали в холодильниках горілку — охоло-
ла? — пересували столи, звільняючи місце для справжніх
ялин, розкладали біля тарелів виделки-ножі, та ножі тримали
в руках довше, ніби примірялися до майбутніх грізних справ,
і тільки дітлахи пустували щиро і безтурботно, терли оченята, аби не поснути до опівночі, і потайки від дорослих розгортали
новорічні дарунки, розкладені під зеленим гіллям.