— А раптом я сподобаюся йому так сильно, що він покине
свою дівчину?
— То хоч парфуми якісь купи. З афродизіаками! — кинула
соломинку Поля.
З парфумів усе і почалося. В Інтернеті Мар’яна наштовхну-
лася на цікавенну пропозицію: красний пан продавав парфуми
з феромонами. Божився: пахнуть, як «Chanel», та не в тому
фішка! Нещадно і фатально збуджують чоловіків. Раз вдих-
нув — і вже він твій. Крути ним, як циган сонцем. І ціна ж,
їй-богу, смішна — триста гривень.
Того ж дня після роботи Мар’яна зустрілася з красним па-
ном біля метро на Оболоні, забрала жовто-зеленувату рідину
в простенькому флаконі, до ночі все принюхувалася до запаху, яким із нього тхнуло. Тхнуло горілими сірниками, тютюном
і чимось непорівнюваним солодкувато-огидним.
— Феромони… — спробувала заспокоїти себе Мар’яна, та
здоровий глузд відмовлявся погоджуватися.
А грошики ж уже сплачені. Облилася тими парфумами від-
чайдушно і на роботу — як в останній бій.
У великому загальному просторі агенції, де тирлувалися зо
два десятки живих душ, проблему відчули миттєво.
— Щось здохло і тут собі могилку зорганізувало, — сказав
креативник Льова Шендрик.
— Може, хтось залишив у своєму столі справжній фран-
цузький камамбер? — спробувала вигадати більш делікатну
версію Оля Охріменко.
— А відчинімо вікна, — запропонувала розгублена Ма-
р’яна.
— Тоді доведеться вимкнути кондиціонер, і не думаю,
що нам від того полегшає, — Хотинський ішов загальним
прос тором, намагаючись визначити джерело запаморочли-
вого запаху.
38
Мар’яна вже приготувалася до ганьби, та у клятих парфумів
таки виявилася неоціненна фішка: вони заполонили увесь прос-
тір і однаково сильно тхнули в будь-якій його точці. Та й Хо-
тинський пройшов повз Мар’янин стіл, не зупинившись.
«Пронесло! — зраділа Мар’яна. — Тільки би до обідньої
перерви втриматися! Відчиню вікна, коли всі на обід попха-
ються, провітрю добре…» Та після обідньої перерви з’ясува-
лося, що в парфумів є ще одна фішка — запах ніяк не бажав
вивітрюватися і зникати. Мар’яну паралізувало в кріслі. «Гос-
поди! Хоч би скоріше робочий день закінчився! Хоч би ніхто
з колег не наближався до мого столу!» — так відчайдушно
благала долю, аж не помітила, як підійшов Хотинський. Застиг
на мить, почервонів від гніву. Скривився з відразою, нахилив-
ся до Мар’яни ближче, носом повів і став ще червонішим.
— Озерова, гудбай! Додому! Мерщій!
— А як же… Дві години до закінчення робочого дня, — про-
белькотіла перелякана Мар’яна. — Я ще графік розміщення
лайт-боксів на наступний місяць не підготувала.
— Де хочеш готуй! Під офісом, на галявині в парку, вдо-
ма — тільки не тут! Вимітайся! — Хотинський тицьнув Мар’я-
ні флешку. — Скинеш графік на флешку і покладеш її на мій
стіл! Сьогодні ж! Тільки увечері, коли всі розійдуться, бо інак-
ше ми всі тут потруїмося! Зрозуміло?!
Що ж незрозумілого — кінець Мар’яниним мріям! Діста-
лася з Правого берега на Воскресенку і, перш ніж влізти під
душ, щоби вже врешті змити з себе ту гидоту, зателефонувала
красному пану і так верещала, аж у горлі пересохло.
— Як же вам не соромно, от скажіть?! Люди ж вам вірять,
люди ж на вас сподіваються, а ви дурите їх безсовісно! От що
ви за пройдисвіт такий?! От що ви за наволоч така цинічна, що
вам не ганьба на чужому горі заробляти!
— Та не поспішай! — розсміявся красний пан. — Усе буде!
І кинув слухавку.
Ага! Як же! «Буде»… У сутінках знервована Мар’яна знову
брьохала до офісу, щоби покласти на стіл керівника флешку
39
з графіком. Бідкалася: про Хотинського можна забути, хоч би
роботу не втратити! Принюхувалася до себе: не тхне?! Не
мало би — цілісіньку годину в душі тіло терла. Та, здавалося, нещадні феромони в’їлися в шкіру навіки, і Мар’яна подяку-
вала долі, що по закінченні робочого дня в офісі нікого — хоч
насміхатися не стануть.
…За столом сидів Хотинський.
— Графік зробила?
— Тут, — Мар’яна поклала флешку на стіл керівника,
знітилася. Ще ніколи не залишалася з Хотинським наодинці
і, якби обставини не склалися так по-дурному, вона би… під-
готувалася. Брівки би підвела, причепурилася і навіть хильну-
ла краплю червоного сухого для рожевих щічок і хоробрості.
Та клята доля, як завжди, приготувала невдасі підлий сюрприз.
«І до біса! — подумала. — Втрачати нічого…»
— Знаєш… Ті парфуми… Для тебе. Щоби ти помітив мене…
— Сьогодні тебе помітили всі, Озерова!
Хотинський так і сидів, дивився на Мар’яну з іронією —
стовбичила перед столом, ніби завинила, дивилася на справж-
ній «Паркер», яким Хотинський підписував макети. «У мене
навіть ручки такої ніколи не буде!» — промайнуло.
— Я піду…
— Хочеш піти? — спитав спокійно.
— Ні…
— То роби, що хочеш.
— Може, ти того не хочеш…
— А ти спитай!
Мар’яна глянула на Хотинського ошелешено, завмер-
ла — кров на щоки, ніби і справді хильнула червоного су-
хого. Рвучко подалася до столу, забувши про підлі феромо-
ни, припала до вуст Хотинського… Відкотився в кріслі на
метр від столу — Мар’яна мимоволі впала Хотинському на
коліна, обхопила за плечі, щоби не впасти, і тільки після того
відчула на своїй спині сильні чоловічі долоні, а на своїй шиї
гарячі чоловічі вуста.
40
Нічого не запам’ятала про ту першу близькість із Хотин-
ським. Здорове природне збудження вимкнуло мізки, заслало
увесь білий світ. Мар’яна не бачила коханця, його тіла, його
очей — тільки справжній «Паркер»… Лежав на столі Хотин-
ського, наче свідчив: до сеї миті ніколи би Мар’яні такої ручки
не мати, а тепер вона може стати Мар’яниною навіки.
— Ти ж розумієш, золотце… Для нас краще, щоби в агенції
не знали… — бурхливий секс на робочому місці в неробочий час
не позбавив Хотинського обережності. З м’якою іронією спосте-
рігав, як Мар’яна все ще тремтячими руками вдягає джинси, ніяк
не може впоратися зі звичайною футболкою. Усміхнувся, допоміг.
— І, благаю, більше ніяких парфумів!
«Сьогодні ж викину!» — Мар’яна їхала додому, почувалася
безцінним діамантом в оксамитовій скриньці: Хотинський і так-
сі викликав, і оплатив його. Та діставшись хрущовки і про-
йшовши навшпиньки до своєї кімнати через вітальню, де
сплять батьки, раптом згадала, як реготав у слухавку красний
пан, продавець парфумів: «Не поспішай! Усе буде!» Невже це
все феромони?! Упала на постіль, крутила в руках простенький
флакон із жовто-зеленуватою рідиною, все нюхала… Устигне
викинути. А раптом ще згодяться дивні парфуми. Усміхнулася:
як несподівано приходить щастя… І тільки одна думка псувала
піднесений настрій: якщо вся справа у феромонах, а Хотин-
ського від них верне, значить, усе й завершиться тим несподі-
ваним сексом у незручному кріслі порожнього офісу…
— Ні! Тільки не це! Прошу…
Хотинський із тиждень не помічав Мар’яни.
— Так нечесно! Я помру! — жалілася Польці.
— Поговори з ним.
— Страшно… А раптом я все зіпсую?
— Є що псувати?
— Він за таксі заплатив! То ж не може бути просто так! —
шукала сподівань Мар’яна. Та — не сімнадцять, сумний досвід
за плечима! — тьмяніла: може бути і просто так, із ввічливості.
Вдячність за секс без зобов’язань. Журилася, з дедалі відчай-
41
душнішою рішучістю дивилася на флакон із жовто-зеленува-
тою рідиною. Невже знов доведеться Хотинського феромона-
ми труїти?..
Не встигла. За тиждень під час спонтанного мозкового
штурму, який Хотинський влаштував бренд-групі для пошуку
нових рекламних ідей, після кількох невдалих спроб відшукати
нове зерно для старого пива, він раптом ухопив «Паркер»,
поставив його сторчма на столі, упхавши одним кінцем у ва-
зон із кактусом, зиркнув на групу з азартом, кивнув на ручку:
— Що це?!
— «Паркер» у кактусі, — сказав Льова Шендрик.
— Це не «Паркер»! — завівся Хотинський. — Це символ,
образ! І тест на нестандартність мислення! Якщо ви будете
мислити стандартно, колеги, ми ніколи не зможемо запропо-
нувати клієнтові оригінальну ідею.
— Це… — Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандарт-
но. — Устремління…
— Куди?! — Хотинський уже нервував.
— У Всесвіт!
— Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба
втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!
— Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», — борони-
лася Оля.
— На Марсі потрібні «Паркери»? — Шендрик уперто пе-
ретворював мозковий штурм на цирк.
Хотинський розгнівався.
— Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висмію-
вати?!
— Та все просто! — сказав Льова. — Щось коштовне, може,
безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.
— І як же я не здогадалася?! І справді! Це — біда! Наше
нещасне пиво застрягло посеред пустелі! — знову активізу-
валася Оля. — Воно, як вагітна жінка! Страждає…
— Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийня-
ти! — збудився Шендрик. — Треба щось робити!
42
— Ви подуріли?! — роз’ярився Хотинський.
— Ні, ти заціни! — Шендрика понесло: — Пляшка мор-
дується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше
строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема —
пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони
справжні мужики! — усміхнувся Олі. — Олю, респект! Крута
ідея! Героїка! — Глянув на Мар’яну: — Мар’яно! Ну, скажи!
Крута ж ідея!
Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».
— Це — жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу
людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався.
Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застряг-
ла… — замовкла, зиркнула на Хотинського.
— «Паркер» — фалос? — почула голос Льови.
— Нестандартно! — Хотинський дивився Мар’яні в очі.
— Ти серйозно?! — здивувався Льова. — А до чого тут пиво?
— Не знаю. Ти скажи, — відповів Хотинський. Усміхнув-
ся. — Я почув тебе, Мар’яно.
З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’яз-
ківцем: як валявся на столі колодою — ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинсько-
го?.. А як стирчить фалосом — значить, весь вечір до глибокої
ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не
у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі
в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будин-
ку біля «Олімпійського».
— Полю, я не маю його втратити! — захлиналася від хви-
лювання і захвату. — Я все життя про такого мріяла! А яка
крута хата в нього. У центрі! От уяви — було горище, а Хо-
тинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто.
Я крутішої хати в житті не бачила.
— Так він багатий?
— Та, певно. Їздить на «ауді».
— А тебе на таксі відправляє.
43
— А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після
вина за кермо?! — відбивалася-брехала Мар’яна.
Поля не здавалася:
— Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих — влас-
ні бізнеси.
— Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній
агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним!
І їздити на «ауді»!
— Краще дізнайся, хто його батьки, — порадила розсуд-
лива Поля.
Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотин-
ського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвер-
тість, одного разу ніби ненавмисно завела про своїх: мати
працює в архіві, у тата — бізнес. А який — промовчала, а то
би довелося признаватися: тато купує дріжджі оптом, а потім, висолопивши на плечі язика, розносить їх роздрібним торгів-
цям на ринку «Юність» з мізерною націнкою.
— А твої батьки? — спитала обережно.
— Я — сам по собі, — Хотинський обійняв Мар’яну, гля-
нув у вічі. — До наступного… «Паркера», золотце?
Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський
викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже
геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Гу-
билася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотин-
ського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтри-
гувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання
все частіше гризли Мар’яну.
— Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми
зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займа-
тися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти
вулицею, узявшись за руки, — вихлюпувала Полі. — І мама
замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?
— Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої
намагається відкараскатися, — припустила Поля. — І не хоче
44
ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч
раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.
— Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, — геть
засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища
затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі
злипалися — спати! — і тоді Хотинський не залишав коханку
в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на
далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».
— Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, — сказала
Поля. — Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому
доведеться приймати рішення. Щось та скаже.
Хотинський мовчав до зими.
В останній день осені, 30 листопада 2013 року, директор вигнав
колектив агенції на роботу — зривалися строки рекламної кампа-
нії пивного клієнта і бренд-група Хотинського до ночі мала вида-
ти на-гора останню порцію макетів. Збуджена Мар’яна дісталася
офісу на годину раніше за інших, та замість працювати, смика-
лася безпорадно — дві цигарки, третя кава, води, ще покурити
чи однаково не допоможе, бо думки тільки про одне! Учора
ввечері вона, як завжди, забігла до Полиної лікарні, щоби разом
з подругою — на Воскресенку, та Поля і не збиралась додому.
— Ходімо на Майдан! — запропонувала натхненно.
— Що я там забула? — буркнула Мар’яна.
— Ми там з Ігорчиком домовилися зустрітися. Потирлує-
мося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим більше народу при-
йде, тим краще.
— Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! — роздратувалася
Мар’яна. — Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тільки не
з малолітками! Я думала, ти давно того студента з голови ви-
кинула, а ти й досі з ним крутиш?!
— Мені з ним кльово.
— Він на вісім років за тебе молодший!
Та Полі вуха заклало — не чула Мар’яну, швидко кидала
речі в сумку.
45
— То йдеш?
— Іди ти… — Мар’яна одна-однісінька поверталася до
батьківської хрущовки на Воскресенці, второпати не могла: от
нащо Полька себе губить?! Ще торік вирішили: ніяких стосун-
ків з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспектив-
но. І весь час озирайся: ніхто, часом, не усміхається вслід на-
хабно — дівка хлопцеві в тітки годиться.
— Дурна! — Мар’яна дісталася дому близько десятої, вкла-
лася і спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталі»,
манікюр — дівці й уночі є чим зайнятися. Незчулася, як ранок.
Тільки накрилася ковдрою — мобільний: дзень!
— Поль! Якого біса? — на годиннику шоста ранку.
— Вийди… — Полин голос — як із глибокої ями.