і навіть молитви бубонів перелякано, та знав лиш одну світлу
й непоборну силу — матінку свою, — що вона на той час ще
янгол твій чистий і захисник єдиний, і так хочеться повсякчас
цілувати її руки.
Знітився (чому матінку згадав?) і, хоч планував розпочати
розмову з підступних хитрих питань про походження золота
відвідувачки, раптом мовив французькою, ніби і сумніву не
мав, що жінка зрозуміє його:
— Чи можу я запропонувати вам каву, мадам?
— Лиш води, — лагідно відповіла французькою — цілком
пристойною, але такою, що видавала: французька не є рідною
для неї.
Банкіру кортіло запитати, з яких країв жінка потрапила
в Новий світ, та на язик полізло інше.
— Ви вчинили вкрай необачно, мадам, коли відчинили вашу
скриню в присутності сторонніх осіб, — дорікнув м’яко, про-
стягуючи жінці склянку води. — У тому не було аж ніякої
потреби. «Банк Монреаля» — чесний банк. І без того ми б
гарантували недоторканність будь-яких цінностей, які ви нам
довірите, а тепер… Як надумаєте забирати скриню, хтось із
сумнівних осіб може про те дізнатися й тоді…
— Я не забиратиму золото, — відповіла жінка. — Хочу
розмістити його у вас під добрий відсоток на сто тридцять років.
29
— На скільки?! — здивувався банкір, одразу взявся раху-
вати подумки. — Тобто… до дві тисячі одинадцятого року?!
Мадам! Не питатиму про ваші особисті плани — я би теж
хотів прожити ще років сто, — але ж звернімося до здорового
глузду! За сто тридцять років не те що нас із вами не буде,
може, гори похитнуться, океани висохнуть!
— «Банк Монреаля» буде?
Пан директор замислився на мить, кивнув упевнено: не-
одмінно!
Жінка всміхнулася сумно, сині очі зволожніли. Дістала з ри-
дикюля документ із сургучем, простягнула банкіру.
— Тут розпорядження щодо золота. За сто тридцять років
ваш банк повинен буде відшукати прямого нащадка в сьомому
коліні дворянина Чернігівської губернії Яреми Дороша, сина
полкового хорунжого Петра Дороша, щоб оголосити йому про
спадок і добросовісно віддати.
Пан директор і гадки не мав, де той Чернігів, запитав нав-
мання:
— То ви зі Старого світу, мадам? Чому ж не вчинили, як усі,
хто сідає на пароплав у Портсмуті? Зазвичай переселенці сю-
ди золота не везуть — тут його віднайти сподіваються, а стат-
ки лишають у Європі й перед подорожжю обов’язково скла-
дають заповіт, бо ж не всі дістаються Нового світу. Атлантика
багатьох собі забирає…
Перпетуя глянула на банкіра скорботно: ох, довгою була б
її оповідь, якби сповідуватися наважилася… Як поховала Са-
мійла, викохала синочка Гната, відправила на навчання до
Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення… Як
же личила Гнатові форма інженера-залізничника — фуражка
на манір морської з символом «сокира і якір», двобортний
мундир із двома рядами срібних ґудзиків, білосніжна манішка, метелик. Важка шинель, як влита, на широких плечах. Ну, як
у такого не закохатися?! Петербурзькі панянки бісиками ки-
далися — не встояти, та красень Гнат чотири роки поспіль
слав гарячі листи на Катеринославщину, доньці лікаря Алоїза
30
Вернера рудокосій Ользі: як із дитинства разом під вишнями
вірші читали, так і прикипіли одне до одного. По закінченні
навчання Гнат обвінчався з Ольгою в малій сільській церкві
й велів фамілії валізи збирати — інженер-залізничник рвався
будувати нові шляхи.
Разом із сім’єю сина Перпетуя покинула затишний маєток під
Катеринославом, довіривши його турботам Алоїза Вернера;
спочатку гордилася успіхами Гната на будівництві залізниці
Кременчук — Полтава — Харків, потім раділа появі на світ
Божий онучка Олександра, била Богові поклони: дякую, що не
вмирає рід Дорошів. Та в 1880-му, по закінченні будівни цтва
залізничної гілки Хацапетівка — Ясинувата, Гнат отримав листа
від інститутського товариша Аполлона Семилюбського. Писав
той, що відпливає на далекий американський континент, щоби
взяти участь у грандіозному проекті — будівництві тихоокеан-
ської залізниці, що мала перерізати північну Канаду, як ножем, від Атлантичного узбережжя до Тихоокеанського, натхненно
кликав Дороша приєднатися до епохальної справи і навіть обі-
цяв орендувати йому житло на перший час.
Гнат загорівся — не втримати, і на початку року 1881-го
згорьована Ольга з малим Сашком і старий її тато лікар Алоїз
Вернер проводжали в далеку незвідану Канаду Гната з Перпе-
туєю. Гнат планував спершу сам-один у далекі краї дістатися, облаштуватися, грошей заробити, а за рік дружину з сином та
матір до себе покликати, та завжди сумирна і терпляча Пер-
петуя раптом затялася, хоч ріж.
— З тобою поїду, сину! Не візьмеш — пішки слідом піду!
— Матінко моя люба! Та нащо? Онде Сашкові на розраду
залиштеся, — дивувався Гнат, та Перпетуя знай своє: біля
Сашка мати є і вона біля своєї дитини до скону має бути.
І Гнат здався, бо матінка ніколи до нього злим лишаєм не
чіплялася, лиш птахою легкою навколо кружляла. Торби зі-
брали — і в путь.
У Портсмуті Перпетуя тільки ступила на палубу велетен-
ського залізного судна з нових, тільки перехрестилася, що Гнат
31
поряд і скриню заповітну, з якою не розлучалася, уже до каю-
ти затягли, як побачила біля труби пароплава… Ярему. Дале-
ченько стояв, і хоч судно похитувалося мляво, Ярема — мов
та скеля: ані руху, ані сумніву. Дивився Перпетуї в очі схви-
льовано, тільки вітер сиве волосся куйовдив. Задихнулася,
руки до грудей приклала… Ярема кивнув схвально, ніби підтри-
мував геть усе, що Перпетуя за життя вдіяла, і щез.
— Ой, недарма ви мені явилися, янголе мій добрий, — тлі-
ла в каюті, ніяк розгадати не могла, чому їй Ярема привидівся.
Так мордувалася — аж злягла, та й океанська подорож під-
косила: не бажала Атлантика пароплав у Новий світ пуска-
ти — холодні шторми висмоктували сили з людей і заліза,
збивали судно з курсу, і двотижнева морська прогулянка пе-
ретворилася на виснажливе, майже місячне блукання в пошу-
ках берега. Гнат тримав у своїх долонях материні руки, нашіп-
тував: «Усе гаразд, нене». Мріяв-усміхався: «Таке життя на
нас чудове чекає, такі звершення мені, такі гордощі вам за
сина. От доберемося врешті до Канади, спочатку до Монреаля
поїдемо. Перепочинемо — і на захід, у Британську Колум-
бію, — тягнути залізну гілку, аж поки та в Тихий океан не
вріжеться. Тримайтеся, нене. Незчуємося, як Ольга із Сашком
до нас приїдуть, а рочки за три-чотири повернемося додому —
у вишнях відпочивати».
Перпетуя повеселішала, оклигала, а Гнат — наче всі сили
матері віддав. Зліг у день, коли судно врешті дісталося тверді, за тиждень, так і не доїхавши до Британської Колумбії, помер
від лихоманки в готельному номері, що його орендував для
товариша Аполлон Семилюбський на монреальській околиці.
Отака жива правда в Перпетуї за плечима.
…І хіба від того чуже серце заболить?
— Так уже доля склалася, — тільки й відказала панові
директорові «Банка Монреаля».
До вечора банківські клерки ретельно перераховували золо-
ті червінці зі скрині, складаючи реєстр, а коли врешті завершили
32
копітку працю, приготувалися зачинити скриню і залити сургу-
чем, Перпетуя поклала поверх червінців потріпаний часом ді-
вочий альбом і розлогий лист на кількох аркушах поштового
цупкого паперу. Спостерігала, як чужі люди тягнуть важку скри-
ню до банківського сховища — сльози не зронила. «От і не
лишилося мені на землі справ, — подумала, — крім однієї: біля
дитини своєї до скону бути». Очі в небо: «Скоріш уже і мене до
себе покличте, добрий янголе мій, Яремо Петровичу».
Ярема не забарився. Восени того ж року в затишному ма-
єтку під Катеринославом лікар Алоїз Вернер, ковтаючи сльози
і пігулки, читав доньці Ользі й маленькому онучку Сашкові
листа з далекої Канади. Гнатів товариш Аполлон Семилюб-
ський зі скорботою повідомляв про наглу смерть Гната Са-
мійловича Дороша по приїзді в Новий світ і про те, що за три
місяці зітліла мати його Перпетуя Марківна Дорош, що похо-
вали її поряд із сином і біля надгробків посадили вишні, бо
такою була остання воля сердешної. А про інші заповіти Семи-
любський не відає. Певно, більше не мала бідолашна розпо-
ряджень для нащадків…
Розділ 2
Мар’яна
Тридцятого листопада 2013 року Мар’яна Озерова гостріше,
ніж зазвичай, із розпачем усвідомила: проти неї — весь
світ! О дев’ятнадцятій рівно в кав’ярні на Великій Житомир-
ській на неї чекав коханий мужчина з, певно, пропозицією на
все життя, і Мар’яна навмисно дісталася Європейської площі
заздалегідь — угамувати розбурхані сподівання, взяти себе
в руки, без поспіху видертися Трьохсвятительською на Михай-
лівську площу, там поблукати-заспокоїтися і тільки за п’ять
хвилин до сьомої рушити в бік Великої Житомирської, щоб, як
будь-яка порядна дівчина, з’явитися в кав’ярні з невеликим,
проте не критичним запізненням: мовляв, я собі ціну знаю!
Дісталася Українського дому й остовпіла: сильна людська
ріка залила увесь простір навкруги. Схвильована, бурхлива,
вона, здавалося, підхоплювала і волочила за собою до Майда-
ну все живе, коливалася обуренням, різала око прапорами,
тиснула на барабанні перетинки глухим грізним гуркотом і все
росла, так стрімко росла: стань на її шляху — знесе!
Мар’яна влипла в стіну будинку, ледь не розревлася: чо-
му ж їй так хронічно не щастить?! Ніби прокляв хто! Тільки
промінчик блисне, а доля його вже й гасить. І як жити?!
34
На неї, може, жадане щастя чекає, а вона й дістатися до ньо-
го вчасно не гідна!
— Вибачте, можна? Можна пройти?! — виставила руки
вперед — розштовхувала людей, намагалася зробити хоч крок
Трьохсвятительською нагору. Де там!
— Усі нормальні йдуть на Банкову! — збуджений хлопець
підхопив Мар’яну під руку, тягнув за течією.
— Та відчепися! — Мар’яна вирвалася, зиркнула на годин-
ник: 18.55. — Дідько! — розгубилася. Перечекати? А час
ллється, мов з відра! Роздратувалася: відчайдушною рибою, як
на нерест, проти течії. — Пропустіть! Та дайте пройти! Питання
життя і смерті!
До кав’ярні на Великій Житомирській добігла о пів на вось-
му. Отак.
…Ані душі. Порожнеча із запахом кави.
Мар’яна застигла за столиком, їла себе: усе пропало! Хо-
тинський не дочекався, пішов. Чи взагалі не приходив. І чого
дивуватися?! У Мар’яни ж ніби тавро на лобі — лузерша! Усі
двадцять сім років свого життя тільки те і робить, що невдачі
збирає. Уже Бог з тим, що безнадійно застрягла з батьками
в задрипаній двокімнатній хрущовці, що по закінченні інститу-
ту за найдурнішою спеціальністю «Менеджер організацій»
тільки півроку тому після поневірянь із тимчасовими копійча-
ними заробітками пристойну роботу знайшла, — із цим ще
можна змиритися, та чому одиноке серце ніяк пари не знайде?!
Мар’яна ж так жадає щастя — зі шкіри лізе! Щоранку красу
наводить, у власне обличчя вдивляється: хіба не гарна? Очі
чорні, глибокі, носик рівненький, не горбом, вуста принадливі, волосся неслухняне хвилясте, аж забагато його. І не товста,
застрягла в 38-му розмірі. Хіба що зростом не вийшла, стату-
етка порцелянова, так не всім же ноги від вух. Гарна! Чому ж
і досі одна?.. Давно відкинула наївні мрії про ідеального, як
Девід Бекхем, успішного красеня, ще в інституті схвильовано
придивлялася до хлопців, які опинялися в полі зору, та пара
35
кволих і короткочасних стосунків закінчилися скоріше за літні
зливи, наче Мар’яні на роду написано ніколи кохання не взна-
ти! Від злого горя навіть цноту втратила без любові — з ви-
падковим знайомим на турбазі в Карпатах, бо раптом психо-
нула: «Для кого я себе бережу?! Час уже якось… дорослішати!
А раптом я така зваблива й потужна в інтимі, що після того від
мене вже не відірватися…» Випадковий знайомий здимів за
п’ять хвилин після сексу, ніби й не було його ніколи. Залишив
Мар’яні розпач. Так мордувалася — аж би під потяг кинулася,
якби потяги горами швендяли. Та цього останнього дня осені
року 2013-го ті негаразди здавалися звичайним життєвим
досвідом. Справжня біда сталася сьогодні.
— Хотинський не прийшов… — прошепотіла тьмяно над
уже холодною кавою.
Він з’явився в Мар’яниному житті півроку тому. Саме тоді
кривим макаром Мар’яні вдалося влаштуватися бренд-мене-
джером у престижну рекламну агенцію. Виманювання гроши-
ків споживачів хитрими рекламними слоганами і раніше не
здавалося Мар’яні справою життя, та після збування візитівок
приватної друкарні, обліку в пельменній і навіть сортування
квітів на оптовій базі, то був однозначний крок уперед, і Мар’я-
на вчепилася в роботу — не відірвати. Раніше за всіх з’являла-
ся в офісі, старанно вивчала особливості узгодження рекламних
макетів, одного боялася — знайомства з безпосереднім керів-
ником Хотинським, який мав повернутися з відрядження за
кілька днів. Дизайнерка Оля Охріменко попередила:
— Якщо Хотинському не сподобаєшся, він тебе з агенції
вичавить.
— Що я маю робити, аби йому сподобатися? — спитала
Мар’яна.
Оля Охріменко лише знизала плечима: мовляв, звідки мені
знати, що в Хотинського в голові.
Ніхто не знав, що в Хотинського в голові! Зустрів нову під-
леглу без емоцій.
36
— Пиво любиш? Ні? Доведеться полюбити, бо наша група
веде пивний бренд! — тільки й порадив.
І, здається, забув про Мар’янине існування. Та час від часу
вона ловила на собі допитливий уважний погляд Хотинського.
Червоніла, губилася, відводила очі. «Як же я хочу сподобати-
ся тобі! І не заради роботи», — билася настільки гаряча дум-
ка — ледь стримувала збудження, дочекатися не могла закін-
чення робочого дня. О 18.30 зривалася, бігла до лікарні, де
медсестрою вкалувала подружка і сусідка Поля, — вихлюп-
нути врешті всі почуття, бо ж втриматися неможливо.
— Поль, він — ідеальний! Він — мужчина моєї мрії! Мені
би сказали — звільнися, Мар’яно, і буде тобі Хотинський! Я би
звільнилася!
— Мусь, ти тільки знайшла нормальну роботу, — нагаду-
вала Поля (змалечку тільки так і звала Мар’яну — Муською).
Перераховувала ліки в шафці маніпуляційної, зачиняла її, і по-
дружки пішки поверталися до замизканої панельної п’ятипо-
верхівки на Воскресенці, де Мар’яна жила на поганому п’ято-
му поверсі, а Поля на такому ж незручному першому.
Мар’яна збуджувалася, пашіла:
— У мене найкраща робота на світі! Бо там є він!
— А він який?..
— Він?.. Такий, знаєш, як вершина. Ніби і близько, та до
нього тягнутися — все життя…
Мар’яна засмучувалася, тьмяніла: яка ж біда! Хотинський
і справді такий! Нащо йому, стильному, успішному, впевнено-
му, гарному, невдаха Мар’яна?
— А скільки йому років?
— Тридцять…
— І досі один? — дивувалася Поля.
— Точно неодружений.
— Значить, у нього є дівчина, раз він такий крутий. Ти хоч
дізнайся, Мар’яно. Нащо час марнувати, якщо твій Хотин-
ський — не твій.
37
Мар’яна засмучувалася ще більше, повторювала з безна-
дійною впевненістю: