В отворі розчинених дверей — Поля. Білявий, оптимістич-
ний колобок — усе життя котиться поряд із Мар’яною, та
нині Мар’яна бачить тільки чорні плями синців на круглому
Полиному обличчі. У світлі яскравої лампи з коридору вони
стають ліловими і яскраво-синіми, наче недолугий гример роз-
малював Полю для цирку.
Мар’яна на мить завмирає од прикрощів: дідько, Полю ж
вчора побили… Обіймає подругу, переймається щиросердно:
— Ти як?..
— Поспішаю! — Поля суне вглиб квартири, на ходу вдя-
гається, дістає рюкзак.
54
Мар’яна йде за Полею услід, спостерігає за нею ошелешено:
— Ти дурна? Куди? Ніч…
— На Майдан.
— Тобі мало?! Лежи й одужуй, прошу! Там таке коїться! На
Банковій людей б’ють, на Бессарабській юрба Леніна повали-
ти пнеться…
— І під КМДА… — Поля в курсі.
— І там! І тобі то треба?! От нащо?! Ти себе в дзеркало
бачила?
— Може, мєнти злякаються! — Поля віднаходить молоток,
намагається увіпхнути його у вже повний рюкзак.
— А молоток навіщо?
— Більше мене ніхто не вдарить! Хіба що одразу вб’є! —
глухо відказує Поля, дивиться на Мар’яну — очі блищать, та
Мар’яна бачить тільки лілове і яскраво-синє…
— Де твій газовий балончик, Мусько? — питає Поля. —
Візьми, згодиться. Ти ж підеш зі мною?..
— Я ледь на ногах стою! Я з роботи! — Мар’яна вже
не стримує роздратування. — Пахала до ночі, як проклята,
бо, знаєш, Полю, краще власними справами займатися, а не
по майданах бігати, якщо хочеш колись… хатку в Провансі
купити!
— Ігор так і не об’явився, — видихає Поля, очі вже не
тримають блиску, проливаються, змивають Мар’янине роз-
дратування. Бідна Полька!
— Хотіла по міліцейських відділках його шукати, — Поля
тремтить, вихлюпує: — Та як?! Я ж уся побита — раптом би
затримали. Цілий день обдзвонювала мєнтів, питала, чи є се-
ред затриманих Ігор Корнілов…
— Нема?
— Ніде…
— А мобільний?
— Поза зоною.
— А де живе, навчається? Ти, взагалі, хоч щось про ньо-
го знаєш?
55
— На архітектора вчиться. В університеті будівництва і ар-
хітектури.
— Там була?
— Субота…
— Дідько, субота… — Мар’яна ще намагається зупинити
подругу. — А давай я у понеділок з роботи відпрошуся, удвох до
університету сходимо, попитаємо. А сьогодні — лишайся вдома.
— Поїду на Майдан… Пошукаю. Може, хтось щось знає.
Ти зі мною?
Хіба можна покинути Полю?! Мар’янина душа смикається,
як лайно в ополонці.
— Хотинський тільки-но зателефонував… — бреше, радіє:
і не брехня, майже правда! — Прямо в слухавку мені: «Жити
без тебе не можу, Мар’яно!» Уявляєш? І сказав: «Приїду зараз».
— Тоді я сама…
Мар’яна хапає Полю за руку:
— Зачекай! Фотку Ігореву скинь мені. У мережі розміщу.
Попитаю… Не може ж людина просто так зникнути. Відшука-
ється! То тобі не з минулого пращура знайти.
…У занедбаному облупленому під’їзді Мар’яна зі щирим
страхом обіймає Полю — тільки ж обережніше, молотка не
виймай! — як стара баба, подумки хрестить подругу в рюк-
зак і спину.
Ніч забирає Полю, а Мар’яна ще довго тупцює на сходах
першого поверху — все курить, курить, ніби вже надто ясно
стало в мізках. Так ясно, що й усвідомлювати того не хочеться, а краще піддати хмар із тютюну, мрій, жадань… Щоби вже не
відволікатися на паскудне життя, бо в ньому бруду і ницості, як недопалків, — по вуха. Спересердя жбурляє на сходи ци-
гарку, затушує чобітком, суне на п’ятий, знає — не засне.
Розділ 3
Загублені
Хочеш загубити душу — помани її золотом. Невтримний
Майдан залив Україну морем людських сподівань: тисячі
всесильних мерзли в наметах, віддаючи свій вогонь мільйонам
розгублених. Вогонь розтікався, палив на попіл слова — роз-
мови — пусте, коли дім горить, — діставався людських сер-
дець, а Мар’яну не обпік — горіла своєю мрією, дратувалася,
ніби виправдовувалася: хіба чатування біля вогнища під сте-
лою Незалежності принесе їй щастя? Може, дасть власний
дах, одягне врешті пристойно, всадовить за кермо автівки і від-
править подорожувати Європою?! Гроші… Обіцяні Хотинським
мільйони подарують Мар’яні волю. І гідність. І кохання. В уяві
виникали «Боїнги», швидкісні потяги, повітряні кулі, яхти
і катери — несли багату Мар’яну геть від злиденної Батьків-
щини в краї ситі й сонячні, де пісок білий, трава смарагдова
свіжа, а людей нема. Геть нема.
Старанно обходила гарячі точки і скупчення збудженого лю-
ду: ні порожні очі Януковича, ні отетерілі хлопці з внутрішніх
військ, що вони стояли проти своїх, ні завивання міліцейських
сирен, ні водомети, ні буремний гуркіт порожніх бочок-бараба-
нів не лякали Мар’яну так сильно, як один приголомшливий
57
факт — Полин Ігор так і не знайшовся. Ніби і не було студен-
та-архітектора ніколи. Поля давно оббігала всіх Ігоревих одно-
курсників, друзів і знайомих, Мар’яна разом із подругою наві-
далася до батьків Корнілова, та запам’ятала тільки виплакані
очі Ігоревої матері і чорну хустину на її плечах.
— Невже і я можу так само несподівано, проти своєї волі…
зникнути? — жахалася. Страх їв душу, малював чорним: ось
вона біжить темним провулком, скрегочуть гальма, поряд зупи-
няється чомусь «ауді», з автівки вискакують пузаті «беркутів-
ці», тягнуть Мар’яну, вона пручається, кричить відчайдушно:
«Я не одна! Я всім розповім…» — «Тебе вже нема!» — плю-
ється зловтішний «беркутівець», штовхає Мар’яну до автівки,
та Мар’яна провалюється не в затишний салон «ауді» — у чор-
ну яму. А там же — ані берегів, ані дна, ані промінчика! Чорно-
та, і не видно в ній Мар’яни, бо її вже… нема.
— Господи, збережи! Тільки не зараз, прошу! Я ж тільки
прокинулася, тільки жити по-справжньому почала! — бла-
гала долю.
Прокинулися всі: добрі і злі, хоробрі і страхополохи, зло-
дюжки і чесні, старі і малі, порядні, падлюки, мрійники, реа-
лісти… Усі! Навіть у батьківській хрущовці на Воскресенці, де
давно вкорінилися сумні сірі злидні, Мар’яна ошелешено спо-
стерігала яскраве буяння незвичних емоцій.
— Куди зібрався, Валю? — рухлива, як ртуть, Мар’янина
матінка зухвало заступала шлях спокійному, доброму (аж роз-
дайбіда!) Мар’яниному тату. — На Майдан?! І що ти там забув?!
— Адочко, заспокойся, я на склад заскочу й одразу додо-
му, — Валентин Озеров лукавити не умів, та пробував, тіль-
ки б не засмутити дружину.
— Кому ти брешеш, Валю?! Я тебе наскрізь бачу! Хочеш,
щоби нам заборонили російською спілкуватися?
— Ми все життя російською розмовляємо.
— А тепер не зможемо. Бандерівці язики повідрізають!
— Де ти набралася цієї маячні, Адочко?.. — дивував-
ся тато.
58
— Ніде! Сама докумекала! — Ада смикала до себе чолові-
ків рюкзак, відкривала демонстративно. — Що це?! «Фарма-
цитрон», краплі від нежитю, бинти… У тебе повний рюкзак
ліків, Валю! І ти не на Майдан?!
— На склад, — уперто брехав тато. — Там хлопці збира-
ються. Кожен принесе, що зможе, а Ситник на своєму мікро-
автобусі одвезе в центр.
— Так він — Ситник! Йому сам Бог велів! А ти — Озеров!
Ти якого біса до них тулишся?!
Тато усміхався винувато, тягнув руки до рюкзака: мовляв,
прошу, віддай, Адочко, поспішаю…
— Там же люди, — додавав ніяково. — Можуть захворіти.
Холодно ж… Я їм іноді вірші читаю. Їм подобається…
— То ти добрий, а я погана?! — Ада червоніла од прикро-
щів. — А гроші ти звідки на ліки взяв? Може, на дріжджах
своїх мільйон заробив?! Так ні ж! Копійки виціджуєш, та й ті
вирішив додому не донести? Куди я дивилася, коли заміж за
тебе йшла?!
Тато тьмянів, мати набундючувалася. Мар’яна хапала рюк-
зак, кидала татові: йди вже скоріш! Смикала матір:
— Мамо, досить! Ти дозвіл мені в архів зробила?!
— Завтра! — відмахувалася Ада.
Другий тиждень поспіль: усе «завтра», «завтра»! А Мар’яні
хіба є час чекати? Ще до нового 2014 року мріяла багатійкою
стати, на Різдво гайнути світ за очі, та пошуки просувалися
вкрай важко. Уже наступного дня після доленосних одкровень
Хотинський прибив піднесений настрій коханки чималим сто-
сом паперів — поклав на стіл Мар’яни, пояснив:
— Тут відомості про Дорошів, які я встиг зібрати. Спочат-
ку їх перевір. Через Інтернет, через запити до архівів. Якщо
тут немає нашого Дороша, доведеться все починати спочатку.
— А як же робота? — знітилася Мар’яна, стрельнула очи-
ма на колег: спостерігали за ними здивовано.
59
— Хто твій керівник? — Хотинський обійняв Мар’яну при-
вселюдно, усміхнувся. — От і виконуй розпорядження ке-
рівника!
Колектив рекламної агенції більше зацікавили обійми ше-
фа, ніж його дивний наказ.
— Мар’яно, невже ти з Хотинським закрутила? — допиту-
валися.
— У нас… серйозні стосунки, — стримано відповідала
Мар’яна: тільки би не зурочити.
— Оце ти вляпалася, Озерова! — Льову Шендрика відвер-
то веселив офісний мезальянс. — Полюбляєш холодне і ма-
зохізм на десерт?!
— Тебе дратує, що Хотинський — твереза людина і не бу-
хає з тобою після роботи? — злилася Мар’яна.
— Я з тобою бухну… За компанію! Щоби тобі не так уже гівня-
но було, коли Хотинський використає тебе по повній і покине.
— Пішов ти… — тільки і змогла відповісти Мар’яна.
Перший захват відкритих стосунків з Хотинським минув —
все розвивалося геть не так, як уявляла собі Мар’яна. Ані
довгих прогулянок, ані романтичних посиденьок у кафе, ані
невтримних розмов про почуття. До епізодичного сексу в па-
фосному лофті коханця додалися виснажливі вечори в офісі:
колеги розходилися, Хотинський умощувався біля Мар’яни-
ного столу, уважно дивився їй в очі.
— Мар’яно, як ти за сьогодні наблизила нас до мети?
Вона губилася: невже коханець не бачить?! З ранку до ночі
тільки тими Дорошами і займається! Онде на Майдані, кажуть,
Народне віче зібрало хмару народу, за кілька днів «Беркут»
розгромив наметові містечка — біля Будинку офіцерів, на
Лютеранській, Богомольця, а наступної ночі спробував штур-
мувати Майдан і Будинок профспілок. А там — Поля! У Бу-
динку профспілок! Вона ж медсестра, їй не можна інакше.
Посеред ночі скинула Мар’яні sms-ку: «Мусь, хелп! Потрібні
руки!», а Мар’яна не зірвалася, не побігла Полі на поміч, бо
до другої ночі рилася в Інтернеті, відшукуючи відомості про
60
Ярему Дороша, який помер на Чернігівщині в 1843 році! А о сьо-
мій — спала не спала! — бігом на роботу. Щоби далі шукати…
Не вихлюпувала образ. Стереглася. Мовчки ковтала при-
крість, гортала папери: оцих двох Дорошів можна викресли-
ти — їхні корені тягнуться в бік Запоріжжя, ніяк не Чернігів-
щини; це список уже перевірених, а оцей десяток Дорошів
взагалі віднайти неможливо без архівних документів.
— І що у нас з доступом до архівів?
Як же вона боялася цього питання! Хотинський уперто ста-
вив його щовечора, із сумнівом дивився Мар’яні в очі, наче
казав: «Невже я помилився в тобі, люба?!» За два тижні піс-
ля недолугих відмовок Мар’яна врешті призналася — ніяк не
може матір прискорити.
— А давай я з нею поспілкуюся, — запропонував Хотин-
ський. — Давно мрію познайомитися з твоїми батьками.
— Справді?.. — не повірила Мар’яна. Просяяла: збулося!
Врешті мама і тато побачать, який у неї файний мужчина!
Тато підвів. Ще зранку божився: «Після роботи неодмінно
буду вдома, доню!» Та ввечері, коли збуджена Мар’яна з нер-
вів утретє протирала келихи, увімкнула телевізор, щоби хоч
якось заспокоїтися, та так і завмерла перед екраном — Май-
дан, море люду, «Океан Ельзи», — вона раптом побачила
посеред натхненних людських хвиль розчуленого тата.
— Мамо, Боже ж мій! Мамо! — заверещала розгубле-
но. — Тато знову на Майдані! Як він міг?! Йому все це важ-
ливіше за щастя власної доньки?!
Мати міцно стулила тонкі вуста, усміхнулася криво, вбила кіл:
— Інтелігенція… Нічого святого!
— Я зараз же зателефоную йому! Хай їде додому! — Мар’я-
на вхопила мобільний, руки тремтять.
— Облиш, — наказала мати зверхньо. — Хіба там є чим
гордитися? — вимкнула телевізор, глянула на доньку із при-
крістю. — Твій кріт, часом, на нашого тата не скидається? А то
би їм було про що побазікати… Про поезію, Майдан та дріжджі!
61
Хотинський вразив Аду Озерову в самісіньке серце. Поба-
чила доччиного коханця, аж згадала: ось вона наївна, юна
гортає каталог одягу «QUELLE», який за дві жувальні гумки
випросила до вечора в однокласниці Тоньки Захарченко. І хоч
збрехала Тоньці, що хоче модний фасон для літньої сукні знай-
ти, перш ніж коштовну тканину різати, швидко перегортає
сторінки з жіночою модою, врешті знаходить розділ з чолові-
чими речами та зомліває не від імпортних штанів чи пуловерів…
Забувши дихати, із захватом роздивляється поголені чисті
обличчя чоловіків-моделей, білозубі посмішки, шовковисте
волосся. «Ось цей чорнявий — мій! — тріпоче сердечко. —
А чи ні! Ось цей, білявий…» Фантазія несе: білявий німець із
«QUELLE» заглядає Аді в очі: «Я тебе кохати все життя!» Ада
манірно так: «А я ще подумаю…» Бо ж забава в розпалі! Гортає
каталог до розділу «Білизна», червоніє від несподіваних жа-
дань, сором’язливо роздивляється чорнявих-русявих-білявих
німців у самому спідньому, збуджується вкрай, і все закінчу-
ється драматично. Радянська школярка Ада жбурляє каталог
геть, валиться на постіль, ридає гірко, бо ж їй — хоч би якого
з тих красенів! Хоч русявого, хоч чорнявого, та нема… Нема
в Києві таких! Певно, в усьому Радянському Союзі нема! І як
з тою бідою жити?!
Відігнала минуле, узяла себе в руки.
— Ада Едуардівна, — відрекомендувалася, усміхнула-
ся Хотинському якомога привітніше. «Мамо рідна, він же
з “QUELLE”!» — штрикнуло в мізки.
Хотинський розтулив рота, і Ада Едуардівна Озерова заднім
числом повірила, що всі чоловіки-моделі з німецького каталогу
були не тільки красунчиками, але й вихованими розумниками.
— У тебе така молода мама, — сказав Хотинський Мар’я-
ні, однією фразою навіки покоривши Адине серце.
— А любить усе старе, давнішнє. Тому й працює в архіві, —
ляпнула Мар’яна, чомусь вирішивши: треба одразу до справи.
Хотинський перехопив віжки: так, тпру… Виставляв на стіл
делікатеси, які припхав із собою, все балабонив:
62
— Мар’яні — швейцарський шоколад. Вам, Адо Едуардів-
но, — сир з Нідерландів. «Дель густо пуро» — чистий смак.
Не куштували? Зараз ми це виправимо. А Мар’яниному тато-
ві — відмінне чилійське вино! Тато ж буде?
— Валентина затримали бізнесові справи, — манірно від-
повіла Ада. — Ви ж розумна людина, вам пояснювати не тре-
ба: країну лихоманить… Якщо не приділяти достатньої уваги
бізнесу, все прахом піде. А Валентин у нас не з тих, хто, замість
власними справами займатися, на Майдані глотку дере.
— Лишімо вино для тата, — знову не в той степ запропо-
нувала Мар’яна, та Хотинський вирішив: несправедливо! Ада
Едуардівна неодмінно має отримати задоволення від чилій-
ського червоного.
Під кінець вечері Мар’янина матінка попливла, схлипнула,
взялася розповідати про каталог «QUELLE», який слугував