радянській школярці вікном в інший світ.
— А ви за Європу? — не обійшла наболілого.
Хотинський напружився ледь помітно, примружив око, на-
че вирішував: дозріла тітка чи вкотре бокал освіжити? Усміх-
нувся чарівно, поклав долоню на суху Адину руку.
— Ми з Мар’яною понад усе цінуємо наші корені, — пові-
домив довірливо. — От вам пощастило! Маєте змогу щодня
торкатися історії нашого народу. А ми з такою проблемою стик-
нулися. Маємо завдання прослідкувати вплив козацької старши-
ни на розвиток столиці… А він був потужним. Наведу тільки один
трагічний факт. Ви ж, певно, знаєте: колись на розі Покровської
та Андріївської біля підніжжя Андріївської гори — там тепер
школа — стояла церква, яку за радянської влади в тридцяті роки
розібрали по цеглині. А в тої церкви така історія… У сімнадця-
тому столітті її збудував запорізький кошовий Самійло Кішка.
— Так у чому проблема? — не могла втямити хмільна Ада.
— Не можемо обійти бюрократичні перепони, щоби без
усіляких запитів і пояснень попрацювати в архівах країни —
у Центральному історичному, у регіональних, якщо у тому ви-
никне потреба. Часом, не допоможете?
63
Назавтра Мар’яна тримала в руках дивний документ. Свід-
чив: Мар’яна Валентинівна Озерова є стажеркою Державно-
го архіву міста Києва, працює над науковою працею зі вста-
новлення ролі козацьких старшин у розвитку столиці, тож
київський архів просить колег з інших архівних установ по-
сприяти своїй стажерці в доступі до потрібних їй фондів.
— Це ж «липа», — розгубилася Мар’яна.
— Подякуй краще! — відказала мати. — І не кажи, що
мені байдуже твоє щастя.
— Ти краще хоч щось роби, аби своє щастя зберегти, — не
втрималася, дорікнула Мар’яна.
Ада зухвало вигнула тонкі вуста підковою, глянула на донь-
ку без добра: ох, краще не лізь, куди не треба! Що ти про ме-
не знаєш?! Нічого! Не своїм життям живу — чужим, ненавис-
ним! Навіть ім’я чуже причепила до себе, як тавро. І кого
винуватити?..
Усі п’ятдесят чотири роки свого життя Аїда Озерова затято
ненавиділа власне ім’я — аж теліпало бідну, як чула з чужих
вуст. Ада — представлялася всім, а в паспорт ніхто не загля-
дав. Одним втішалася: Аїдою звали не задрипанку якусь, а сла-
ветну дочку древнього ефіопського царя. Аж задумалася про
власну винятковість: хтозна, може, і вона царівна? Хай не по
крові. За внутрішнім світосприйняттям. Увірувала, навіть під-
ставила фартуха — Божі дари приймати, та вже у старших
класах потрапила до театру, де ставили «Аїду». Прочитала
в програмці стислий виклад опери, за голову схопилася: і нащо
їй така гірка доля, як у ефіопки?! Ніяка вона не Аїда!
— Ада! — вперто втовкмачувала собі перед дзеркалом,
прискіпливо вивчала неземну красу, наче ріденьке русяве во-
лоссячко сеї ж миті мало скрутитися кучерями, шкіра потем-
нішати, а світлі блакитні очі набратися ночі. Та у віддзеркален-
ні кліпала повіками норовиста капловуха дівчина з кирпатим
носиком, тонкими блідими вустами, акуратними серпами чорних
брів, і не було в тому аж нічого виняткового, якби не погордливо
64
підняте підборіддя і зухвалий царський погляд. В’їлася таки
ефіопка у підсвідомість. А там і дари посипалися.
На вісімнадцять років баба Тася купила онуці кооперативну
квартиру на Воскресенці — розкішну, панельну, на дві кімна-
ти, з туалетом і металевою ванною.
— Матері дякуй, вона гроші тобі на квартиру заробила, —
вказувала сухим пальцем на жовту світлину усміхненої красу-
ні з такими ж серпуватими, як в Ади, чорними бровами і про-
зорими тевтонськими очима. От тільки носик у матері — як
під лінійку, а у Ади задьористий кирпатий.
Світлина сотню разів виручала Аду, коли в дитинстві дітла-
хи дражнилися:
— Адка — байстрючка! Адка — байстрючка!
Хапала фотокартку з етажерки в тісній кімнатці бараку на
лівобережній околиці столиці, де від народження жила з бабою
Тасею, бігла надвір.
— Ось моя мама Наталя! — кричала насмішникам, захли-
налася. — Найкрасивіша! Найхоробріша! Вона на Півночі
нафту добуває для нашої Батьківщини!
Тато, зрозуміла річ, загинув під час випробування нового
літака для Батьківщини. Хіба тільки в Ади?.. У класі аж п’ятеро
билися за право вважати свого загиблого тата героєм, і, оскіль-
ки Ада татової світлини не мала і нічим не могла довести його
відчайдушної хоробрості, лаври героя дісталися однокласнику
й сусіду по бараку Славкові Шуляку — демонстрував виріза-
ний із газети портрет похмурого льотчика, стверджував нахаб-
но: он який у мене тато!
— А мого тата Едуардом звали! Як короля! А моя мама
Ната нафту добуває, — безпомічно відгавкувалася зажурена
Ада, бігла в обійми втомленої бабці, питала настирливо: —
Чому мама не приїжджає?
— Гроші заробляє, — одказувала бабця. Лягала на підло-
гу, бо тільки там хребет, скручений довгим сидінням над кер-
мом трамвая, розправлявся, вирівнювався. Лежала важким
каменем, наче мертва.
65
Ада лякалася, сіпала бабцю.
— Вставай! Сукню мені ще й досі не дошила!
Бабця зітхала і бралася до роботи.
Ох, ті суконьки, бабиними руками шиті. Усе економила,
бідаха. Іншим дівчаткам батьки в магазинах стандартну шкіль-
ну форму купували, а метикувата баба Тася — обрізки та за-
лишки тканини, що їх віддавали за безцінь. Ніч над клаптями
поворожить, на ранок — ану, примірь, серденько! Може, десь
вшити чи відпустити треба. Через ті сукні дівчатка в класі за-
здрощами сходили, бо всі — однакові, а в Ади суконька особ-
лива: і спідничка кльошем, і комірчик гострий, і рукавчики
ліхтариками. Та особливо гарними виходили у баби Тасі фар-
тухи — і чорні щоденні, і білі святкові.
— Царівна… — всміхалася баба, коли Ада вдягала гіпюро-
вий білосніжний фартушок із легкими крильцями, крутилася
перед дзеркалом — очі сяяли.
— Царівна! — і не сумнівалася Ада, коли підросла і бабця
стала шити норовливій онуці не тільки шкільну форму, а й ви-
гадливі сарафани, брюки з джинсової тканини і кримпленові
костюми.
— Матері дякуй, — бабчина мантра не змінювалася протя-
гом років. Час остаточно зігнув Тасин поперек, Ада закінчила
школу, вступила до Київського політеху, переїхала до власної
окремої квартири, а працьовита мати-буровичка все ніяк не
могла відірватися від видобутку нафти для Батьківщини. Ада
давно перестала докучати бабусі запитаннями, образилася на
далеку матір усмерть, та гроші, що вони з місяця в місяць справ-
но надходили з далекої Півночі і баба Тася віддавала їх онуці всі
до копійчини, брала без душевних гризот. Усміхалася глузливо:
— Знову відкупається…
Трагічна правда розлилася гіркотою в 1981-му. У день Ади-
ного весілля з перспективним однокурсником Валею Озеро-
вим, що отримував підвищену стипендію, ішов на червоний
диплом, уже був прикріплений до кафедри, де по закінченні
навчання мав працювати над кандидатською, жив із батьками-
66
викладачами в самісінькому центрі біля університету і, незва-
жаючи на теплі очі й чарівну посмішку, за рік до закінчення
вишу не мав дівчини. Не те, щоби погордлива царівна з окре-
мою квартирою на Воскресенці надто захоплювалася розум-
никами, але ідея залишитися після інституту в столиці і стати
в майбутньому професорською дружиною запала в душу. Інте-
лігентний Валя катастрофічно програвав іншим Адиним зали-
цяльникам як із політеху, так і з бараків на околиці, де ще
й досі жила баба Тася. Один Славко Шуляк вартував десятка
таких, як Озеров: широкоплечий, азартний, нахабний до сказу.
Відкорковував зубом пляшку пива, дивився Аді в очі.
— Женився би я на тобі, — казав із придихом. — Та ти ж
мені зраджувати станеш! У машиніста тепловоза дружина має
бути вірна. Як у моряка. А ти, Адко, звикла хлопцями крутити.
— Я за тебе і не збиралася! — ображалася Ада й одного
разу вперше за чотири роки спільного навчання зупинила зо-
середжений погляд світлих блакитних очей на розумникові
Озерові.
Валя пручався три дні. Спочатку безмежно здивувався увазі
енергійної однокурсниці, потім зашарівся, знітився, розгубився
вкрай. На третій день відключив мізки, зібрав докупи хоробрість
і поцілував Аду в губи. На четвертий день пішли до рагсу.
— У мене буде царське весілля! — хвалилася Ада заздріс-
ним однокурсницям.
Баба Тася власноруч пошила онуці запаморочливу сукню,
яку Ада побачила в журналі «Бурда». Валині батьки взяли на
себе ресторан і заздалегідь купили молодятам через «Супутник»
путівку до Болгарії. У день весілля після рагсу на блискучій
чорній «волзі» з лупатою лялькою на капоті з шиком підкоти-
ли до бараків, бо інтелігентні Валині батьки якогось біса на-
полягали: баба Тася має першою побачити обручку на пальчи-
ку онуки.
Бабця чекала біля бараків. Побачила Аду, усміхнулася, при-
горнула до серця. Зятя по плечу погладила. Опустилася на
лаву і померла.
67
Отаке весілля. Який ресторан?! Де та Болгарія?! Поки Валя
в новенькому костюмі з квіткою на лацкані трусився у «швид-
кій» — супроводжував до моргу тіло покійниці, Ада у весільній
файній сукні ридма ридала в спорожнілій кімнатці бараку із
занавішаними рушниками телевізором і дзеркалом. Поряд тир-
лувалася сусідка тітка Галя, мати Славка Шуляка.
— Наталю треба повідомити, — мовила обережно. — Маму
твою. Не може бути, щоби із в’язниці на похорон не відпустили!
— З якої в’язниці? — Аді здалося — не розчула. Кліпа-
ла заплаканими очима, дивилася на знічену тітку Галю, у ву-
хах гуло. І — гнів. Крикнути би сусідці в пику відчайдушно,
як у дитинстві: «Мама… нафту добуває! Для Батьківщини!», та
сил катма.
Наступного дня в промерзлому коридорі моргу Ада вперше
побачила жінку, яка народила її й дала дивне ім’я Аїда. Не
кинулася до ніколи незнаної матері: хто ти?! Чому така?! Де
вешталася всі ці роки і хто мій батько?! Причаїлася біля про-
чинених дверей у кабінеті патологоанатома — серце з грудей,
перед очима пливе. Бачила, як двійко міліціянтів ведуть кори-
дором до покійницької згорьовану, та все ще красиву жінку
в сірій робі й білій хустині навколо шиї. Пробула біля тіла
баби Тасі кілька хвилин. Вийшла зарьована. Усе витирала очі
кінчиками білої хустки. Під пильною охороною посунула ко-
ридором до виходу повз кабінет патологоанатома. Ада відсах-
нулася від дверей: ні! Не бачити, не знати. Забути! «Чому в неї
хустка біла? Мала би в чорній…» — билося.
Гнівні запитання не відступали. На дев’ятий день, коли до
тісної бабусиної кімнатки набилися сусіди — поважно поми-
нали-випивали-згадували, Ада викликала тітку Галю надвір.
Нервово закурила при сусідці вперше в житті, очі в землю.
— Про матір мою щось знаєте? — ледь видушила.
Сусідка виявилася не настільки обізнаною, як сподівалася Ада.
— Тася ще тою партизанкою була, Царство їй Небесне, —
призналася. — Я сама випадково дізналася, що її доня зечка.
Усім же казала — буровичка…
68
— Ви як дізналися?
— У жеку зіткнулися. Тася довідку принесла, що в кімнаті,
крім тебе і неї, ще її донька Наталя прописана. А не проживає, бо відбуває покарання.
— Так вона… і тепер на кімнату право має?
— Певна річ. Колись же звільниться. Буде їй де жити.
— А… за що сидить?
— Не знаю, Адочко. Геть нічого більше не знаю.
— І про тата мого ніколи бабуся не розповідала?
— Ані слова! Тася мене на колінах благала нікому про донь-
ку не розповідати.
— І я вас прошу, — прошепотіла Ада.
Тітка Галя головою захитала: е-хе-хе… Кому розповідати?!
Чи своїх бід мало?
— Як люди з поминок розійдуться, прибери в кімнаті, —
порадила. — Речі Тасині збери — людям роздай. Що не по-
трібно — все роздай. А що згодиться, до себе перевези, щоб
і нитки не лишилося. У кімнаті ніхто не житиме, а то геть зле.
Ще злодюжки вікна виламають, розтягнуть Тасине добро.
Обійняла Аду, зітхнула:
— Допомогти?
Ще чого! Навколо Ади кружляли бабині таємниці: визирали
з-під матраца, дражнилися незрозумілими натяками коротких
нотаток у засмальцьованому блокноті, ховалися по шухлядах,
і навіть стара жовта світлина молодої красуні Наталі, здавало-
ся, тепер може розповісти так багато. Не з в’язниці ж вона Аді
грошики надсилала. А звідки? І чи вона? Невже баба Тася
багатійкою була, а Ада про те й не здогадувалася?! Ох, бабо!
Відправила співчутливого Валю до квартири на Воскресен-
ці, зачинилася в бабчиній кімнатці. Зухвало зірвала з телеві-
зора і дзеркала рушники — душили, забирали повітря, — усі-
лася на бабине ліжко: з чого почати?
З ліжка і почала: обмацала старенький ватяний матрац, по-
душки, ковдри. Нічого. Узялася за бабчин одяг — вивертала
кишені, перевіряла подоли пальт і суконь, складала у звичайний
69
мішок, виносила у загальний коридор бараку, лише кивала,
коли хтось із сусідів питав: «Можна забирати?» Перебрала
посуд — цілі каструлі, тарелі, виделки-ложки зібрала у вели-
ку картонну коробку: приїде Валя, на Воскресенку завезе.
Меблі обдивилася, зажурилася: які ж гіркі злидні! Ліжко хи-
тається, розкладачка на розтягнутих гачках: Ада в дитинстві на
ній ледь сколіоз не заробила. Біля вікна обідній стіл — і уроки
за ним робила, і кашу їла, і старенька швейна машинка «По-
дольськ» на ньому свій слід залишила, бо бабця строчила всяку
вільну хвилину, аж лак на столі протерся.
— Машинка! — дістала з-під ліжка дерев’яний футляр,
відчинила. Чи продати? Однаково шити не навчилася. Надто
вже копітка праця.
— А чи залишити? — задумалася.
Підчепила пальцем блискучу металеву кришечку на осно-
вині корпусу, під якою ховався невеликий контейнер для збе-
рігання котушок. Усміхнулася сумно: в дитинстві ховала тут
свій скарб — срібний ланцюжок із рубіновим медальйоном,
який знайшла біля бараків і нікому в тому не зізналася. У вось-
мому класі, коли Аді тільки стало чотирнадцять, у школі ста-
лася надзвичайна подія — однокласниця Олька Зарубіна за-
вагітніла, і батьки терміново видали її заміж. Олька покинула
школу, а Ада вперше в житті потрапила на справжнє весілля.
Як же хотілося вразити всіх — гостей, вагітну однокласницю,
нареченого! Баба Тася тільки пошила онуці модну спідницю,
а от кофтинки пристойної не було. Ада взяла свій скраб, пішла
на поклон до пихатої модниці Тоньки Захарченко, що в неї
мати в торгівлі працювала. Тонька позичила імпортний беже-
вий светрик із золотистими люрексовими вставками на один
тільки вечір, Ада віддала за те срібний ланцюжок із рубіновим
медальйоном назавжди.
— Ідіотка… — оголосила собі вирок.
Відкрила кришечку контейнера: всередині замість коту-
шок — чималий скручений носовичок.
— Що ж ти ховала, бабусю?..
70
Потягла — із носовичка на підлогу випав згорток з аркуша
звичайного шкільного зошита.
— Голка в яйці, яйце в курці, курка в зайці… — розгорнула.
На пожмаканому аркуші — дві коробки з-під сірників. Теп-
ліше?.. Викинула аркуш на підлогу, відкрила першу коробку —
дихалку забило: Господи… Краса яка! Обережно підхопила
двома пальцями золоте сердечко на вибагливому золотому