А втім, згідно з обіцянкою, яку дала самій собі, вона збиралася терпіти ще тільки півроку свою рутинну працю: «Копакабана», «хочете випити?», танець, «що ви думаєте про Бразилію?», готель, гроші вперед, розмова й доторкання до найвразливіших точок, як на тілі, так і в душі — допомогти партнерові в його інтимних проблемах, стати йому подругою на півгодини, одинадцять хвилин із яких буде змарновано на розтуляння ніг, стуляння ніг і стогін удаваної втіхи. Дуже вдячна, сподіваюся на зустріч із вами наступного тижня, ви — справжній чоловік, ви мені розкажете свою історію до кінця, коли ми зустрінемося наступного разу, чудові чайові, хоча я могла б і не брати їх — так мені було любо кохатися з вами.
А головне, ніколи не давати волі почуттям. Це була найважливіша, найрозумніша з порад, які дала їй бразилійка, певно, приховавши від неї, що й сама була якось припустилася цієї помилки. Після двох місяців своєї роботи вона вже мала кілька пропозицій про одруження, і принаймні три з них були дуже серйозними: від директора однієї бухгалтерської фірми, від пілота, з яким вона пішла у свою першу ніч, і від власника крамниці, що спеціалізувалася на продажу складаних ножів та холодної зброї. Усі троє обіцяли «витягти її з цього життя» і дати їй пристойний дім, майбутнє, а може, й дітей та онуків.
І все це тільки за одинадцять хвилин на добу? Це було неможливо. Тепер, після набутого в «Копакабані» досвіду, Марія знала, що вона не єдина людина у світі, яка почуває себе самотньою. А людина спроможна витерпіти тиждень спраги, два тижні голоду, багато років без даху над головою і зовсім не спроможна терпіти самотність. Це найболючіше з катувань, найтяжча з мук. Ці чоловіки та багато інших, які полюбляли її товариство, страждали, як і вона, від цього руйнівного почуття — відчуття того, що ти нікому не потрібний на цій землі.
Щоб уникнути спокуси кохання, вона відкривала серце своєму щоденнику. Вона брала в «Копакабану» тільки своє тіло і свій мозок, який ставав усе сприйнятливішим, усе гострішим. Вона зуміла переконати себе, що прибула до Женеви і зрештою прилаштувалася на вулиці Берна з якихось міркувань вищого порядку, і щоразу, коли брала якусь книжку в бібліотеці, зайвий раз переконувалася: ніхто досі не описав із усією відвертістю ці одинадцять хвилин, найважливіший часовий відрізок доби. Можливо, в цьому й полягала її доля, хоч би якою суворою здавалася вона в цей момент: написати книжку, розповісти свою історію, свою авантюру.
Атож, авантюру. Хоча це було слово заборонене, яке ніхто не наважувався промовити, яке більшість людей воліла бачити лише на телеекрані, у фільмах, які демонструвалися — і не раз — у різні години дня, саме авантюри вона шукала. Вона ототожнювала її з пустелями, з мандрами невідомими краями, з таємничими людьми, що розмовляють у човні посеред річки, з літаками, кіностудіями, індіанськими племенами, льодовиками, Африкою.
Думка написати книжку їй припала до вподоби, й вона відразу придумала, як її назвати: «Одинадцять хвилин».
Насамперед вона розкласифікувала клієнтів на три типи: Термінатори (вона дала їм таку назву на честь фільму, який їй дуже подобався), від яких тхне випивкою вже тоді, як вони заходять, вдаючи, ніби ні на кого не дивляться, але переконані, що всі дивляться на них, танцюючи зовсім мало й відразу переходячи до тих подій, які відбуваються в готелі; Жінкуваті Красені (також за назвою одного з фільмів), які намагаються бути елегантними, лагідними, ласкавими, так ніби без їхньої доброти світ не зміг би обертатися навколо своєї осі, вони мають звичай удавати, ніби просто прогулювалися вулицею і випадково зазирнули до кабаре; вони ніжні на початку й дуже невпевнені у собі, коли привозять жінку до готелю, тому вони закінчують тим, що поводяться з більшою вимогливістю, аніж Термінатори. І нарешті, Могутні Шефи (так теж називався один із фільмів), що ставляться до жіночого тіла так, ніби перед ними якийсь товар. Вони є найбезпосереднішими, танцюють, розмовляють, ніколи не дають чайових, знають, що вони купують і скільки воно коштує, ніколи не дозволяють собі погомоніти з жінкою, яку вибрали. Лише ці останні, в дуже витончений спосіб, знають, що означає слово «авантюра».
Рядки зі щоденника Марії, написані в один із днів, коли в неї були місячні й вона не могла працювати:
Якби сьогодні мені довелося розповісти комусь про своє життя, я змогла б зробити це в такий спосіб, що мене визнали б жінкою незалежною, відважною і щасливою. Проте я не можу цього зробити: мені заборонено згадувати єдине слово, яке набагато важливіше за одинадцять хвилин, — слово «кохання».
Протягом усього свого життя я дивилася на кохання як на щось подібне до добровільного рабства. Це брехня: свобода існує лише тоді, коли воно присутнє. Хто віддається до останку, хто почуває себе вільним, той кохає найсильніше.
А хто кохає найсильніше, той почуває себе вільним.
Тому, попри все те, що я можу пережити, зробити, відкрити, ніщо не має сенсу. Я сподіваюся, що цей час швидко мине, щоб я могла повернутися до пошуків самої себе — віддзеркаленої в чоловікові, який мене розумітиме, який не примусить мене страждати.
Але що це за нісенітниці я верзу? У коханні ніхто не може підім'яти під себе нікого; кожен із нас відповідає за те, що він почуває, і ми не можемо звинувачувати за це когось іншого.
Мені було боляче, коли я втрачала чоловіків, у яких закохувалася. Сьогодні ж я переконана в тому, що ніхто не втрачає нікого, бо ніхто не може ніким володіти.
У цьому справжній досвід свободи: мати найважливішу річ у світі, не володіючи нею.
* * *Збігли ще три місяці, прийшла осінь, настала нарешті й дата, яку Марія позначила в календарі: дев’яносто днів до повернення додому. Як швидко і як повільно проминув час, думала вона, відкривши, що час збігав у двох різних вимірах, залежно від її душевного стану, але в обох випадках її авантюра наближалася до кінця. Звичайно ж, вона могла робити це й далі, але вона не могла забути сумну усмішку невидимої жінки, яка супроводжувала ЇЇ, коли вона прогулювалася берегом озера, переконуючи її, що не все так просто, як їй здається. Хоч би якою великою була спокуса трудитися на цьому терені далі, хоч би як вона була готова здолати всі перешкоди, які постануть на її шляху, всі ці місяці, коли вона реально спілкувалася лише з самою собою, навчили її, що неминуче настане хвилина, коли їй треба буде обірвати все. Через дев’яносто днів вона повернеться у свою глуху бразильську провінцію, купить собі невеличку фазенду (зрештою, вона заробила навіть більше, ніж сподівалася), кілька корів (бразильських, не швейцарських), запросить батька й матір жити з нею, найме двох робітників і почне свою невеличку справу.
Вона досі думала, що кохання — це справжній досвід свободи і що ніхто не може володіти іншою людиною, досі плекала свої потаємні плани помсти, частиною яких було і її тріумфальне повернення до Бразилії. Після того як вона організує свою фазенду, вона приїде до міста, прийде до банку, в якому працює хлопець, котрий зрадив її, перекинувшись до її найкращої подруги, і зробить туди великий грошовий внесок.
«Привіт, як життя, ти мене не впізнала?» — запитає він. Вона вдасть, ніби силкується пригадати і зрештою відповість, що ні, не впізнала, бо прожила цілий рік у ЄВ-РО-ПІ (вона промовить це слово дуже повільно, щоб усі його колеги почули). А ще ліпше буде сказати у ШВЕЙ-ЦА-РІ-Ї (це прозвучить екзотичніше й авантюрніше, ніж «у Франції»), де розташовані найкращі банки у світі.
То хто ж він такий? Він нагадає їй про шкільні часи. Вона скаже: «А… Здається, пригадую», але напустивши на обличчя вираз людини, яка нічого не пригадує. У такий спосіб вона здійснить свою помсту. Після цього треба буде добре попрацювати, і коли справи в неї підуть так добре, як вона планує, вона зможе присвятити себе тому, що найбільше важить для неї в житті: відкрити своє справжнє кохання, чоловіка, який чекав на неї всі ці роки, але з яким вона ще не мала нагоди познайомитися.
Марія вирішила назавжди відмовитися від думки написати книжку з назвою «Одинадцять хвилин». Тепер їй треба зосередити свої зусилля на фазенді, на планах на майбутнє, в якому знайде завершення, відбувши свою подорож, фатальний ризик її життя.
* * *У той день вона вийшла з дому, щоб зустрітися зі своєю найкращою — і єдиною— подругою, бібліотекаркою. Попросила книжку про скотарство та управління фазендами. Бібліотекарка призналася їй:
— Ви знаєте, кілька місяців тому, коли ви прийшли сюди й попросили показати, вам книжки про секс, мене опанували побоювання за вашу долю. Зрештою, чимало гарних дівчат дозволяють звабити себе ілюзією легких грошей і забувають, що одного дня вони постаріють і вже не зможуть зустріти того єдиного чоловіка, який може наповнити щастям їхнє життя.
— Ви говорите про проституцію?
— Це занадто сильне слово.
— Як я вже вам казала, я працюю в компанії, що здійснює імпорт та експорт м’яса. Проте, коли б мені трапилось зайнятися проституцією, то хіба це привело б до тяжких наслідків, якби я зупинилася вчасно? Зрештою, бути молодою означає також робити помилки.
— Усі наркомани так кажуть: досить зуміти зупинитися вчасно. І ніхто не зупиняється.
— Ви, пані, певно, жінка дуже порядна, народжена в країні, яка шанує своїх громадян. Вам цього було досить, щоб почувати себе щасливою?
— Я пишаюся тим, як мені вдалося здолати всі труднощі на своєму шляху.
Чи розповідати про себе й далі? Що ж, ця дівчина заслуговує на те, щоб довідатися про життя трохи більше, аніж вона знає.
— У мене було щасливе дитинство, я навчалася в одній із найкращих шкіл Берна, приїхала працювати до Женеви, зустрілася й одружилася з чоловіком, якого кохала. Я все робила для нього, він також усе робив для мене. Минув час, і він вийшов на пенсію, діставши повну волю робити все, що забажає, — її очі посмутніли, — бо, мабуть, за все своє життя він жодного разу не подумав про себе. Ми ніколи всерйоз не сварилися, не переживали глибоких емоцій, він ніколи мене не зраджував і ніколи не образив прилюдно. Ми прожили нормальне життя, але воно було настільки нормальним, що без роботи він почував себе нікому не потрібним, ні для кого не цікавим і через рік помер, від раку.
Вона розповіла правду, але це могло справити негативний вплив на дівчину, яка перед нею стояла.
— Хай там як, а ліпше прожити життя без несподіванок, — підбила вона висновок. — Мабуть, мій чоловік помер би раніше, якби це було не так.
Марія пішла, сповнена рішучості зібрати якомога більше відомостей про фазенди. Позаяк вечір у неї був вільний, вона вирішила прогулятися трохи і, прийшовши у високу частину міста, побачила невеличку жовту дощечку з написом «Дорога на Сантьяго». Дорога — куди? А що з протилежного боку вулиці був бар, а вона мала звичку розпитувати про все, чого не знала, то вирішила увійти туди й запитати.
— Не маю найменшого уявлення, — відповіла їй офіціантка, яка стояла за прилавком.
То був шикарний заклад, і кава коштувала там утричі дорожче, ніж звичайно. Та оскільки гроші в Марії були й оскільки вона сюди вже прийшла, то замовила каву й вирішила присвятити найближчі години тому, щоб узнати все про управління фазендами. Вона розгорнула книжку з великим ентузіазмом, проте не змогла зосередитися на читанні — книжка була вкрай занудною. Буде набагато цікавіше поговорити на цю тему з одним із своїх клієнтів — вони завжди достеменно знали, як треба розпоряджатися грішми. Вона заплатила за каву, підвелася, подякувала офіціантці, яка її обслуговувала, залишила щедрі чайові (вона виплекала в собі забобонну віру в те, що хто багато дає, той і отримає багато), рушила в напрямку до дверей і, зовсім не усвідомивши важливість тієї хвилини, почула фразу, яка назавжди змінить її плани, її майбутнє, її фазенду, її уявлення про щастя, її душу жінки, її ставлення до чоловіків, її місце у світі:
— Зачекайте хвилинку.
Вона здивовано глянула вбік. Бар, до якого вона увійшла, був закладом респектабельним, це була не «Копакабана», де кожен чоловік має право сказати ці слова, хоча навіть там жінка може відповісти йому: «Я йду звідси і, будь ласка, мене не затримуйте».
Марія наготувалася пустити почуті слова повз вуха, але її цікавість була сильнішою, й вона обернулася на звук голосу. Вона побачила дивну сцену: чоловік років тридцяти (чи їй слід було подумати «молодик років тридцяти» — її світ постарів дуже швидко) з довгим волоссям, стоячи навколішках на підлозі — поруч нього лежали, безладно розкидані, кілька пензлів, — малював якогось пана, що сидів у кріслі, з келихом ганусівки в руці. Вона не помітила їх, коли увійшла.
— Не йдіть звідси. Я вже закінчую цей портрет і хотів би намалювати й вас.
Марія відповіла — і своєю відповіддю зав’язала вузол, якого у всесвіті ще не було.
— А мені не цікаво, щоб ви мене малювали.
— З вас промениться світло. Дозвольте мені принаймні зробити ескіз.
Що таке ескіз? І про яке «світло» йдеться? Вона не перестала бути жінкою марнославною— тільки уявити собі, що вона матиме свій портрет, виконаний майстром, який береться за це цілком серйозно! Вона почала мріяти: а раптом це знаменитий художник? Вона знайде своє безсмертя, увічнена на його полотні! Виставлена в Парижі або в Сальвадорі-де-Багія! Міф!
З другого боку, що робить тут цей чоловік, з усім отим безладом навкруги нього, в такому дорогому барі, де, мабуть, буває багато людей?
Угадавши її думки, офіціантка, яка чекала відвідувачів, сказала стишеним голосом:
— Це художник дуже відомий.
Отже, інтуїція її не підвела. Марія спробувала опанувати себе й зберегти холоднокровність.
— Він приходить сюди вряди-годи й завжди приводить із собою важливого клієнта. Каже, що йому подобається це оточення, що він знаходить тут натхнення. Він малює панно з людьми, які репрезентуватимуть наше місто, — це замовлення префектури.
Марія подивилася на чоловіка, що позував для портрета. І знову молоденька офіціантка вгадала її думки.
— То хімік, який зробив революційне відкриття. Йому дали Нобелівську премію.
— Не йдіть, — повторив художник. — Я закінчу через п’ять хвилин. Замовте що хочете й запишіть на мій рахунок.
Наче загіпнотизована цим наказом, вона сіла за прилавок бару, замовила коктейль із ганусівки (вона не звикла пити міцні трунки, і єдине, що їй спало на думку, — це наслідувати Нобелівського лауреата) і стала дивитись, як художник працює. «Я не репрезентую місто, отже, він зацікавлений у чомусь іншому. Але ж він не на мій смак», — подумала машинально, повторивши те, що завжди собі казала, відколи почала працювати в «Копакабані»; це був якір її спасіння і її небажання потрапити в одну з пасток, які наставляє людині серце.
Після того як вона собі це прояснила, вона подумала, що чому б їй і не зачекати трохи, — можливо, дівчина за прилавком сказала правду, і цей чоловік справді може відкрити їй двері у світ, якого вона не знала, але про який часто думала: зрештою, хіба вона не мріяла стати моделлю?
Вона спостерігала за тим, з якою вправністю та швидкістю він закінчував свою працю, — полотно, на перший погляд, було дуже велике, але воно було майже повністю згорнуте, й вона не могла бачити інших облич, які там були намальовані. А що, як перед нею нова нагода? Цей чоловік (вона вирішила, що це «чоловік», а не «хлопець», бо в цьому випадку вона відчула б себе надто старою для його віку) начебто не належав до типу тих, котрі можуть зробити таку пропозицію тільки для того, щоб перебути з нею ніч. Через п’ять хвилин, як і обіцяв, він закінчив свою роботу, а тим часом Марія зосередила всі свої думки на Бразилії, на своєму блискучому майбутньому та на абсолютній відсутності свого інтересу до того, щоб заводити знайомство з новими людьми, які могли б поставити всі ці плани під загрозу.
— Дякую, тепер ви можете змінити позу, — сказав художник хімікові, який, здавалося, прокинувся від сну.