Це була найважча частина всієї проблеми її життя: якою ж була все-таки справжня причина?
Вона це робить, бо потребує грошей. Але це звучало не досить переконливо — усі й завжди потребують грошей, але не всі погоджуються жити на самому дні суспільства. Може, вона робить це для того, щоб набути нового досвіду? Але ж у цьому місті безліч можливостей набути новий досвід — наприклад, навчитися кататися на лижвах або веслувати човном на озері, але вона ніколи не виявляла до цього найменшого інтересу. Значить, вона робить це тому, що вже не має чого втрачати, досі її життя було повсякденним і постійним розчаруванням.
Ні, жодна з цих відповідей не була правдивою, ліпше їй забути про все це і просто жити, як живеться. Вона мала багато чого спільного з іншими повіями та з іншими жінками, яких їй довелося знати у своєму житті: вийти заміж і мати забезпечене життя було найбільшою мрією майже всіх. Ті, котрі про це не думали, або вже вийшли заміж (майже третина її подруг були вже одружені), або пережили зовсім недавній досвід розлучення. Тому, щоб ліпше зрозуміти саму себе, Марія спробувала — з усією можливою обережністю — вивідати, чому її колежанки обрали для себе цю професію.
Розпитуючи їх, вона не почула нічого нового, і склала список їхніх відповідей:
а) одні казали, що в такий спосіб хочуть допомогти чоловікові заробляти гроші на потреби родини (А ревнощі? А якщо їй трапиться друг чоловіка? Але так далеко заходити у своїх розпитуваннях Марія не зважувалася);
б) хочуть купити будинок для матері (це збігалося і з її власними міркуваннями, що здавалися шляхетними, проте були цілком буденними);
в) хочуть зібрати грошей на зворотний квиток (колумбійки, таїландки, перуанки та бразилійки тільки й говорили про цю причину, хоча давно вже заробили суму в кілька разів більшу, аніж була потрібна для цієї мети, проте намагалися відразу й позбутися цих грошей зі страху, що тепер можуть здійснити свою мрію);
г) хочуть отримати втіху (таке зізнання не відповідало навколишній атмосфері й звучало фальшиво);
д) більше нічого не вміють робити (це також не звучало як переконливий аргумент, у Швейцарії був багатий вибір жіночих професій).
Зрештою, вона так і не знайшла переконливої причини і перестала намагатися пояснити світ, що її оточував.
Вона переконалася в тому, що Мілан, власник її закладу, мав цілковиту слушність: більше ніколи їй не пропонували тисячу швейцарських франків за те, щоб перебути з нею кілька годин. З другого боку, ніхто не торгувався, коли вона вимагала свої законні триста п’ятдесят, так ніби вже знали ціну й запитували тільки для того, щоб принизити її або щоб уникнути прикрих сюрпризів.
Одна з дівчат так коментувала цю ситуацію:
— Проституція відрізняється від інших професій. Той, хто починає, заробляє більше; хто вже має досвід, заробляє менше. Завжди вдавай, що ти новенька.
Вона досі не знала, що ж то таке — «виняткові клієнти», про яких було мимохідь згадано в перший вечір, ніхто цієї теми більше не торкався. Незабаром вона навчилася кількох трюків, надзвичайно важливих у її ремеслі, навчилася ніколи не розпитувати партнерів про їхнє особисте життя, усміхатись і розмовляти якомога менше, ніколи не мати побачень поза межами кабаре. А найважливішу пораду вона отримала від однієї філіппінки, яку звали Нія:
— Ти повинна стогнати в момент оргазму. Це робиться для того, щоб клієнт зберігав тобі вірність.
— Але навіщо? Вони платять за те, що вдовольняють себе.
— Ти помиляєшся. Чоловік переконується в тому, що він справжній чоловік не тоді, коли у нього встає член. Він бачить себе справжнім чоловіком, якщо він спроможний дати втіху жінці. А якщо йому вдається дати втіху навіть повії, тоді він вважає себе найкращим серед усіх.
* * *Так минуло півроку: Марія засвоїла всю науку, якої потребувала, — наприклад, вона тепер добре знала, як працює «Копакабана». Це кабаре було одним із найдорожчих на вулиці Берна, його клієнтура складалася переважно з високих службовців, які мали дозвіл прибувати додому пізно, позаяк «вечеряли з клієнтами», але межа цих «вечерь» не повинна була заходити за одинадцяту вечора. Більшість повій мала від вісімнадцяти до двадцяти двох років, і кожна перебувала в цьому закладі приблизно два роки, потім їх замінювали повіями, котрі щойно прибули. Після цього вони йшли до «Неона», потім до «Ксеніума», і мірою того як збільшувався вік жінки, зменшувалася її ціна і скорочувався робочий час. Майже всі закінчували свою кар'єру в «Тропічному екстазі», де приймали жінок віком понад тридцять років. Після того як вони опинялися там, їм залишалося тільки заробляти собі на обід та на комірне з одним або двома студентами на день (за цю програму вони отримували півціни; суму, достатню для того, щоб купити карафу дешевого вина).
Вона лягала в ліжко з багатьма чоловіками. Ніколи не зважала ані на їхній вік, ані на одяг, проте її «так» або «ні» залежало від запаху, який від них ішов. Вона не мала нічого проти сигарети, але терпіти не могла чоловіків, які вживали дешеві парфуми, не милися або мали одіж, заляпану випивкою. «Копакабана» була закладом спокійним, а Швейцарія, мабуть, була найзручнішою країною у світі для праці повій — для цього треба було мати лише дозвіл на проживання та працю, чинні по сьогоднішній день, і з релігійною пунктуальністю виплачувати соціальне страхування; Мілан знай повторював, що не хоче, аби його діти побачили його на сторінках якого-небудь журналу сенсацій, і виявляв себе непоступливішим, ніж поліцай, коли йшлося про перевірку юридичної ситуації дівчат, які в нього працювали.
У кінцевому підсумку, після того як долався бар’єр першої або другої ночі, дівчата починали ставитися до цієї професії, як і всякої іншої, — адже й тут треба було тяжко трудитися, боротися проти конкуренції, докладати всіх зусиль, щоб утриматися на високому рівні якості, вкладатися в розпорядок денний, іноді трохи розслаблюватися, запитувати, як ходить вуличний транспорт, і відпочивати по неділях. Більша частина повій сповідували якусь віру й шанували свої культи, ходили на свої служби Божі, проказували свої молитви й зустрічалися зі своїм Богом.
Що ж до Марії, то вона з усіх сил боролася за те, щоб не втратити душу, на сторінках свого щоденника. На свій подив, вона відкрила, що один із кожних п’ятьох клієнтів приходив сюди не для того, щоб злягтися з жінкою, а щоб трохи поговорити. Вони оплачували тариф, готель, а коли вона починала роздягатися, казали, що в цьому нема потреби. Їм хотілося погомоніти про труднощі своєї роботи, про дружину, яка їх із кимось зраджує, про свою самотність, про те, що їм немає з ким відвести душу (вона добре знала цю ситуацію).
Спочатку їй здалося це дуже дивним. Аж поки одного дня, коли вона їхала до готелю з одним дуже поважним французом, який мав за обов’язок шукати таланти для високих адміністративних посад (він розповів їй про це з таким виглядом, ніби робив найцікавішу справу у світі), вона почула від свого клієнта такі слова:
— Ви знаєте, хто найсамотніша людина у світі? Це службовець, який робить успішну кар’єру, отримує високу платню, користується довірою тих, котрі перебувають вище й нижче за нього, має родину, з якою відбуває свята, дітей, що їм допомагає робити домашні уроки, і до якого одного дня приходить суб’єкт на зразок мене з такою пропозицією: «Ви хочете змінити роботу, щоб заробляти удвічі більше?»
Цей чоловік, який має все, щоб почувати себе шанованим і щасливим, умить перетворюється на найнещасливішого жителя нашої планети. А чому? Тому що йому нема з ким поговорити. Він намагається прийняти мою пропозицію і не може обговорити її з колегами по роботі, бо вони зроблять усе, щоб переконати його залишатися там, де він є. Він не може поговорити зі своєю дружиною, яка протягом багатьох років супроводжувала його по дорозі його переможної кар’єри, добре розуміється на заходах безпеки, але нічого не хоче знати про ризик. Він не може поговорити ні з ким і стоїть перед великим рішенням у своєму житті. Ви можете собі уявити, як почуває себе цей чоловік?
Ні, цей службовець не міг бути найсамотнішою людиною у світі, бо Марія знала людину ще самотнішу, ніж він: це — вона сама. Та навіть знаючи це, вона погодилася зі своїм клієнтом, сподіваючись на щедрі чайові, які й справді отримала. І відтоді, як вона вислухала цей монолог, вона зрозуміла, що їй треба знайти якийсь засіб допомагати своїм клієнтам скинути з пліч величезний тягар, який, мабуть, їх гнітив; це означало б поліпшення якості своїх послуг, а отже, і зайві гроші.
Коли вона зрозуміла, що скинути тягар із душі було набагато важливіше, аніж зняти напругу з тіла, вона знову почала ходити до бібліотеки. Стала просити книжки про проблеми подружнього життя, психологію, політику, й бібліотекарка дуже зраділа — адже дівчина, яку вона так уподобала, перестала думати про секс і тепер зосередилася на багато важливіших речах. Марія стала регулярно читати журнали, приділяючи особливу увагу завжди, коли мала змогу, сторінкам, де йшлося про економіку, позаяк більша частина її клієнтів були службовцями. Вона просила знайти їй книжки із самодопомоги — бо майже всі просили в неї якихось порад. Вона вивчала трактати про людські емоції, адже всі страждали — з тієї або тієї причини. Марія була повією респектабельною, не такою, як інші, й попрацювавши півроку, вона зібрала собі добірну, велику й вірну клієнтуру, внаслідок чого пробудила заздрість і ревнощі, але водночас і захват у своїх колежанок.
Що ж до сексу, то в цьому вона досі нічого особливого не винайшла: розтулити ноги, зажадати від партнера, щоб одягнув презерватив, трохи застогнати, щоб побільшити ймовірність отримання чайових (завдяки філіппінці Нії вона відкрила, що стогін міг принести їй щонайбільше півсотні франків), і прийняти душ після розслаблення, щоб вода трохи відмила і її душу. Ніяких варіацій. Жодних поцілунків — поцілунок для повії був священнішим, аніж будь-що інше. Нія навчила її, що поцілунок вона повинна берегти для свого єдиного у світі коханого, як у казці про Сплячу Красуню; поцілунок, який мав пробудити її зі сну й повернути у світ казки, в якому Швейцарія знову перетворювалася на країну шоколаду, корів та годинників.
Також ніяких оргазмів, ніякої втіхи, ніякого збудження. У своїх намаганнях стати у своєму ремеслі кращою за всіх Марія подивилася кілька порнографічних фільмів, сподіваючись навчитися з них чогось такого, що стало б у пригоді в її роботі. Вона побачила там багато цікавого, але не стала вносити жодних змін у роботу з клієнтами — вони й так були надто забарними, а Мілан завжди був вельми задоволений, коли його дівчата встигали обслужити за один вечір трьох осіб.
Через півроку Марія мала шістдесят тисяч франків на своєму банківському рахунку, стала їсти в найдорожчих ресторанах, купила телевізор (якого ніколи не вмикала, але їй було приємно мати його поруч) і тепер серйозно розглядала можливість переселитися до кращої квартири. Вона вже могла купувати книжки, проте й далі ходила до бібліотеки, яка була тим місточком, що сполучав її з реальним світом, місточком дуже міцним і тривким. Вона любила розмовляти з бібліотекаркою, яка була дуже рада, що Марія нарешті знайшла собі кохання і, мабуть, добру роботу, хоча ніколи її про це не розпитувала, оскільки швейцарці — люди стримані й сором’язливі (очевидна брехня, бо в «Копакабані» та в ліжку вони були розкуті й веселі або закомплексовані, як і всі інші люди на світі).
Рядки зі щоденника Марії, написані одного похмурого недільного полудня:
Усі чоловіки, низькі чи високі, зухвалі чи боязкі, товариські чи замкнені в собі, мають одну спільну характеристику: вони приходять у кабаре зі страхом. Найдосвідченіші серед них ховають свій страх, голосно розмовляючи, скуті не вміють прикидатися й починають пити, сподіваючись, що це відчуття їх покине. Але я не маю сумніву, що, за рідкісними винятками, — а цими винятками є «клієнти виняткові», з якими Мілан мене так і не познайомив, — вони бояться.
Чого вони бояться? Насправді це я повинна була б тремтіти. Це мене вони ведуть невідомо куди, це я істота слабка, це я не маю ніякої зброї. Чоловіки — створіння дуже дивні, і я тут говорю не тільки про тих, які приходять до «Копакабани», а й про всіх, яких досі знала. Вони можуть битися, кричати, погрожувати, але тремтять від страху перед жінкою. Можливо, не перед тією, з якою вони візьмуть шлюб, але завжди існує жінка, що їх лякає і підкоряє їх усім своїм забаганкам. Хай навіть це їхня мати.
* * *Чоловіки, з якими Марії доводилося мати справу, відколи вона прибула до Женеви, робили все можливе, щоб здаватися впевненими у собі, так ніби вони керували світом та своїм особистим життям; проте Марія бачила в очах кожного з них страх перед своєю дружиною, панічний страх, що їм не вдасться домогтися ерекції, показати себе справжнім чоловіком навіть перед повією, яка віддавалася їм за гроші. Коли вони відвідували крамницю і їм не подобалися вже куплені черевики, вони могли повернутися з чеком у руці й зажадати свої гроші назад. І водночас, хоча вони також платили свої гроші за тимчасову подругу, якщо їм не щастило досягти ерекції, вони вже ніколи не поверталися до того самого кабаре, бо думали, що про їхню сексуальну неспроможність тепер знають усі жінки цього закладу. А для них це було ганьбою.
«Це ж я мусила б переживати сором, що не змогла розбудити хіть чоловіка. Але сором чомусь переживають вони».
Щоб уникнути таких прикрих непорозумінь, Марія намагалася завжди давати їм повну волю і, коли котрийсь здавався надто п’яним або надто кволим, уникала статевих зносин і зосереджувала всю свою увагу на пестощах та мастурбації, — що приносило їм велику втіху, — попри всю абсурдність такої ситуації, адже вони могли зробити собі мастурбацію й самі.
Не слід було допускати, щоб їх опановував сором. Ці чоловіки, такі могутні й пихаті на своїй службі, де вони безперервно вичитували своїм підлеглим, клієнтам, постачальникам, де панувало самовдоволення, таємничість, фальшива поведінка, лицемірство, страх, гноблення, закінчували свій робочий день у кабаре, і їм не шкода було заплатити триста п’ятдесят швейцарських франків за те, щоб перестати на одну ніч бути самими собою.
«На одну ніч? Ти перебільшуєш, Маріє. Насправді лише на сорок п’ять хвилин, але якщо ми врахуємо час, потрібний для того, щоб роздягтися, спробувати якісь фальшиві пестощі, поговорити про щось стороннє, одягтися, то нам доведеться скоротити цей час до одинадцяти хвилин сексу в прямому значенні цього слова».
Одинадцять хвилин. Світ обертається навколо чогось такого, що триває тільки одинадцять хвилин.
І задля цих одинадцяти хвилин на добу, яка має двадцять чотири години (якщо вважати, що всі вони також щодня кохаються зі своїми дружинами, а це було б абсурдною і цілковитою неправдою), вони одружуються, утримують родину, терплять дитячий плач, винаходять безліч пояснень, коли повертаються додому пізно, роздивляються десятки, сотні інших жінок, із якими їм хотілося б прогулятися навколо Женевського озера, купують дорогий одяг для себе і ще дорожчий — для них, платять повіям, аби надолужити те, чого їм бракує вдома, розвивають грандіозну промисловість косметики, дієт, гімнастики, порнографії, влади — а коли зустрічаються з іншими чоловіками, то, всупереч легенді, ніколи не розмовляють про жінок. Розмовляють лише про роботу, гроші та спорт.
Якоїсь дуже великої похибки припустилася наша цивілізація; і йдеться навіть не про вирубування лісів у Амазонії, розрідження озонового шару, не про загибель панди, не про отруєння людей тютюном, не про канцерогенні продукти, не про ситуацію в місцях ув’язнення, як то кричать усі газети.
Ідеться саме про ту галузь, у якій вона працює, — про секс.
А проте Марія працювала там не для того, щоб урятувати людство, а для того, щоб побільшити свій банківський рахунок (задля чого їй уже довелося пережити більш як півроку самотності, в роздумах про зроблений нею вибір), щомісяця надсилати матері гроші (яка була вельми задоволена, коли довідалася, що відсутність грошей пояснюється лише незадовільною роботою швейцарської пошти, що не працює так добре, як пошта бразильська), купити все те, про що завжди мріяла й ніколи не могла собі дозволити. Вона переселилася до значно кращого помешкання, з центральним опаленням (хоча вже настало літо), і зі свого вікна могла бачити церкву, японський ресторан, супермаркет і симпатичну кав’ярню, яку мала звичай навідувати, щоб трохи почитати там газети.