— Ось тобі, мерзотнику! — вигукнув він. — Всіх би вас винищити!
Вутерс упав навзнак з розтрощеним черепом.
Це огидне і низьке вбивство викликало у бурів вибух люті. Зірвиголова з блискавичною швидкістю підніс рушницю до плеча і вистрілив у вбивцю. Труп капітана упав на тіло його жертви…
На мить обидва загони заціпеніли.
Але розправа із злочинцем на місці злочину не заспокоїла бурів, обурення їх не знало меж. Усі вони, старі й молоді, жадали крові інших англійців, які, на їх думку, мусили жорстоко заплатити за-підлий злочин одного з своїх товаришів.
— Смерть англійцям! Смерть!..
Ще хвилина — і полонених буде перебито.
Командування перейшло тепер до Жана. Його охопив дрож від думки, що зараз станеться одне з тих масових убивств, які вписуються в історію народів і накладають ганебну пляму і на тих, хто їх зробив, і на тих, хто не перешкодив їм. Зараз рушниці почнуть самі стріляти…
З риском стати першою жертвою своїх оскаженілих від гніву друзів, Зірвиголова кинувся поміж англійцями і вже націленими на них маузерами бурів і, підставивши свої груди під постріли, гукнув:
— Опустіть рушниці! Друзі, благаю — опустіть рушниці!
Бури сперечалися, кричали, жестикулювали, але ніхто з них не вистрілив. Перемогу було наполовину здобуто. А Зірвиголова говорив своїм дзвінким голосом:
— Ви люди справедливі і воюєте за священну справу захисту свободи. В ім'я справедливості, в ім'я свободи, яку ви неодмінно завоюєте, — не карайте цих полонених за злочин, у якому вони не винні.
— Вірно! Його правда! — пролупало кілька голосів.
Найнепримиренніші мовчали, але й вони вже не наважувалися вигукувати: «Смерть англійцям!», і змушені були без слів, хоч і з одвертим жалем, опустити свої рушниці.
Полонені були врятовані.
Англійський лейтенант підійшов до Жана Грандьє і, віддавши йому честь, сказав:
— Капітане! Ви — великодушний супротивник і справжній джентльмен. Дякую вам особисто від себе і від імені цих чесних воїнів, які осуджують огидний вчинок капітана Хардена.
— Харден? Командир першої роти шотландських стрільців?
— Ви його знали?
— Так це справді був він?
— Звичайно.
— В такому разі і я, в свою чергу, дякую вам, лейтенанте.
Під час цієї короткої розмови бури оглянули рюкзаки полонених і, переконавшись, що в них не схована зброя, вирішили відправити англійців у табір. Честь конвоювати їх припала Молокососам — вони її заслужили.
І от англійці вирушили, оточені юними буркунами, найстаршому з яких не минуло ще вісімнадцяти років, а наймолодшому не було й п'ятнадцяти. Зірвиголова, схилившись до вуха свого юного друга Поля Поттера, прошепотів:
— А знаєш, хто цей англійський офіцер, якому я розтрощив голову?.. Це капітан Харден, один з п'ятьох членів військового суду, убивця твого батька.
РОЗДІЛ IV
Бурський табір. — Зірвиголова у генерала. — Відрядження. — Велосипеди дядька Пауля. — Зірвиголова і Фанфан — солдати-велосипедисти. Перепрала через Моддер. — Англійські улани. — Переслідування. — Несподіваний стрибок велосипедистів.
Повернення Молокососів до табору Кроньє було справжнім тріумфом. Спокійність бурів, що стала приказкою, цього разу зовсім розтанула, і вони влаштували відважним хлопчакам хвилюючу зустріч. Полонених бури прийняли із звичайною своєю добродушністю і робили їм усякі дрібні послуги.
Таке ставлення глибоко зворушило англійців. Як? Ці великодушні й гостинні люди і є оті самі бури, яких англійські газети обзивали мужвою, йолопами, білими дикунами? Полонені, сповнені ідей імперіалізму, не могли отямитися від подиву.
Кроньє, безмежно радий успішній операції, що перетворила страшний бронепоїзд на купу заліза, побажав побачити того, кому він був зобов'язаний цією перемогою. Він наказав негайно прислати до нього капітана Молокососів.
Коли Зірвиголова з'явився у намет головнокомандуючого, там зібралося численне товариство: славетні начальники, родичі і друзі головнокомандуючого і звичайні волонтери. Усі вони розмовляли й курили, немов рівні. Зовсім не відчувалось ієрархії, пихи, бундючності. Усі ці люди були братами, бюргерами, солдатами, військова форма яких однаково для всіх складалася з гвинтівки і патронташа.
Побачивши капітана Молокососів, Кроньє підвівся назустріч і, потиснувши йому руку, сказав:
— Ви хоробра людина! Від імені бурської армії дякую вам, мій юний друже.
Очі відважного юнака зволожилися від сліз, серце закалатало.
— Генерале, — відповів він, — ви говорили, що у вас немає змоги нагородити мене чином або орденом. Та повірте, честь, яку ви мені робите, сказані вами слова у сто разів дорожчі від усякої нашивки на рукаві або значка на куртці!
Усі присутні зустріли слова Кроньє і відповідь ватажка Молокососів громом оплесків.
Дванадцять наступних днів минули у відносному спокої, якщо не рахувати звичайних під час війни інцидентів, що були ніби своєрідною розмінною монетою воєнного часу.
А проте в інших областях Оранжової республіки і Трансваалю у той же самий час відбувалися серйозні події. Бури незмінно здобували перемогу, але не вміли користуватися її плодами.
Ледісміт енергійно захищався, усе ще тримався Мафекінг, а Кроньє з його невеличкою армією не міг зломити опору Кімберлі.
Головні бурські воєначальники творили про те, щоб, об'єднавши всі сили, розпочати генеральний наступ і, завдавши масованого удару англійській армії, спробувати здобути над нею рішучу перемогу до прибуття переможця при Кандагарі, лорда Робертса, призначеного генералісимусом англійських військ у Південній Африці.
Словом, почувалося, що назрівають важливі події.
Прокинувшись одного разу на світанку, Зірвиголова, в який уже раз, втішався мальовничим виглядом бурського табору.
Сповнену яскравих барв і несподіваностей картину цього табору чудово описав відомий французький полковник Віллебуа-Марей, безстрашний солдат і людина великого серця, що поліг у Трансваалі від англійської кулі.
Дозвольте ж мені, любий читачу, відтворити тут його рядки, щоб дати вам можливість зазнати насолоди від неоціненного аромату, який має тільки пережите особисто…
«Завдяки своїм низеньким наметам, що нагадують формою військовий кашкет, кухням, розташованим просто неба, своєму рагу з яловичини з овочевою приправою бурський табір цілком міг би зійти за французький табір в Алжірі, коли б не величезні фургони, поставлені довгими рядами або в каре, коли б не численні череди, що повертаються з пасовища або розміщені позаду лінії всього фронту, коли б не мовчазний спокій бурів, такий відмінний від галасливої пожвавленості нашої французької вояччини. Ви не почуєте тут сигналів сурми, нічну службу несуть невеличкі групи бійців, добровільно змінюючи одна одну через певний час. Намет генерала, команданта[48] або фельд-корнета[49] служить клубом, куди може зайти кожен, хто захоче. Тут не застосовують покарань і не дають нагород, не примушують і не судять: усе виконується точно у вказані години за обов'язком громадянської і воїнської честі.
Подібно до всіх сучасних армій, цей табір має у своєму розпорядженні пошту, телеграф, електричні прожектори, добре обладнані госпіталі. Але найцікавіше в цьому таборі — високий релігійний дух, яким весь він пройнятий. Усе тут приписується «божій волі»: доля Трансваалю, захист свободи і прав пригнобленого народу. Коли генерала поздоровляють з перемогою, він відповідає: «На те була воля божа».
Кому довелося бачити, як бури щодня відправляються на свої нічні пости, хто пішки, хто верхи, завжди точно у певний час і в будь-яку погоду, той не може не схилитися перед вищою силою, яка перетворює цих вільних, мов вітер, людей на суворо дисциплінованих воїнів.
Часто-густо вони йдуть на свої пости, зігнувшись у три погибелі під зливою. Легкий одяг ледве захищає їх, навколо безпросвітна темрява, дощ ллє як з відра, а бюргери, наперекір стихії, стоїчно йдуть на свої місця. І так — з дня на день. Притулившись до схилу пагорба, тонучи в грязюці або хлюпаючи по калюжах, вони не сплять до світанку на своїх постах і засинають проти неба, щосекунди готові віддати життя за свою трансваальську батьківщину».
Але повернімося до нашого героя. Зірвиголова прогулювався по табору, розглядаючи все, захоплюючись або відзначаючи хиби. Ній дихав на мовні груди у цій войовничій атмосфері і знову й знову поздоровляв себе з тим, що взяв участь у суворій, повній трагізму боротьбі, від якої залежала доля цілого народу.
Випадково чи ведений передчуттям, він забрів у те місце, де стояв генералів намет.
Невимушено увійшовши в намет, Жан застав там Кроньє. Генерал був один. Він писав, але відірвався від своєї роботи і, дружньо посміхнувшись, сказав:
— Добрий день, Зірвиголово!
— Добрий день, генерале!
— А я саме збирався послати по вас. Ви мені потрібні.
— Радий служити вам, генерале! Я вже й так майже два тижні байдикую.
— І нудитеся?
— Ще б пак! Після висадження мосту у мене ж ні разу не було нагоди поколошматити англійців.
— А коли я дам вам таку нагоду?
— Чудово, генерале! О, коли б зі мною була моя рота Молокососів! Та, на жаль, вона майже вся розсіялась, лишилося якихось тридцять чоловік.
— Повернувшись, ви зможете відновити її у повному складі.
— Отже, мені доведеться кудись поїхати?
— Так… Ви поїдете кур'єром досить далеко, під Ледісміт. Повезете генералу Жуберу надзвичайно важливі секретні документи. На телеграф покластися не можна: англійські шпигуни нишпорять скрізь. Пошта йде надто повільно. Ви мусите рухатися швидше за пошту, поглинаючи шляхи, етапи, залізничні колії, станції, мчати не зупиняючись дні й ночі, уникаючи засідок, вислизаючи від шпигунів, переборюючи сон і втому, і добратися якнайшвидше, за всяку ціну, що б там не було. Ви маєте все потрібне для цього: ви хоробрий, витривалий, заповзятливий, спритний, умієте вийти з усякого становища і ніколи не розгублюєтесь.
— Розпоряджайтеся мною, генерале. Коли накажете вирушати?
— Через півгодини.
— Одному?
— Так, мабуть, було б краще. Але вас можуть убити по дорозі, тому візьміть із собою надійного товариша, який в разі вашої загибелі міг би довести до кінця це доручення або знищити документи, якщо ви будете поранені або взяті в полон.
— В такому разі я візьму свого лейтенанта, Фанфана.
— Ну, що ж, Фанфан, то й Фанфан! А тепер давайте встановимо ваш маршрут, звичайно, без врахування несподіваних дорожніх пригод. Звідси до Ледісміта по прямій триста миль.
«Близько п'ятисот кілометрів», виправив у думці Жан.
— Накиньмо ще п'ятдесят миль на всякі манівці. Звідси до Блумфонтейна[50] по шосе вісімдесят миль. Від Блумфонтейна до Вінбурга ви проїдете залізницею тож вісімдесят миль. Від Вінбурга по шосе до Бетлехема вісімдесят п'ять миль. Від Бетлехема до передових бурських позицій під Ледісмітом знову залізницею — близько дев'яноста миль. Якщо Вінбург зайнятий англійцями, — а про це ви дізнаєтеся на вузловій станції Смолдіїл, — ви проїдете поїздом до Кронстада і доберетеся до Бетлехема через Ліндлей. Рекомендую вам якнайменше користуватися залізницею. Найпростіше було б, звичайно, з Блумфонтейна доїхати поїздом до Преторії, а вже звідти спуститися до Ледісміта, але така подорож забере не менше як вісім днів, а може, й більше. Залізниці забиті воєнним спорядженням, і поїзди рухаються повільніше, ніж добрі коні. Тому я раджу вам пересуватися більше шосейними дорогами — це дасть виграш у часі.
— Але, генерале, де і як ми знайдемо коней, вийшовши з вагона?
— А вам вони і не будуть потрібні. До речі, Зірвиголово, ви їздите на велосипеді?
— Аякже, генерале! — відповів Зірвиголова, весь аж засяявши від думки про таку оригінальну подорож.
— Чудово!
— Велосипед — мій улюблений вид спорту, і, не хвалячись, можу сказати: я в ньому дуже вправний.
— Охоче вірю.
Кроньє взяв із стола великий конверт, старанно запечатаний, перев'язаний і з обох боків покритий лаком.
— Ось вам документи. Конверт непромокальний. Зашийте його за підкладку вашої куртки і віддасте особисто в руки генералу Жуберу. Ось перепустка. Вона забезпечить вам допомогу і підтримку в межах території обох республік. Зайдіть на склад, там ви знайдете великий вибір велосипедів. Передбачливий дядько Пауль прислав їх нам сюди разом з іншим спорядженням. А тепер, мій хлопчику, вирушайте, не гаючи ні хвилини. До побачення! Хай захистить вас бог і хай допоможе він вам повернутися живим і здоровим.
Зірвиголова належав до людей, яких ніколи не застукаєш зненацька. Не довго думаючи, він помчав у свій намет і, заставши там Фанфана, зразу ж спитав:
— Фанфан, ти добре їздиш на велосипеді?
І Фанфан відповів поважно і переконливо на промовистому жаргоні вулиці Гренета:
— Питаєш!.. Я ж тренером був. Та ще й яким!
— Тоді ходімо вибирати собі машини — і гайда на прогулянку.
— На війну? На каталці? Шик!.. Багаж і зброю брати?
— Ніякого багажу! По укривалу, рушниці, дюжині сухарів і сотні патронів.
Вони зараз же пішли у велосипедний відділ складу, де побачили сотню блискучих новеньких машин.
Зірвиголова, як справжній патріот, почав шукати вироби французької марки і незабаром знайшов те, що йому було потрібно.
Це були два велосипеди військового зразка: легкі, міцні і зручні машини з прекрасним ходом і передачею всього в п'ять метрів. Крапнути мастила у педалі осі, перевірити гайки і гальма, — і додому, у намет! А там згорнути укривала, перекинути їх через плече, справа наліво, а рушниці — зліва направо, прив'язати до поясів шкіряні сумки з сухарями і патронами. На все це пішло не більше як десять хвилин.
Фанфану хотілося вирушити на велосипедах прямо з табору. Але тут не було відповідних шляхів, а вони мали спускатися під уклон у двадцять п'ять градусів. Довелося йти пішки, тягнучи за собою машини. Передові пости лишилися позаду. Тепер перед ними розкинувся безлюдний степ, на кожному кроці приховуючи засідки і загрожуючи загибеллю.
— Слухай, хазяїне, — запропонував Фанфан, — а чи не натиснути на педалі? Чим ми рискуємо? Тільки ноги розімнемо та побачимо, як піде у нас ця справа.
— Гаразд!
Осідлавши велосипеди, друзі покотили прямо на схід. Щоправда, дороги не було, але голий, рівний і твердий грунт вельдту дуже зручний для велосипедної їзди. Проте Фанфану усе здавалось, що вони їдуть недосить швидко.
— Чуєш, хазяїне, молоко ми, чи що, боїмося розхлюпати? Дванадцять кілометрів на годину! Махнути б на двадцять п'ять… Га, хазяїне?
— Авжеж! Щоб звалитися у першу ж яму, наскочити на камінь або на якийсь пеньок? Дванадцять кілометрів на годину, а може й менше! Ти — солдат-велосипедист, а не гонщик.
— Слухаю, хазяїне! До речі, куди це ми мчимо таким алюром?
— На Якобсдальську дорогу, що тягнеться з півночі на південь. Якихось двадцять хвилин — і ми будемо там.
Через п'ятнадцять хвилин друзі виїхали на широкий, проторований безліччю волячих упряжок шлях. Колії тут були дуже глибокі, але стежки, утоптані биками, чудові.
Сяючий Фанфан базікав, мов сорока, і називав себе найщасливішим велосипедистом обох півкуль. А Зірвиголова, слухаючи його базікання, час від часу піднімав голову і тривожно вдивлявся вдалину. Але нічого підозрілого, принаймні досі, він не помітив.
Отак без ніяких перешкод вони проїхали сім-вісім кілометрів. Та раптом шлях став круто спускатися і привів до річки.
— Це Моддер, — спокійно сказав Зірвиголова. — Я знав, що він зустрінеться на нашому шляху. Тут є брід. Перейдемо.
І обидва, закинувши на плечі велосипеди, сміливо увійшли в воду.
Течія, навіть біля берега, була дуже швидка. Доводилося твердо впиратися ногами в дно, щоб не заніс потік.