Річка все глибшала, вода дійшла спочатку до пояса, потім до грудей, і, нарешті, до шиї.
— Ех, ходулі б! — зітхнув Фанфан, несучи свій велосипед у витягнутих над головою руках.
Їхні рушниці, патрони, укривала — все вимокло, крім сухарів, які були прив'язані до рулів велосипедів. Але патрони води не бояться, а решта — висохне!
На щастя, рівень води в річці цього сезону був низький, інакше наші друзі наразилися б на непереборні труднощі.
От, нарешті, і той берег. Віддихавшись і струсивши з одягу воду, здерлися на прибережний укіс і знову поїхали. Не було ще й восьмої години ранку, але в Африці сонце в цю пору влітку стоїть уже високо, і починала мучити спека. Фанфан дістав з торби сухар і став жадібно гризти.
— Піснувата закусочка, — сказав він, набивши повний рот. — Не завадило б додати до неї хоч якоїсь городини.
— Поснідаємо в Якобсдалі, — коротко відповів Зірвиголова.
— Ти нічого не їси і все мовчиш, хазяїне. А проте звичайно ти не від того, щоб попоїсти, та й за словом у кишеню не лізеш.
— Побоююсь неприємних зустрічей.
— А далеко ще до Якобсдаля?
— Три льє.
— Хо! Всього якась година їзди! Дорога непогана… Натиснемо на педалі, чи що?
— Натиснемо!
Отак вони мчали вже якихось тридцять хвилин.
Раптом Жан Грандьє, який їхав попереду, помітив праворуч, за два кілометри, невеликий загін кавалеристів, чоловік з п'ять-шість.
Вершники перевели коней на велику рись з явною метою перерізати шлях велосипедистам.
[51], які лише п'ять хвилин тому були хлопцями в розквіті сил, мимоволі подумаєш: «Яка ж це гидка штука — війна!»