— Так, він самий. Мабуть, тут було знищено динамітними патронами, прикріпленими до їх рогів, дві оскаженілі корови, — підтвердив Зірвиголова.
— Прекрасна засідка для стрільців, — сказав Татусь.
— Ідея! — скрикнув Зірвиголова.
Одним стрибком він скочив з поні і скомандував:
— Спішитися! Покласти коней!
Молокососи навдивовижу швидко виконали наказ свого командира.
Прекрасно вимуштрувані бурські коники, почувши знайомий свист, повалились у траву, притиснулися один до одного, наче зайці в норі, і завмерли. Нерухома маса їх тіл нагадувала величезні кротові насипи.
Знаючи, що тепер вони не ворухнуться, хоч би що, а тому не дбаючи більше про них, Молокососи стрибнули в ями ї стали спокійно чекати наближення уланів.
Улани, що скакали галопом в атаку, були вражені цим моментальним зникненням ворога. Вони запідозрили воєнну хитрість і трохи сповільнили алюр. На додаток до всього, улани, як нерідко буває в таких випадках, збилися з курсу і втратили відчуття відстані.
Саме на це й розраховував Зірвиголова, який за час війни перетворився на видатного командира партизанів.
Він дуже добре знав, що в рівному степу майже неможливо скакати, не збившись із прямої лінії, коли не маєш перед очима орієнтира, а невидима ціль завжди здається далі, ніж вона є насправді.
Англійці скоро переконалися в цьому на своїй шкурі.
Самі того не помічаючи, вони відхилилися праворуч і об'їхали ями, де засіли бури.
Трохи піднявши голови, Молокососи навели рушниці прямо їм у спину і на команду «Вогонь» дружно вистрілили.
— Швидкий огонь! — гукнув Зірвиголова, вистрибнувши з ями, наче чортеня із скриньки.
Розлігся новий залп, за ним третій і четвертий…
Уланський загін танув на очах.
Люди падали, коні перекидалися, поранені репетували від страху і болю. Вони чіплялися за покалічених тварин і знову валилися, скошені стрільцями, що не знали пощади.
За дві хвилини весь взвод був знищений.
— Більше нема? Шкода! — вигукнув Зірвиголова, жадоба помсти якого все ще не була вдоволена.
— Інші знайдуться, — відповів Поль, перезаряджаючи свій маузер.
Він, мабуть, не думав, що його слова так скоро підтвердяться.
Праворуч, метрів за вісімсот, виринув звідкись другий загін уланів.
— От здорово! — радісно вигукнув Фанфан.
— Ти думаєш? — відповів чимось несподівано стурбований Зірвиголова.
— А чому б ні? Переколошматимо і цих, вони на те її створені, щоб їх бити!
Та обличчя юного командира все більше хмурніло: він помітив ліворуч третій загін, ще більший, ніж обидва перші. У цьому загоні було не менше як тридцять чоловік. Було б справжнісіньким безглуздям атакувати уланів.
Зірвиголова з одвертим жалем наказав відступати.
Вільним тепер лишався тільки шлях на північ.
— На північ! — півголосом скомандував Зірвиголова. — Генерал Бота стоїть, мабуть, під Вінбургом. Ми зустрінемо його десь на залізниці.
Та не встигли Молокососи повернутися, як назустріч їм показався четвертий загін.
Знов улани! Скрізь і всюди ці улани!
— Грім і блискавка! Ми оточені! — вигукнув Зірвиголова.
— Мабуть, що так, — своїм звичайним, спокійним тоном підтвердив Татусь.
З першого ж погляду було зрозуміло, що обстановка створилася якщо не безнадійна, то в усякому разі небезпечна.
Англійців було майже вдесятеро більше. Намагатися прорвати кільце наїжених пік — значило б безрозсудно жертвувати собою. Незважаючи на всю хоробрість Молокососів, їх подірявили б, немов куріпок.
Пустою вигадкою була б і стрілянина на такій відстані по уланах, які мчали вихором. До того ж запаси патронів кінчалися.
А пожежа, розбурхана на фермі, відрізала Молокососам можливість відступу.
Тимчасом загони уланів, що неслися галопом, усе щільніше замикали кільце, навколо того місця, де нерухомо лежали Молокососи, мовчки і тривожно поглядаючи на свого командира.
Бури вже відрізняли блискотіння пік, до них виразно долітали войовничі вигуки кавалеристів, які розраховували на легку перемогу.
І справді, загибель Молокососів здавалася неминучою.
Ще кілька хвилин — і всьому буде кінець: Зірвиголову і Молокососів візьмуть у полон і переб'ють, Колвілл справлятиме перемогу, а справа незалежності втратить своїх найхоробріших захисників.
РОЗДІЛ V
Повернення на палаючу ферму. — Серед полум'я. — Знову динаміт. — Новий пролом. — Кар'єром! — Прощальний залп. — Врятовані! — Бурська картопля. — Задум капітана Зірвиголови. — Зворушливе прощання. — Переодягання.
Залишався єдиний вихід. Єдиний, страшний, відчайдушний. Та Зірвиголова з властивою йому рішучістю не вагався. Він зірвав з себе уланський мундир, накинув його на голову свого поні, щільно затуливши ним очі та ніздрі тварини, а рукава обв'язав навколо шиї коня.
— Зробіть те саме! — наказав Жан своїм здивованим товаришам.
Ті нічого не розуміли, але не вагаючись підкорилися.
— За мною! — почувся короткий наказ командира.
І, пришпоривши конячку, Зірвиголова шаленим галопом понісся до пролому ферми.
Відважні Молокососи помчали за ним. Вони пішли б за ним навіть у пекло.
Та й садиба ферми, куди вони влетіли, зникнувши у вихорі диму й полум'я, була не краща від пекла. На кожному кроці їм загрожував дощ палаючих головешок, їх лизали вогненні язики, їдкий і задушливий дим спирав дух.
Перелякані коні фиркали, задкували і билися. Цей шлях крізь бреш, поряд з якою палали повітки з маїсовою соломою, був справді жахливий.
Молокососи все ж пробилися в центр садиби. Тут також було нестерпно жарко. Але, щільно притиснувшись один до одного, можна було принаймні не так боятися головешок, що летіли звідусіль.
Не подумайте, що ця жахлива обстановка хоч трохи збентежила наших хлопців.
Стійкі ж вони були!
Фанфан навіть і тут не проминув нагоди пожартувати,
— Гей, Татусю! — гукнув він. — Дивись-но, твоя борода так і палає, а ваша, докторе, мирно підсмажується.
З хвилини на хвилину становище Молокососів усе гіршало, хоч і важко було уявити собі щось жахливіше. Повітря до того розпеклося, що буквально не було чим дихати.
— Хай йому чорт! — бурчав Фанфан. — Ми просто-таки розпечене вугілля ковтаємо. Ану-бо, пане Коко, припини свої штучки! Ти ж не на весіллі, та й господар твій також! — гримнув він на свою конячину.
Поні, задихаючись, ставали дибки і брикалися.
З степу до Молокососів долітали іронічні вигуки «ура» і образливі вихватки англійців. Улани стояли за п'ятдесят кроків від пролому. Вони поділилися на дві групи: одна чатувала біля бреші, друга — біля воріт. То були єдині шляхи порятунку для Молокососів. Улани це знали і спокійно очікували появи тут своїх ворогів або їх загибелі у вогні.
Жорстокість кожного із цих рішень, мабуть, дуже втішала солдатів.
Та куди ж подівся Зірвиголова?
Він щойно покинув Молокососів. Не сказавши нікому ані слова, він погнав свого поні крізь густу смугу чорного диму, де щоразу спалахували довгі язики полум'я.
Садиба мала близько гектара землі. Вона була оточена високим і міцним муром, який перетворював цю частину ферми на справжню фортецю.
Досягши муру, Зірвиголова покопався в кобурі і вийняв з неї останній динамітний патрон. Досі Жан зберігав його на крайній випадок. Рискуючи загинути від вибуху, він з учорашнього дня носив із собою цей патрон, на якому до того ж був бікфордів шнур і гніт для запалювання.
Командир Молокососів спішився, спокійно уклав патрон біля самого фундаменту муру, з опаленими віями і ледве дихаючи скочив на поні і повернувся до своїх товаришів.
— Увага! — сказав він хрипким голосом.
Іскри і гарячі головешки раз у раз летіли на них звідусіль. Поні, обпечені цим вогненним вихором, починали скаженіти. Молокососи насилу справлялися з ними.
Та й самі вони, бідолашні чортенята, зазнали сильних опіків. На їхніх задимлених сорочках з'явилися дірки, крізь які видно було здуту пухирями шкіру.
Молокососи гасили вогонь сильними ляпасами по своїх боках і грудях і стоїчно, без нарікань і стогонів, чекали смерті або порятунку.
Минуло ще півхвилини. Тридцять секунд пекельних страждань!
Несподівано розлігся вибух, який заглушив і рев вогненної бурі і вигуки англійців. Під ногами затрусилась земля, і впала частина розпеченого до білого муру.
— За мною! — вигукнув Зірвиголова.
З потрісканих губ Молокососів вирвався зойк — то був крик надії і полегшення.
Зірвиголова дав шпори своєму поні і перший ринув у палаюче горно.
Коні, ошалівши від жару тліючих мундирів, якими були обв'язані їхні голови, несамовито понеслися серед палаючих колод, розпеченого каміння і вогненних снопів.
Ця скачка тривала кілька секунд.
— Сюди! Сюди! — гукав безстрашний капітан своїй команді, що мчала слідом за ним.
Ура! Ура! Утворився новий прохід. Останній патрон зруйнував десять квадратних метрів муру. Молокососи вихором вилетіли з ферми і кар'єром помчали в степ.
Їхні коні скакали, немов антилопи.
Молокососи швидко поздирали з коней палаюче шмаття.
Втікачі промчали вже чотириста метрів, перш ніж улани встигли помітити їх чудесну втечу. А помітивши, вони також пустили коней у галоп.
І почалася погоня!
Великі англійські коні, під вигуки і удари шпор, мчали навдивовижу швидко. Але й бурські конячки, роздратовані опіками, не здавали. Відстань між противниками не меншала.
Поні, здавна звиклі рухатися серед велетенських рослин Африки, примудрялися, немов щури, прослизати між високими стеблами, в яких плуталися ноги англійських скакунів. Кінець кінцем, Молокососи набагато випередили своїх переслідувачів.
Менше ніж за чотири хвилини втікачі пройшли відстань у два кілометри.
При всій своїй сміливості улани все-таки були змушені припинити переслідування. Вони занадто відірвалися від головних сил англійців і були тепер у непідкореній зоні.
Побоюючись, щоб їх не атакувала ворожа кавалерія, улани повернули назад і стали повільно відходити до ліній англійських військ.
Шалений біг заспокоїв, нарешті, бурських конячок, і вони помітно уповільнили рух.
— Хакі забираються геть… слово честі, забираються! — вигукнув, озирнувшись, Фанфан.
— Можна б і спочити зараз, га, хазяїне?
— Стоп! — скомандував Зірвиголова.
Усі одинадцять поні одразу ж зупинились, і Молокососи опинилися обличчям до ворога. Самі того не усвідомлюючи, Молокососи зробили повний поворот. Хоробрі юнаки, не змовляючись, відстебнули карабіни. Боротьба так увійшла в їх життя, а наступальна тактика так відповідала їх темпераментові, що вони уже знову були готові відкрити вогонь.
Ще трошки, і вони б кинулися в атаку. Ех, коли б у розпорядженні їхнього командира було хоч чоловік з тридцять!
Від англійців їх відокремлювало тепер не більше як шістсот метрів.
— Чи не послати їм вогника навздогін, га, хазяїне? — спитав Фанфан з фамільярністю, що не мала нічого спільного з воїнською субординацією.
— Спробуємо! — відповів юний командир.
Молокососи навели рушниці на взвод уланів, стомлені коні яких перейшли тепер на крок.
— Вогонь!
І вони відкрили швидкий вогонь. Кілька секунд постріли гриміли безперестанно. У ворожому загоні почалося замішання: люди судорожно піднімали руки і сторч валились із коней; тварини ставали дибки і падали; миготіли піки; лави уланів швидко танули.
Застигнуті на такій відстані влучним огнем, англійці вважали за краще покинути поле бою і скоро зникли з очей.
— На жаль, — сказав ніби на закінчення Зірвиголова, — більше нам тут нема чого робити. Вирушаємо на північ і спробуємо добратися до Вінбурга.
Незабаром Молокососи доїхали до повноводної річки. То був Верхній Вет, одна з лівих приток річки Ваалю.
Зовсім стомлені, вмираючи від спраги, вкриті опіками, вони з насолодою кинулися в червонуваті води і, фиркаючи від задоволення, плескалися, плавали, поринали і жадібно ковтали свіжу річкову воду, — словом, повністю винагородили себе за всі недавні злигодні.
Але коли нестерпна спрага була нарешті задоволена, настійливо заявив про себе вовчий голод.
Їжі в них не було.
На щастя, недалеко від берегів Вету росло дуже багато бататів — бульбової рослини, що зветься «бурською картоплею».
— Ходімо по картоплю! — гукнув Фанфан.
Вискочивши з води, мокрі Молокососи взялися викопувати бульби цих малопоживних рослин, придатних хіба тільки на те, щоб обманути голод.
Швидко зібравши багатий урожай, вони розвели велике вогнище, трохи підпекли батати і стали жадібно уминати їх напівсирими.
— Нашому обідові бракує тільки англійського ростбіфу, — пробурмотів Фанфан.
— Ви просто випещений ласун, маестро Фанфан, — відповів лікар Тромп. — Бурська картопля — дуже цінна крохмалиста речовина.
— Крохмалиста? Згода. А все-таки ростбіф теж дуже цінна городина! При одній тільки згадці про нього аж слина тече. Правильно, хазяїне?
Та Зірвиголова, який ніколи не втрачав доброго настрою, цього разу мовчав, поринувши в якісь невідчепні думи. Гастрономічна балаканина Фанфана не доходила до його свідомості, думки його витали десь далеко.
Минуло дві години. Одяг на Молокососах майже обсох, голод було трохи задоволено; юнаки не встигли ще після таких довгих і жорстоких хвилювань і нещадної боротьби натішитися спочинком, як уже не виявляли найменшої ознаки стомленості.
Чи не залізні вони!
— Давайте грати в довгої лози! — запропонував Фанфан, якому звання лейтенанта не надало ані крихти солідності.
Ця щонайменше безглузда пропозиція, наче постріл, повернула до дійсності командира Молокососів.
— Фанфан!.. Та ти, здається, з глузду з'їхав! — здригнувшись, вигукнув він.
— Боже мій! Треба ж якось згаяти час, коли нема чого робити.
— В такому разі збирайтеся.
— Оце діло!
— Ви негайно вирушите до Вінбурга під командуванням лікаря… Передаю вам командування, любий Тромп. Ви повідомите генерала Бота про виконання дорученої мені операції: ви доповісте йому, що водоймище Таба-Нгу висаджено в повітря.
— Будьте певні, дорогий Зірвиголово, виконаємо всі ваші накази. Але що ви збираєтесь робити самі?
— Покинути вас.
— Покинути?
— О, сподіваюсь, ненадовго. Треба за всяку ціну розвідати, скільки у ворога військ і в якому напрямі вони пересуваються.
— Ну, і що ж?
— А те, що я піду добувати потрібні нам відомості туди, де їх найлегше зібрати, тобто в саму гущавину англійських військ.
— Надто небезпечний задум! Дев'яносто шансів із ста за те, що вас піймають і розстріляють.
— Скажімо — вісімдесят і припинімо цю розмову. Найважливіше добитися успіху. А я мушу його добитися, бо від цього залежить доля армії генерала Бота. Англійці, мабуть, уже зайняли або скоро займуть Блумфонтейн. Захопивши залізницю, вони зроблять спробу вдертися в Оранжову республіку, не дуже відходячи від залізничного полотна. Бота, звичайно, крок за кроком захищатиме залізницю. У мене є підстави припускати, що «старий Боб» постарається обійти армію Бота з допомогою того ж маневру, яким він нещодавно оточив Кроньє і позбавив республіку чотирьохтисячної армії. От я й хочу дізнатися, з якого боку — справа чи зліва — здійснюється обхідний рух. Це буде дуже цінним застереженням для генерала Бота. Мені потрібно буде на це три дні. Ось чому я й вирушаю сам один, без рушниці, лише з невеличким кишеньковим револьвером… А тепер прощавайте, дорогі мої друзі і товариші по зброї, прощавайте, чи краще — до побачення!
Мужні серця Молокососів здригнулися при останніх словах командира.
Ніхто із цих сміливих людей, що сотні разів зустрічалися віч-на-віч із смертю, і не силкувалися приховати свого хвилювання, бо не душевна слабкість відчувалася в їх тривозі, а щире і безпосереднє почуття нерушимої дружби, що зв'язувало їх узами бойового братерства. До Жана звідусіль простягайся тремтячі руки, і Зірвиголова мовчки, поривчасто потискав їх, не в силі вимовити ні слова.