— У вас півтораста голів худоби — корів і телиць. Хочете продати їх мені?
— Але ж, любий мій хлопче, англійці однаково заберуть їх і зжеруть. Якщо корови можуть вам на щось придатися, беріть їх даром.
— У скільки оцінюєте ви кожну корову?
— Принаймні флоринів у двісті… Та навіщо говорити про ціну, коли…
— Двісті флоринів, помножені на сто п'ятдесят, — це тридцять тисяч флоринів. Так. Точно тридцять тисяч. А тепер, будьте ласкаві, поверніть мені книжечку, яку я дав вам на зберігання, перед тим як іти до водойми у вбранні сестрички Беті… Дякую вам, люба тітонько! — сказав він, одержавши свою чекову книжку.
Він розгорнув її, накидав на чеку кілька слів, потім відірвав сторінку і передав господині:
— Ось чек на тридцять тисяч флоринів. Ви можете пред'явити його в банк Преторії або в банк Лоренцо-Маркеса. У кожному з них вам виплатять вказану тут суму. Це плата за корів, які належать тепер мені.
— Але ж я хочу подарувати їх вам!
— Гаразд, гаразд… Дякую вам, до побачення! Я поспішаю. А папірець ви все-таки заховайте.
На цей час снаряди зруйнували вже велику частину муру. Утворилась придатна для атаки пробоїна.
Сонце заходило. Через годину буде зовсім темно, а в англійців не видно ніяких готувань до штурму.
Зірвиголова не помилився. Колвілл вважав, що на фермі не менш як сотня Молокососів. Щоб уникнути надто великих втрат, він вирішив іти на приступ під покривом ночі.
Зірвиголова тимчасом не вживав ніяких, навіть найелементарніших заходів для відбиття атаки. А він же незважаючи на свій вік, був досвідченим командиром.
Навпаки! Можна було подумати, що він безмежно радіє бреші, пробитій у мурі англійськими снарядами. Якби не безперервний обстріл з гармат, він, мабуть, наказав би навіть очистити пролом зсередини і зовні від уламків і каміння.
Фанфан, нічогісінько не розуміючи в усьому цьому, дуже здивувався, почувши, як Зірвиголова бурмоче:
— Якщо вони пройдуть тут без вагань, їх уже ніщо не зупинить, і вони помчать…
— Хто «вони»? — спитав Фанфан.
— Скоро побачиш, — відповів Зірвиголова, з лукавою усмішкою потираючи руки.
Сонце зайшло. Швидко насувалися сутінки.
— У нашому розпорядженні ще година, — сказав Зірвиголова. — За роботу!
Він велів Молокососам нарізати гілок з колючих дерев, що оточували подвір'я (бури охрестили ці дерева ім'ям «зачекай трохи», ботаніки звуть їх acacia detinens), а сам попросив стару матір родини і численне плем'я двоюрідних сестер Поля пройти з ним у ту саму віддалену споруду, де він недавно працював з Фанфаном.
Там на столі в симетричному порядку були розкладені двісті динамітних патронів з ґнотами різної довжини.
Татусь, який супроводив їх, здивувався, побачивши таку кількість вибухової речовини страшної сили.
— Генерал Бота прислав ці патрони для знищення водойми. Ми витратили тоді всього дванадцять штук. А тепер пустимо в хід решту. Поясніть їм, будь ласка, Татусю, що таке динаміт.
— Та тут навіть малята ознайомлені з динамітом і вміють з ним поводитися, — відповів Татусь-перекладач.
— Прекрасно! Нехай жінки прив'яжуть міцніше товстим шпагатом по патрону до одного з рогів кожної корови. Міцно і швидко. Біля самої основи рогів. І, головне, швидше. Зрозуміло? Корови знають своїх господарок і спокійно стоятимуть під час цієї операції.Татусь зрозумів, нарешті, задум командира. Широка, на весь рот, усмішка освітила його обличчя.
В англійському таборі, як і раніше, панувала мертва тиша. Ворог просувався вперед повільно і методично, масованими частинами.
Артилерія замовкла. Припинилась і рушнична стрілянина. Колвілл мав намір узяти Молокососів живцем і побоювався, щоб якась випадкова куля не вбила когось із них.
Жінки з незбагненною мужністю і швидкістю взялися за свою страшну роботу. Корови довірливо дозволяли робити над собою операцію, що загрожувала їм неминучою загибеллю.
Минуло близько півгодини.
— Скінчили нарешті? — турбувався Зірвиголова.
Ніч позбавила його звичайного спокою, і час тягся тепер для нього надто повільно.
Принесли ліхтарі. У приміщенні стало світло.
— Швидше! Швидше!..
Минуло ще чверть години. Ворог наближався. Уже виразно було чути ритмічну ходу солдатів і навіть брязкотіння зброї.
— Підпалюйте ґноти! Швидше! Всі сюди!.. Тягніть з каміна головешки!
Чоловіки і жінки кинулися в їдальню, схопили палаючі поліна і стали підпалювати ґноти.
Перелякані корови тривожно ревли. Господині заспокоювали їх лагідними, добре знайомими їм словами і поцмокуванням язиком.
Сміливі жінки безстрашно снували з палаючими головешками серед ґнотів і бікфордових шнурів, що з тріском розгорялися.
А досить було догоріти одному із цих шнурів, і всі б загинули.
На прохання Татуся стара мати родини відчинила загін для худоби.
А Молокососи і двоюрідні сестри Поля у цей час прив'язували до хвостів перших-ліпших корів гілки з дерева «зачекай трохи»: при першому ж ударі хвостом колючки, впившись у тіло тварин, завдадуть їм такого болю, що бідолашні показяться і помчать неймовірним галопом.
Англійці підійшли вже зовсім близько до ферми і зімкнули ряди. Передові цепи пересувалися плазом, усе ще не наважуючись піднятися в атаку. Тиша, що переривалася тільки муканням корів, лякала їх далеко більше, ніж рушничний вогонь.
— Вперед! — розлігся раптом у темряві голос, пронизливий, немов звук ріжка.
Це сигнал до атаки.
— Женіть стадо в пролом! — скомандував Зірвиголова.
Якщо корови підуть у бреш, англійське військо буде знищене. Якщо ж вони упруться і сказ, що вже починає нападати на них, пожене їх по території ферми, — все тут загине: будівлі, люди, худоба!
Вибухне сорок фунтів динаміту!
Де це станеться?
Невимовна тривога охопила людей…
РОЗДІЛ IV
Коли в діло втручаються жінки. — Героїчне самопожертвування матері і дочок. — Вибухи. — Перемога, здобута занадто дорогою ціною. — Похорон патріоток. — Пожежа. — Сутичка. — Знову улани! — Оточені. — Молокососи на краю загибелі. — Чи це кінець?
Роздратовані колючками, налякані запаленими ґнотами, що потріскували у них біля самих вух і, мов світлячки, виблискували перед очима, корови спочатку відмовлялися йти вперед.
Кілька тварин кинулося врозтіч по подвір'ю ферми, загрожуючи потягти за собою всю череду.
Зірвиголова здригнувся. Його тіло, обличчя, руки миттю вкрилися крижаним потом, з'явилось огидне відчуття прилиплого одягу.
Ще кілька секунд — і все тут буде підірвано, зруйновано, стерто з лиця землі.
— Так, — сумовито прошепотів Зірвиголова, — я був занадто самовпевнений… Усе пропало!
Та чи це так?
У відповідь на щойно почуту команду англійця розлігся дзвінкий і суворий голос, що покрив і брязкотіння зброї, і тупіт людей, які кинулися на приступ, і рев тварин.
То був жіночий голос:
— За мною, дочки! За мною!..
І стара мати, що зберегла, незважаючи на похилий вік, свою рухливість, з ліхтарем у руці кинулася в пролом.
Вона з'явилася в ньому з розпущеним по вітру волоссям, трагічно прекрасна, і ще раз повторила заклик.
— Врятуймо чоловіків! — кричала безстрашна жінка. — Врятуймо захисників нашої батьківщини!
Її дочки не вагаючись підбігли до неї, хоч прекрасно розуміли, що йдуть на вірну смерть.
З тилу на жінок вихором насувалися англійці, кинувшись у штикову атаку.
Попереду металося й ревло оскаженіле стадо.
— Вперед! Вперед! — гукали офіцери.
Стара мати скликала корів звичними для них ласкавими словами. Дочки допомагали їй, всіляко намагаючись заспокоїти тварин.
Ошалілі корови впізнали, нарешті, своїх господинь, стали прислухатися і пішли на їх голоси. Вони з'юрмилися біля пролому і раптом, знову оскаженівши від незвичної обстановки, ринули на англійців у ту саму мить, коли ті вбігали на подвір'я ферми.
Героїчні жінки опинилися поміж англійцями і худобою. З одного боку на них безповоротно насувалася щетина штиків, з другого — навалювалась жива лавина із сотень гострих коров’ячих рогів…
Крик співчуття ї жаху вирвався з вуст Жана Грандьє і його товаришів, які тепер тільки розгадали сміливий задум цих мужніх бурських патріоток.
— Ні, ні!.. Тільки не це! — уривчастим від сліз голосом крикнув Зірвиголова.
— Врятуймо захисників нашої батьківщини, хай живе свобода! — ще раз виразно і голосно прозвучав вигук матері.
— Хай живе свобода! — дзвінкою луною відгукнулися голоси дочок.
То був останній їх вигук. Очманівши від уколів прив'язаними до хвостів колючками, корови ринули в поле крізь пролом. Стадо повалило і потоптало нещасних жінок, вихором промчавши по них, і з розбігу налетіло на англійців, перекинувши перші ряди солдатів її величності. Корови неслися величезною нестримною лавиною. Вони обдирали собі боки об гострі кути пролому, ревли від сказу і болю й розбігалися в усі боки по полю.
А слідом за ними прорвались і Молокососи, миттю скочивши в сідла.
Героїчна самопожертва жінок не була марною. Вона дала чоловікам час, потрібний для того, щоб проскочити англійські лінії, серед яких навала худоби зробила спустошення, ніяк не менші, ніж ті, які міг би завдати ураганний артилерійський огонь.
Але англійським солдатам не можна відмовити у відвазі й упертості.
Ріжок програв збір, офіцери перешикували солдатські лави і знову кинули їх в атаку. На все це було потрібно не більше як п'ять хвилин.
Раптом десь спалахнуло полум'я, і розлігся сильний вибух. За ним — другий, третій… І пішло!.. Кожну мить то там, то тут щось злітало в повітря. Спалахи виникали у найнесподіваніших місцях, навіть на артилерійських позиціях, перетворюючи в порохняву зарядні ящики і упряжки.
Звідусіль летіли страшні останки людей і тварин, перемішані з землею і камінням. Перелякані і оглушені англійські солдати не чули ні слів команди, ні людських вигуків: усе заглушалося коров'ячим муканням, яке весь час переривалось вибухами. Не в силі розібратися в страшному і таємничому сум'ятті, тварини розбігалися, охоплені панікою.
Задум Жана Грандьє вдався блискуче. Щоправда, жахливою ціною, але все-таки перемогу здобуто. І хоч вибухи динаміту ставали дедалі рідшими й дальшими, англійці вирішили, що вони наразилися на цілу армію, ї відступили аж до водойми. Нашвидку стягнувши туди всі свої сили, вони в тривозі ждали світанку, щохвилини чекаючи нападу.
Не спали й Молокососи, зупинившись поблизу, трохи на схід від Таба-Нгу. Вони мусили ще поховати тіла жінок, які врятували їм життя, і не хотіли відходити від ферми, поки не викопають цього священного обов'язку.
Ледве почало розвиднятися, Молокососи вирушили назад на ферму. Вони наближалися до неї дуже обережно, бо ферму могли зайняти вороги.
Зірвиголова йшов попереду. Однією рукою він вів поні, у другій держав напоготові маузер.
На фермі панувала мертва тиша, що звичайно настає після великих бур і потрясінь; жодної живої істоти, ні людей, ні тварин… Хатнє птаство і те розбіглося з пташника.
Перед очима Жана стояло моторошне видовище. У полі, недалеко від пролому, лежало десятків зо два покалічених трупів, потоптаних копитами корів. То були англійці. Повсюди видно було плями крові, понівечену зброю.
А в садибі, біля самого муру, Зірвиголова побачив спотворені тіла старої матері і її дочок.
Жан зняв капелюх і знаком покликав своїх товаришів, не в силі сказати й слова.
Ті підійшли з непокритими головами і, впавши на коліна, заридали, побачивши ці невпізнанні тіла.
Але час минав. Треба було поспішати з виконанням сумного обов'язку. Ворог був зовсім, поряд. Щохвилини він міг повернутися і відібрати в Молокососів так дорого куплену ними свободу.
Зірвиголова витер сльози і, силкуючись надати твердості голосові, тихо вимовив:
— Годі сліз, друзі. Викопаємо могилу… А ти, Фанфан, стань на варту за муром.
Відшукавши на фермі лопати і кирки, Молокососи з якоюсь несамовитою люттю почали копати пухку землю. Здавалось, вона була вся просякнута людською кров'ю.
Незабаром могила була готова. Зірвиголова і Поль заслали її сніжнобілим простиралом, взятим із масивної шафи, де стара мати зберігала свої скарби.
Потім з безмежними заходами обережності і зворушливою шанобливістю Молокососи підняли одне за одним тіла героїнь, опустили їх у могилу і прикрили другим простиралом.
Жан, зірвавши із свого фетрового капелюха кокарду кольорів національного трансваальського прапора, кинув її на простирало і тремтячим від хвилювання голосом сказав:
— Прощавайте, благородні й любі нашому серцю жертви нелюдської війни! Прощавайте! Спіть спокійно…
Усі Молокососи наслідували приклад свого командира і, зірвавши кокарди, покидали їх на саван, що заблискотів яскравим сузір'ям червоного, білого і зеленого кольорів — символів змученої, скривавленої, але все ще не скореної батьківщини бурів.
Потім вони знову взялися за лопати і, бліді, задихаючись від ридань, що підступали під горло, мовчки засипали могилу.
Зірвиголова хотів уже дати наказ про відхід, та Поль Поттер, зрізавши з акації довгу гілку, зупинив його.
— Зачекай! — гукнув він командирові, а сам побіг на сінник, схопив там оберемок сіна, накрутив його на палицю, зробивши щось подібне до факела, і кинувся в будинок, усе підпалюючи на своєму шляху: завіски, постелі, одяг по шафах, — словом, все, здатне швидко спалахнути. Потім він побіг у стайню, де підпалив сіно під стійлами, далі в сарай і, нарешті, повернувшись до сінника, з розмаху кинув туди палаючий факел.
— Тепер можна йти! — сказав він, покінчивши з цією руйнівною справою.
Незабаром усе навколо запалало: почувся тріск дерева, полетіли іскри. З-під даху, з дверей і вікон будов вирвалися густі клуби темного диму. За кілька хвилин пожежа охопила всю величезну ферму.
Не звертаючи уваги на те, що до них з усіх боків підходило полум'я, Молокососи вишикувались перед свіжою могилою. Пролунала команда їх капітана:
— На караул!..
Це була остання шана, яку юні бійці віддали мужнім патріоткам, що полягли смертю хоробрих за свободу своєї вітчизни.
Виконавши останній обов'язок, Молокососи церемоніальним кроком рушили крізь пролом до своїх стривожених пожежею коней, які вже почали нервово рити копитами землю.
Пройшовши пролом, Поль обернувся і, ще біліший, ніж раніше, сказав своїм хрипкуватим, тремтячим від гніву і болю голосом:
— Нехай ці руїни будуть їм гробницею. Хай не осквернить нога завойовника землю, в якій вони спочивають!
У цю мить розлігся пронизливий вигук Фанфана:
— Тривога!.. Ворог!..
Серед високих трав дрібною риссю рухався загін з десятка уланів.
— По конях! — скомандував Зірвиголова. — Відступати!
Він поспішав доповісти генералу Бота про виконання покладеного на нього завдання. Тільки ця обставина і примусила його повторити свій наказ, коли Молокососи скочили в сідла.
— Відступати! — гукнув він.
Але чого це йому коштувало! Поскакати, не давши бою цим жорстоким грабіжникам, яких він так давно і так люто ненавидів…
— Невже кожен з нас не знищить хоч по одному з них? — пробурмотів Зірвиголова.
— А чому б і не спробувати? — вкрадливо сказав доктор Тромп, почувши його слова.
— Але ж генерал чекає…
— Чи ба! На чверть години раніше чи пізніше, яка різниця! Зате невеличка сутичка дасть прекрасну розрядку нашим нервам.
— Та мене й самого це диявольськи спокушає. Я й суперечу більше для проформи.
Поки точився цей короткий діалог, Молокососи від'їхали вже метрів на триста.
Уланам, які вважали їх відступ за боягузливу втечу, спало на думку напасти на них самим.
Тимчасом Молокососи, їдучи далі, опинилися перед двома широкими, наче від вибуху міни, ямами, навколо яких були навалені купи каміння й землі, а на дні. було видно шматки подертого м’яса і уламки кісток.
— Динаміт, — півголосом зауважив лікар.