Тепер їх зібралося п'ятнадцять хлопців, що мріяли про подвиги. І хоч серед них були представники найрізноманітніших національностей, всі вони прекрасно вживалися один з одним, злившись у тісну, дружну сім'ю.
Через двадцять чотири години після цього поїзд мчав їх у Преторію, куди вони й прибули без особливих пригод. Жан Грандьє пішов до президента Крюгера, який зараз же прийняв його разом з товаришами.
У Трансваалі не існувало ніяких перепон між президентом і його відвідувачами: ні приймальних, ні ад'ютантів, ні секретарів, — вільний доступ для всіх, у кого була справа до цього високошановного в народі державного діяча, нелюдську енергію якого, здавалося, увібрав у себе весь хоробрий народ Трансваалю, що воював за свою незалежність.
Волонтерів на чолі з їх командиром увели у великий зал. Тут біля заваленого паперами письмового столу сидів президент, риси обличчя якого були відомі всьому світові з фотографій.
Секретар, стоячи поруч нього, перегортав депеші і за вказівкою президента швидко робив на них помітки. У кутку міцно стиснутих губ старого звисала його незмінна люлька, подимлюючи після методичних і коротких затяжок.
Виразисте, з великими рисами і масивним підборіддям обличчя цього кремезного велетня було облямоване густою бородою, а трохи примружені очі пронизували співрозмовника гострим поглядом, що бентежив своєю твердістю і внутрішньою силою.
О ні, нічого спільного з Крюгером на англійських карикатурах!
Досить було глянути на нього, побачити його повільні, майже мляві рухи, його висхле обличчя, його наче вирізьблений скульптором торс, атлетичну будову тіла, щоб відчути, яка величезна сила дрімає в ньому, залізна, нічим незламна і непохитна воля.
Так, він здавався поважною, навіть величною людиною, незважаючи на простоту незграбно скроєного одягу, незважаючи на немодний, смішний, єдиний у своєму роді І незмінний, як і його люлька, шовковий циліндр, без якого президент ніде й ніколи не з'являвся.
А проте цей капелюх мав надзвичайний вплив. Адже він, так би мовити, був частиною самого президента Крюгера, вірніше, такою ж характерною рисою його зовнішнього вигляду, як чепчик королеви Вікторії, як монокль містера Джозефа Чемберлена[15] або трикутка Наполеона.
І враження, яке він справляв, було таке сильне, що у Фанфана, приголомшеного цим шедевром капелюшного мистецтва, мимоволі вирвався щонайменше нешанобливий вигук:
— Боже! Ну й ковпак!
На щастя, президент не дуже розбирався у тонкощах паризького жаргону. Він не знав, точніше, запевняв, що не знає і не розуміє жодної мови, крім голландської.
Розумніше, звичайно, було б не дуже довіряти цьому.
Президент повільно обернувся до Жана Грандьє, легким кивком відповів на його привітання і спитав через свого перекладача:
— Хто ви і що вам завгодно?
— Француз, який бажає битися з ворогами вашої Країни, — лаконічно сказав той.
— А ці хлопці?
— Завербовані мною волонтери. Я на свої гроші озброюю, опоряджую і одягаю їх, купую їм коней.
— Ви такі багаті?
— Так. І я маю намір завербувати сотню молодих людей, сформувати з них роту розвідників і віддати її у ваше розпорядження.
— А хто командуватиме ними?
— Я. Під начальством одного з ваших генералів.
— Але ж вони ще зовсім молокососи.
— Молокососи? Непогано! Відтепер так і будемо зватися: загін Молокососів. Можу вас запевнити — ви не раз почуєте про нас!
— Скільки ж вам років?
— Шістнадцять.
— Гм… Молоденький.
— У шістнадцять років ви, здасться, вже вбили свого першого лева?
— Правильно! — всміхнувся Крюгер.
— І до того ж юність… Хіба не в цьому саме віці людина сповнена сміливих мрій, беззавітної відданості, прагнень до самопожертви, зневаги до небезпек і навіть до самої смерті!
— Добре сказано, мій хлопче! Будьте ж командиром ваших Молокососів, вербуйте скільки хочете волонтерів і зробіть з них солдатів. Бог свідок — ви мені подобаєтесь, і я повірив у вас.
— Дякую вам, пане президент! От побачите, як добре ми у вас попрацюємо!
Але старик уже підвівся на весь свій зріст, натякаючи на кінець аудієнції. Він потиснув капітанові Молокососів руку, і так потиснув, що в іншого вона б хруснула, і при цьому пересвідчився, що в Жана Грандьє рука теж не з кволих.
— Вірю, що цей маленький француз зробить великі діла, — сказав він усміхаючись.
Старий президент, або, як його любовно звали бури, «дядько Пауль», виявився добрим пророком.
Другого дня п'ятнадцять Молокососів крокували по вулицях Преторії у повному бойовому спорядженні, з маузерами за плечима, з патронташами на поясах, у крислатих фетрових капелюхах.
А ще через п'ятнадцять годин у них уже були свої поні, на яких вони молодцювато гарцювали мальовничою кавалькадою.
О, цей юний капітан не в ляльки бавився! Яке глибоке знання людей виявив він! Як правильно розрахував, що нема кращої реклами для набору добровольців, ніж поява на вулицях цього маленького кавалерійського загону!
Волонтери так і стікались до нього звідусіль. Не минуло й тижня, як Жан Грандьє набрав свою сотню Молокососів, найменшому з яких було чотирнадцять, а найстаршому — сімнадцять років. Весь цей люд говорив різними мовами, а тому Жан став шукати перекладача, який знав би англійську, французьку, голландську мови і хоч кілька португальських слів.
І він знайшов. Це був тридцятирічний бур з довгою хвилястою бородою. Хлопці прозвали його «татусем». На сьомий день ескадрон Молокососів парадним маршем пройшов перед будинком президента. Крюгер, з люлькою в роті і в своєму незмінному «ковпаку», зробив огляд війська.
Дядько Пауль ледве помітно всміхнувся. Ця усмішка, від якої давно вже відвикли його губи, була схожа скоріше на невдалу гримасу зворушення, на німу ласку, звернену до юних сміливців, готових віддати своє життя благородній справі боротьби його народу за незалежність.
РОЗДІЛ IV
Війна — не завжди бій. — Розчарування. — Обозники і землекопи. — Бойове хрещення. — Атака. — Перемога. — Пісенька Фанфана-Тюльпана стає похідним маршем Молокососів. — Зірвиголова і його генерал. — Кінець рейду. — Поява Молокососів там, де їх найменше чекали. — Послання англійським суддям.
Обложений бурами Ледісміт був тоді майже повністю оточений. Сюди в розпорядження генерала Вільжуена і приїхав залізницею інтернаціональний ескадрон.
Початок кампанії був досить тяжким для маленької кавалерійської частини і зруйнував немало ілюзій молодих людей.
Як відомо, усякий доброволець мріє про подвиги, а в армію іде битися. І от перше і досить жорстоке розчарування: бій на війні — річ не часта.
Війна — це, насамперед, нескінченні походи й переходи, марші, контрмарші і маневри; додайте сюди караульну службу, нічні обходи в усяку погоду, безсонні ночі, втому, недоїдання і всілякі злигодні; накази, контрнакази; неминучу при цьому метушню, — коротше кажучи, цілу купу речей, що нічого спільного не мають з бойовими ділами і гнітюче впливають на нерви солдата-добровольця.
Війна, як бачите, щось протилежне парадові, виворіт всього того, що захоплює вас своїм блиском.
А в цій війні була й інша неприємна сторона. Відомо, що в мирний час бури — найгостинніший народ; вони приймають подорожнього так сердечно і щедро, що часто це межує з марнотратством.
Але от що гідне подиву: під час війни з англійцями ці ж самі бури холодно, майже з недовір'ям зустрічали іноземних добровольців, що стікалися до них з усіх кінців світу.
Вони ж нікого не кликали собі на допомогу, тому їх ніби дивували всі ці ентузіасти, що несли їм у дар своє життя і кров. Замішання, з яким вони приймали безкорисливе самопожертвування добровольців, межувало з невдячністю.
Що ж сталося з Молокососами? Бурський генерал, прийнявши Молокососів, більше ніж холодно, не міг придумати для них нічого кращого, як конвоювання та охорону обозів.
Подумати тільки! Вони, ці одержимі пристрастю до подвигів юнаки, перепливли океан, проїхали тисячі кілометрів, а їх приречено на конвоювання обозів. Це, безперечно, корисне, але дуже прозаїчне заняття.
Жан Грандьє ще стримувався, але інші Молокососи ремствували не гірше за буркунів старої гвардії[16]. Навіть перекладач Татусь, який відзначався властивою бурам спокійністю і міцними нервами, лаявся і кляв свою долю всіма чотирма мовами.
Так минали дні за днями, не приносячи ніяких змін, якщо не рахувати земляних робіт, на які їх іноді посилали. Гірше від цього нічого не можна було вигадати.
Тимчасом люди ескадрону все щільніше зближалися один з одним. Молокососи знайомились, у них виникало відчуття ліктя, вони почали — о, поки що дуже невиразно! — розуміти один одного.
Крім того, молоді бури, — а їх в ескадроні була більшість, — взялися дресирувати поні і перетворили їх просто таки на учених тварин.
Та ось, нарешті, в той самий момент, коли в наших шибайголів зовсім опустилися руки і занепав дух, раптом було помічено кавалерійську розвідку англійців.
— Ворог! Ворог! Хакі… Там!..
— Де?..
— Праворуч!..
— Вони відріжуть нас!..
Усі кричали разом і різними мовами. Поні, насторожившись, рили копитами землю. Молокососи чекали наказу, а його не було. І тоді роззявкуватий Фанфан, не в силі подолати своєї цікавості, скочив на поні і помчав уперед.
За ним рвонув другий Молокосос — він також аж тремтів з цікавості, — потім ще четверо, потім десять, п'ятнадцять і, нарешті, весь ескадрон. Це ж війна, справжня війна, з боєм, отут, у них під руками… О ні, цієї нагоди вони не проґавлять.
Одурілі юнаки мчали щодуху з вигуками, з гиканням, думаючи тільки про одне — зіткнутися з англійцями, вдарити по них.
Зірвиголова, захоплений зненацька, навіть не намагався зупинити Молокососів або принаймні якось. упорядкувати цю ураганну атаку. Він шалено пришпорив свого коня, очолив загін і голосом, що покрив увесь цей гамір, скомандував:
— Вперед!
Це була чудова атака, нехай несподівана, безладна, але сповнена відчайдушної рішучості і полум'яної мужності!
Звичайно кавалеристи під час атаки користуються шаблею або пікою, але в Молокососів не було ні того, ні другого, і вони мчали на ворога, потрясаючи своїми маузерами. Це безглуздя, це безумство. Нехай буде так. Але саме це і принесло їм успіх.
Англійські кавалеристи — не боягузи, і їх нелегко захопити зненацька. Вихопивши шаблі, вони кинулись на ескадрон, що скакав на них урозсип. Зараз має статися страшна різанина, а хлопці навіть не перешикувалися згідно з законами кавалерійського бою.
І ось тут Жан, зберігши ще якісь крихітки спокою, за кілька секунд до трагічної сутички вдався до останнього засобу. Він кинув повіддя, миттю прицілився, стрельнув і вигукнув на все горло:
— Вогонь!.. Цілься нижче!..
Татусь прокричав цей наказ голландською мовою. І почалася запекла стрілянина. Магазини їхніх маузерів були повні. Кожен Молокосос встиг вистрілити тричі.
Коні англійців падали один на одного разом із своїми вершниками. Неймовірне безладдя миттю зламало весь добірний загін, контратака захлинулась.
Навіть більше. Поні Молокососів, не почуваючи натягнутих поводів, понесли. На повному скаку вони врізались в англійський ескадрон, промчали крізь його ряди і погнали далі. Деякі поні, зав'язнувши в купах перекинутих коней, ставали дибки і в свою чергу падали. Частина вершників врукопашну билася з ворогом.
Створилась жахлива мішанина з убитих і поранених людей і коней. Повітря сповнилося прокльонами, стогоном і передсмертним хрипінням.
Та нікому не було до цього діла.
Англійці — їх було шістдесят чоловік, — втративши третину свого складу і гадаючи, що за Молокососами іде ще один, сильніший загін, повернули коней і кинулися навтіки до своїх аванпостів. Але напівдорозі вони знову наткнулися на тих Молокососів, поні яких пролетіли крізь стрій англійського війська. Хлопчаки, встигши перешикуватися, знову напали на них з фронту.
Не було порятунку від цих шалених юнаків! Вони оточили ворогів і, під загрозою розстрілу в упор, зажадали, щоб англійці здалися. І ті змушені були здатися.
Втрати англійців: тридцять убитих і поранених і майже стільки ж полонених, яких Молокососи з тріумфом повели до свого генерала.
Втрати Молокососів: троє вбитих, шестеро поранених і десять покалічених коней.
Оце так війна!.. Чудово!
Фанфан, що бився з несамовитою відвагою і, крім воїнських талантів, мав красивий голос, по дорозі в табір дзвінко затяг пісеньку Фанфана-Тюльпана[17]. Його товариші —французи — хором підхопили її, решта підспівували півголосом.
Пісня була надзвичайно жвава і весела.
— Прекрасно! — вигукнув захоплений нею Жан Грандьє. — Це твоя пісенька, Фанфан?.. Тепер вона стане піснею Молокососів.
— Дуже добре, хазяїне, нашим бойовим маршем. Тож, хай йому чорт, уперед! З цією піснею ти завжди вестимеш нас до перемоги… Ох, пробачте! Я й забув, що ви мій хазяїн і благодійник…
— Слухай, Фанфан, ти просто набрид мені своїми нескінченними «хазяїн» та «благодійник». Годі! Тут тепер самі тільки товариші-солдати, які щойно дістали бойове хрещення. Віднині я вводжу обов'язкове «ти» між усіма нами… А тепер співай далі.
Генерал палко поздоровив відважних хлопчаків, коли вони привели до нього полонених.
Досі він майже не помічав їх і тепер ще не міг опам'ятатися від подиву. І справді, поруч з гігантами — англійськими кавалеристами — юнаки на своїх поні мали вигляд мавпочок верхи на собаках.
— Та це ж діти, справжні молокососи, — сказав Вільжуен.
Татусь переклав його слова, а хлопчики вигукнули в один голос:
— Ну, то що ж! Молокососи, а працювали за дорослих!
— Щождо вас, — сказав генерал, звертаючись до Жана, — мушу признатися: ви зманеврували, як справжній приборкувач диких коней. Але будьте обережні: вдруге це може закінчитися не так щасливо.
Татусь-перекладач, дійшовши до важкої фрази генерала: Temmer van wilde paarden, що дослівно означає «приборкувач диких коней», вдало відтворив її у точному і влучному виразі: «Зірвиголова».
— Зірвиголова? Добре! Якраз по мені. До того ж мене і в Клондайку так звали.
— Хай живе капітан Зірвиголова! — вигукнув Фанфан.
Так закінчилось це гаряче діло.
Молокососи довели, що вони придатні для важливіших справ, ніж конвоювання обозів. Віднині їх зарахували розвідниками в командо генерала Вільжуена. Вони проявили справді дивовижну спритність, енергію і витривалість на цій важкій службі.
Одного разу Зірвиголова, яким, здавалось, поставив собі за мету виправдати багатообіцяюче прізвисько, був у розвідці на лівому березі Тугели[18]. Не бажаючи піддавати риску своїх волонтерів у місцевості, де на кожному кроці їх підстерігала смертельна небезпека, він діяв тут сам. Раптом приховані за якимсь горбиком англійські кавалеристи помітили Жана і, кинувшись навздогін, притиснули його до самого берега.
Покладаючись на силу свого поні, Зірвиголова примусив тварину одним стрибком кинутися в річку. Англійці не наважилися переслідувати його, але відкрили шалену стрілянину з берега.
До слуху Жана звідусіль долітали зловісні звуки… То барабанив по воді град посланих навздогін йому куль, і просто чудом жодна не влучила в нього.
Але з поні щось трапилося: він почав бити ногами по воді і пішов на дно, тягнучи за собою вершника.
Відірвавшись від сідла, Зірвиголова деякий час тримався під водою. Проте, як тільки він висував голову, щоб ковтнути повітря, вона робилась мішенню для англійців. Він знову ховався під водою, знову випливав і нарешті остаточно вибився із сил. Стало важко дихати, затерпли руки й ноги. Ще кілька секунд — і відважний юнак піде на дно.