Цю відчайдушну боротьбу побачив чоловік, що стояв на другому березі. Не звертаючи уваги на кулі англійців, які скерували тепер свій погонь на нього, він кинувся в воду, швидко підплив до Зірвиголови і підхопив його в ту саму мить, коли Жан уже втрачав свідомість.
Одна з куль влучила в плече хороброго рятівника. Не дбаючи про рану, за якою на воді лишався кривавий слід, він плив з подвоєною впертістю і, сам майже непритомніючи, виніс на берег юного командира розвідників.
Невідомий, що врятував Жана, рискуючи власним життям, був не хто інший, як фермер Давід Поттер. Сміливець відніс юнака до себе на ферму, за два кілометри від берега, і з батьківською дбайливістю доглядав його.
Чи треба говорити, яку вдячність відчував молодий француз до свого рятівника! Одужавши, він щоразу, коли випадала вільна від служби хвилинка, приїжджав на ферму потиснути шершаву руку бурського фермера і кілька годин відпочити у щільному колі його родини.
Вище ми вже розповіли, при яких страшних обставинах і як трагічно обірвалася ця дружба.
Читач тепер може повністю уявити собі, яка лють охопила капітана Зірвиголову від розправи з його другом і рятівником, вчиненої у нього на очах англійцями з витонченою жорстокістю, не гідною солдатів великої нації.
Він поклявся жорстоко помститися, а клятва такої людини, як Жан Грандьє, не могла лишитися невиконаною.
Решта нам уже відома.
На жаль, у той момент, про який ми розповідаємо, капітан розвідників був зовсім позбавлений можливості помститися членам військового суду за вбивство свого друга…
Після запаморочливої втечі по трав'янистому степу ї хитрих, суто індійських прийомів, з допомогою яких вони вирвалися з майже цілковитого оточення англійців, юний Поль і Зірвиголова з Фанфаном на плечах опинилися перед непрохідними хащами колючої мімози. Вони сподівалися знайти тут порятунок, але раптом назустріч їм і майже впритул пролунала часта пальба. Та що за чудо! Жодна з куль навіть не зачепила Молокососів. І це було тим дивовижніше, що таємничі стрільці, добре сховані за гіллям і стовбурами дерев, мали цілковиту можливість спокійно цілитися.
Зате з півдюжини англійців, підстрелених на відстані тридцяти метрів, наче кролики, перевернулись у повітрі.
— Будь спокійний, хазяїне! — вигукнув ослаблий, але все ще бадьорий Фанфан. — Будь певен, це друзі!
— Вірно! — сказав Зірвиголова. — Вірно, це свої… Вперед, товариші!
Поль сміливо поліз у колючі хащі, за ним рушив Фанфан, а Жан ішов останнім, підштовхуючи Фанфана і допомагаючи йому. Вони незабаром опинилися перед шеренгою маузерів, із стволів яких весь час здіймались легкі клуби диму. Близько двадцяти юнаків, захованих під листям, зустріли їх радісними вигуками:
— Врятовані!.. Врятовані!..
Зірвиголова впізнав у них найвідважніших з Молокососів, їх поява тут межувала з чудом.
Тут і Маріус, на прізвисько Моко, і Фріц, і П'єтро, і юні араби Макаш і Сибір, і Фіньйоле-юнга, і троє емігрантів — Жан-Луї, Жан-П’єр і просто Жан, і обидва португальці — Фернандо і Гаетано, і шестеро молодих бурів — Карел, Еліас, Іоріс, Манус, Гуго, Іохім та інші, обличчя яких важко було розгледіти за стволами невмовкаючих маузерів.
Так, їх було не менше як двадцять, і натворити вони встигли немало.
Коні англійських кавалеристів були привабливою мішенню для таких метких стрільців, як Молокососи. Добре замасковані чагарником, вони стріляли без перерви і вкладали англійців одного за одним.
Що ж! І цього разу хлопчаки лишилися переможцями у сутичці з добірним військом її королівської величності.
Майже всі коні англійців уже валялися на землі, коли шістьом кавалеристам, які ще лишилися живі, спала рятівна думка повернути їх назад, до своїх позицій.
Їх втечу супроводило оглушливе «ура» хлопців, які вийшли тепер із засідки і мало не задушили в обіймах врятованого ними капітана.
Проте звірення почуттів тривало недовго, розповіді довелося відкласти: на землі лежали поранені і контужені, треба було подбати про них.
Зірвиголова пішов до тих, що так недавно переслідували його з тріумфуючими вигуками мисливців, які помітили, що дичина знесилюється, і уявили, ніби вони вже тримають її в своїх руках.
Крім почуття людяності, ще одне міркування примусило капітана Зірвиголову поспішити на допомогу своїм ворогам.
Його погляд випадково впав на красивого юнака, ногу якому придавив мертвий кінь.
У цьому безпорадному «спортсмені» Зірвиголова впізнав сержанта, що виконував обов'язки секретаря суду, його витягли з-під коня, і Зірвиголова з задоволенням відзначив, що той не поранений, а тільки трохи контужений.
— Хочете дістати волю? — без довгих розмов спитав його капітан Молокососів.
— Звичайно, — силкуючись зберегти почуття власної гідності, відповів солдат, — якщо тільки це не пов'язане з умовою, що суперечить моїй воїнській честі.
— Я надто поважаю себе і справу, за яку воюю, щоб не поважати честі обеззброєного ворога. І ось чого я вимагаю від вас взамін повернутої вам волі: ви повинні особисто віддати мої листи кожному з членів військового суду, що виніс вирок Давіду Поттеру.
— Охоче, — погодився англієць, який не чекав, що відбудеться так дешево.
— В такому разі прошу вас назвати мені їхні прізвища.
— Будь ласка. Голова — лорд Ленокс, герцог Річмондський, полковник шотландського полку імені Гордона. Судді: Колвілл — майор третього уланського полку, Адамс — капітан четвертої артилерійської батареї, Руссел — капітан другої роти сьомого драгунського полку і Харден — капітан першої роти шотландських стрільців.
— Дякую, — відповів Зірвиголова.
Жан Грандьє належав до людей, що не люблять марнувати час. Тут же діставши з кишені бумажник, він вийняв п'ять візитних карток і швидко бісерним почерком написав на кожній з них такі рядки:
«Ні в чому не винний Давід Поттер, якого ви вбили, присудив вас до смертної кари. Я — виконавець його помсти. Де б ви не були, моя рука скрізь настигне вас.
Ви були безжальні, я буду таким же. І ви всі загинете.
Зірвиголова».
Надписавши на звороті карюк адреси членів військового суду, він віддав їх сержантові з словами:
— Дайте слово честі доставити їх за призначенням.
— Клянуся честю! Ваші послання будуть передані їх адресатам.
— Добре. Ви вільні!
РОЗДІЛ V
Битва. — Шотландці Гордона і Молокососи. — Огонь! — Винищення офіцерів. — Герцог Річмондський і його син. — Жорстока боротьба. — Останній патрон. — Ворогів розбито! — Великодушність. — Волинщик. — Лист. — Нещасна мати. — Перемога.
Служба в Молокососів — нелегка. Із цих хлопчаків створився добірний загін, у чудових достоїнствах якого щодня все більше пересвідчувалось командування.
На них зважали як на дорослих, їм доручали небезпечні діла.
Їхній капітан, що недаром дістав прізвисько Зірвиголови, водив їх інколи мало не в пащу до самого диявола і вмів знайти вихід з усякого становища.
Іноді вони зазнавали тяжких втрат, але це аж ніяк не зменшувало їх ентузіазму.
Ми вже бачили, в якій трагічній обстановці відбувалась розвідка Молокососів у розташуванні військ англійського генерала Джорджа Уайта[19], який одверто готувався перейти в наступ.
Цей, якщо і не марний, то, в усякому разі, передчасний наступ почався на північний схід від Ледісміта, приблизно за двадцять три кілометри в напрямі до Еландслаагте.
Генерал Вільжуен, покладаючись на відомості Жана Грандьє про сили англійців, спільно із своїм сусідом з правого флангу, генералом Коком, вжив усіх заходів, потрібних для відсічі ворогові.
Бури зайняли вигідні позиції, вдалий вибір яких свідчив про те, що вони майстерно оволоділи воєнним мистецтвом. Позиції були розташовані на положистих пагорбах, захищених траншеями, прикритих скелями. У густій траві була схована сітка загороджень із колючого дроту, на яких мусив розбитися бойовий порив наступаючих. Тут і там у розкиданих на деякій відстані один від одного передових окопчиках засіли стрільці. Під скелями, позаду траншей, заховалась бурська артилерія з готовою до бою гарматною обслугою.
Вражала мертва тиша, що нависла над трансваальськими лініями з їх невидимими захисниками. Наче на помах руки, люди й коні в дивовижному порядку, без галасу і метушні займали приготовлені позиції і одразу зникали, ніби танули. Лише зрідка то там, то тут здалека блисне і зараз же зникне бронзовий ствол маузера або покажеться на секунду круп коня, що притиснувся до скелі.
Справжня фантасмагорія!
Англійці ж, навпаки, рухались відкритим степом і згідно з усіма правилами сучасної тактики: артилерія, кавалерія, піхота.
У них чудові війська, здатні витримати будь-яке випробування, укомплектовані достатнім штатом досвідчених унтер-офіцерів.
Всяка велика держава могла б пишатися такими солдатами. Ці молодці були зовсім не винні в тому, що їх послано битися за несправедливе діло; не з доброї волі вони сміливо йшли проливати свою кров, щоб відняти у ні в чому не повинних людей їх найбільше благо — свободу.
Англійський головнокомандуючий спішив розпочати бій. Не так заради того, щоб, розімкнувши кільце облоги, здобути можливість вільно рухатися, як тому, що йому, особисто йому, до зарізу потрібна перемога. Вона потрібна була йому саме сьогодні, і він ладен був купити її за всяку ціну.
Справа в тому, що в Капштадті[20] вже висадився новий генералісимус, сер Редверс Буллер, а сер Джордж Уайт мусив довести Англії, що далеко простіше було б передати командування всіма англійськими військами саме йому, Уайту.
У цьому полягала справжня причина наступу, такого безглуздого, що бурські генерали довго не могли повірити в нього.
З глибини долини донісся глухий гуркіт: англійські гармати відкрили вогонь.
Снаряди, начинені ліддитом[21], з пронизливим свистом розтинали повітря і, впавши серед пагорбів, вибухали градом стальних осколків і клубами зеленуватого диму.
Чотири батареї гриміли безперервно, і колони англійців, формуючись на ходу, поступово наближалися до пагорбів.
Бурські гармати зрідка відповідали на цей скоріше гучний, ніж небезпечний концерт. Їх артилеристи наперед розмітили прицільні квадрати і зараз терпляче очікували, коли можна буде відкрити вогонь з усіх гармат, щоб уражати ворога з близької відстані.
Два піхотні полки, яких підтримували два батальйони шотландців Гордона, вишикувавшись по ротах у колони, підійшли до позиції бурів і рішуче кинулись в атаку.
Генерал Вільжуен, що був недалеко від Молокососів, уважно стежив за рухом англійців.
— Божевільні! — вигукнув хтось із його почту.
— Сміливці! — квапливо заперечив генерал, справедливий суддя у питаннях доблесті.
Стрільці, що позалягали в передових окопчиках, відкрили вогонь у відповідь. Кілька англійців упало.
Гармати шаленіли; безперервно падали і вибухали снаряди, зеленою смугою розходився дим; горністи сурмили атаку, а шотландські волинки награвали найбойовіші свої мотиви…
Англійці без особливих зусиль захопили погано захищену першу лінію траншей.
Гордонці, що йшли в авангарді, сп'янілі від надто легкого успіху, який вони вітали бурхливим «ура», гімнастичним кроком кинулися вперед, але, заплутавшись у сітці дротяних загороджень, падали, переверталися і застрявали у таких кумедних позах, що в інших обставинах викликали б сміх.
Тоді Вільжуен скомандував своїм спокійним голосом:
— Вогонь!
І почалася шалена стрілянина.
Трохи підвівшись, Зірвиголова кинув погляд на своїх хлопчаків і гукнув:
— Увага!.. Берегти патрони! Кожен вибирає свою жертву і старанно цілиться.
В ту ж мить по всій лінії загуркотіли гармати бурів, відкривши вогонь по ворогу з дистанції всього лише в дев'ятсот метрів. На англійську піхоту, що заплуталась у дротяних загородженнях, посипався ураган снарядів.
Кулі влучали в солдатів, ядра косили їх цілими шеренгами.
— Зімкнути ряди! — командували англійські офіцери, спокійність яких не зрадила і в цій жахливій бойні.
Унтер-офіцери спеціальними ножицями перерізали дріт, голосніше заспівали горни, з повою силою загугнявили волинки, і хвиля скривавлених людей ще з більшою люттю кинулася на приступ.
Весь шлях англійців був засіяний тілами вбитих і поранених; звуки сурм зливалися з передсмертними людськими зойками, з жалібним іржанням покалічених коней.
Бури зустріли цей несамовитий наступ з непохитною мужністю, яку ніщо не могло зломити.
Та ось вони залишили один за одним три пагорби, зв'язані між собою системою захисних укріплень. Бури виконали цей маневр у дивовижному порядку, без найменшої ознаки метушні, не лишивши ворогові жодного вбитого або пораненого. Вони відійшли на заздалегідь приготовлені позиції. Усе поле, що являло собою підхід до цих позицій, було старанно розграфлене на квадрати, кожен з яких був на лінії прицілу бурських гармат.
Таким чином, бури перетворили ці позиції на неприступну фортецю.
Англійці не збагнули, що відступ задумано навмисне, для того щоб заманути їх у пастку, в якій неминуче мусили розбитися їх стійкість і впертість. Вони були переконані, що така жадана перемога вже у них в руках, і продовжували наступ.
Молокососи також відійшли на нову позицію. Вона височіла над широким проходом, куди повинні були ринути наступаючі шотландці Гордона.
Поряд з капітаном Зірвиголовою заліг його юний товариш, Поль Поттер.
Однакова думка промайнула в них, коли вони стежили за несамовитим натиском гордонців: «Полковник — герцог Річмондський».
Погляди юнаків були прикуті до самої гущавини бою, де вони сподівалися знайти герцога. Він ввижався їм у кожному офіцері, по якому вони зараз же відкривали вогонь.
Та хіба можна розпізнати людину в цьому сум'ятті! Зрештою вони скінчили на тому, що стали стріляти в усіх офіцерів без розбору.
— Переб'ємо всіх офіцерів-гордонців! — вигукнув капітан Молокососів. — Тоді вже герцог неодмінно буде серед убитих…
— І помстимося за мого батька! — у несамовитому захваті підхопив син розстріляного бура.
Незабаром усе військо втяглося в бійку, що мало чим нагадувала битву. Ніякого керівництва. Навіть роти втратили свою бойову єдність. В якійсь мірі її зберігали тільки взводи. Більшість бійців, сп'янілих від убивства, орудували кожен на свій страх і риск. Стріляли впритул, билися врукопашну. Навіть поранені, качаючись в обіймах по землі, давили, душили і кусали один одного.
За якихось чверть години бури втратили двох генералів.
Прославлений начальник бурської артилерії Ян Кок, вражений двома кулями, у груди і в бік, вигукнув з передсмертним видихом: «Хай живе свобода!»
Вільжуен, також поранений у груди, впав із словами: «Бийтесь до останньої краплини крові, хлопці!»
Втрата цих людей, така жорстока для справи незалежності південноафриканських республік, викликала грім прокльонів на адресу англійців.
Але ті вже й так дорого поплатилися: майже весь офіцерський їх склад був винищений. На землі розпростерлися тіла трьох полковників, п'яти майорів, одинадцяти капітанів і двадцяти шести лейтенантів. Частину з них вбито, інших — поранено.
З чотирнадцяти офіцерів другого батальйону гордонців уціліло тільки двоє. Один з них, здавалось, був невразливий, хоч відрізнявся серед інших своїм зростом і блискучим мундиром. Перебуваючи весь час у перших лавах, він керував атакою, згуртовував людей, вів їх на приступ, підбадьорюючи прикладом власної мужності.
Цей офіцер — герцог Річмондський.
Під ним уже було вбито троє коней, він правив за мішень для п'ятисот стрільців, і все-таки під зливою снарядів лишався живий і неушкоджений, без єдиної подряпини.
Тепер він бився піший, бо поблизу не було жодного вільного коня. Поряд з ним бився гордовитий юнак, вірніше хлопець, судячи з вигляду, аристократ, у мундирі молодшого лейтенанта гордонівського полку. У нього така ж, як і в полковника, трохи бундючна мужність, та ж зневага до смерті і, нарешті, разюча зовнішня подібність.