Мабуть, це були батько і син.
Час від часу, не припиняючи пі на секунду виконання свого солдатського обов'язку, герцог кидав погляд на сина, один з тих промовистих, хоч і побіжних поглядів, у яких можна було прочитати і страх за його життя, і захоплення його мужністю.
Син уже не вперше кидався вперед, щоб прикрити своїм тілом батька і начальника. Але полковник щоразу відсував його жестом і гримів:
— На місце, Патрік! Повернись до своїх людей! Воїнський обов'язок насамперед!
Молодший лейтенант також цілий і здоровий. І це також справжнє чудо, бо кулі наче ножем розкроїли в кількох місцях його мундир.
У лівій руці в нього револьвер, у правій — важка шотландська шабля із стальною рукояткою.
У гарячій бойовій сутичці він зіткнувся віч-на-віч з капітаном Зірвиголовою. Англієць і француз, змірявши один одного поглядом, кинулись один на одного. Маузер без штика — єдина зброя у француза. Він прицілився і на відстані чотирьох кроків спустив курок. Але в запалі бою він не помітив, що розстріляв усі патрони своєї рушниці, не лишивши жодного, на крайній випадок. Курок цокнув із сухим тріском.
Англієць також вистрілив; це був його останній заряд. Він стріляв майже в упор і все-таки не влучив.
Капітан Молокососів схопив свій маузер за ствол і, замахнувшись ним над головою, як дубцем, звалив би смертельним ударом шотландця, коли б той не парирував його шаблею. Стальне лезо розлетілося. Все-таки шотландцеві пощастило пом'якшити удар. Ковзнувши по його плечу, приклад маузера вдарився об землю і розбився біля самої казенної частини.
Скрикнувши від люті, молоді люди відкинули уламки зброї і зчепилися врукопашну. Їх сили однакові, однакова й лють. Вони падали, схоплювались, знову падали на землю, качалися по ній, міцно обхопивши і силкуючись задушити один одного.
Раптом Зірвиголова помітив на землі уламок щойно розтрощеної ним шаблі. Рискуючи покалічити руку, Жан схопив його і, замахнувшись ним, мов кинджалом, крикнув:
— Здавайтесь!
— Ні! — закричав офіцер, шалено відбиваючись.
Жан ударив його вістрям клинка в руку і знову загорлав:
— Здавайтесь!.. Та здавайтеся ж, грім і блискавка!
— Нізащо! — стікаючи кров'ю, відповів шотландець.
Бачачи, що син упав, полковник поспішив до нього на допомогу з піднятою шаблею. Здавалося, от-от він розсіче голову капітанові Молокососів, який, не тямлячи себе, нічого не помічаючи, завдавав ворогові жорстоких ударів.
Та юний Поль Поттер врятував свого друга.
Цей навдивовижу спокійний підліток протягом усього бою передбачливо і не хвилюючись поповняв патронами магазин свого маузера. Він упізнав полковника і, заревівши з радості, прицілився й вистрілив.
Але в ту саму мить, коли Поль спускав курок, волинщик, не перестаючи награвати полковий марш гордонців, кинувся вперед, щоб заслонити собою свого начальника.
Це був красивий сімнадцятирічний юнак з рум'яним обличчям, майже хлопчик, як і більшість учасників цієї страшної драми. Куля, пробивши його навиліт трохи вище від серця, влучила полковникові прямо в груди.
Нещасний волинщик упустив свій інструмент і, затиснувши рукою рану, хрипко простогнав:
— О мамо… бідолашна моя мамо… я вмираю… Я знав, що так буде…
У ту ж мить герцог Річмондський похитнувся і, змахнувши руками, перекинувся на спину.
— Прощавай, Патрік!.. Прощавай, мій любий!.. — ледве вимовив він.
Патрік, сам ледве дихаючи, крізь червоний туман у залитих кров'ю очах побачив, як упав його батько. Відчайдушним зусиллям він вирвався з рук Жана Грандьє, підвівся на одне коліно і тут помітив юного Поля, рушниця якого ще диміла.
Голосом, що переривався від ридань, він вигукнув:
— Будь ти проклятий, убивця мого батька!
— Він убив мого! — люто заперечив юний бур.
Але Патрік уже не чув; кривавий серпанок усе густіше застилав йому очі, дихання переривалось, і він упав непритомний до ніг капітана Молокососів.
Лють Жана Грандьє миттю згасла. Переможений ворог був для нього тільки страждаючою людиною, душевні і фізичні рани якого священні. Зірвиголова зараз же покликав санітарів.
Вони прибігли і, подавши першу допомогу пораненому, поклали його на ноші.
Знову почулись жалісні зойки вмираючого волинщика. Кволим голосом він кликав свою матір; похололими вже руками дістав з кишені ще не заклеєний лист і, простягши його Полю, пробурмотів:
— Моїй безталанній мамі… пошліть… благаю вас…
— Клянусь! — відповів юний бур; в очах якого блиснули сльози.
— Дякую… — прошепотів умираючий.
Кров двома червоними цівками бризнула з його пробитих грудей, на губах виступила пурпурна піна, очі оскліли, і все тіло здригнулось у передсмертній конвульсії.
— Лист… мамо… — востаннє пробурмотів він твердіючим язиком.
І, стиснувши кулаки, випростався і вмер.
На цій ділянці боротьба скінчилася поразкою шотландців. Залишки гордонців поспішно відступали.
Бури, гуманність яких, проявлена під час цієї війни, завоювала їм всесвітню симпатію, квапилися подати допомогу пораненим. Зірвиголова влив Патріку в рот кілька краплин спирту. Шотландець здригнувся, розплющив очі, впізнав свого противника і, прочитавши у нього в очах безмежне співчуття, схопив його за руку і тихим, мов подих, голосом спитав:
— Що з батьком?
— Піду дізнаюсь… Зараз повернуся.
Зірвиголова побіг на місце бою і, знайшовши у купі тіл полковника, помітив, що той ще дихає. Він доручив його санітарам, а сам уже збирався повернутися до Патріка, повідомити, що батько його живий і надія на його одужання ще не втрачена, коли його примусило озирнутися чиєсь ридання поблизу. Він побачив Поля, який, стоячи на колінах біля тіла волинщика, читав передсмертного листа шотландця до матері.
— На, прочитай, — сказав Поль, побачивши Жана Грандьє. — Як це жахливо!..
І Зірвиголова, взявши з його рук листа, уривчастим від хвилювання голосом прочитав:
«Під Ледісмітом, 23 листопада 1899 р.
Люба матусю, сьогодні не ваша черга, сьогодні я повинен писати батькові. Але я не можу не писати вам, бо якесь передчуття підказує мені, що це останній мій лист. Не розумію, що зі мною діється; я здоровий і почуваю себе прекрасно. Але цієї ночі я бачив страшний сон… Мені здається, що завтра мене вб'ють. Так тяжко на душі, і серце ниє… Тільки що я виходив з намету — стоїть чудова ніч. Я дивився на синє ясне небо, на яскраву зірку над моєю головою і подумав, люба мамо, що вона дивиться зараз і на вас, і мені схотілося також глянути на вас…
Якби ви тільки знали, що тут твориться!.. Цими днями біля мене в окопі впав якийсь солдат моєї роти. Він не вмер одразу: осколок снаряда влучив йому в живіт. О, як страшно було дивитися на нього!.. Усі нутрощі вивалилися… Він ридав, благаючи лікаря прикінчити його, щоб вкоротити муки, і навіть сам лікар не міг стриматися, щоб не сказати:
«Справді проклята штука війна!»
І знаєте, люба мамо, мені дуже не хотілося б вмерти такою смертю. Думаю, вам було б дуже боляче, коли б ви дізнались про це. Я хотів би вмерти швидше, щоб не довго страждати.
Але будьте спокійні, що б не трапилося, я чесно виконаю свій обов'язок до кінця. І хоч мені дуже шкода покинути вас, я все-таки щасливий, що віддав своє життя за нашу королеву і Великобританію.
Прощайте ж, люба мамо, міцно вас цілую.
Джем.»
— І це я вбив його! — тремтячим від сліз голосом сказав юний бур. — Як жахливо! Серце крається… І все-таки десь у глибині душі я відчуваю, що тільки виконав свій обов'язок.
— Правильно, Поль, і ти виконав його з честю, — відповів Зірвиголова, вказавши рукою на англійські війська, що відступали по всьому фронту.
Королівська армія була розбита. Її втрати — дві тисячі чоловік і дванадцять гармат. Безсоромні політикани, рицарі розбою і наживи, що розв'язали цю війну, можуть бути вдоволені!
Гуркіт бою змінився мертвою тишею. Англійці, зазнавши ще однієї поразки, безладно відступали в Ледісміт. Бури сховались у своїх неприступних укріпленнях, з дивовижною майстерністю побудованих навколо міста. Це своєрідний укріплений табір, який охоронявся висунутими вперед патрулями.
У таборі закипіло мирне життя. Нашвидку лагодили різні пошкодження, чистили гармати, перев'язували поранених коней, зашивали подертий одяг, лікували рани. Люди спокійно готувалися до нового бою.
Під захистом пагорба, який ховав їх від снарядів, витяглись чотири великі намети, над якими майорів білий прапор з зображенням червоного хреста.
Це бурський похідний госпіталь.
У кожному наметі до сотні поранених — бурів і англійців — причому других вдвоє більше. Всі вони лежать хто на маленьких похідних ліжках, хто на носилках, а хто й просто на землі. Примирені однаковими стражданнями, бури і англійці ставляться тепер один до одного без усякої ворожнечі.
Усі поранені перемішані тут по-братньому: поряд з бородатими, зарослими аж до очей бурами — королівські стрільці атлетичної будови, червонощокі юнаки і високі шотландські горяни, що відмовилися змінити свої національні картаті спіднички на форму хакі. Бліді, схудлі, втративши багато крові, вони мужньо тамують стогін, боячись, мабуть, принизити наріканнями свою національну гідність.
РОЗДІЛ VI
Бурський похідний госпіталь. — «Сучасні поранення». — Лікар Тромп. — «Гуманна куля». — Про одного оригінала. — На війні йдуть умирати весь час ті самі люди. — Чудесні зцілення. — Наслідки поранень осколками. — Душа англійця. — Невизнані герої. — Постріл уночі.
І серед усіх цих страждальників безшумно снували скромні моторні. жінки, сповнені співчуття до знедолених і бажання допомогти їм. Вони розносили чашки з бульйоном, посудини з розведеною карболовою кислотою, компреси.
Це дружини, матері і сестри бійців; вони покинули ферми, щоб піти разом з близькими для них людьми на війну. З однаковою самовідданістю доглядали вони не тільки своїх, а й тих, хто загрожував їх життю і свободі.
Чекали лікаря. В один з наметів вихором влетів Жан Грандьє у супроводі свого нерозлучного друга Фанфана. Хоч юний парижанин ще кульгав і тяг ногу, він був щасливий, що більше не вважався хворим. А чекаючи того дня, коли він остаточно одужає і зможе повернутися до своєї суворої служби розвідника, Фанфан взявся за роботу санітара польового госпіталю.
Капітан Молокососів зразу ж втупив погляд у два ліжка, що стояли поряд у центрі намету. На одному з них лежав герцог Річмондський, на другому — його син.
Герцог, здавалося, вмирав. З його грудей виривалося тяжке дихання; блідий, як полотно, він стискав руку сина, що у розпачі дивився на нього.
Зірвиголова, швидко підійшовши до них, зняв капелюха і сказав молодому чоловікові:
— Пробачте, я запізнився. Я прямо з чергування. Як себе почуваєте?
— Непогано… Вірніше, краще… Дякую. Але мій бідолашний батько… Гляньте!
— Лікар зараз прийде. Він обіцяв мені зайнятись вашим батьком у першу чергу. Я певен, що він витягне кулю.
— Дякую вам за співчуття! Ви благородний і чесний противник. Від усього серця дякую вам! — сказав молодий шотландець.
— Ну, є про що говорити! На моєму місці, ви, напевне, зробили б так само.
— Судячи з вашої вимови, ви — француз?
— Угадали.
— В такому разі, мені особливо дороге ваше дружнє ставлення. Ви навіть не уявляєте, як ми з батьком любимо французів. Одного разу вся наша родина: батько, сестра і я опинилися в страшному, просто-таки жахливому становищі. І французи вирвали нас буквально з обіймів смерті…
— А ось і лікар! — вигукнув Зірвиголова, зворушений довір'ям вчорашнього ворога.
Вони подивились на прибулого. Це був чоловік років сорока, високий, сильний, спритний у рухах, з ледве помітною лисиною, із спокійним і рішучим поглядом; щільно стиснуті губи його відтінялися білявими вусами. За спиною у нього висів карабін, а на поясі — туго набитий патронташ. Усім своїм виглядом він скоріше нагадував партизанського ватажка, аніж медика. Ні галунів, ні нашивок, ні будь-яких інших відзнак.
Голландець з Дордрехта, учений-енциклопедист і видатний хірург, лікар Тромп після перших же пострілів у Південній Африці приїхав в Оранжову республіку і вступив добровольцем у бурську армію. Він мужньо бився в її лавах разом із співбратами-бурами, а в разі потреби ставав лікарем. Добрий, людяний, самовідданий, він мав тільки одну ваду — був невиправним балакуном. А втім, чи це вада? Він справді з усякого приводу міг вибухнути цілим потоком слів, але думки його були такі цікаві, що всі його охоче слухали.
Лікар дістав із підвішеного під патронташем полотняного мішка свої медичні інструменти, швидко розклав їх на похідному столику і одразу втратив войовничий вигляд.
Звідусіль до нього линули теплі слова привіту; навколо нього клопоталися санітарки. Одна принесла йому води, куди він занурив губку, друга запалила велику спиртівку. Добродушний лікар посміхався праворуч і ліворуч, дякував, відповідав на вітання, мив руки і примовляв:
— Розчин сулеми! Чудесний антисептичний засіб!.. Я до ваших послуг, Зірвиголово! Так. Прекрасно. Тепер витремо губкою обличчя.
Прожаривши потім на спиртівці свої інструменти, він попрямував до полковника.
Ті з поранених, що лежали ближче, забуркотіли.
— Терпець, друзі! Дозвольте мені раніше зробити операцію цьому джентльмену. Здається, він при смерті…
У цього милого лікаря була своєрідна манера підносити хворим гіркі істини.
З допомогою Жана Грандьє і Фанфана він посадив пораненого на ліжку, підняв його сорочку і, оголивши торс, вигукнув:
— Розкішна рана, мілорде! Можна подумати, що я сам завдав її вам, щоб мені легше було її залікувати. Ні, ви тільки погляньте! Третє праве ребро наче свердлом проточене. Ні перелому, ні осколка! Один тільки маленький отвір діаметром з кулю. Потім куля пройшла по прямій крізь легеню і мала вийти з другого боку. Не вийшла?.. Куди ж вона, в такому разі, поділася? Дивна історія… Ага! Вона застряла в середині лопатки. Зараз я її витягну… Потерпіть, мілорде. Це не болячіше, ніж коли виривають зуба. Раз… два… готово!
Глухий хрип вирвався з вуст пораненого; конвульсивним рухом він до болю стиснув синову руку.
З рани бризнув сильний струмінь крові, і одночасно почувся тихий свистячий подих.
— Чудово, — сказав хірург, — легеня визволилась… Дихайте, полковнику, не соромтесь!
Офіцер глибоко зітхнув, у його очах з'явилося життя, щоки трохи порожевіли.
— Ну як, легше тепер?
— Авжеж! Далеко легше.
— Я так і знав!.. Ну, що ви тепер скажете, Зірвиголово? Га? Терпіння! Трохи терпіння, хлопці…
Він безперестанно говорив то по-англійськи, то по-голландськи, то по-французьки, але при цьому все-таки робив далеко більше, ніж говорив. Звертаючись до шотландця, він сказав:
— Через три тижні ви будете на ногах, мілорде. Бачите, оця маузерівська куля — чудовий снарядець, і до того ж чистенький, немов голландська куховарка. З своєю величезною швидкістю — шістсот сорок метрів на секунду! — він, як голка, проходить крізь живу тканину, не розриваючи її. Нічого спільного з оцим дурним осколковим снарядом, що все рве і ламає на своєму шляху. Ні, справді, маузерівська куля — дуже делікатна штука… Словом, куля джентльменська.
І невгамовний балакун, ані на секунду не перериваючи потоку слів, вставив в отвори, просвердлені кулею при її вході і виході, великі тампони гігроскопічної вати, просоченої розчином сулеми, потім наклав на них знезаражувальні компреси і закінчив чергову перев'язку словами:
— От і все! Дієта! Супи, молоко, сирі яйця, трохи соди-віскі… А через вісім днів — ростбіф, скільки душа забажає. З вашою міцною конституцією у вас навіть не підніметься температура.
І, не чекаючи подяки, цей дивак гукнув: «Хто на черзі?» — і перейшов до іншого хворого.
— А ви, Зірвиголово і Фанфан, за мною!
Молодий лейтенант, здивований цим потоком слів і ще більше захоплений щасливим закінченням операції, ніжно обняв батька. А лікар і його випадкові помічники продовжували обхід.