Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри 9 стр.


РОЗДІЛ VIII

У вагоні. — На крейсері. — На рейді Саймонстауна. — Втеча. — Переслідування акулами. — Східці підземного ходу. — Сіре плаття, білий фартушок і судки з провізією. — Оригінальна втеча. — Котедж і англійка. — Служниця.

Капітанові Зірвиголові заподіяно багато ран, але жодна з них не була тяжкою. Після п'ятнадцяти днів лікування в госпіталі майже всі вони загоїлись. Наказ генерала — його рятівника — точно виконувався, і протягом двох тижнів Жан був об'єктом особливої уваги лікарів, а це, звичайно, великою мірою сприяло його швидкому одужанню. У Жана, коли він устав з ліжка, назавжди лишилося почуття безмежної вдячності до великодушного джентльмена.

Тепер Зірвиголова, як військовий полонений, поділяв долю трьохсот бурів, взятих у полон на початку облоги Ледісміта. Присутність їх в обложеному місті завдавала чимало клопоту комендантові міста, бо, незважаючи на пильний нагляд, бури часто-густо тікали, рискуючи життям. Для більшості втікачів справа кінчалася трагічною смертю. Але ті, кому щастило вислизнути, приносили обложникам важливі відомості.

До того ж харчування полонених помітно зменшувало запаси їжі гарнізону. І коли б облога, як усі пророкували, затяглася надовго, ця обставина неминуче скоротила б тривалість опору. Тому вище командування розпорядилося евакуювати всіх здорових полонених у Наталь, її звідти на Капську Землю.

В той час кільце оточення було ще не таке щільне, і поїзди час від часу могли пробиватися у Дурбан.

Хоч Колензо, найважливіший з воєнного погляду пункт, і обстрілювала бурська артилерія, він все-таки був ще в руках англійців, а міст над Тугелою міг ще служити для пересування легких составів.

Від Ледісміта до Дурбана близько двохсот кілометрів.

Бідолашних полонених навантажили по товарних вагонах, приставили до них достатню кількість солдатів-конвоїрів — і в дорогу! Подорож була розрахована на один день. Але через жалюгідний стан залізниць переїзд тривав два дні. Дві доби без хліба і води, у вагонах, набитих людьми, як бочка оселедцями. Полонені не мали змоги вийти звідти ні на хвилину. Подумай, читачу: ані на хвилину!

Легко уявити собі, в якому стані були усі ці нещасні, змучені втомою. Вони стогнали від голоду і спраги і задихалися у сповнених смороду вагонах, тоді як англійці, зручно розмістившись у бліндированих вагонах, їли, пили і галасливо веселилися.

Отак по-різному складаються долі народів, роз'єднаних страхіттям, ім'я якому — війна.

У Дурбані англійські власті приступили до миття полонених і чистки вагонів. Робилося це дуже просто: у вагони спрямовували рукави потужних насосів, з допомогою яких милися кораблі в доках, і рясно поливали водою все і всіх. Наскрізь промоклі, засліплені сильними струменями води, що хльостали по них, бури відбивалися, падали, фиркали, наче жалюгідні потопаючі собаки.

Але гігієна — насамперед!

А тепер сушіться, як хочете.

А ось і їжа. Величезні казани, наповнені протухлим напівзвареним рисом. Ложок не давали. І хоч полонені змушені були черпати огидне місиво просто руками, вони ковтали його так жадібно, що це краще за всякі слова промовляло про перенесене голодування.

— Поганин початок, — бурчав Зірвиголова. — Професія полоненого мені не дуже подобається, і, звичайно, я тут не залишусь надовго.

Полонених пов'язали попарно і тими ж вірьовками прикріпили послідовно одну пару до одної, так що весь конвойований загін мав вигляд індійського ланцюжка[31].

Практичні люди — оці англійці!

Нарешті бідолахам оголосили, що їх посадять на військовий корабель, який стояв на рейді, і повели туди.

Усе населення міста збіглося подивитися на полонених. Люди тісними лавами стояли обабіч дороги.

Який страшний шлях переможених серед ворожої і глузливої юрби! її жорстокість не знає пощади: образи так і сипляться на бідолашних, сумна доля яких мала б, здається, викликати в людях святе співчуття.

Потім під пекучим промінням сонця, від якого репалися губи і, наче киплячий казан, диміло мокре плаття, полонених стали розміщувати по шаландах. Коли ці судна були переповнені, похмурий караван вирушив і скоро підплив до крейсера «Каледонія», що стояв під парами на рейді.

Нарешті можна буде хоч трохи відпочити, простягтися десь, поспати, задовольнити голод, позбутися образ конвоїрів…

Та не так вийшло! Знову нумерування, знову перекличка, знову тіснява в броньованій башті, без повітря, без світла, де лише невиразно вимальовувалися жерла гармат, націлених на живу людську масу.

Протяжно завила сирена, заскрипів якірний ланцюг, розляглося монотонне рипіння гвинта. Почалася кільова і бокова качка, ці неминучі попередники морської хвороби.

«Каледонія» із швидкістю акули неслася по хвилях бурхливого Індійського океану; бури, ув'язнені в башті, ридали, мов діти. Цим простим людям, які ніколи не бачили моря, здавалося, що їх назавжди відривають від рідної землі і засуджують на довічне вигнання.

А «Каледонія», немилосердно димлячи, поглинала милю за милею, розрізаючи хвилі. Вона держала курс на Саймонстаун — морський форт за вісім льє на південь від Капштадта.

Від Дурбана до Саймонстауна тисяча чотириста кілометрів. Сорок вісім годин подорожі, може, ще тяжчої, ніж переїзд залізницею.

Коли крейсер прибув на рейд, полонених розмістили на чотирьох понтонах[32], що стояли на якорі за три милі під берега. А розвантажена «Каледонія» знову взяла курс на Дурбан.

Зірвиголова і шістдесят інших полонених бурів були інтерновані на понтоні «Терор»[33].

Справжнім пеклом було це дуже влучно назване судно. Увійдіть — і вам здаватиметься, що ви в лікарні, але в такій лікарні, де немає ні сиділок, ні лікарів, ні медикаментів.

Брудна клітка, повно напхана людьми. Їхні тіла вкриті ранами, по них повзають паразити. Додайте до цього нестерпну спеку, від якої можна збожеволіти, і харч, що видається лише в кількості, необхідній для «підтримання життя». Чудова формула, вигадана англійцями. Під нею розуміється пайок, достатній тільки для того, щоб не дати полоненому вмерти з голоду.

Як це економно! І ще перевага: послаблі з голоду люди не могли тікати. Вони мерли, як ті мухи. «Тим гірше для них!» Похорони були недовгі. Відкривали гарматний люк і без особливих церемоній кидали тіло в затоку, води якої кишіли акулами.

«Тим краще для акул», сміялися англійці.

Уже через добу Зірвиголова відчув, що не має сили більше зносити брутальне поводження, голод, воші, жалюгідний вигляд товаришів по ув'язненню, ослаблих, напівмертвих, схожих скоріше на примари, ніж на людей. Він твердо вирішив покласти всьому цьому край. Хай він потоне, хай його розстріляють, з'їдять акули — і то краще, ніж оце повільне і тяжке вмирання.

Він поділився своїм планом з деякими хворими товаришами. Але ті не наважилися схвалити його. План Жана здався їм занадто рискованим. «Терор» стояв на якорі посередині затоки у шість миль завширшки. Отже, до берега було принаймні три милі.

Добрий плавець, можливо, й міг би доплисти, незважаючи на акул, на вартових і на сторожові судна, завжди готові погнатися за ним. Але як проникнути в Саймонстаун? У цьому місті, що було одночасно військовим портом, арсеналом, верф'ю, здається, не було такого куточка, що не охоронявся б з боку моря.

Та Зірвиголова не вагався. Хай буде, що буде! Найближчої ж ночі він утече.

Товариші дали йому вірьовку, вкрадену десь одним із полонених, у якого в перші дні ув'язнення невистачило рішучості втекти, а, тепер не було на це сили.

Настала ніч. У башті, ледве освітленій двома похідними ліхтарями, було темно.

Зірвиголова роздягнувся догола і ременем прив'язав за спину свій одяг: штани, куртку, капелюх, шерстяну фуфайку. Черевиків він не взяв.

Канат, прив'язаний до одного з передніх гарматних люків, звішувався аж до поверхні моря. Стояла непроглядна темрява. Вартові, покладаючись на кволість в'язнів, а ще більше на акул, поснули.

Зірвиголова попрощався з товаришами, що оточили його і не переставали захоплюватися його силою і відвагою. Він сміливо підійшов до люка і взявся за канат, щоб сковзнути вниз.

— Who goes there?[34] — пролунав над самою його головою окрик вартового, що стояв на баку.

Здавалось, елементарна розсудливість мала б примусити Жана Грандьє повернутися в башту і перечекати кілька хвилин. Та де там! Він так швидко сковзнув по стальному тросу, що зідрав шкіру з долонь, і при цьому в нього не вирвалось жодного звуку стогону, чи навіть зітхання.

Вартовий почув сплеск води, але, подумавши, що це бавляться акули, знову задрімав.

Тепла, насинена сіллю вода, наче сірчана кислота, обпекла обдерті руки втікача.

«Нічого, сіль знезаражує рани», подумав, пірнаючи, Жан з тим дивовижним бадьорим настроєм, який ніколи не залишав його.

Він проплив під водою близько двадцяти сажнів, потім виринув, набрав повітря і знову пішов під воду.

Бр-р!.. Під ним, над ним, в усіх напрямах тяглись і перетинались довгі фосфоричні смуги. Акули! Правда, не дуже великі і не дуже моторні, але скільки ж їх було тут, оцих неймовірно зажерливих тварюк!

Втікачеві згадалася, порада більше борсатися, крутитися, дриґати ногами і, нарешті, пірнати глибше в ту мить, коли акула повернеться черевом вгору, щоб схопити тебе. І він крутився що було сили, дриґав ногами, борсався. Але навколо стояла така темрява, що розглядіти акул, цих морських гієн, не було ніякої змоги; про їх присутність свідчила тільки фосфоресценція.

Були хвилини, коли він холонув од страху, почуваючи дотик плавця або чуючи, як клацають зуби хижака. Та нічого! Ще одне тяжке переживання, ще одна фальшива тривога — смерть і цього разу промахнулася!

Пропливти три милі — не жарт для хлопця шістнадцяти з половиною років, який до того ж тільки-но одужав від ран і був знесилений двома тяжкими переїздами — спочатку у вагоні для худоби, потім у броньованій башті крейсера. Тим більше, що всі останні дні він майже нічого не їв. Зараз його переслідувала ціла зграя акул, а морська вода, роз'їдаючи його зранені руки, завдавала нестерпно гострого болю.

І все-таки наш хоробрий Зірвиголова безстрашно плив уперед. Важко було дихати, ломило все тіло, хвилі весь час перекидали його, вдаряючи по вузлу з одягом, який він тяг на спині, наче слимак свою черепашку.

Нічого! Тримайся, Зірвиголово! Ще якихось чверть години — і ти врятований. Кріпися ж, хай йому чорт! Міські вогні наближаються. Найважче уже позаду.

Ну й молодчага цей капітан Молокососів!

Труднощі і небезпеки тільки умножали його мужність. На жаль, щоб врятуватися від акул, які люто переслідували його, він мусив вдаватися до неритмічної гімнастики, і ці безладні рухи зовсім виснажили його.

Він пішов під воду і ковтнув чималу порцію морської води. О, тільки не це, Зірвиголово! Він тут же перестав борсатися, скоординував свої рухи і знову просунувся вперед.

Знову пішов під воду. Знову ковтнув солоної води. Закашлявся. Сперло дух. Обважніли ноги…

«Невже кінець? — подумав мужній юнак. — Кепська штука… А проте це все-таки краще, ніж ув'язнення!»

Бум! То загримів і відбився по воді гарматний постріл у супроводі спалаху вогню. В ту ж мить заблискотіли електричні прожектори на кораблях і в форту. По воді забігали широкі смуги світла, ці своєрідні біноклі кораблів. Стало видно, як вдень.

Невже кінець? Такий героїзм — і все марно!

Ні, це ще не кінець!

У ту саму хвилину, коли Зірвиголова вже вважав себе загиблим, він відчув під ногами твердий грунт, його затуманені очі невиразно розрізнили в темряві за прожектором, світлий промінь якого застиг серед гавані, якусь темну масу.

То було пасмо скель, що виступали з води майже на рівні моря.

Ух! Він виліз і простягнувся на них, ледве живий, і, зарившись з обережності у густі водорості, тут же заснув мертвим сном. Заснув під гуркіт гармат, під сліпучим промінням електричних прожекторів. Здавалось, гармати гриміли, а прожектори світили на честь його мужності.

Коли він прокинувся, зовсім розвиднілося. Але морські водорості надійно ховали його. Він почував себе не таким стомленим, як думав, але вмирав з голоду.

Навколо панувала дивовижна тиша. Розкинувши м'які стебла водоростей і озирнувшись, Жан пересвідчився, що знайшов притулок коло самого фундаменту форту Саймонстаун. Він лежав біля підніжжя кріпосного муру і так близько до нього, що його не було видно ні крізь бійниці, ні навіть з вишки форту.

Але як задовольнити цей вовчий голод, від якого дме живіт і бурчить у кишках?

На щастя, тут було безліч устриць. Під оглушливий гуркіт прибою Жан розбивав каменем черепашки і з величезною жадібністю ковтав одну устрицю за одною. Цей оригінальний сніданок тривав до десятої години. І не дивно, якщо взяти до уваги голод втікача, рід їжі і спосіб її готування.

Наївшись, він знову заснув під благодійним покривом морських рослин. О, всього тільки на якихось три години! Невеликий спочинок після обіду.

Потім, набравшись сміливості від тиші, що панувала навколо і нічим не порушувалась, Зірвиголова одягся на всякий випадок у своє промокле вбрання і почав розвідку, збираючись запам'ятати топографію місцевості, звідки йому доведеться вибиратися вночі. Раптом він провалився по плечі в яму під фундаментом фортеці і зразу ж відчув під ногами висічені в мурі сходи, що круто йшли вгору до самої потерни[35].

«А що коли видертися?» подумав Зірвиголова.

На перший погляд, ця думка може здатися безглуздою. Проте часто найсміливіші задуми здійснюються найлегше. З настанням темряви він остаточно зважився.

Піднімаючись повільно і обережно, він дійшов до потерни і здивовано помітив, що вона не замкнута. В неї можна було пройти проходом, у мурі якого прорізане вікно у формі бійниці. З-за вікна доносився брязкіт посуду. Мабуть, це була кухня або їдальня, а можливо, комора.

Зірвиголова зазирнув у бійницю і побачив порожнє приміщення, зв'язане, в свою чергу, напіввідчиненими дверима з іншою кімнатою, звідки, власне, і чути було дзенькіт склянок і тарілок.

[36]

І от, сам не вірячи в своє визволення, Жан уже йшов по вулиці, не чуючи ніг під собою. Якби не біль у долонях, з яких здерта шкіра, все було б прекрасно. Він перетворився на відому всьому гарнізонові міс Мод, плаття якої надійно захищало його від підозріливих поглядів.

Крім того, в його розпорядженні був чималий запас їжі, достатній, щоб нагодувати цілий взвод англійських солдатів.

Він ішов навмання, думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з військової зони, залишити позаду всі її будівлі. Скоро він вийшов на широку вулицю, забудовану з обох боків. Мабуть, це було передмістя Саймонстауна. Почулись свистки паровозів і брязкіт вагонів.

Назад Дальше