Потім Данило Назаров очолив загін добровольців, котрі воювали за Колчака, далі бандитствував по тайзі, коли адмірала розбили, та недовго гуляв: узимку 1921, це Соболь точно знає, вичистили його банду з тайги. Тих, хто вцілів, разом із Назаровим після короткого суду розстріляли. На той час чоловіків у Данилівці майже зовсім не лишилося — хто разом із хазяїном у тайгу подався, хто на колчаківському фронті загинув. Тому коли з’явилися в цих краях перші переселенці з українських територій, вони просто займали порожні хати.
Далі почалося щось дивне. Поки Соболь був звичайним міліціонером, його все це мало переймало. Але, ставши заступником начальника і потім — начальником карного розшуку спочатку міста, а потім — району, почав цікавитися обстановкою на ввіреній йому території. І побачив: менш ніж за десять років хохли-переселенці поступово перебрали владу в Данилівці на себе. Поводили вони себе тихо-мирно. Виконували всі розпорядження радянської влади. Тамтешній колгосп «Перемога» вважався в районі одним із передових. Усі керівні посади зайняли українці — голова сільради, голови партійної та комсомольської організацій, агроном, бухгалтер, шкільні вчителі, дільничний міліціонер. Вони, за спостереженням Соболя, намагалися триматися купи, хоча й траплялися між ними сварки, всі ж люди. І так само, на переконання Соболя, кожен із них тримав дулю в кишені.
Коли в околицях Данилівки отаборилася банда Рогожина, від нових мешканців села міліція жодної реальної допомоги не отримала. Хоча це зовсім не означало, що всі вони дружно були посібниками бандитів. Просто українці зайняли дещо дивну, як на погляд Соболя, позицію невтручання, такого собі нейтралітету. Мовляв, усе, що відбувається довкола — це ваші особисті справи. Звісно, аби Рогожин влаштував на село наліт, вони б боронилися, причому, на думку Соболя, завзято. Між тим рогожинці, тримаючи в страху не лише Тюмень та околиці, а й інші населені пункти Томської області, чомусь оминали своєю увагою рідне село ватажка.
На цьому, власне, Рогожин і згорів: якась дивна, ще не вивчена Климом Соболем сила тримала його неподалік від Данилівки, тому вистежити й оточити його лігво при потребі виявилося досить просто.
Так чи інакше, їдучи зараз у Данилівку, де цього ранку стався жорстокий і разом із тим досить дивний, як на погляд мешканців села, замах на вбивство, підполковник Соболь відчував — він опиниться на чужій території, мешканці якої, цілком законослухняні радянські громадяни, потай сприймають і приймають високого міліцейського начальника… ну, не зовсім як ворога, але точно не як друга.
До біса.
Дружба цих хохлів начальнику Тюменського районного карного розшуку підполковнику міліції, героєві громадянської війни, червоному командирові та орденоносцю Климові Соболю не була потрібною. Хай собі живуть, як хочуть. Почнуть порушувати закон — розбереться й посадить, кого треба. В кузові полуторки сиділи оперативники, кращий на весь район експерт-криміналіст і взвод міліціонерів-автоматників. За прогнозами Соболя, доведеться зіткнутися не лише з пасивною агресією більшості населення села.
Хтось тяжко поранив громадянина Полєтаєва Пилипа, одного з Данилівських старожилів. Коли про пригоду доповіли в район, потерпілий іще не помер.
Він, кажуть, упізнав того, хто на нього напав.
Це був Спиридон Рогожин.
Правда, Пилип Полєтаєв, він же Пилипко — блаженний, усього-навсього відомий місцевий дурник. Звичайнісінький сільський божевільний. Божа людина, як кажуть про таких. Тому й дивно — кому це знадобилося його вбивати?
Та ще й у приміщенні сільського клубу, переробленого з добротних хоромів Данила Назарова, націоналізованих радянською владою.
Але — чому сільський дурник Пилипко назвав своїм кривдником саме Спиридона Рогожина, вбитого десять років тому в тайзі неподалік від рідної Данилівки? Невже Шерлок Холмс не помиляється, коли шукає привидів, здатних матеріалізуватися та різати людей ножами?
Тут без криміналіста і взводу автоматників не розберешся. Принаймні так вважав підполковник Клим Соболь.
Перша неприємна звістка вже чекала на нього, щойно оперативна група та група захоплення приїхали на місце. Начальство зустрічав тамтешній дільничний, старшина Пархомчук. Приставивши руку до форменого міліцейського кашкета, він доповів: потерпілий помер у лікарні півгодини тому. Більше до тями він так і не приходив.
Отже, маємо вбивство, скоєне привидом. Якщо не надійде іншої інформації про особу підозрюваного.
Старший лейтенант полкової розвідки
Біля колишнього поміщицького будинку зібралося мало не все село.
Нічого дивного — адже це чи не перше умисне вбивство, яке сталося в Данилівці відтоді, як із бандитизмом у довколишній тайзі було покінчено остаточно. Навіть у часи неофіційного царювання в окрузі Спиридона Рогожина нікого з жителів села не звалила бандитська куля. Тутешній люд узагалі не потерпав від періодичних набігів рогожинців. Дехто вважав — ватажок просто заборонив своєю владою розбійничати в рідних йому краях. Отже, виходило — люди тут не помирали наглою смертю принаймні років двадцять. Звичайно, похоронки з фронту приходили, війна зачепила майже кожну сім’ю. Але щоб отак, у першу повоєнну весну, та ще найсумирнішу істоту в селі ножем у груди… Те, що сталося, не вкладалося в людських головах, і в голові досвідченого сищика Клима Соболя творилося те ж саме.
Але це в жодному разі не означало, що можна допускати безладдя.
— Так, громадяни, тут сьогодні хіба «Чапаєва» привезли? — гаркнув начальник розшуку, на ходу картинно поправляючи хрустку портупею, яка оперізувала новенький підполковничий кітель. — Чи, може, інше яке кіно, про Орлову чи Крючкова? Ану — ррозійшлися! Тут місце пригоди, вашу мать! Лишаються лише свідки. Свідки є? — він зупинився перед натовпом, звертаючись спочатку до всіх, а потім повторив це саме запитання Пархомчуку. З юрби ніхто не зголосився, дільничний розвів руками:
— Де там ті свідки… Крик Пилипків ті, хто поруч живе, чули. Так нічого ніхто не бачив, уже розпитали…
— Тоді тим більше — всім стороннім залишити територію! — наказав Соболь.
Автоматники тим часом хвацько стрибали через борти кузова не землю, поправляли зброю на плечах, розосереджувалися півколом і ніби ненавмисне почали насуватися на людей, відтісняючи їх від клубу. Сам факт наявності автоматників, а заразом — їхній погрозливий вигляд спонукав народ чимшвидше розійтися кожен у своїх справах. Але Соболь знав: хоч сьогодні середа, звичайний робочий день, місцеві жителі говоритимуть про вбивство блаженного до вечора, а потім — завтра, післязавтра, весь найближчий місяць, аж поки вбивцю не знайдуть. І тоді це дасть нову поживу для місцевих пліток, версій та навіть легенд.
На невеличкому майданчику біля входу в колишній поміщицький будинок лишилися Соболь, його супутники, дільничний, голова сільради Степан Рокитко, парторг Василь Лукашенко, сільський лікар Микола Генчук, з-під фуфайки якого визирав білий халат, і не відомий підполковникові молодий русявий хлопець. Виглядав він років на двадцять п’ять. Сіра ватяна тілогрійка розстібнута, під нею — линяла від частого прання гімнастерка. На ногах — зелені армійські штани, заправлені у старанно начищені офіцерські чоботи. Руки хлопець тримав у кишенях, але щойно підполковник зупинив на ньому погляд, витягнув їх і означив стійку «струнко».
— Начальство ваше знаю. А це? — Соболь кивнув на русявого. — Місцевий молодіжний активіст?
— Щось на зразок того, — виступив уперед Пархомчук. — Людей бракує, товаришу підполковник, ось і залучаю добровільних помічників. Власне, одного помічника. Фронтовик, офіцер, людина досвідчена, ви не дивіться…
— Чому ж? Якраз дивитися треба, хто біля міліції крутиться. Особливо — в подібні моменти, — Соболь втупився поглядом у русявого, але хлопець витримав погляд, вправно виструнчився, доповів за уставом:
— Старший лейтенант Гармаш для подальшого проходження служби прибув!
— У тебе, старшино, офіцер підлеглий? — перепитав Соболь.
— Тут гражданка, товаришу підполковник, — відповів Гармаш замість дільничного. — Я на війні до офіцера дослужився, тепер зовсім інші обставини. Помічник дільничного, звання ні до чого не зобов’язує. У нас тут із фронту рядові й сержанти повернулися, так мені з них що — взвод збирати і командувати тут?
— Логічно, старлею, логічно. Тільки що це за посада у вас — помічник дільничного? Нібито не пригадую такої. Може, Данилівка взагалі свою міліцію організує з числа демобілізованих? Ти, старлей, у районному військкоматі на облік став?
— Відразу як повернувся.
— І тобі що, ніякої служби не пропонували? Для офіцера завжди на гражданці зайняття знайдеться.
— Це — моя ініціатива, — виступив наперед Рокитко. — Ми тут порадились і вирішили: молоді й без того після війни менше повернулося. Не віддамо, лишиться в своєму колгоспі, бригадиром його вирішили поставити. Є в нас тут бригада…
— Не в спідницях часом? — поцікавився Соболь.
— При ділі хлопець, — Рокитко вирішив не вдаватися в подробиці. — Теслює разом із батьком. А пару місяців тому ми порадилися й вирішили: нема чого справді бойовому офіцерові-розвідникові сокирою цюкати. Краще хай допомагає за порядком стежити…
— У вас тут непорядок? — зіграв здивування підполковник. — До цього випадку, я маю на увазі?
— Для чого ці розмови? — Гармашеві набридло бути пасивним слухачем, адже незрозумілі йому суперечки точилися довкола його особи. — В чому ви тут бачите кримінал, товаришу підполковник?
— Ти, синку, не поспішай, — Соболь окреслив багатозначну посмішку. — Я коли захочу — знайду тобі кримінал. Просто в нас людей із бойовим досвідом у міліції не вистачає, а тут кадри задурно пропадають. Тесля… Щось я не знаю про таку посаду для теслі — заступник чи помічник дільничного уповноваженого. Скажи ти — розвідник… Правда — розвідник?
— Перший Український фронт, полкова розвідка, командир розвідувальної роти. Документи показати?
— Встигнеш, — Соболь відчув, що розмова заходить не лише далеко, а й у зовсім не потрібне русло.
Він сам у сорок першому просився на фронт. Його лишали в Тюмені начальником міліції. Він перестав тероризувати військкома тільки після того, як лишився на своїй посаді — ловити бандитів для Клима Соболя було справою більш звичною, аніж здійснювати загальне керівництво, нехай це навіть сприяло кар’єрному зростанню.
І ось тепер, коли з фронту поверталися люди, котрі за чотири останніх роки побачили й пізнали більше, аніж він, підполковник Соболь, за двадцять, йому ставало від цього трохи прикро. Звісно, правду казав тоді військком — своє Соболь уже одного разу повоював. Саме тому підполковник тримався з ветеранами, особливо такими молодими, насторожено.
Вони просто некеровані. Вони досі відчувають себе на передовій, вони звикли до законів воєнного часу. Для них не існує авторитетів, окрім, можливо, їхніх бойових командирів. Вони — реальна сила, і не дай Боже сила ця спрямується не в тому напрямку, в якому потрібно. Свою власну невикористану на колчаківському фронті енергію Клим Соболь зміг спрямувати в потрібне русло. Тепер перед ним стоїть хлопець, якому набридла війна, але ще не набрид стан війни.
— Устигнеш, — повторив Соболь. — Ми ще поговоримо з тобою докладно, старший лейтенанте Гармаш. Як тебе звати, до речі?
— Павлом.
— Ну, так що тут сталося, Пашо? Можеш розказати, показати?
— Нема чого особливо розводитися, — Гармаш глянув на Пархомчука. — Коли ми прибігли сюди, Пилипко в калюжі крові біля вікна лежав. Отам, — він показав рукою, — кров іще залишилася на грязюці. Ніхто не ходив, за цим ми простежили.
— Молодці, — зітхнув Соболь. — Далі що, далі! Хто з пораненим говорив?
— Я. Дільничний побіг до лікаря, тоді — у район дзвонити, я Пилипкову голову в себе на колінах тримав…
— Нікого не бачили?
— Ми — ні. Пилипко бачив. Вам же, я думаю, доповідали.
— Значить так, Гармаш. Ти, хоч і бойовий офіцер, але яйця мені тут не мороч. Доповідай по суті — потерпілий говорив із тобою?
— Можна сказати, так.
— Що значить — «можна сказати»?
— Те й значить. Лежить, ротом повітря ловить, наче риба на березі, дихає хрипко. Потім раптом очі широко розкрив, дивиться на мене й каже: «Спиря приходив… Болю робив…» Кілька разів оте «Спиря» повторив. «Спиря» і «боля» — два слова в нього було. Я питаюся: «Який Спиря, хто такий Спиря, де він, який він?» Коли Пилипко наче видихнув: «Ро-ого-ого-жин! Спиря!» потім у нього з рота кров пішла, вирубався тут же, очі закрив. Ну, тут уже доктор наспів, дільничний. Я йому, ясна річ, усе переказав. Ось і все.
— Коли він прийшов до тями? — Соболь глянув на Генчука.
— Більше не приходив, — почулось у відповідь. — Так і помер.
— Ну, і які думки? Сподіваюся, всі присутні знають, про кого саме говорив ваш Пилипко?
— Тому я розпорядився повідомити безпосередньо вас, — знову вступив у розмову Пархомчук. — Особливо небезпечний злочинець Спиридон Рогожин уже десять років як покійник.
— Я навіть можу показати, де його закопали, — Соболь видобув із кишені штанів пачку «Казбеку», розкрив її, пропонуючи курити всім охочим. Пригостилися лише його опери, криміналіст та старшина. Трохи повагавшись, узяв цигарку й колишній розвідник.
Він же витяг із кишені гімнастерки масивну американську запальничку, піжонисто клацнув кришечкою, добуваючи блакитний вогник. Соболь гмикнув, підкурив, почекав, поки інші так само прикурять.
— Ану, похвалися.
Гармаш не без гордості поклав запальничку на простягнену долоню підполковника. Той покрутив її в руках, кілька разів клацнув, милуючись вогником, не без жалю повернув її власнику.
— Подобається?
— Нічого, — Соболь випустив сизий дим через ніздрі, не стримався — демонстративно подивився на свій наручний годинник зі срібним циферблатом, предмет таємної і явної заздрості, всіх друзів та колег. — Але до справи: чому психічно хворий Полєтаєв опинився біля клубу, чому назвав своїм убивцею саме Рогожина і, нарешті, хто і за що міг на нього напасти?
— Пилипко тут сторожував, — пояснив Рокитко.
— Дурник сторожив клуб? — перепитав Соболь. Справді, місцеве самоврядування в Данилівці зайшло, на його думку, аж надто далеко. Бойові офіцери допомагають дільничному, сільські ідіоти подалися в сторожі…
— Ну, не такий він уже й дурник, — у голосі голови чулася образа. — Ви, думаю, знаєте, відколи й чому Пилипко таким став. До іншої роботи він не придатний, єдина племінниця від запалення легенів іще в сорок третьому померла. Треба ж людині за щось жити, не по дворах же він жебрати буде. Ось і поставили його сторожем у клуб. Робота якраз для нього: відчинив, зачинив, недопалки після зборів чи кіносеансу прибрав. Зате якісь трудодні нараховуються. Все чоловік при ділі.
— Що красти з клубу? Червону скатерку? Портрети товаришів Леніна, Сталіна чи бюст товариша Карла Маркса? — додав парторг Лукашенко. — У нас тут крадіжки — взагалі рідкість, ви ж самі знаєте. А якщо і трапляються різні такі непорозуміння, у нас на те своя влада, — він кивнув на дільничного.
— Влада у нас, товаришу партійний секретар, у всіх одна, — суворо нагадав йому Соболь. — І ви, як комуніст, мусите це знати, — він хотів додати, що й без цього уточнення здогадується — в Данилівці таки справді своя, і лише формально, за зовнішніми ознаками — радянська влада, але вчасно стримав емоції, зараз вони тут ні до чого. — Але хтось же таки поліз до клубу серед ночі й ударив сторожа ножем. Це можна якось пояснити?
Гармаш кахикнув і виступив наперед.
— Дозволите, товаришу підполковник?
— Що, розвідко, є міркування?
— Так, просто певні припущення. Зі свого досвіду можу дещо сказати…
— Ну, не тягни кота за яйця, — заохотив його Соболь.
На Павла дивилися десять пар очей. Але він зовсім не тушувався — так само очікувально на нього дивилися полковники й генерали, коли його група черговий раз поверталася з-за лінії фронту.