— Значить, так, — він сильною затяжкою добив цигарку, кинув «бичка» на землю, притоптав його носаком чобота. — Не знаю, який там привид бив ножем нашого Пилипка, але він, я думаю, або має, або мав у своєму земному житті, — Павло посміхнувся, — спеціальну диверсійну підготовку.
— Що-що?
— Сторожа вдарили ножем так, як звичайно б’ють диверсанти, — терпляче пояснив Гармаш. — У вбивці добре поставлений удар, він не абияк бив, мітив точно в серце, — зігнувши правицю в лікті, розвідник стиснув кулак, коротко замахнувся і зробив так само короткий різкий рух, імітуючи удар. — Подібних ран я набачився, можете мені повірити. Вбивця не розрахував одного: з верхнього одягу в нашого Пилипка є лише старий, але ще цілий і теплий кожух. Він його навіть улітку іноді знімати забував.
— То й що? До чого тут кожух?
— Він загальмував удар, так би мовити, затримав його. Тому сторож устиг крикнути. Вбивця, думаю, не чекав такого, він же звик діяти безшумно. Висмикнув ножа й утік. Не добив Пилипка. Тому він прожив іще трохи, навіть зміг назвати нам ім’я. Ну, ось приблизно такі припущення. Можна ще цигарку?
Встановлення особи привида
Труп Пилипа Полєтаєва поклали на столі в лікарні. На прохання Соболя лікар відгорнув верхній край простирадла, і підполковник побачив на диво спокійне умиротворене обличчя. Очі вбитому закрили, руки склали хрестом на грудях.
Сам зовнішній вигляд трупа ніяк не подіяв на Соболя. Він звик дивитися на понівечені насильницькою смертю людські тіла. Зашкарублу оболонку підполковницького серця шкрябало інше: він дуже рідко стикався з такою безглуздою смертю. Адже вбити Пилипка-дурника все одно, що вбити дитину. Хоча, за підрахунками Соболя, данилівський блаженний лише на два-три роки молодший за нього.
Фактом свого існування Пилип Полєтаєв нагадував не лише Соболю, а всім сільським старожилам один випадок із часів громадянської війни, за згадку про який той, хто згадав, і ті, хто це слухав, могли поплатитися життям. Далі Сибіру, ясна річ, не зашлють, через те «ворогів народу» часто розстрілювали просто після швидкого суду в Тюменському чи Томському НКВС. Тих, на кого було шкода кулі, засилали куди-небудь під Салехард — там «вороги народу» помирали повільно, але так само напевно.
Власне, Пилипа Полєтаєва ніхто не чіпав через те, що він був сільським дурником. Вірніше, став сільським дурником після того, як відмовився віддавати червоноармійцям свого коня на потребу боротьби з Колчаком, за що вони тут же, в нього на очах, згвалтували його молоду вагітну дружину. Пилип був дуже сильним хлопцем, тому його тримало відразу троє міцних вояків, поки решта робили свою справу. Всі вони були п’яні й люті. Коли жінка вже перестала кричати й бійці побачили кров, вони просто застрелили її на очах у чоловіка. Пояснили свої дії дуже просто — вони виявили й покарали колчаківських посібників. Стріляли й у Пилипа, та він, собі на горе, лишився живим. Тільки з тієї пори втратив розум, хоча з часом ніби міг виявляти всі ознаки нормальної, розумово повноцінної людини, та свідомість його все одно була переважно затьмарена.
Однак людей довкола себе він упізнавав, отже, переплутати якогось Ваню з якимось Петею, чи взагалі чоловіка з жінкою він аж ніяк не міг.
Офіційно дружина й ненароджена дитина Пилипа Полєтаєва вважалися загиблими від рук білогвардійців, ворогів радянської влади і трудового народу. Сам Пилипко, ясна річ, ані підтвердити, ані заперечити цього не міг. Просто ховався кудись подалі, коли бачив людей у військовій формі. Про цю історію рекомендували не згадувати вголос, і вже років через десять навіть ті, хто бачив розправу на власні очі, почали сумніватися — а чи справді то були мужики з червоними зірочками на кашкетах? Власне, ця причина стала однією з багатьох, що змусили партійне керівництво району та області сприяти чимскорішому заселенню Данилівки переселенцями, читай — чужинцями. Як вони скористалися з ситуації, Соболь уже знав.
Батьки Пилипка давно померли. Жив він із сестрою, але підгодовувало його практично все село. Силу свою він не втратив, на відміну від розуму, тому охоче рубав дрова і взагалі допомагав по господарству кожному, хто попросить. Особливо любили добродушного й завжди веселого Пилипка діти. З ними блаженний міг гратися цілими днями, тож дітвора, вважаючи його, мабуть, рівним собі за розумовими здібностями, ходила за дурником табуном. Пилипко вирізав дітям свистунів, фігурки звірів, майстрував ляльок, плів батіжки, навчився робити планери, запускав повітряних зміїв.
Стоячи зараз над трупом Пилипка, начальник карного розшуку Соболь зайвий раз відзначив сам для себе: у сільського дурника не могло бути не лише ворогів, а навіть звичайних недоброзичливців. Так само погоджувався з тим, що красти в клубі справді нема чого. То що виходить — той, кого Пилипко впізнав як Спиридона Рогожина, прийшов для того, аби вбити місцевого божевільного?
Маячня.
Соболь махнув рукою, даючи докторові Генчуку команду загортати простирадло, і неквапом вийшов на двір. Просто на порозі лікарні мало не зіштовхнувся з головою сільради. Рокитко спішив повідомити — обід готовий. Бо вбивство нікуди не дінеться, тоді як борщ точно захолоне. Борщ так борщ, вирішив Соболь. Усе одно обмізкувати ситуацію треба, так уже краще робити це за столом.
Проходячи повз клуб до приміщення сільради, де гостям накрили стіл, підполковник звернув увагу: автоматники, оточивши місце пригоди, вочевидь нудилися і навіть не відганяли від себе цікавих дітлахів. Криміналіст уже мив руки біля бляшаного рукомийника, Пархомчук і незмінний Гармаш сиділи на лавці біля стіни.
— Ну? — з порога звернувся Соболь до експерта, хоча на особливі сюрпризи після заяви колишнього командира розвідників не сподівався.
— Жодних «пальців». Не знаю, може, вбивця і хапався за щось рукою… За стіну, одвірок… Словом, тут глухо. Маємо чіткий відбиток підошви, просто біля входу. Чобіт, розмір сорок три. Наші опери вже пішли по селу шукати подібні чоботи, візерунок на підошві характерний. Але навряд чи це хтось із місцевих наслідив, — криміналіст старанно витер руки полотняним рушником, для чогось подивився на залишені після себе мокрі сліди. — Ну, звісно, заодно розпитають людей. Може, справді хтось аж так сильно зненавидів потерпілого…
— Ти в це віриш?
— Ні, — признався експерт.
— Правильно. І я не вірю. Нема нікому тут потреби різати дурника ножем. Тим більше, — Соболь перевів погляд на Гармаша, — нема чого в цих краях робити диверсантам.
— Так само — привидам, — Павло витримав погляд підполковника. — Я лише сказав, що думаю, вам вирішувати далі.
— Сідайте, сідайте, — заметушився Рокитко. — Хлопці ваші потім підійдуть, служивим — сухим пайком…
— Обійдуться вони без сухого пайка, — буркнув Соболь, вмостився за столом, Рокитко присів поруч, експерт — із іншого боку, підтягнулися старшина й колишній розвідник. Пархомчук узявся насипати густий наваристий борщ в алюмінієві полумиски, Гармаш украяв кожному чималий кусень хліба, нарізав сала, підсунув до центру столу миски з квашеною капустою, солоними грибами, а Рокитко, нікого не питаючи, розлив по гранчаках самогон. Випили не чаркуючись, кілька хвилин мовчки закусювали, потім Рокитко знову взявся наливати. Стиснувши свою склянку в кулаку, Соболь промовив, здавалося, сам до себе:
— Кого міг побачити цей нещасний дурник? Дізнаємося — кого, будемо знати, як він тут опинився і заради якої холери в клуб поліз. Так чи не так?
— Так, — відповів за всіх Гармаш, випив, занюхав чорною скоринкою, переламав її навпіл, поклав до рота, замислено пожував: — Я ось не знаю, бо малим тоді був — цей ваш Рогожин перетинався з Пилипком хоч раз? Він же, наскільки я знаю, то сидів, то від міліції ховався.
— За Спирку Рогожина, старлею, я тобі й усім вам, — Соболь обвів співтрапезників рукою, — можу до ночі байки травити. Але ти правильно запитав, синку, — він так само випив, проковтнув кілька ложок борщу, обтер тильним боком долоні губи. — Біографія в Спирки почалася ще при царському режимі. Тоді вперше посадили, за які такі гріхи — зараз не згадаю. Революція його випустила, і вже аж після війни, коли вже нова влада міцно на ноги стала, про нього згадали, зловили його і знову посадили. Здається, років на п’ять. Відсидівши, Спиридон додому повернувся, сюди, в Данилівку. Кажуть, тоді мамка його ще жива була. В неї жив якийсь час, потім поховав стару — і знову за своє. Відтоді в селі його не бачили, але, з усього виходить, якийсь час Спирка по селу пересувався досить вільно. І з місцевим дурником розминутися не міг. Той, як ми знаємо, людей пізнавав…
— Ось і я про що! — перервав старшого за званням Гармаш. — Скільки Рогожину могло бути, скажімо, років двадцять тому? Чи, може, трошки більше…
— Не більше, — відмахнувся Рокитко. — Ми тоді сюди саме перебралися. Я навіть трохи пригадую цього Спирку. Старі люди казали — єгерів синок, із тюрми повернувся. Ще боялися тоді, аби щось не той…
— Значить, — розвивав думку Гармаш, — Пилипко пам’ятав Спиридона молодим. І побачив він уночі чоловіка, дуже схожого зовні на молодого Рогожина. Таке можна припустити?
За столом запала мовчанка, потім криміналіст обережно глянув на Соболя.
— У цьому, Климе Федотовичу, справді щось є… В усякому разі, думати легше — привиди відпадають.
— Тут ти правий, — Соболь узяв гранчак, замислено покрутив його в руці, потім спідлоба зиркнув на Павла: — Ну, раз ти в нас такий тут розумний, валяй далі. Сам хоч додумався?
— Сам, — Гармаш поклав до рота решту скоринки, прожував, потарабанив пальцями по столу. — Далі дуже просто: хто може бути схожим на Спиридона Рогожина, причому — молодого? В селі таких точно немає. Двійник відпадає. Припускаємо, молодший брат або…
— Син, — підполковник Соболь і опустив на стіл важкий кулак. Брязнув посуд, Рокитко встиг притримати пляшку. — У Спирки синок був, за моїми прикидками — десь твого віку, старлею. А ти мені в сини годишся, отже, років на двадцять за Рогожина молодший. Спиридонів синок може в цих краях об’явитися за якоюсь бідою?
— Запросто! — відповів за всіх Пархомчук. — Ось тільки де він раніше ховався?
— Цього, старшино, ніхто не знає, — розвів руками Соболь. — Коханка Спирчина не зовсім місцева. Тут недалечко Пронин хутір, знаєш? — дільничний кивнув. — Там вона й жила, Любка Хорошилова. Нас усіх на тому хуторі колись мало не постріляли… Словом, куди вона з сином Федьком подалася, невідомо. Рогожина застрелили, жінки з дитиною не знайшли. Я того малого в очі не бачив, але припускаю — на батька Федір може бути схожим. То до чого ми тут домовилися? — підбив він підсумок розмови. — Пилипко-дурник побачив молодого Рогожина, прийняв Федора за Спиридона, звідси вся каша заварилася. Виглядає, що так і було. Чи в когось інші міркування?
— Раз ніхто не знає, куди свого часу зникли жінка з хлопчиком, то цілком може бути, що хлопчик цей, Федір Рогожин, непогано лягає в мою, — Гармаш затнувся, — гм, нашу схему про диверсанта.
— Поясни.
— За всіма прикидками, Федір Рогожин на початку війни доріс до призовного віку. Добре, якщо він батьковими слідами пішов, і в нього в міліції відбитки пальців брали. А коли ні — перевірити, де воював Рогожин і як він воював. Якщо… якщо взагалі воював… І якщо жив під прізвищем Рогожин, а не носив прізвище матері. Ну, тут роботи вистачить.
Після слів Гармаша за столом запала тиша. Її порушив Рокитко, булькаючи самогоном по склянках.
Будинок поміщика
Група поїхала під вечір. Соболя після отриманої інформації гнала вперед жага дії, та він усе одно не заспокоївся, поки оперативники не обійшли кожен двір. Особливо він вимагав поцікавитися старожилами — раптом виявиться, що хтось підтримував свого часу зв’язок із Рогожиними. Зокрема — зі Спиридоном. Та злі й тверезі опери повернулися ні з чим. Після того, як Рогожин став особливо небезпечним злочинцем, визнавати знайомство з ним автоматично означало підозру в посібництві. До того ж із певного часу Рогожиних у Данилівці почали взагалі цуратися.
— Тут у ведмедях уся штука, — спробував пояснити Соболю один із оперативників.
— У яких ведмедях? Ти що, п’яний? — суворо глянув на підлеглого підпилий начальник карного розшуку.
— Мені пояснили дещо. Як би це сказати… Гм… — опер сам розумів, що збирається ляпнути дурницю, але все ж таки не стримався: — Кажуть, батько нашого Рогожина, Силантій, з нечистою силою знався.
— А ведмеді тут яким боком?
— Ну… Кажуть, Силантій Рогожин часто на ведмедя ходив і живим лишався. Зате звіра бив, аж тайга шуміла.
— Не свисти — тайга-а шуміла!
— Мені говорять — я повторюю, — образився опер. — Тунгуси вірять, що ведмеді — це боги, котрі грішили, й за це їх у ліси Господь вигнав, дав їм ведмежу подобу. Вбити ведмедя може лише той, кому Він це дозволяє. Але якщо людина починає грішити й тим самим продає душу нечистому, Бог насилає на нього ведмедя, наче карає. А Рогожина-старшого, кажуть, ведмідь заламав…
— Тьфу, слухаєш тут народні казки, замість того, щоб мені убивцю ловити! — Соболь важко підвівся з-за столу. — Гаразд, поїдемо ми. Ви тут, старшино, теж дивіться. Може, лишити вам пару автоматників на випадок, якщо цей самий привид Федько знову захоче когось зарізати?
— Немає потреби, я так думаю, — спокійно відповів Пархомчук. — Ми тут у разі чого своїми силами…
— Дивіться мені! — Соболь напівжартома помахав кулаком, потиснув кожному руку і спритно, ніби й не випив щойно сам у загальній кількості пляшку міцного самогону, заскочив у кабіну. Бійці вже сиділи в кузові, туди ж залізли експерт та незадоволені оперативники. Їм пощастило найменше — начальство раптом заквапилося додому, і поїсти мужикам просто забракло часу. Старшина тицьнув одному з них шмат сала і хлібину, виявляючи солідарність.
Щойно полуторка від’їхала, Рокитко, не криючись, кілька разів перехрестився.
— Чого хрестишся? — буркнув Генчук. — Тепер не відчепляться… Це ж треба так…
Вони подивилися один на одного й вирішили не розвивати тему далі. Та Гармаш, котрий стояв трохи осторонь, розумів усе й без зайвих пояснень. Так само, як дві третини мешканців Данилівки: менш за все переселенці з України, котрі тікали подалі від голоду та інших «принад» радянської влади, хотіли, щоб сюди зачастила міліція з району. Можете бути певними — за подібних обставин місцевий НКВС теж не сидітиме, склавши руки.
Народившись уже тут, у Сибіру, Павло, як і більшість таких, як він, спочатку не розумів, чому батьки, сусіди, друзі, знайомі та просто нові люди, котрі час від часу приїжджали в Данилівку й починали тут будуватися й заводити господарство, вдома говорять українською, зате на людях, навіть коли збираються лише своїм гуртом, старанно промовляють російські слова. Поступово хлопцеві все стало ясно. Радянська влада була вже всюди, але по деяких сибірських селах, відділених одне від одного тайговими стінами, прапор на сільраді, колгоспне хазяйство, трудодні та портрети Леніна й Сталіна зовсім не означали, що принципів цієї самої влади дотримуються всі, хто там живе. Їхньої Данилівки подібний здогад Павла стосувався в першу чергу. Він бачив, як українці, що оселилися тут раніше, і ті, хто перебрався сюди згодом, тримали дивну мовчазну змову. Вони ніби зачаїлися, натягли маскувальні сітки і чогось вичікували, до чогось готувалися.
Словом, українці, з яких складалося дві третини населення сибірського села Данилівка, радянську владу не любили. Саме усвідомивши це для себе, вони подалі заховали свою неприязнь. Адже навіть за подібні думки за умови, що їх вдасться прочитати, кожному загрожувало мінімум десять років таборів. Без права на дострокове звільнення. Через те люди тут навчилися читати думки одне одного. Це дозволяло не промовляти їх уголос.
— Цікаво, хто це їх про ведмедів просвітив? — вирішив він змінити тему розмови.
— Дід Тимоха, — відмахнувся Пархомчук. — Мало він вам, малим, казок порозказував? От уже ж язик у діда, чисте тобі відьмацьке помело!
— Завели тут! — роздратовано глянув на старшину Рокитко. — Один про нечистого, другий про відьмаків… Догавкаємося ми, я так собі бачу. Ось вам вовк із лісу вже прийшов…
— Або ведмідь із тайги! — весело відповів Павло. — Насилають його, як кару на нас, грішних. Треба в діда запитати, за що.
— Піди, піди, хай він іще тобі тюльку потравить! — старшина ляснув його по плечу.
— Мені, мужики, інше інтересно. Хай із Рогожиними цими, хрін їх бери, люди не спілкувалися. Але ж і Любка з Прониного хутора не відлюдницею жила. Хлопчиська цього мусить хтось та й пам’ятати. Поїду, мабуть, я завтра туди.