— Обережно! — повторив Кольцов. — Ви ж знаєте мене менш як півгодини, а вже провокуєте до небажаних висновків стосовно своєї особи. Повірте, вам краще виконати наказ і забути всю цю історію. Нехай у нашого відомства тепер голова болить.
«А й то правда! — подумав Соболь. — І чого оце я пнуся хрін знає куди? Баба з воза — кобилі легше!»
Він віддав усі необхідні розпорядження по телефону, потім трошки подумав і вийшов з-за столу, обсмикуючи кітель.
— Тоді останнє запитання: чому наказ прийшов із Томська, а не від нашого управління? Ви не думайте нічого, я знаю підпис полковник Северина, Тюмень лише недавно стала центром області…
— Ось ви самі собі й відповіли. Не знаю, що там вирішує начальство, в мене лише наказ, і я мушу його виконати. У Томську ваш Доброхотов так само довго не затримається. На літак — і в Москву.
— Ви до самої Москви його супроводжуєте?
— Аби ж то… Тільки до Томська, товаришу підполковник. Тільки до Томська…
— Значить так, товаришу майор, — Соболь діловито обсмикнув кітель. — Для забезпечення всебічного успіху нашої маленької операції я поїду з вами. В якості начальника конвою. Цього мені навіть ваше начальство заборонити не може.
— Не заперечую, — якщо Кольцов і вагався, то лише кілька секунд.
— На чому їдемо?
— Я з машиною.
— Чорний ЗіС біля входу?
— Так точно.
— Машину бачив, шофера не помітив.
— Я сам за кермом, товаришу підполковник. У мої повноваження входить можливість користуватися приватним автомобілем. Не завжди можна довірятися водієві.
— Ти глянь, яка у вас контора серйозна. А як же я та мій конвой? Ми ж так само, виходить, сторонні особи в цій, гм, операції.
— З вами я дістануся лише до Томська. Звідти вас відправлять назад. Інформації у вас мінімум, — нарешті майор Кольцов спромігся на посмішку. — Бачите, ви справді сторонні, ще й не з нашого відомства. І потім — вам воно треба, чужими складностями голову забивати?
Дзенькнув телефон. Соболь приклав трубку до вуха, коротко відповів: «Добре», опустив її на важіль, одягнув кашкета.
— Затриманий готовий. Можемо їхати. Підженіть машину на задній двір, вам охоронець покаже, куди.
У дворі управління на них уже чекав Прохор Доброхотов. Руки скуті наручниками за спиною. Худенький «сидір» із його речами тримав один із конвойних. Викликати тюремний конвой Соболь не міг — поки затриманого тримали в управлінському КПУ, його охорону забезпечувало управління. Уже в тюрмі йому належить зовсім інше конвоювання. З КПУ Помийника супроводжували двоє міліціонерів у сержантській формі. Для такого серйозного випадку Соболь розпорядився видати їм автомати ППШ. Сам він узяв ТТ і запасну обойму.
Арештованого посадили назад між охоронцями. Підполковник сів поруч із водієм. Кольцов спокійно запустив мотор, і ЗіС виїхав з двору.
— Я хочу глянути, де ви відкопали тіло, — промовив майор за кілька хвилин.
— Чого ж ви мовчали? — прохання дебешника чомусь трошки роздратувало Соболя.
— А в чому проблема?
— Нічого особливого. Просто нам їхати в інший бік. До міського звалища.
— То керуйте.
Майор розвернув машину, і скоро вони виїхали до потрібного їм місця. Останні будинки лишилися позаду, годинник показував лише пів на одинадцяту ранку. Чомусь Соболь згадав, що не встиг віддати заступникові жодних розпоряджень на час своєї відсутності. Лише поставив його до відома, куди поїхав і коли повернеться. Дивно, але тутешній криміналітет, стривожений міліцейською активністю, на якийсь час згорнув активну діяльність. Через те спостерігався незвичний у цих північних краях спокій. За останній тиждень — жодного вбивства, якщо не рахувати одного алкоголіка, котрий стукнув співмешканку, таку саму алкоголічку, чавунною праскою по голові, й одного удару виявилося досить, аби…
— Зупинимося на хвилинку. Давайте вийдемо, я хочу сам подивитися, де саме знайшли тіло.
Кольцов першим вибрався з машини. За ним — Соболь. Конвойні на задньому сидінні не поспішали, і майор жестом наказав їм так само виходити. Але коли один із міліціонерів почав цупити за собою Доброхотова, дебешник заперечливо похитав головою:
— Хай сидить. Він мені зараз не потрібен.
Конвоїри підступили до Соболя. Тепер вони стояли поруч, майже впритул один до одною.
Підполковник першим уловив дивний рух правиці Кольцова, спрацювала підсвідомість, його рука вже лапнула кобуру, та майор виявився на диво спритним. Соболь іще тільки витягав пістолет, а Кольцов уже стріляв.
Перші дві кулі влучили підполковнику Климу Соболю в груди.
Конвоїри навіть не встигли підняти автомати. Вони тримали їх на плечах, так і попадали, звалені кулями блакитноокого. Підійшовши до лежачих упритул, він витягнув ТТ з кобури підполковника, зсунув запобіжник і послав по кулі в кожну голову. Подивився на зіщуленого в машині злодія, спокійно заховав пістолет підполковника в кишеню, свій наган із порожнім барабаном викинув у канаву, повну брудної смердючої води. Потім старанно обшукав кишені всіх трьох. Знайдені документи так само кинув у воду. Намацавши в нагрудній кишені кітеля Соболя щось тверде й невеличке, поліз туди рукою і витягнув запальничку.
Американська.
Цікаво, де міліцейський підполковник здобув цей трофей? Такі запальнички він бачив у американських солдатів. Але це навряд чи трофей: Соболь, здається, не воював.
Підкинувши запальничку на долоні, чоловік зі справжніми документами майора МДБ Павла Кольцова поклав її собі в кишеню штанів. Тепер це його бойовий трофей.
Фальшиві документи на прізвище Мітін він спалив, щойно отримав від резидента надійніші. Справжній майор Кольцов зник два роки тому. Його вже перестали шукати, сім’ї він не мав, друзів, як і переважна більшість працівників органів держбезпеки, не нажив. До того ж документи старшого офіцера МДБ в Сибіру виглядали найбезпечнішими — залякані цим страшним сполученням із трьох літер радянські люди не ризикнуть не те що перевірити справжність цих документів, а й навіть подумати про те, що вони або особа їх пред’явника може підлягати бодай найменшому сумніву. Документи офіцера держбезпеки мусили захистити його в цій країні краще за будь-що.
Для остаточного перетворення на майора Кольцова йому знадобилася форма. Тут вийшов невеличкий прокол — форму йому знайшли на один розмір більшу. Але мало яку форму носитиме офіцер МДБ!
Резидента, який чекав на нього в Тюмені, заслали в ці краї три роки тому, під час війни. Фронтовик, інвалід, без двох пальців на правій руці (їх йому відтяли в школі підготовки агентів), він не викликав жодних підозр і весь цей час обживався, спочатку з нетерпінням чекаючи, коли ж його «розконсервують» німецькі господарі. Коли війна скінчилася, жив надією, що про нього забули. Але дізнавшись, що німці передали його новим господарям, американцям, не дуже засмутився. Америку агент вважав більш надійним партнером.
Із його допомогою новоспечений Павло Кольцов дізнався про всі колишні кримінальні контакти Рогожина-старшого. Несподіванкою стала чутка про вбивство Федора Рогожина і зізнання вбивці. Лишилося перевірити все особисто. Інакше «чистильник» не діяв.
Він не збирався вбивати начальника карного розшуку спеціально. Аби той не захотів поїхати з ним, лишився б живим. Кольцов узагалі вважав, що йому пощастило: убивцю не встигли перевести в тюрму. Звідти його викрасти було б набагато складніше.
Тепер лишалося допитати його. «Чистильник» не бачив тут нічого складного. Цей чоловік не виглядає міцним горішком. Не потрібні навіть особливі зусилля, аби змусити його говорити. Кольцов бачив багатьох кримінальних злочинців, і Прохор Доброхотов усім своїм виглядом викликав у нього лише огиду. Тоді як до Соболя він устиг проникнутися певною повагою.
Та різниці між ними немає. Як один, так і другий мусять померти.
Кольцов прочинив задні дверцята ЗіСа, вмостився біля переляканого злочинця. Витягнув пачку «Казбеку», клацнув своєю новою запальничкою, застромив цигарку в губи Помийнику, підніс вогню. Полонений затягнувся, закашлявся. Кольцов дбайливо поляскав його по спині. Цигарка випала з рота на підлогу, «чистильник» наступив на неї носаком хромового чобота.
— Жити хочеш?
— А ми хіба не того… Не домовлялися?
— Не знаю, з ким ти там домовлявся і про що. Зі мною теж можна домовитися. Давай не тягнути часу, почнемо все від самого початку. Сам розкажеш чи тобі допомогти?
Кольцов ледь поворухнув рукою — і гарячий гострий біль раптово розпоров низ живота полоненого. Він відчув, як забракло повітря, в очах стало темно, та біль ущух так само раптово, як з’явився. Дихати стало легше, чорнота перед очима розвіялася, Помийник знову побачив просто перед собою обличчя свого рятівника… чи мучителя.
— Ну? Досить?
— Досить… Скажу…
— Що скажеш?
— А що т-треба?
— Усе від початку. Ти вбив Федора Рогожина?
Розповідь вийшла на диво короткою. Кольцов щиро пошкодував, що поспішив застрелити Соболя. Хоча… навряд чи міліцейського підполковника вдалося б так швидко змусити говорити, якби це взагалі йому вдалося. Треба викручуватися власними силами.
Поставивши полоненому ще кілька потрібних йому питань, Кольцов вирішив не витрачати на Помийника патрон. Коротко замахнувшись, ударив його по горлу ребром долоні, скривившись від бридкого хрускоту хрящів та хребців.
Трохи подумавши, від’єднав диск від одного автомата, другий, заряджений, кинув на підлогу машини, собі під ноги. Пістолет Соболя поклав спереду на пасажирське сидіння. Потім поскидав трупи в канаву, туди ж закинув зайвий ППШ. Краще, звичайно, все це закопати, але процес забере досить багато часу. З того, що Кольцов почув від Помийника, він зробив висновок — треба поквапитися.
Доведеться, мабуть, самому занурюватися в сибірську тайгу. Але колишнього бойскаута ця перспектива не лякала. Спочатку його натаскував на таку науку скаутмайстер Джек Слейтер, згодом він поглибив скаутську підготовку, коли опинився серед обраних курсантів однієї з перших американських розвідувальних спецшкіл.
Навряд чи сибірська тайга чимось відрізняється від лісів північної частини штату Мен. Якщо колишній бойскаут і припускав можливість невірної оцінки ситуації, то з дуже малою погрішністю.
На шляху до скарбів
Серед ночі Кость Сотник прокинувся з відчуттям непевної тривоги. Хоча міг пояснити причину її появи: все ж таки перша ніч у тайзі.
…Вони піднялися разом із сонцем, аби до темноти встигнути пройти якомога більше. У кожного в речовому мішку — запас харчів із розрахунку на десять днів. Крупи, сухарі, сало й тушонку Гармаш із Коломійцем, найбільш хазяйським із їхньої групи, закупили в Тюмені. Крім того, хлопці розраховували вполювати дичину. Адже провідником із ними пішов досвідчений мисливець-промисловик.
Після тривалих роздумів шукачі скарбів вирішили: вони не конче мусять іти з провідником до кінцевого пункту, тобто — до «золотого дна», як назвав це місце в своїх записах майор Нелюбов, їм потрібна людина, яка знає тутешню тайгу, і головне — проходи в болотах та переправу на річці. На тому березі провідника можна або лишити, або відправити назад. Легенда й тут працювала залізно: раз група обстріляних бійців вирушила на пошуки озброєної банди, сторонні люди ризикувати не повинні. Тому провідник знатиме лише те, що йому скажуть. А саме — перебравшись через річку, хлопці вже самі зорієнтуються по карті, куди йти далі. Бо одна людина, ім’я якої вони пообіцяли не називати з міркувань її ж безпеки, показала Гармашеві на карті місце, де нібито переховується Федько Рогожин. Але сама йти з групою відмовилася. Причини так само зрозумілі, ніхто нікому боягузтвом не дорікає. Коли так, то місія провідника — довести пошукову групу майже до місця, а далі або вертатися, або, коли цікаво, чекати. П’ятеро фронтовиків дадуть собі раду проти одного Рогожина чи хай навіть скільки буде проти них цих головорізів. Назад вони так само знайдуть дорогу без сторонньої допомоги.
Тому Павло вирішив навіть не користуватися без потреби звичайною топографічною картою на очах у того, хто поведе їхню групу до потрібного місця. Щойно вони позбавляться зайвого свідка, тільки тоді справжня карта, із нанесеними на неї позначками невідомого їм майора Нелюбова, стане в пригоді.
Насправді Гармаш і не планував довго затримуватися на «золотому дні». В тому, що воно таки існує, він не мав сумніву. Його настрої поділяла більша частина команди, лише Сотник оцінював їхні шанси знайти скарб на «раз-два» доволі скептично. Але, ясна річ, кидати друзів він навіть не думав.
Провідника за батьковою порадою Павло шукав за межами Данилівки. Більшість односельців, хоч і живуть біля тайги понад двадцять років, досконало місцевість так і не вивчили. Українці ходили по ягоди, збирали гриби, ставили іноді капкани на лисицю чи бобра, полювали на лосів, глухарів та тетеруків, ловили налимів і язів. Але жоден із данилівців не міг назвати себе справжнім досвідченим мисливцем, а головне — рідко хто відходив далеко в тайгу. Корінні ж сибіряки в провідники не годилися за віком — більшість чоловіків були трошки молодші за діда Тимоху. Саме дідок-усезнайко порадив Гармашеві пошукати щастя на Прониному хуторі.
І Павлові справді пощастило. Він зустрів Матвія Багрова.
Цей неговіркий бородань відразу йому сподобався. Чим він займався раніше й тепер, Павла мало обходило. На фронті не був — це новий знайомий заявив хлопцеві відразу, і тут-таки пояснив причину. Його, сорокатрирічного здорового мужика, забракувала медкомісія. Від народження Багров мав дефект — права нога на чотири сантиметри коротша за ліву. І хоча він ходив, ледь кульгаючи, міг обігнати будь-якого здорового чоловіка. Гармаш почув од Багрова історію, як у дворі тюменського військкомату той спочатку танцював «комаринського», а потім, коли лікар із цап’ячою борідкою все одно заперечливо похитав головою, у відчаї запропонував побігати наввипередки з машиною. Запевняв — дожене. Адже тайгою ходив із батьком — помер Никодим Савич, царство небесне! — змалечку. Ноги з дефектом, але таки натреновані. Не допомогло — завернули. Всю війну працював на МТС у Тюмені, лише рік тому, після перемоги, повернувся з жінкою та двома доньками додому, на Пронин хутір.
Дізнавшись, що Гармаш із командою збираються шукати в тайзі трьох зниклих і ловити Федька Рогожина, мисливець лише посміхнувся в бороду.
— Людей може і знайдете. Тільки навряд чи живих. Це тайга, і так довго живі люди там не блукають.
— Ну, я колись на фронті газету читав про одного льотчика. Його збили десь над лісом, і він вісімнадцять діб узимку по лісу повз. Нічого, вижив, хоча ноги відморозив. Зараз весна…
— То й що? — гмикнув Багров. — Зникли в тайзі цього разу не льотчики, і не збив їх ніхто. У будь-якому разі за два тижні б знайшлися. Хоч із ногами, хоч без них. Аби живі були. Тут або звіра зустріли, або людину.
— Тобто?
— Лихі люди в тайзі жили стільки, скільки сама тайга стоїть. Цим душогубам тебе дуже просто по голові сокирою цюкнути і в землю закопати. Або не закопувати, кинути так, звірі завжди доїдять.
— Значить, усе ж таки бандитів шукати треба.
— Не завжди. Кажу тобі — звірі в деяких випадках страшніші за людей. Два роки тому скажений вовцюга в окрузі завівся. Не лише худобу різав — трьох жінок загриз, дівчинку-ягідницю скалічив. Я сам його застрелив, але ж скільки за ним по тайзі виходив… Або минулого року ведмідь-людожер об’явився. Тут одні кажуть — уполювали його та вбили, інші — пішов поранений через болота й там здох. Але дехто думає, що заховався він до пори, рани зализав і тепер знову в ці краї повернувся. Помститися. Ведмеді, Пашо, дуже злобні та мстиві звірюки. Тунгуси їх злими духами тайги охрестили. Харгі називається.
— Цих казок я вже наслухався, — махнув рукою Гармаш.
— А про Федька Рогожина хіба не такі самі казки? Згоден, там, у тайзі, хто завгодно може ховатися. Старовіри, але ці наче не люті. Втікачі різні — сюди самих тільки ворогів народу за десять останніх років стільки вивезли, що не дай Бог… Про кримінальників я вже мовчу. Дезертири, знову ж таки. Ті, хто від призову на корм комарам на болота тікав. Їх не так уже й багато, але он знайомий твій, Климко Соболь, за чотири роки війни півтора десятки їх за яйця з тайги повитягав. І без суду, за законом військового часу — розстріл на місці. Деякі досі бояться виходити, здичавіли там зовсім.