Про дезертирів Гармаш чомусь серйозно не думав, але тепер, коли Матвій нагадав про їхнє існування, вирішив не відкидати можливості їхньої причетності до зникнення людей у тайзі. Він дуже добре знав: попри запевнення зі сторінок газет та виступи Левітана по радіо і політруків на мітингах увесь радянський народ не поспішав грудьми зустрічати ворога. Разом із напливом добровольців були такі, хто з різних міркувань не хотів записуватися в армію й кидатися під кулі. Хоча сотні тисяч били ворога на фронтах, але окремі громадяни вважали: зберегти власне життя важливіше, аніж віддати його на полі бою за Батьківщину і Сталіна. Таких «окремих» загалом набиралося до кількох десятків тисяч по всій радянський території. Якщо не вдавалося записатися в міліцію чи отримати легальну бронь іншим способом, дезертири або робили собі фальшиві довідки про непридатність до військової служби, або зумисно калічили себе, але частіше збиралися й осідали в лісах. Для боротьби з дезертирами навіть існував спеціальний наказ товариша Сталіна за номером двісті двадцять сім. Навряд чи Матвій Багров знає зміст цього документа, але про суть обізнаний — розстріл. Правда, на місці виловлених дезертирів стріляли тільки в тих випадках, коли вони чинили опір. Як правило, їх доправляли у військові частини, де розстрілювали перед усім строєм. Виглядало, що дезертирам у тайзі справді є чого боятися. Тому їх можна розглядати, як супротивників більш реальних, аніж зниклий із цих країв десять років тому ще хлопчиком Федір Рогожин.
— Словом, — підбив підсумок Багров, — у те, що там переховується Федя, я менш за все вірю. Мамку його я знав, Любку Хорошилову. Все ж таки Пронин хутір невеличкий.
— Може, ти й батька його знав особисто?
— Не довелося. Я, знаєш, за Любкою колись трохи того… Ну, вона ні в яку. Так на того відчайдушного Спирку запала, хоч святих винось. Нічого, я своєю бабою задоволений. А Любка — так, помилка молодості, — він махнув рукою, ніби відганяючи комара. — Я до того, що в тайзі хто завгодно може ховатися, окрім Федька. Ви всі його шукаєте — і Климко Соболь, і ти, і, кажуть, некеведешники вуха нашорошили. Я нікому не казав, а тобі скажу: кого послухали? Пилипка блаженного? А ти знаєш, що колись Спиря Рогожин його з лихого розуму та забави ради підловив у тайзі, коли дурник гриби збирав, і щось таке з ним зробив, про що ніхто не каже, тим більше — Пилипко. Знаєш?
— Ні. До чого…
— До того! — підніс голос Багров. — Відтоді всякого, хто його перелякає, Пилипко Спирею Рогожиним називав. Просто за той час, як ваші хохли в Данилівці оселилися, ніхто дурника лякати не думав.
Ось так. Виходить, справа докорінно мінялася. Виглядає на те, що Спиридоном Рогожиним міг виявитися будь-який жах, що оживав у запаленій уяві нещасного Пилипа Полєтаєва.
— Треба Соболю сказати!
— А для чого? — Багров пошкріб пальцями в кудлатій бороді. — Нехай шукає привида. Не заспокоїться, поки не знайде, це факт. Але ж поки шукає, шушера тутешня боїться. Значить, хоч трошки вгамується. Нехай люди від наволочі відпочинуть. Ми з тобою, Пашо, так само підемо ловити не Федька, а того, кого спіймаємо. І шукати того, кого знайдемо. Ось тобі всі діла. Годиться?
Насправді така позиція влаштовувала Гармаша. Тим більше, що Матвій Багров не особливо заперечував завершити свою провідницьку місію, переправивши Павлову команду через річку. Він сам давно збирався походити з рушницею на тому березі, і навіть зможе почекати день-два, поки хлопці перевірять свою інформацію й переконаються, що за річкою ніякого Рогожина немає.
Вдарили по руках.
Тепер провідник разом із Гришею Коломійцем ішов попереду. Колишні розвідники, не домовляючись, вирішили рухатися звичним іще з війни бойовим порядком. Двоє в авангарді, далі за ними на відстані півсотні метрів основне ядро групи, яке складали Гармаш і Дмитро Кохан, ще далі — група прикриття, до якої традиційно входили Костя Сотник в парі з Юрком Бражником. Група таким чином розтягнулася по тайзі трохи більше як на сто метрів. Перед виходом розробили систему сигналів, і Коломієць навіть двічі з тренувальною метою прокував зозулею, збираючи всіх докупи, аж поки Гармаш наказав йому припинити бавитись.
Озброїлися всі самотужки. Кожен ніс мисливську рушницю й мав у підсумку запас набоїв. Крім того Павло прихопив із собою «Токарева» із запасною обоймою, а Сотнику вручив «Вальтер». До нього зайвої обойми не було. Але ніхто з шукачів скарбів, особливо після розповіді Матвія про Пилипкові страхи, не вірив у можливість збройної сутички з якимось супротивником. Головне — справжню мету подорожі вдалося приховати не лише від провідника, а навіть від тих данилівчан, кому, на думку Гармаша, можна довіряти.
У разі, якщо «золоте дно» таки справді знайдеться, вони приготують усім сибірським українцям сюрприз.
Ішли мовчки, наче по німецьких тилах. Довкола буяла весною тайга, день видався теплий і сонячний, під ногами м’яко прогинався товстий килим із глиці, хрустіли сухі гілочки. В середині дня зробили короткий привал, перекусили і знову рушили в дорогу. Багров прихопив із собою сокиру й час від часу робив на стовбурах дерев із правого боку за ходом їхнього руху широкі зарубки, відчахуючи кору так, щоб слід від сокири можна було помітити, як він казав, навіть у сутінках.
— У тайзі ніколи нічого не знаєш наперед, — пояснив провідник. — А вона тобі нічого не скаже сама. Подумав, як назад дорогу знайдеш, вважай життя собі подовжив.
Із досвідченим тайговиком ніхто не сперечався.
Щойно сонце почало заходити, Багров звелів зупинитись і готуватися до нічлігу. Коломієць був налаштований просуватися далі, інші його підтримали, адже ніч іще не скоро настане. Та мисливець нічого не пояснював, просто скинув свого «сидора» з плечей, поставив рушницю біля стовбура кедра і звелів хлопцям ставити намет і шукати довкола товсті повалені стовбури. Дуже скоро розвідники переконалися — провідник таки справді діяв мудро. Сутінки проковтнули тайгу несподівано й почали швидко гуснути. В хащах темніє швидко, тому команда запрацювала активніше. Обламані вітром стовбури скоро знайшлися, розвідники під керівництвом Багрова стягнули їх докупи, поклали поруч і розвели справжнє тайгове вогнище. Провідник далі дивував хлопців —
виявляється, зовсім поруч з-під землі вибивався тоненький струмочок, майже непомітне сторонньому оку джерельце. Поки варили кашу і кип’ятили воду для чаю, довкола стало зовсім темно, атаки комарів стали більш масованими й відчутними, і нарешті комашня загнала подорожніх у намет.
Біля вогнища лишився вартовий. Змінюватися друзі вирішили кожні три години. Провідника з цього списку виключили одноголосно, хоча мисливець протестував і вимагав рівних прав із фронтовиками. Але зрештою знизав плечима, скрутився калачиком у кутку і скоро заснув. За його прикладом поснули інші. Спільними зусиллями комарі були вигнані з намету, а поодинокі комашки, що таки лишилися, уже не так дошкуляли.
Ніби все йшло добре.
І все ж таки Сотник прокинувся серед ночі, ліниво відмахнувся від набридливого комарика, повернувся на спину. Полежавши так кілька хвилин і не пояснивши собі причину раптового тривожного прокидання, обережно піднявся і, намагаючись не будити інших, вибрався назовні.
Біля вогнища вгадувалася згорблена постать — першим на варту заступив Кохан. Здавалося, він дрімав, та щойно Кость розпрямився, намагаючись не видавати при цьому жодних звуків, гнучко розпрямилася і постать вартового. В нічній тиші Сотник почув, як клацнув зведений курок.
— Хто?
— Дід бабай, — Кость підійшов до млявого вогнища, поворушив вугілля палицею, воно спалахнуло червоним, маленькі язички полум’я лизнули дерево. — Не заїли комарі?
— Я про них не думаю, тому мене не чіпають.
— Хороший спосіб, — Сотник примостився поруч.
— Ти чого не спиш? Зміна за годину, — для певності Дмитро звірився з наручним годинником, нахиливши його ближче до вогню.
— Не знаю. Не спиться. Тобі нічого не здається?
— Ти про що?
— За нами ніхто не йде?
— А, ти теж помітив… Ми з Пашею вже звернули увагу. Таке відчуття, наче на тебе з-за дерев хтось дивиться. Тільки ти сам нікого не бачиш. Я читав таке. У книжках про джунглі.
— Теж мені — джунглі знайшов. Хоча я і в джунглях не був, і в тайзі так само. Знаєш, я собі думав — просто великий ліс. Мало хіба лісів я бачив? Але тут зовсім інше. Тут щось… Ну, словом, у мене освіти бракує, щоб пояснити.
— На мене натякаєш? Дарма, я сам із незакінченою вищою, і так само тут, серед усього цього, гублюся. Знаєш, — він витримав паузу, — Бригітта тут теж могла загубитися. Чи не так: її б тут, у цій тайзі, так добре загубили… — знову пауза. — Я ось зараз тільки подумав, коли сидів тут: Гармаш молодець, мені його ідея починає подобатися.
— А до цього часу — ні?
— Просто я нарешті зрозумів, чого він хоче. Розчистити тут місце, просто в тайзі, населити його людьми, яким набридло боятися всього… ну, ти мене розумієш… І жити собі. Тихо, спокійно, непомітно. А там, може, без нас колись влада поміняється.
— Чи світ, — у тон йому відповів Сотник.
Більше вони не говорили на цю тему. Просто сиділи, слухали нічні звуки тайги, потріскування вуглин у вогнищі, а коли Кохан нарешті пішов спати, Кость вирішив — раз усе одно не спиться, то не буде він нікого будити. Досидить до ранку сам, надто добре й затишно сидіти тут, у тиші, під шум верхівок дерев. Хіба що комарі знову взялися за нього, то підкинув трохи чогось сируватого для диму — і ось їх уже менше довкола.
Навіть у невидимого тайгового духа, що стежить за ним із темряви, теж уже не вірилося.
За три години Кость Сотник, вірний дисципліні, тихенько розбуркав Коломійця.
Ведмежий прохід
До болотяної гряди вони вийшли наступного дня по обіді.
Здавалося, болотам немає кінця і краю. Затягнуті сірувато-білим серпанком, вони являли собою досить похмуре й навіть моторошне видовище. Чимдалі ця білизна ставала густішою. Десь там, у її глибині, почувся противний сплеск — це виходили болотяні гази. Звідти тягнуло непривітною вогкістю. Сотник, який таки вирізнявся серед інших дещо багатшою уявою, відразу нафантазував хижих бридких болотяників, що жили там, за пеленою вічного туману, і підстерігали таких, як вони, порушників їхнього болотяного спокою. Вголос Кость нічого не сказав, лише потупцяв на місці й запитав:
— Ми тут точно пройдемо?
— Чому тут? — подивився на нього Багров. — Зараз беремо ліворуч. Тільки біля болота, мужики, тримайтеся близько один до одного. Аби вчасно підхопити в разі чого. Тут місця такі. Ви не думайте, що на твердій землі стоїте. Може так бути: один крок не туди — і немає твердої землі. Німчура, мабуть, не така страшна?
— Як хто, як болота? Ага, — відповів Коломієць. — Фриців із автомата постріляв — і все. Болото з автомата не постріляєш.
— Який ти розумний, Грицю, — буркнув Кохан.
— Хлопці, коли нема про що говорити — краще не плещіть язиками, — зауважив Гармаш. — Скільки нам іти, Матвію?
— Тут найвужчий перехід десь кілометри півтора — два, — провідник за звичкою розкуйовдив бороду. — Дивіться перед собою, шукайте позначку. Звичайно в наших краях ті, хто знаходить дорогу на болоті, лишають вішки. Ну, ходімо.
Повернувши ліворуч, шестеро чоловіків неквапом посунули вздовж стіни болотяного туману, видивляючись перед собою. Вони не пройшли й півсотні метрів, як побачили в густих кущах людину.
Вірніше, те, що від неї залишилося.
Першим ногу в чоботі помітив Бражник. Він миттю скинув з плеча рушницю, взяв її напереваги. Сприйнявши це, як сигнал про небезпеку, решта розвідників так само приготувала зброю. Клацнули зведені курки. Але враз Бражник заспокійливо підняв руку, опустив ствол і обережно наблизився до кущів, зазирнув туди. І відразу відскочив, ніби побачив гадюку. Не кажучи ні слова, кивком голови підкликав інших. Ставши біля знахідки півколом, чоловіки нарешті змогли її роздивитися.
На війні вони звикли до вигляду смерті. Але той, кого вони знайшли, зустрів, певно, одну з найстрашніших смертей із тих, що приготувала людям тайга.
Обличчя людини являло собою суцільне брудно-криваве місиво. У плоті кублилися слимаки, комахи та інші дрібні болотні мешканці. Роздерті горло й живіт, у ранах так само оселилася різна жива дрібнота. Обох рук не було — ніби відкушені по самісінькі плечі. Зі стегон чиїсь хижі зуби намагалися видерти шмат м’яса. Багров, котрий стояв за спинами розвідників, уголос прочитав молитву й перехрестився.
На покійникові був цивільний одяг: теплі штани, брезентова куртка, під нею — плетений светр. Усе вимащене в засохлу кров. Труп уже почав розкладатися, але запах тліючої плоті губився серед інших гнилих болотних ароматів. Жодних речей біля нього не виявилося.
Озирнувшись на чоловічий гурт, Бражник нахилився, обережно обмацав кишені куртки, поклав рушницю на землю, присів і, притримуючи лівою рукою її край, правою поліз за вилогу й витягнув із внутрішньої кишені прямокутну цупку червону книжечку. Розгорнув, прочитав уголос прізвище:
— Каплунов Георгій… як… Михайлович… Співробітник… чого…
— Геодезист, — промовив Гармаш. — Один із тих двох, що зникли. Інших кандидатів я просто не бачу. Заховай документ, повернемося — здамо, куди треба.
— Ну, що, — почувся позаду голос Багрова. — Знайшли Федьку Рогожина?
Всі разом повернулися до нього.
— Ти що, хочеш…
— Що хочу — те й кажу, — різко обірвав провідник Сотника. — Харгі це. Ведмідь, який один раз людського м’ясця покуштував.
— А чому не вовк? — поцікавився Коломієць, глипнувши на жахливу знахідку. — В того теж зуби гострі й щелепи сильні.
— Тому, що я сказав, — відрубав провідник. — Ось він, ведмідь.
Усі подивилися в той бік, куди вказував мисливець, і побачили на вогкій землі чіткі відбитки звірячих лап. Вони тягнулися до самого краю болота, а далі зникали в сірому тумані.
— А те, що він людей жере, ви самі бачите. Пустіть, — Багров пройшов уперед, обійшов довкола трупа, покуйовдив свою бороду. — Його сюди тягнули. Звідки — поки що не знаю. Ми можемо повернутись і прочесати там усе, тільки нічого не знайдемо. В харгі барліг на тому боці, за болотом. Усе смачне з цього, як його, ну, словом, з цього, — кивок на понівечений труп, — він уже зжер. Другу здобич потягнув до себе і, думаю, поласував там. Коли на двох чоловіків вискочить раптом один такий ведмідь, діло кисле, — провідник ступив крок назад. — Думаю, все було так: одного він відразу звалив і пом’яв, а другого гнав, аж поки не нагнав. Ймовірно, поламав бідаці хребта чи скрутив в’язи.
— Це той, про кого ти говорив? — уточнив Гармаш.
— Думаю, той самий, людожер. Його через те, бач, знайти не могли. Облава до боліт дійшла, далі не поткнулася. Просто подумали — ведмідь поранений, сам у трясовину здихати кинувся. А він, бач, не дурний. Ось вам замість віхи, — Багров знову кивнув на труп геодезиста.
— У смислі?.. — перепитав Павло.
— У тому самому. Десь тут — ведмежий прохід. Сам ведмідь стежку в трясовині знайшов і нею тепер ходить туди і назад. Де він пройшов — там і люди пройдуть. Тільки позначити місце треба, — мисливець помовчав. — Ви теє… ховати його будете?
— Звісно, — відповів за всіх Сотник.
— Тоді давайте. Я піду стежку пошукаю. Чи ви вже далі не йдете?
— Пошукай, — погодився Гармаш, попереджаючи виникнення нікому не потрібних розмов, і повернувся до своєї команди: — Юрко, в тебе лопатка була. Давай, прикопаємо тіло. Тільки подалі звідси.
Ставши враз похоронною командою, розвідники взялися за роботу. Кохан і Коломієць обережно взяли труп за ноги, Сотник і Гармаш підняли його за тулуб, разом перенесли рештки людини подалі від вогкого місця. Бражник копав могилу. Він орудував саперною лопаткою, яку прихопив у Павла з дому, Кохан і Коломієць, не змовляючись, допомагали йому, риючи ґрунт долонями. Нарешті яма була готова, і розвідники обережно опустили в неї тіло геодезиста. Перш ніж закопати, прикрили гілками. Постояли над свіжим горбочком, а тоді, так само не змовляючись, підняли стволи рушниць догори і зробили по пострілу, давши короткий салют.