Ці переговори могли затягнутися, але рано чи пізно все стало б на свої місця. Гармаш бачив — вони з Костею й без того вигравали час через плутанину в рядах супротивника. Дозволяти ворогу з’ясовувати всі обставини, через які виникло фатальне непорозуміння, в жодному разі не можна. «Вальтер» муляв Павлові очі. Більш слушного моменту, ніж тепер, годі було чекати.
Відштовхнувшись ногами від землі, Гармаш у стрибку здолав відстань до пістолета. Упавши, підхопив зброю, миттю перекотився, двічі стрельнувши в русі. Найближче до нього стояв Багров. Поки він устиг зрозуміти, що трапилось, і розвернутися на шум, одна з випущених куль уже вжалила його в ногу вище коліна.
Щойно Павло кинувся до зброї, Сотник щосили закричав: «ВОГО-О-ОНЬ!!!», налетів ззаду на Щербатого, штовхнув його плечем у спину. Падаючи зі схилу вниз, той автоматично вистрілив, і сліпа куля мало не зачепила Рогожина, який кинувся на нього.
Своєю чергою Федір сприйняв колотнечу позад себе за спробу когось із його товаришів відволікти увагу на себе, аби дати йому можливість перейти в атаку. Довготелеса незграбна постать звалилася просто під ноги. Рогожин навалився зверху, намагаючись обеззброїти Щербатого, і тут почув крик Дьогтя:
— Федю! Не там! Не там! Тікає!
Над ним знову гаркнув постріл. Це броватий відкрив безладний вогонь по Сотнику, який тим часом зістрибнув зі схилу, впав, але швидко підхопився й погнав через потік до Гармаша, тримаючись ближче до краю міжгір’я, попід стіною.
— СЮДИ! ПРИКРИЮ! — гукнув Павло і, ставши на одне коліно, прицілився у броватого. Дві перші кулі пройшли повз, від третьої той сам заховався, припинивши обстріл Сотника й залігши за каменем. Савка кинувся до своєї рушниці, але куля Гармаша, хоч і не влучила в нього, зате змусила впасти в потік.
— Бігом! Бігом! — підганяв Павло, звівшись на рівні ноги й відступаючи в єдиний можливий бік — до халупи. Поки Рогожин і Щербатий вовтузилися «купою малою», а інші не прийшли толком до тями, можна було не чекати серйозних дій з боку ошелешеного супротивника. Поки що час працював на Павла з Костею. Дочекавшись, коли Сотник добіжить до вкриття, Гармаш пропустив його поперед себе всередину халупки, а потім сам забіг туди.
І вчасно: нарешті оговтавшись і розібравшись, що до чого, Щербатий звівся на рівні ноги і, не особливо дбаючи по прикриття, почав посилати в бік халупи кулю за кулею. Зайнявши позицію біля єдиного маленького віконечка, котре більше нагадувало бійницю, Гармаш старанно прицілився крізь нього, та трохи почекав із пострілом: Рогожин зіштовхнув довготелесого з лінії вогню.
Тим часом броватий за каменем уже освоїв свою позицію й почав обстрілювати сховок розвідників. Кулі цмокалися в стіни, одна залетіла у віконце, свиснувши в Гармаша над вухом, і він відсунувся — бандит почав пристрілюватися. Скориставшись нагодою, Дьоготь таки дотягнувся до своєї рушниці, підхопив її і під прикриттям броватого нарешті заховався за величенький валун поруч із ним. Рогожин із Щербатим так само перемістилися в укриття. Останнім дошкандибав Багров, підхопивши на ходу однією рукою за ремінь карабін ватажка, що сиротливо валявся біля потоку, іншою він волочив свій карабін. Попри все якимось дивом вдалося вберегти зброю від води.
Розосередившись по схилу за камінням, усі п’ятеро взяли халупу на приціл. Побачивши, як у дверній проймі майнула постать Гармаша, вони дали недружний залп, далі почали поливати прихисток розвідників кулями без жодної команди, просто виливали на Павла і Костя злість. Та Рогожин вчасно оговтався, коротко наказав припинити вогонь і обережно висунувся з-за каменя.
Постріл.
Куля відбила кам’яний сколок просто біля його обличчя, та ватажок, заховавшись і перезарядивши карабін, і далі заборонив відкривати вогонь. Коротка сутичка припинилася так само раптово, як почалася.
— Гей, ви, там! — на всю силу легенів гукнув Рогожин. — У вас же там воювати немає чим! Там кожному по патрону лишилося, правда? Чули, старлею? Даю вам хвилину на те, аби подумати й самим застрелитися, по черзі!
— А не мало? — долинуло після короткої паузи.
— Добре, даю три! Ви заслужили! Е, старлею, я пишаюсь вами! А батьківщина — так точно, почули? Ми всім перекажемо, як ви достойно помирали!
— ЗАКРИЙ ХАЙЛО! — тепер кричав Сотник.
Знову постріл, ніби у відповідь на образу.
— Думайте! Більше шансів у вас немає! — попередив Рогожин.
Годинник на руці Рогожина не розбився. Секундна стрілка бадьоро бігала по колу. Дочекавшись, поки вона добіжить до позначки «12», ватажок почав відлік. Милостиво подарував розвідникам кілька зайвих секунд.
Витягнувши обойму з «вальтера», Гармаш ударом долоні знову загнав її назад і підняв погляд на Сотника, який смикав руками, марно намагаючись звільнитися від пут самотужки.
— Бреше Федя. Тут три патрони.
— Значить, когось із собою заберемо. Зроби щось, Пашо, не сиди!
Нарешті роззирнувшись довкола, Гармаш побачив у дальньому кутку невеличку купу якихось предметів. Один був схожий на саморобне сито, всередині лежав заіржавілий тесак. Та, незважаючи на іржу, лезо виявилося цілком придатним для того, щоб розрізати мотузку.
— І що далі?
— А як ти думаєш? У штикову атаку підемо чи підпустимо їх до себе по черзі. Їх більше, зате тільки-но почнуть вилазити з-за своїх укриттів, стануть, як на долоні, — Сотник говорив спокійно, ніби вже не минула одна хвилина із трьох, виділених на роздуми.
— Якщо дуже економити набої, трьох справді спробуємо покласти. Правда, як кинуться всі разом, нічого з цього не вийде. Тим більше бачиш — уже зовсім темно.
— Ну, не зовсім…
Над Ведмежою головою яскраво, ніби на замовлення, світив повний місяць.
— А, все одно це ненадовго. Оцим, — Гармаш покрутив у руці тесак, — у рукопашній когось завалити можна. Я б на себе Федьку взяв.
— Тоді поділися зброєю, — Сотник кивнув на пістолет. — Я, поки Щербатого не вхайдокаю, сам помирати не збираюся.
За підрахунками Павла, потроху спливала друга хвилина.
— Глянь, може там іще один ножик знайдеться. Я поки вихід потримаю.
Кость швидко розкидав мотлох у кутку, присів, помацав рукою землю, повернувся до Гармаша:
— Тут брезент. Прикопаний, та не глибоко.
— Що там? Списи та шаблі?
Замість відповіді Сотник швидко помацав у мотлоху, брязнувши чимось металевим, промовив чомусь пошепки: «Лопата», і почав копати. Працював швидко, вже за кілька секунд тягнув брезентовий згорток до себе. Знову мотузка. Видно, у згортку щось цінне, раз його обмотали так дбайливо.
— Ніж! Бігом!
— Що?
— Ножа сюди!
Ще кілька вправних рухів — і мотузок перетято. Розгорнувши брезент, Сотник якимось дивним голосом промовив:
— Пашо… Так не буває…
Тоненька секундна стрілка зробила третє коло по циферблату.
— Е, старлею, ви там як? Усе, зливайте воду! Три хвилини!
Замість відповіді пролунав пістолетний постріл. Майже відразу, після короткої паузи — другий. Знову запала тиша, лише звідкись із ночі далеко-далеко каркнув крук. Багров сплюнув і тричі перехрестився.
— Нечиста сила, щоб її…
— Як думаєш, вони там справді себе… того? — Дьоготь штовхнув Рогожина ліктем.
— Нічого я не думаю. Стріляли не в наш бік. Або в стіни чи в стелю, або справді кожен у себе по черзі, — Рогожин потер заросле густою щетиною підборіддя. — Мотю, як нога?
— Терпимо. Ти давай уже щось вирішуй, бо набридла вся ця каруселя.
— Почекаємо ще пару хвилин. Перекуримо. Якщо просто так стріляли, аби нас знову поморочити, то нікуди не вийдуть. Тут вихід один — ось, — він кивнув у бік ущелини. — Повз нас не пройдуть. Чекаємо, потім потроху будемо рухатися туди, подивимося…
— Не зарано, Федю? Суки справді хитрі, — озвався Щербатий. — Бач, мало не порвали один одного через них… У-у, шкури поздираю!
— Не гуди. При будь-якому розкладі в них стріляти нічим. Сиди. Кури.
У темряві на протилежному боці міжгір’я серед каміння заблимали червоні вогники.
— Перекур у них. Не поспішають, — зробив висновок Сотник.
— Зараз би цигарку, е-ех-х! — Гармаш прицмокнув губами, наче зображував, як їстиме цукерку. — Ти не захопив із собою курива?
— Не смішно.
— Слухай, я за всім цим тебе забув запитати: як там наші? Усі цілі?
— Щербатий наказав не чіпати, поки ми не повернемося. Щойно ви пішли, він розпорядився нас усіх постріляти. Довелося терміново щось робити…
— Я чогось подібного боявся. Гаразд, Костю. Подробиці потім, тепер повоюємо трошки. А цікаво, раз покійні господарі так про нас потурбувалися, може, десь тютюнцю прикопали?
Посеред халупки на брезенті лежали чотири ручні гвинтівки. Перед тим, як замотати зброю в брезент і заховати, її старанно й густо змастили, а потім кожну гвинтівку окремо загорнули ще й у мішковину. Зброя була старого зразка — дві берданки 1870 року випуску і дві трьохлінійки Мосіна. Змащені частини блищали навіть при місячному світлі, яке пробивалося в середину халупи через віконце і розчахнуті двері. Окремо знайшовся запас патронів.
— Не казна-що, але ж це все стріляє, — Сотник узяв одну трьохлінійку, обтер її рядниною, аби руки не ковзали по мастилу, відтягнув затвор, зарядив гвинтівку і запитально глянув на Гармаша: — Як там на заняттях учили? Магазинна гвинтівка системи Мосіна, калібр сім-шістдесят два міліметри, під патрон бездимного пороху. Давали по одній на двох — і вперед, на танки… Що скажеш? Не розірветься в руках?
— Повинно стріляти, Костю. Ще толком не ясно, хто такий цей майор Нелюбов і чого він сюди поперся. Але що він військовий, справжній майор — це вже точно. Бач, сам до Господа Бога з докладом зібрався, а про зброю он як подбав. Так тільки вояки мислять, ніхто більше, — Гармаш теж узяв більш знайому трьохлінійку, вставив магазин, клацнув затвором, критично оглянув боєкомплект. — Надовго не вистачить.
— Які не є, а все зуби. Кусатися можемо. Тримай вікно, я двері. Бо дивись, оно вже лізуть.
— Повірили, що ми таки застрелилися?
— Чорт його знає… У що б вони не повірили, перевірити мусять. Бач, мабуть, не до кінця вірять — усі гуртом пруться.
Справді, зі своїх сховків обережно, один за одним, висовувалися супротивники. Зі свого місця обложені не могли роздивитися, хто є хто. Серед усіх лише Щербатий вирізнявся своєю фігурою.
— Довгий — мій, — одними губами прошепотів Сотник, залігши на живіт і взявши мішень на приціл.
— Кого б не підстрелили — все на одного менше, — так само тихо відповів Гармаш, але тут же зачепився поглядом за постать, що скрадалася, кульгаючи. Багров, не інакше. До нього в Павла був особливий рахунок, тому, обережно висунувши з віконечка дуло незграбної трьохлінійки, теж старанно прицілився. — Вогонь без сигналу. Тільки останній перейде потік — смали.
П’ятірка напасників на ходу розосередилася, утворивши півколо. Тримаючи зброю напереваги, вони насувалися на халупку, ступаючи обережно. Та чим ближче підходили до неї, тим безпечнішими ставали їхні рухи. Щербатий навіть розігнувся й опустив карабін дулом униз.
Ось Багров, який рухався на крок позаду інших, нарешті перебрів потік.
Умощуючись зручніше біля дверей, Сотник поворушився, аби міцніше вперти лікоть у землю.
Боковим зором уловивши якийсь рух у темряві халупи, Рогожин іще не зрозумів, що відбувається, та інстинктивно кинувся на землю з криком:
— ЛЯГАЙ!
Його крик злився з дуетом пострілів. Скрикнувши, махнувши в повітрі незграбними руками і впустивши карабін, завалився Щербатий. Багров випередив призначену йому кулю лише на крихітну частку секунди: вона могла влучити в груди, але чиркнула по лівому плечу, вирвавши жмутик із фуфайки. У відповідь заляскали постріли: Савка Дьоготь із броватим били, не цілячись, посилаючи кулі купно у дверну пройму халабуди. Звідти пролунав іще один залп, та обложені тепер не змогли настільки добре прицілитися. Бандити почули свист куль зовсім близько, але жодна з них не завдала шкоди.
Рогожин відразу зрозумів невигідність їхньої позиції. Сушити голову над тим, звідки в його недавніх полонених узялася зброя, зараз не було коли. Відстрілюючись, він скомандував:
— Назад! Назад усі! — і сам відступив до потоку першим. За ним покульгав Багров.
Дьоготь із броватим залягли, прикриваючи їхній відхід, а потім і собі почали задкувати. З халупи стріляли нечасто, видно, економили патрони.
Атака захлинулася. Коли всі повернулися в укриття, лишивши Щербатого лежати на полі бою, Багров люто виматюкався й визвірився на Рогожина:
— Чим це вони стріляють, Федю? Два патрони, кажеш?
— Ти ж сам бачив — при них нічого більше не було!
— Бачив! Не інакше в тій халабуді щось знайшли! Подивитися треба було спочатку, а потім уже…
— Коли — потім? Нас самих Щербатий мало не постріляв, дурню!
— А ти старших людей не собач, сцикун безбожний! Від мене вже два рази кулю Господь відвернув!
— Коли ти такий богобоязкий — чого за це діло взявся? Хіба жадібність — не смертний гріх?
— Ану, цитьте обоє! — гаркнув Дьоготь. — Яка тепер, у сраку, різниця — гріх, не гріх, де вони стволи взяли, де не брали! В них є чим стріляти, і тепер просто так їх не взяти! Думай щось, Федю, думай! Ти ж у нас мозок, мать твою!
Рогожин закусив губу. Дьоготь правий, хоч як не хотілося це визнавати. Тепер їх четверо проти двох, чисельна перевага нібито за ними, але…
— Їх четверо. Одного поранено, вважай — півлюдини, — розмірковував Сотник.
— Як я промазав, чор-рт! — Гармаш роздратовано стукнув кулаком по прикладу.
— Нічого, тепер розумніші будуть.
— Це погано, Костю, коли ворог розумний.
— Більше лобових атак не буде, це ясно. Фактично виходить — троє проти двох. Із усіх лише Рогожина з Багровим треба серйозно стерегтися. Але що вони можуть придумати в цій ситуації?
— Хай в обох розуму сила, ніколи не вирахують, скільки в нас зброї і скільки набоїв.
— Правильно, Пашо. Як ця наша хатка в плані обороноздатності?
— Не встиг роздивитися. І зараз ми нічого до пуття не дізнаємося, хіба що зранку.
— Доживемо до ранку?
— Куди дінемося? їм же треба придумати, як нас звідси викурити. На це ніч піде, зуб даю. Гранат у них нема, «катюш» та вогнеметів — так само, про артилерію я вже взагалі мовчу. Вранці спробуємо прорватися.
— Не поспішай. Міжгір’я прострілюється добре і з цього, і з того боку. Вони можуть узяти нас в облогу й тримати, скільки заманеться. Куди їм поспішати? Двох людей із гвинтівками досить, аби тримати нас подалі від ущелини. Вхід і вихід сюди один, більше нема. Тим часом хтось із них устигне повернутися на заїмку, добити наших, забрати решту своїх. Стане їх семеро проти нас двох. Тут і в атаку можна йти.
— А хто піде? Рогожин їм накаже? Це ж не солдати, Костю. З ким маємо справу? Двоє дезертирів, які ховалися від війни. Так їм і тут війна не потрібна. Одне діло — переслідувати нас, в’язати сонних, а потім стріляти беззбройних та безпорадних. Ми огризаємося, в кожного з них влучити можемо. Вони ліпше на ватажка свого зброю наставлять, аніж на нас в атаку підуть. Згоден?
— Може, й так…
— Ти хіба на фронті таких кадрів мало бачив? Поїхали далі: лишаються блатні, троє. З них лише отой, з бровами, наче в лося, з Рогожиним-старшим водився, тому відкрита збройна сутичка для нього не новина. Цей, котрий Дьоготь, може тихцем у спину стрельнути чи ножиком ударити. Він так само не боєць, як і той, хто зі Щербатим у тайзі людське м’ясо їв. Ну, проти кого воювати?
— Багров і Рогожин.
— Правильно. Наш набожний провідник стріляє добре. Казали, білку в око бив, хоча в цих краях таке визначення досить поширене.
— Як у наших рибалок — щуку на вудочку.
— Во-во, Костику, щось таке. Але даремно люди не балакають, стріляє він напевно добре. До того ж чоловік він не такий простий, як уся ця братія. Ну а про Рогожина в мене думка склалася ще до того, як я його сам на очі побачив. Де він усі ці десять років жив і що робив — не знаю. Сволота рідкісна, татова він дитина. І при тому точно не бандит, не кримінальник. Поведінка в нього… не наша якась. Розумієш, про що я?