— Не зовсім. Але Федір Спиридонович справді не блатар. За повадками — так його наче десь готували. Або так само, як ми, в розвідці воював…
— Десь так і воював, тільки, Костю, не на нашому боці. Ось що я про нього думаю. Відповісти Сотник не встиг. З боку супротивника до них долинув голос Рогожина:
— Старлею, чуєш мене? Повоювали — досить! Виходь на переговори!
— Бачиш, а ти кажеш, — зауважив Гармаш і, ледь висунувшись з-за одвірка, крикнув:
— Тобі треба — ти виходь! Нам і тут тебе добре чуть!
— Боїшся?
— А ти як думав? У вас же, Федю, ні в кого совісті нема! Я вийду, а мене тут же — бабах!
— Тобі й без того гаплик!
— Для чого тоді переговори?
— Виходь, не бійся!
— Виходь сам і говори! Ми в тебе точно стріляти не будемо! Хоча дуже хочеться!
— І я повинен вірити?
— У нас, Федю, поняття інші. Виходь до потоку, пройди до середини і стій там. Говориш п’ять хвилин, ми слухаємо. Якщо вкладешся в термін — значить, тобі є що сказати. А наше діло маленьке: погодитися з тобою або ні. То як, ризикнеш?
Запала мовчанка. Нарешті Рогожин озвався:
— Повірю тобі, старлею. Навряд чи ти слово порушиш!
— Ти б порушив? Тільки чесно?
— Чесно? Тільки б побачив тебе — вбив би на місці. Хоч ти парламентер, хоч Папа Римський. Я пішов, старлею! Дивись, не стріляй!
Розвідники обережно визирнули надвір. У місячному світлі просто на них крокувала постать із білою шматиною в руці.
— Хочеш, Костю, я тобі теж щось чесно скажу? — Гармаш скреготнув зубами. — Оце зараз я б його з одного пострілу поклав, і гори воно все вогнем.
— Так стріляй, — байдуже відповів Сотник.
Обидва вони знали — ніякого пострілу не буде.
Вода з потоку обмивала чоботи Рогожина. За кілька метрів, на березі, лежав горілиць застрелений Щербатий. Широко розставивши ноги, Рогожин іще раз помахав перед собою брудною онучею Багрова, яку не без огиди взяв до рук через відсутність чогось іншого білого.
— Переговори, старлею!
— Та кажи вже, чуємо тебе!
— Не знаю, з чого ви там стріляєте, тільки справи ваші все одно — жопа. Халупа під прицілом, вийти вам звідти не вдасться.
— А ви не впрієте в нас цілитися?
— Не сци. Нас поки що четверо, будемо чергувати. Та й хрещений мій як стрілець за двох зійде, а вже в нього терпцю на вас вистачить. Не забувай, старлею — на заїмці ще троє моїх людей. І двоє твоїх, між іншим. Кажуть — поки що вони живі, але це легко виправити. Віриш?
— Тобі — вірю, Федю. Наче рідному.
— Тоді слухай далі. Скелі тут кругом стрімкі. Вихід — лише один, і той вузенький. Ми навіть морочитися не станемо: виберемося звідси, станемо табором біля Ведмежої голови з того боку. Харчі в нас є, в разі чого з нами мисливець — звірину яку чи пташку підстрелить. У вас жерти нема чого, це вже я точно знаю. Не треба вас навіть тут, усередині, спеціально стерегти. Живіть собі, поки живеться. Можете нам самородків пошукати чи золотця намити. Знаєте, як це робиться? Нічо’, біда навчить. Уявляєш перспективу.?
— Не зовсім.
— Даремно. Вилізти на гору неможливо. Літати ви не вмієте. Води, щоправда, вдосталь у потоці, зате вогню нема. Будете воду пити, поки животи не луснуть. І так само вийде: або самі стріляєтеся, здурівши від голодухи, або виходите звідси просто в наш табір. Тут теж два варіанти: можемо вас просто на виході постріляти, чи спочатку нагодувати, а вже потім у розхід.
— Так і не ясно, що ти нам пропонуєш?
— Здатися й померти швидко. Чи впертися рогами й здихати повільно. Торгуватися, старлею, вам нема чим. Згоден?
— Згоден. У п’ять хвилин ти, Федоре, вклався. Молодець. Тепер розвертайся і йди назад.
— Це все?
— Усе. Померти ми завжди встигнемо, правда? Тому хай краще пізніше. Хочеш дістати нас швидше — давай, спробуй.
Гармаш не зміг відмовити собі в задоволенні — клацнув затвором і стрельнув високо над головою Рогожина. Той здригнувся, але, попри сподівання, не чкурнув назад за камені. Спокійно розвернувся, опустив руку з онучею і, не озираючись, пішов до своїх.
— Він має рацію. Ось у чому підлість ситуації, — буркнув Сотник.
— У тебе є інші варіанти?
— Нема. І в цьому теж підлість. Хлопців шкода. Навіть якщо Дмитро втік, до людей він добереться не раніше як за пару діб. За умови, якщо буде рухатися швидко.
— Він це вміє…
— Ми, старший сержанте Сотник, усі це вміємо. Через фронт сюди-туди ходили на швидкість… Виходить, є запасний варіант: протриматися тут мінімум чотири дні…
— Чотири доби, Пашо. Це справді мінімум. Думаю, нам тут треба протриматися не менше п’яти діб. Кохан же зможе когось довести сюди, до Ведмежої голови?
— Він знає, що кінцевий пункт для нас — гора під назвою Ведмежа голова. Хто місцевий — розбереться, орієнтир досить відомий. Просто наш, гм, провідник до останнього не знав, що нам потрібна саме Ведмежа голова. До речі, ти ж завів сюди тих двох. Ми так і не поговорили толком: як там було?
— А, — Сотник махнув рукою. — Ну, зібралися вони нас постріляти просто так, лежачих. Я сказав: Рогожин обдурить. Він же золото шукати пішов, а коли знайде — повернеться і прибере зайвих пайщиків. Щербатий відразу, з ходу лоба наморщив. Я знаєш, на що розраховував? Він би на місці Федька так само вчинив. Або принаймні подумав про те, як би поменше ділитися. Він, значить, терзається сумнівами, а я масла у вогонь підливаю. Знаєш, чого я найбільше боявся?
— Так ти, виходить, боявся, старший сержанте Сотник?
— Боявся, командире, ох і боявся: раптом у його дурну голову прийде запитати, звідки й коли я про підступний задум Рогожина дізнався. Я ж йому заправляю, що, мовляв, випадково уривки розмови між Рогожиним та Багровим почув. Видно, Павле, не довіряв їм Щербатий підсвідомо, тримав це в собі до останнього. І тут стороння людина його думки озвучує. Він же насправді думає мало, все більше робить. Не те, що треба. Але ж робить! Словом, нацькував я Щербатого на Рогожина. Він, звісно, не до кінця повірив. Але ж перевірити треба. Навздогін іти проблематично — Щербатий не знає дороги. Ніхто не знає. Тут я викликався показати. Карту ми всі роздивлялися, дорогу я собі зафіксував, — Кость пальцем накреслив довкола своєї маківки в повітрі коло. — Заодно попередив: знаю ту прикмету, яка до золота приведе. Навіть якщо Щербатий і знайде сам, без мене, Ведмежу гору, Рогожин його раніше помітить, усе зрозуміє, ну, і зробить висновки.
Гармаш не здивувався. Серед усіх інших Костя Сотник завжди вирізнявся справді унікальною пам’яттю, в тому числі — зоровою. Він міг тримати в голові, окрім писаних текстів, різні карти та схеми. Рухатися маршрутом, раніше проробленим на карті, Сотник міг, не маючи її при собі. Напруживши пам’ять, він відтворював побачене і згодом міг навіть намалювати цей маршрут у будь-якому масштабі. Власне, ця здатність і допомагала Кості-Поплавку самому пробиратися тилами ворога у незнайомій місцевості. Перед тим, як вирушати на чергове завдання, йому досить було просто докладно вивчити топографічну карту.
Саме тому після переходу через болото й переправи через річку розвідники вже не потребували далі провідника й могли обійтися своїми силами. Костя Сотник прорахував маршрут наперед, сидячи перед картою з лінійкою та олівцем.
— Ти ж не знав, як знайти прохід у горі і що взагалі означають оті натяки на захід сонця?
— Але ж усі погодилися — місце, яке ми назвали «золотим дном», було десь біля гори. Причому не на відкритому місці, інакше золото давно б уже знайшли. Тому логічно припустити, що десь є ущелина. І не просто «десь», а в цілком конкретному місці: той, хто прийде по золото, повинен стояти обличчям до Ведмежої голови. Перед нею, трошки збоку, та в жодному разі не за нею. Ось така нескладна арифметика. Ми шукали ущелину — і ми її знайшли. Просто. Марудно трохи, і все ж таки просто. Тихо! — Сотник раптом підняв руку і знову за звичкою стишив голос. — Дивись туди! Починається…
На схилі справді відбувався якийсь рух. Обережно, одна за одною, до ущелини посунули дві темні напівзігнуті постаті. Не стримавшись, Гармаш загнав патрон у патронник і, практично не цілячись, вистрелив у переднього. Постать зігнулася ще нижче й тепер пересувалася по-собачому. Сотник теж вистрелив, намагаючись усе ж таки зловити ворога на приціл, та куля все одно пройшла повз.
У відповідь із-за каменів гримнув дружний залп, ще один, ще. До них долучилася третя гвинтівка. Кулі заклацали над головами, розвідники відсунулися всередину халупи. Тим часом перша постать успішно досягла ущелини, й постріли почулися вже звідти. Так, прикриваючи один одного, всі четверо бандитів по черзі зникли в ущелині. Видно, останнім ішов Рогожин, бо розвідники почули його голос:
— Постережете заодно наше золото, старлею! Можете його жерти! Скільки зжерете — все ваше! Вдавіться ним, недоумки!
Гармаш послав слідом за ним ще одну кулю, а коли остання постать зникла в ущелині, зітхнув:
— Знову він правий, Костю.
— Ти до чого це зараз сказав?
— Ні до чого. Не будемо ми давитися золотом. Тиждень на самій воді — як, витримаємо?
— А якщо Кохан не добереться до людей?
— Ти вже аж так далеко заглядаєш? Тут би ранку дочекатися…
Ранок обложених
Ніч тягнулася дуже довго.
Годинників ні в кого з них не було. Обговорювати своє становище обом скоро набридло. Тому якийсь час вони просто мовчали, стежачи за виходом із ущелини й слухаючи дзюрчання потоку в нічній тиші. Потім Гармаш запропонував спати по черзі. Вони трошки посперечалися, кому лягти першим, а потім Сотник вирішив це питання просто: взяв патрон, завів руки за спину, там переклав його кілька разів із однієї долоні в іншу, потім витягнув стиснуті кулаки з-за спини. Павло не вгадав — патрон Костя тримав у правій руці. Тому він заліз у куток халупи, і йому ніби вдалося трошки поспати — після сповненого подій дня напруженість хоч важко, та все ж таки відпустила. Вночі Сотник розбудив його, і Павло вартував аж до сходу сонця. Ранком спати вже зовсім не хотілося, зате дуже кортіло, аби просто зараз бандити повторили атаку.
Вони знали, що найбільше сил забирає в подібній ситуації не битва, а її тривале очікування.
Коли зовсім розвиднілося, Павло розбуркав Костю, і вони нарешті оглянули свій сховок. Халупа виявилася справді невеличкою, квадратною, розміром приблизно два з половиною на два з половиною метри. Вочевидь вона призначалася під тимчасове житло, навіть не житло, а скоріше місце, де можна сховатися від вітру й дощу. Згодом люди не лише поселилися тут на довший час, а й прожили на земляній підлозі свої останні дні.
Стіни були зроблені з товстих соснових та кедрових гілок, складених у кілька шарів і ніби переплетених між собою. Опори будівельники вкопали в землю досить міцно. До того ж їх, певно, закріпили ще й камінням. Як люди тут грілися, тепер уже не можна зрозуміти. Зате чим вони займалися, нові мешканці халупи могли собі уявити.
Судячи з купи обладнання, тут пробували мити золото. Обшукавши всю халупу, розвідники не знайшли ані захованого золотого піску, ані самородків. Зате серед старательського обладнання знайшли старий шкіряний військовий підсумок. У ньому лежав зошит із списаними дрібним почерком сторінками. Частину його займали пронумеровані записи, частину — якісь креслення та викладки. Загалом зошит досить добре зберігся, з чого Гармаш зробив висновок: той, хто його ховав, дуже хотів, аби записи вціліли якомога довше.
Вони датувалися тисяча дев’ятсот одинадцятим роком. Люди прийшли сюди й померли тут тридцять п’ять років тому.
Лише тридцять п’ять.
Або аж тридцять п’ять.
Відносно недавно — чи дуже давно.
Нічого їстівного Павло і Костя в халупі не знайшли. Замість сніданку вони взяли іржаву лопату, і поки Гармаш тримав на прицілі вихід із ущелини, Сотник закопав напівзотлілий труп. Тіло Щербатого вони вирішили не чіпати, лише відтягли його ближче до гори. В кишенях знайшли худенький кисет із махоркою, газетний папір, запасні патрони для гвинтівки. Тепер у них було досить зброї, запас набоїв, трошки курива. Аби економити його, вирішили курити одну цигарку на двох і по можливості не часто. Перша допомогла — відбила відчуття голоду.
Золотом хлопці за цілий ранок так і не поцікавилися. Лише Гармаш, пройшовшись уздовж потоку, знайшов один невеличкий неправильної форми самородок, але там його й залишив. Про скарби зараз не думалося.
Близько до ущелини вони поки що вирішили не підходити. Трималися так, аби випадково не потрапити на лінію вогню. Не виключено, що біля виходу затаївся хтось і чекає, поки бранці втратять обережність і вийдуть просто під приціл. Таким чином, безпечно було ходити лише на тих десяти метрах, котрі відділяли халупу від краю потоку.
Скидалося на те, що бандити вирішили заморити Павла з Костею в міжгір’ї голодом.
Сонце вже піднялося, новий травневий день уступив у свої повноцінні права. Над Ведмежою головою час від часу пролітали птахи. Пливли блакитним небом білі хмари, великі й маленькі. Дзюрчання потоку вже не здавалося веселим — Гармаш зрозумів, що до вечора буде готовий на що завгодно, аби цей звук перестав ґвалтувати його вуха. І тут же відчув: він, особисто він, старший лейтенант Павло Гармаш, не готовий витримати тривалу облогу в цьому кам’яному мішку, нехай і повному золота.
Ближче до полудня обложені таки ризикнули промацати супротивника і, прикриваючи один одного, рушили через потік. Щойно Сотник, який рухався на два кроки попереду, порівнявся з ущелиною, як звідти гримнув самотній постріл. Кость упав у воду, Павло зі свого місця двічі стрельнув у відповідь, але навіть не сподівався в когось влучити. На мить погляд уловив тінь, що майнула від краю ущелини вглиб. Більше не стріляли, Сотник із матюками підвівся. Вилазка не вдалася. Причому той, хто стріляв у них, зовсім не збирався цілитися. Досить лише попередити: за вашими пересуваннями стежать, не підходьте. Ані Кость, ані Павло не могли сказати один одному, як надовго вистачить у тих, то їх обложив, терпцю для сидіння в засідці. Але точно знали — всередину бандити першими не полізуть.
Після невдалої вилазки Сотник скоріше з принципу, аніж справді сподіваючись у такий спосіб вибратися з полону, спробував знайти спосіб залізти на гору по стрімкій стіні. Пострибавши біля неї, повернувся до Гармаша й картинно розвів руками — мовляв, нічого не вийде. Той знизав плечима, не знаючи, що на це сказати другові.
Пополудні розвідники знову спробували поспати по черзі. Так само розіграли кулю, і Гармаш знову не вгадав. Тому зайшов у халупу, вмостився на холодній підлозі, та заснути не зміг. Розгорнув знайдений зошит, спробував розібрати записи, та літери застрибали перед очима в шаленому танку. Міцно заплющивши очі, Павло знову спробував заснути.
Довкола нічого не відбувалося.
Тільки тиша, змішана із дзюрчанням потоку.
Тиша і дзюрчання.
Знову десь над головою каркнув крук.
Починало поволі дзвеніти у вухах. Дзвін ставав сильнішим, іще сильнішим, ще, ще…
І раптом до дзвону додалося щось інше.
Гармаш підхопився, дослухаючись, потім вискочив із халупи. Сотник так само стояв, витягнувши шию і нашорошивши вуха. Обом не можуть ввижатися одні й ті ж самі звуки. Здається… чи не здається… десь стріляють.
А потім — потім до їхнього слуху долинули голоси. Вірніше, не голоси — один голос. Він звучав спочатку нерозбірливо, потім — чіткіше, ще чіткіше, і нарешті з ущелини на схил вийшла постать. Вона махала руками, тримаючи в правиці гвинтівку, і викрикувала, наче промовляла заклинання:
— Ой, мамо! Люблю Гриця! Гриць! На конику! Вертиться! НЕ СТРІЛЯЙТЕ! НЕ СТРІЛЯЙТЕ! СВОЇ! В ГРИЦЯ! ШАПКА! ДО ЛИЦЯ!
До них спускався Гриша Коломієць. Цілий, нехай із розбитим обличчям, але попри все живий, він стрибнув у потік. Гармаш і Сотник, ще не вірячи своїм очам, стояли на місці. А з ущелини вийшов із переможними криком Кохан, так само озброєний.